Есхатологія в Старому Завіті

У старозавітних євреїв індивідуальна есхатологія, тобто сукупність уявлень про замогильне існування окремої особи, витісняється з області власне релігійного інтересу, який зосереджується на есхатології національ­ною або універсальною, тобто на уявленнях про кінцеву долю Ізраїлю, народу Божому, а отже, і поділа Божія на землі.

У народних віруваннях таким кінцем природно було звеличення Ізраїлю і його національного царства як царства самого Ягве, Бога Ізраїлю, і Його Помазаника або Сина — народу Ізраїлю, що втілюється в царі, пророках, вождях, священиках. Пророки вклали в уявлення про царство Боже вищий духовний зміст. Це царство не може мати виключно національного значення: його здійснення — кінцева реалізація святої волі Божої на землі — має універсальне значення для всього світу, для всіх народів. Воно визначається перш за все негативно як суд і засу­дження, викриття і скинення всіх безбожних язичницьких царств і разом з тим всієї людської неправди і беззаконня. Цей суд по своїй універсальності стосується не одних язичників, ворогів Ізраїлю: він починається з будинку Ізраїлю, і, з цієї точки зору, всі історичні катастрофи, що осягають народ Божий, представляються знаменнями суду Божія, який виправдовується самою вірою Ізраїлю, є божественно необхідним.

З II в. у апокаліптичній літературі з нею з'єднуються вірування і уявлення про особисте безсмертя і замогильну відплату. Різні пам'ятники цього періоду відрізняються різноманітністю уявлень; можна говорити про апокаліп­тичні перекази, а не про апокаліптичний переказ. Одні пам'ятники говорять про особистий Месії, про неділю мертвих, про пророка останнім часом; інші про це умовчують. Проте поступово, аж до християнських часів (і згодом), виробляється певний комплекс апокаліптичних уявленні, які увійшли і в християнську есхатологія.

Вивчаючи систематично, починаючи з II в. до н.е., уявлення євреїв про «останні речі», можна прийняти загалом наступну схему:

* туга та страти, лиха і знамення останнім часом, ви­диме торжество язичників, нечестивих і беззаконних, крайня напруга зла і неправда, передування «кінцю» (безумовно загальна межа всіх апокаліпсисів);

* у широких кругах поширене очікування пророка, передвісники великого «дня Господня», Ілії (Малахия; Втор. 18: 15; Мф. 16: 14; Ін. 6: 14);

* поява самого Месії (не у всіх пам'ятниках), остання боротьба вражих сил проти царства Божія і перемога над ними правицею Месії або самого Бога; на чолі вражих сил поміщається іноді богопротивний цар (згодом — антих­рист) або сам Веліар;

* суд і порятунок, оновлення Єрусалиму, чудові збори розсіяних синів Ізраїлю і початок благодатного царства в Палестині, яке має продовжитися 1000 (іноді 400) років, — т.з. хиліазм; перед початком цього «тисячо­літнього царства» праведні мають воскреснути, щоб взяти участь в його блаженстві (у деяких апокаліпсисах Месія вмирає, причому розігрується останній епізод боротьби Бога з вражою силою);

* за кінцем історії, після здійснення часів, деякі гово­рять про кінець миру — оновлення всесвітом. «Остання труба» сповіщає загальну неділю і загальний суд, за якими слідує вічне блаженство праведних і вічна мука засуджених.

Інші уявляли собі саму вічність по аналогії з часом і мріяли про усесвітнє іудейське царство із столицею в Єрусалимі. Інші мислили прийдешнє царство слави як повне оновлення неба і землі, як реалізацію божествен­ного порядку, скасування зла і смерті, якому передує вогненне хрещення всесвіту. З цим зв'язується уявлення про подвійну неділю: перша неділя праведних при початку тисячолітнього царства — сьомого тисячоліття, сьомого космічного дня, суботи Господньою, якою кінчається історія; другий суд і друга загальна неділя — кінець, мета космічного процесу.