ТЕМА 4 . ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОСОБИСТОСТІ
Характеристика творчого потенціалу і його складових
До творчості здатні всі люди, однак рівень творчих досягнень у людей дуже відрізняється. Відомо, що більшість революційних творчих досягнень належать дуже незначній частині людей. Майже в кожній професійній сфері існує таке співвідношення : 50% «нижчих» створюють менше, ніж 10% професійної еліти.
За даними соціологічних досліджень здібні люди, тобто наділені високим творчим потенціалом, становлять 2,5 – 20% населення. За даними тестів на загальну обдарованість дані дещо вищі – біля 20%.
Визнано, що структурними компонентами творчого потенціалу поряд із креативністю слугують інтелектуальні здібності, знання, мотиви і особистісні характеристики (рис. 4.1.).
Основна складова творчого потенціалу – це творчі здібності. Серед характеристик особистості, що сприяють реалізації творчих здібностей – знання (причому важливими є знання не тільки в вузькій професійній сфері, а і взагалі знання, якими володіє людина), досвід, вміння і навички, а також мотивація і певні риси характеру – відповідальність, працьовитість, наполегливість, тощо.
Рис. 4.1. Структура творчого потенціалу
Надамо характеристики структурних компонентів творчого потенціалу.
Інтелект, інтелектуальне мислення
«Всяка розумна людина знає, що таке інтелект... Це те, чого немає в інших!» ( Me Nemar |, 1964). Визначень інтелекту, напевно, не менше, ніж людей, які намагаються це ці визначення сформулювати.
Інтелект– це здібність до здійснення процесу пізнання і до ефективного вирішення проблем, зокрема при оволодінні новим колом життєвих задач. Часто цю здатність характеризують по відношенню до виживання, оскільки з еволюційної точки зору виживання – це основне завдання людини, інші – лише похідні від нього. Тому, наприклад, Векслер, вчений , що створив в 1939 році першу шкалу інтелекту для дорослих, вважав, що «інтелект – це глобальна здатність | розумно діяти, раціонально мислити і добре справлятися із життєвими обставинами», тобто, здатність індивідуума адаптуватися до навколишнього середовища.
Згідно уявленням академіка Моїсєєва інтелект це, перш за все, постановка мети, планування ресурсів і побудова стратегії досягнення мети.
Інтелект як здатність зазвичай реалізується за допомогою інших здібностей, таких як: здатності пізнавати, навчатися, мислити, систематизувати інформацію, класифікувати, знаходити в ній зв'язки, закономірності і відмінності, асоціювати її з подібною і т. д.
Моделі інтелекту
Чи є інтелектуальна людина інтелектуальною у всьому? Чи не існують різні типи інтелекту для різних типів завдань?
Є різні теорії, що намагалися відповісти на ці питання. Найбільше число прихильників має двохфакторна модель інтелекту.
Двохфакторна модель інтелекту представлена на рис 4.2. ЇїавторЧ. Спірмендійшов висновку, що можна, виходячи з поведінки індивідуума, виділити «генеральний» фактор інтелекту, який він назвав фактором G. Підтвердженням існування цього фактору є відомий факт, що люди, які успішно виконують одні тести на мислення, успішні і при виконанні інших тестів на пізнавальні здібності.
Проте треба визнати, що при рішенні арифметичної задачі, організації роботи підприємства чи написанні звіту мозок працює по-різному. Деякі люди здібніші до одних видів діяльності, ніж до інших, хоча загальний («генеральний») рівень інтелекту у них може бути приблизно однаковим. Тому Ч. Спірмен разом з фактором G ввів фактор S – показник спеціальних здібностей.
Отже, з погляду Ч. Спірмена, кожна людина характеризується певним рівнем загального інтелекту, від якого залежить, як ця людина адаптується до навколишнього середовища. Крім того, у всіх людей є в різній мірі розвинені спеціальні здібності, що виявляються у вирішенні конкретних завдань. Пізніше він створив ієрархічну модель, включивши в неї групові фактори – вони відповідають за здібності в групах декількох напрямків діяльності і займають проміжний стан між генеральним і спеціальними факторами.
Рис 4.2. Модель інтелекту Ч. Спірмена. Де G – генеральний фактор, А, М, L – групові фактори, S – спеціальні фактори, T –тести спеціальних здібностей.
На практиці виявилось, що «фактор G» важко заміряти безпосередньо. Проте на його основі вдалося запропонувати показники, які можна заміряти і які є приблизними оцінками G. Одним з таких параметрів є коефіцієнт інтелекту (IQ). Психолог Джеймс Флінн перший провів обширні дослідження в області динаміки IQ в різних країнах світу за тривалий період і показав, що цей коефіцієнт безперервно зростав протягом останніх 50 років (ефект Флінна).
Іншої точки зору на природу інтелектудотримується X. Гарднер (1988). Він вважає, що загального інтелекту не існує, однак є сім видів інтелекту (обдарованості):|
1) лінгвістичний інтелект, заснований на чутливості до змісту слів і ефективній вербальній пам'яті;
2) логічно-математичний інтелект – здатність досліджувати категорії, взаємини і структури шляхом маніпулювання об'єктами, символами, поняттями;
3) просторовий інтелект – здатність сприймати і створювати зорово-просторові| композиції, маніпулювати об'єктами в думці;
4) тілесно-кинестетичний інтелект – здатність використовувати кінестетичні навички в спорті, виконавському мистецтві, в ручній праці;
5) музичний інтелект – здатність виконувати, створювати | емоційно сприймати музику;
6) інтраперсональний| інтелект – здатність розуміти і пізнавати власні від почуття;
7) інтерперсональний| інтелект – здатність помічати і розрізняти темперамент , мотиви і наміри інших людей.
Інтелектуальний розвиток відбувається головним чином в перші 20 років життя, причому в різному віці із різною швидкістю. До шести років інтелектуальний розвиток здійснюється вже більше, ніж на третину, до 8 років – наполовину і до 12 років – на три чверті.. Таким чином, ці роки складають критичний період, від якого залежить все майбутнє людини. Те, як доросла людина сприймає і пізнає світ, розмірковує, виносить оцінки і самовиражається, у великій мірі визначається тим, як сформувалися її розумові структури в дитинстві.
Уява
У багатьох наукових роботах здібність до творчості зв'язується з уявою. Наприклад, Л.С. Виготський виділяє як основну функцію уяви «перекомбінування» образів, яка засноване на комбінуючій функції мозку.
Уява необхідна не тільки лише в художній творчості, а й у науці, наприклад в такій, здавалося б, строгій | як математика. Недаремно німецький математик Д. Гілберт сказав про одного посереднього учня: «Він став поетом. Для математики у нього було занадто мало уяви». Вона необхідна і в бізнесі. Підтвердженням тому є слова Біла Гейтса: «Єдиний виробничий капітал Microsoft – це людська уява».
Встановлено, що люди з рівнем інтелекту вище середнього мають бідну конкретну уяву,| або не мають її зовсім, на відміну від людей з середнім інтелектом.
Уява (фантазія) – психічний процес, що полягає в створенні нових образів (уявлень) шляхом переробки матеріалу сприйняття і уявлень, отриманих в попередньому досвіді. (Психологічний словник, 1983, с. 54);
Поняття уяви охоплює:
– дійсну уяву, тобто творчу уяву, результатом дії якої є створення нових образів (уявлень),
– репродуктивну уяву, пов’язану з відтворенням у пам’яті вже відомих образів.
Е. В. Ільєнков (1984) пише, що сутність уяви полягає в умінні «схоплювати» ціле раніше частини, в умінні на основі окремого натяку, тенденції будувати цілісний образ. Важливою ознакою уяви є «відхід від дійсності», коли на основі окремої ознаки реальності будується новий образ,, що не є простою сумою окремих елементів».
З. Фрейд (1912) вважав, що основна функція уяви – захист особистості, захист Я, компенсація негативних переживань.
Прийоми уяви
Перетворення дійсності в уяві здійснюється за допомогою різних прийомів.
Комбінуванняє поєднанням вже отриманих в досвіді образів, їх елементів в нові, незвичайні комбінації. Комбінування – це підбір певних образів, їх елементів відповідно до ідеї творця і їх перегрупування. Окремим випадком комбінування є аглютинація (склеювання), тобто з'єднання непоєднуваних в реальності якостей, властивостей, частин об'єктів. Прикладом цього є алегоричні фігури: кентавр, сфінкс.
Акцентуювання (загострення) – це підкреслення окремих рис. Часто воно досягається шляхом зміни пропорцій. Цим прийомом користуються карикатуристи: відтворюючи оригінал, художник утрирує ті або інші характерні для нього риси. Зміна (збільшення або зменшення) розмірів використовується і при зображенні героїв билин і казок (богатирі для підкреслення їх сили змальовуються велетнями, тобто використовується прийом гіперболізування).
Типізація –виділення істотного, такого, що повторюється в однорідних явищах і додання конкретному образу специфічного узагальненого значення. Одні неістотні риси опускаються, інші спрощуються, і в результаті виходить щось загальне. Прикладом типізації може бути «типове виробниче підприємство» – термін, запропонований А. Файолем, засновником адміністративної школи менеджменту.
Схематизація –згладжування відмінностей предметів і виявлення рис схожості між ними.
Одухотворення –«оживлення» образів і явищ природи.
Інверсія –перевтілення в протилежність.
Згущування –концентрація образів.
Знання
Наші наявні знання – це той первинний матеріал, з якого вибудовуються нові уявлення і образи, створюються креативні продукти.
Філософський словник дає таке визначення поняття знання: «Продукт громадської матеріальної і духовної діяльності людей; ідеальний вираз в знаковій системі об'єктивних властивостей і зв'язків світу, природного і людського» або «знання – віддзеркалення об'єктивних характеристик в свідомості людини».
В. Гінецинський виділив істотні моменти, що відображають зміст категорії «знання»:
• знання є результат, відносно завершений продукт пізнання;
• формою і способом існування знання є свідомість;
• знання є спосіб відтворення в свідомості суб'єкта, що пізнає, сутності об'єкту, що пізнається;
• знання існує як інваріант певного предметного різноманіття;
• знання є єдність чуттєвого і раціонального;
• знання через засіб має форму існування;
• знання є єдність кінцевого і нескінченного.
Основні функції знання:
• онтологічна (створення уявлень, зокрема теоретичних, про навколишній світ);
• орієнтовна (визначення напрямів і способів доцільної діяльності);
• оцінююча (визначення норм ціннісного відношення суспільства, системи ідеалів, якої дотримується суспільство або той або інший його шар) .
Класифікація знань
Наразі грубий аналіз знань як ресурсу менеджменту (ресурсний підхід) замінюється їх більш тонкою диференцією.
Типологізація знання може бути проведена за різними критеріями. Часто різноманіття форм знання пов’язують з існуванням різних форм суспільної свідомості, виділяючи відповідно релігійне, художнє, філософське, екомомічне і т.п. знання.
Розрізняють також форми знання, що мають понятійну, символічну або художньо-образну основу. Виділяють, наприклад, знання раціональні та емоційні, повсякденні і наукові, емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, філософські та спеціальнонаукові, природничі та гуманітарні іт.п.
Часто проводять класифікацію форм знання в його співвідношенні з науковим знанням, виділяючи донаукові, паранаукові, квазінаукові, антинаукові, псевдонаукові знання.
Розглянемо основні особливості найбільш поширених типів знання:
1) Повсякденне знання
Повсякденне знання стихійно складається під дією побутового досвіду, це погляди людей на навколишню дійсність і на самих себе, які є підставою для їх практичної діяльності і поведінки.
Це знання, яке не отримало строгого концептуального, системно-логічного оформлення, не потребує для свого засвоєння та передачі спеціального навчання і є загальним непрофесійним надбанням усіх членів суспільства.
Повсякденне знання:
– грунтується на життєвому досвіді та здоровому глузді;
– не вимагає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б йшли далі потреб повсякденної практики;
– зумовлене різними видами діяльності, в яких бере участь суб’єкт;
– усвідомлено не в повному обсязі, і, як правило, не формалізуються;
– обумовлено соціальною, професійною, національною, віковою особливістю носія;
– навантажено моральними та естетичними нормами та ідеалами, релігійними віруваннями, які культивуються в даній культурі;
– результати виражаються та закріплюються у виробничому досвіді та певних рецептурних правилах, в системі інтелектуальних навичок;
– його трансляція передбачає особисте спілкування.
У структурі буденного знання зазвичай розрізняють практичне і духовно-практичне знання.
Практичне знання виникає і функціонує в контексті різних практик (обробка землі, будівництво будинку, догляд за дитиною, виховання дітей, лікування хворих, управління механізмами, оперування інформацією і т.д,), у ході безпосередньої причетності людини до процесу діяльності і невіддільне строго від навички та вміння. Це знання поставляє елементарні відомості про природу, а також про самих людей, умови їхнього життя, спілкування, соціальні зв’язки і т.д. Отримані на цій базі знання носять хоча і міцний, але хаотичний, розрізнений характер, представляючи собою простий набір відомостей, правил, і т.п.
Частіше за все це невідрефлексоване знання (ремісничі технології-виплавка булату, народна медицина і т.п.). Окрім того, багато областей професійної діяльності (виноробство, кулінарія, музика і т,ц.) передбачають особисте спілкування, професійне тренування, результатом якої є сенсорні і розумові навички. Це знання закріплюється у системі нерефлексивних норм і стандартів, а не інтелектуальних навичок. Необхідний інститут формування та передачі практичного знання – учнівство. Досвід вчителя має бути особистісно перероблений.
Духовно-практичнне знання – це нормативне, світоглядне знання.Воно є результатом накопичення, обробки та розповсюдження соціального та пізнавального досвіду, даного в контексті людського світогляду і поза сферою безпосереднього матеріального виробництва. Малюючи картину світу крізь призму інтересів і потреб людини, духовно-практичне знання говорить про те, як слід ставитися до світу,до інших людей, до самих себе.
Основні форми (і функції) духовно-практичного знання це унормування, цілепокладання і побудова ідеалів. Воно виражається в притчах, ритуальних дій, легендах, культових зображеннях. Критерієм його прийнятності є погодженість з системою суспільних відносин.
Поряд з повсякденним знанням на ранніх етапах становлення цивілізації формується особливий вид знання - міфологічне знання.
2) Міфологічне знання – це особливий вид знання, в рамках якого людина прагне створити цілісну картину світу, спираючись на сукупність емпіричних відомостей, вірувань, різних форм образного освоєння світу.
3) Релігійне знання
Однією з давніх форм знання, генетично пов’язаною з міфологією, єрелігійне знання. Релігійне знання обумовлене безпосередньо емоційною формою ставлення людей до пануючих над ними земних сил (природних і соціальних). Для нього є характерним поєднання емоційною ставлення до світу з вірою в надприродне.
4) Художньо-образне знання
Вже в рамках міфології зароджується мистецько-образна форма знання, яка в подальшому отримала найбільш розвинене вираження в мистецтві.
У структуру будь-якого твору мистецтва завжди включаються в тій чи іншій формі певні знання про людей і їх характери, про різні країни та народи, їхні звичаї, побут, почуття, думки і т.п.
Художнє пізнання образне, наочне, це «мислення в образах». Художнє пізнання є відображенням світу людини в різних видах мистецтва, архітектури, скульптури, живопису, музиці, танцях, літературі, театрі, кіно, прикладному мистецтві. Відмінність художньо-образного мислення від логічного (наукового пізнання) полягає в тому, що в ньому думка виражена через почуття, а ідеї виявляються в емоційно насичених образах, звернених до почуттів людини.
5) Особистісні знання
Говорячи про форми знання, не можна обійти увагою концепцію особистісного знання. Сучасна епістемологія розглядає пізнавальний процес, насамперед, як процес, що має глибоко особистісний зміст, обумовлений унікальними індивідуальними особливостями людини. Однак феномен особистісного знання – один з найменш досліджених структурних елементів процесу і результату пізнання.
Вперше питання про особистісне знанняпочав докладно досліджувати М. Полані.
М. Полані відстоює положення про наявність у людини двох типів знання:
1. Явне (експліситне), якеартикульоване, виражене в поняттях, думках, теоріях та інших формах раціонального мислення ті, що поділяються колегами. Його можна сформулювати вербально і передати при спілкуванні іншим. Це раціонально-особистісне знання, яке піддається відображенню концептуальними засобами сучасної науки.
До явних знань відносять знання на матеріальних носіях – у документах, книгах, на компакт-дисках, в Інтернет, тощо.
2. Неявне (імпліситне). Термін «імпліситне знання» ввів Ребер в 1989 р. і визначив його як « набуття знань, що відбувається в основному незалежно від свідомих спроб навчитися і при відсутності експлісітного знання про те, що знання вже є». Воно є ірраціонально-особистісним знанням і пов’язане з такими сторонами знання, що складно вербалізуються.
Різновидом імпліситного знання є таситні знання. Вони також отримуються неусвідомлено і не артикулюються. Це знання, що отримуються через щоденний досвід (М. Полані, 1968). За Р. Стернбергом (2000), таситне знання – це знання, що відрізняє успішну в певній діяльності людину від неуспішної. Це знання про те, як робити, а не що робити. Воно отримується без прямої допомоги інших. Людина, як правило, не може пояснити у випадку таситного знання чому, діючи саме таким способом, вона досягає успіху і як даний спосіб у неї виник. Людина робить свій вибір неусвідомлено. Неявне знання не артикульовано в мові, однак втілено в тілесних навичках, схемах сприйняття, практичній майстерності. Воно не допускає повної експлікації і викладу в підручниках, а передається «з рук в руки», у спілкуванні та особистих контактах людей.
Згідно М. Полані, особистісне знання обов’язково передбачає інтелектуальну самовіддачу. Завдяки особистісному знанню створюється суб’єктивна картина дійсності, яка відображає зацікавлене ставлення особи до знання, її особистісний підхід до трактування і використання знань, власне осмислення їх в контексті специфічних, суто індивідуальних, мінливих і, як правило, неконтрольованих асоціацій . Тобто, особистісні знання – це не просто сукупність якихось тверджень, а й емоційна оцінка, переживання індивіда.
6) Безпосереднє (інтуїтивне) знання е продуктом інтуїції – здатності осягнення істини шляхом прямого її спостереження і без доказового обгрунтування.
7) Життєві знання, як правило, зводяться до констатації фактів і їхнього опису.
8) Наукові (теоретичні) знання
Наукові знання піднімаються до рівня пояснення фактів, осмислення їх в системі понять даної науки, включаються до складу теорії. Науковому знанню властиві логічна обгрунтованість і відтворюваність пізнавальних результатів. Поділяються на: