Естетика античної літератури

ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

1. Дописемний етап розвитку літератури.

2. Поняття про міф. Міфічна свідомість.

3. Міфологія. Типи міфів.

4. Поняття архетипу. Архетипові сюжети та образи в міфах.

5. Міфічні архетипи «світове дерево», та «світова гора».

6. Усна поетична народна творчість. Витоки та жанри фольклору.

7. Міф і казка.

8. Народний героїчний епос. Сучасні теорії виникнення та розвитку світового героїчного епосу.

9. Теорія первісного синкретизму О.М. Веселовського як виявлення першоджерел всієї світової літератури.

10. Зони виникнення та функціонування літератури Давнього Сходу.

11. Особливості єгипетських міфів. Космогонічні міфи.

12. Заупокійна література Давнього Єгипту.

13. Афористика й дидактика в давньоєгипетській літературі.

14. Казки Давнього Єгипту.

15. Сюжети й образи давньоєгипетської філософської лірики.

16. Особливості давньоєгипетської любовної лірики.

17. Особливості шумерських міфів. Цикл міфів про Інанну.

18. Зародження героїчного епосу в шумерській літера­турі.

19. Жанри шумерської лірики.

20. Шумерська дидактична література.

21. Аккадська космогонічна поема «Енума Еліш».

22. Епос про Гільгамеша – перша героїчна епопея світової літератури.

23. Аккадська лірика: тематичне й жанрове розмаїття.

24. Дидактика й афористика в аккадській літературі.

25. Світоглядні основи давньоєврейської літератури.

26. Структура та жанровий склад ТаНаХу.

27. Історичні умови формування текстів біблійного канону. ТаНаХ як синтез історичного досвіду єврейського народу.

28. Фольклорні основи ТаНаХу. Особливості віршу­вання.

29. Тора (П’ятикнижжя Мойсея) як єдиний релігійно-історичний епос.

30. Склад і характеристика П’ятикнижжя.

31. Космогонія та антропогонія Книги Буття.

32. Історія патріархів у Книзі Буття – історія Завіту й Обіцяння.

33. Епос про Вихід і народження народу як сакральної спільноти. Скрижалі Завіту.

34. Епічні книги розділу «Невиїм» («Пророки»).

35. Етична концепція пророків і специфіка жанру пророчої книги.

36. Старозавітне пророцтво як феномен. Індивідуальні особливості пророчих книг Старого Завіту. Колізія «пророк і цар».

37. Ліричні жанри ТаНаХу. Псалтир.

38. Поетика «Пісні над Піснями».

39. Філософська притчева традиція ТаНаХу.

40. Жанр апокаліпсису в давньоєврейській літературі.

41. Індуїстські «Веди» як два типи текстів.

42. Особливості давньоіндійської гімнографії.

43. «Махабхарата». Вставні епічні оповіді.

44. Логічні та риторичні докази «Бхаґават-ґіти».

45. «Рамаяна». Проблема авторства.

46. Герої «Рамаяни» як втілення високих моральних якостей людини.

47. Буддійський канон. «Трипітака». Жанр сутри.

48. Китайська міфологія. Культ предків.

49. Поетичний світ «Ши Цзин».

50. «І Цзин». Тексти про діалектичність світу як резуль­тат взаємодії ян та інь.

51. Конфуціанський канон. «Лунь юй».

52. Даоський канон. «Дао Де Цзин». Поняття дао як першооснови і загального закону світобудови.

53. Багатоплановість діалогів «Чжуан-Цзи».

54. «Історичні нотатки» («Ши Цзин») Сима Цяня.

55. Лірична поезія Давнього Китаю.

56. Давньоіранська міфологія та її близькість з міфоло­гією ведійською.

57. Дуалізм зороастризму. Вчення Заратуштри.

58. Склад і жанри Авести.

59. Художня своєрідність «Гат».

60. «Яшти» – гімни божествам дозороастрійського періоду.

 

 

ДОПИСЕМНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ЛІТЕРА­ТУРИ.

Анти́чна літерату́ра (від лат. antiquus — стародавній) — це література стародавніх греків і римлян, яка розви­валася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам’ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській.

Загальні відомості

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея. Антична й іудейська культура стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

Паралельно античній розвивались інші давні куль­тури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська. Давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

Естетика античної літератури

Міфологічність

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння.

Найдавніші форми літератури пов’язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв’язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

Публічність

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва «література» щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з’являється такий «книжний» жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Музичність

Антична література була тісно пов’язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв’язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні «оперні» вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз’єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів).

Віршованість

Певним зв’язком з магією можна пояснити надзвичайну поширеність віршової форми, яка буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає «роман» як зразок прозового жанру.

Традиційність

Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення 6-5 століття до н.е. В інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація «героїчних» часів), а доба великих держав — за добою полісною (звідси — ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація «борців з свободу» Демосфена і Ціцерона у добу Імперії).

Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер — для епосу, Архілох — для ямбу, Піндар або Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Евріпід — для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.

Жанровість

З традиційності випливає і строга система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. Жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути.

Жанри поділялись на більш давні і більш нові (епос і трагедія — ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи аттична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і більш низькі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії («Буколіки») через дидактичний епос («Георгіки») до героїчного епосу («Енеїда») явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від «нижчих» жанрів до «вищих». Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.

Особливості стилю

Система стилів у античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим — високий стиль, що формувався штучно. Засоби формування високого стилю були розроблені риторикою: серед них розрізнялись відбір слів, поєднання слів та стилістичні фігури (метафори, метонімії тощо). Наприклад, вчення про відбір слів рекомендувало уникати слів, які не вживались у попередніх зразках високих жанрів. Вчення про поєднання слів рекомендувало переставляти слова і членувати фрази для досягнення ритмічного благозвучності.

Світоглядні особливості

Антична література зберігала тісний зв’язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література демонструють тісний зв’язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій смисл. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба у християнській церкві успадкувала деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини.