Соціальна організація австралопітеків[20, 42, 43, 44, 46, 59, 60].
Реставрація способу життя австралопітеків є достатньо складним завданням, оскільки практично не залишилося матеріальних свідчень про поведінку цих істот в угруповуваннях. Тому уявлення про їх внутрішньовидові взаємовідносини базуються, в основному, на непрямих даних, у тому числі й на закономірностях стадного життя приматів. Людиноподібні мавпи мають невелику кількість моделей організації життя в групі й, цілком вірогідно, що ці моделі не за надто відрізняються від тих, які були типовими для спільних предків людини і мавп. Для сучасних приматів характерними є такі типи угруповувань: материнська сім'я, що складається із самиці та дитинчат (лемури), сім'я з двома батьками (гібони), стадо з одним самцем, який вороже ставиться до інших (гамадрили), стадо з багатьма самцями та віковою ієрархією (капуцини, горили), стадо з системою гнучкої олігархії і явищами кодомінування та співробітництва (шимпанзе). Примати є яскраво вираженими К-стратегами в плані розмноження, спермо-конкурентними видами. Досить цікавим, як раніше зазначалося, є явище так званого «стокгольмського синдрому, що забезпечує тісну взаємодію членів стада в протидії чинникам агресивного тваринного оточення, зокрема хижаків. Лідер угруповання, домінуючий самець, забезпечує за рахунок власної фізичної сили захист решти членів групи. Проте решта членів стада зобов’язані йому за це «особливим» ставленням, зокрема самки. Він для них – покровитель (дах). Якщо молодий самець порушує права лідера на самок, то його швидко викривають його ж «брати», із відчуття справедливості (заздрості). При цьому, слід відмітити, що винуватець може скоритися та отримати чисто символічних стусанів, в крайньому випадку буде мати місце акт ієрархічного гомосексуалізму, що часто зустрічається в великих агресивних групах приматів (серед людей такод в місцях позбавлення волі). Самка робить взагалі вигляд, що вона тут ні до чого. Якщо підліток стане вести себе агресивно, то його буде бити все стадо, навіть його напарниця. При цьому патріарх буде спостерігати це з боку, не вмішуючись в процес. Це звично закінчується смертю, або каліцтвом винного. Наступний леопард – саме його [20]! Жодна з цих моделей не є загальновизнаною, але перевагу все ж таки віддають шимпанзе, оскільки вони філогенетично ближчі до людини і вожак домінує менш жорстко. Проте у них також формується гаремна організація групи, в якій домінуючі самці ще мають сильний вплив, маючи право брати самку силою. Проте, як зазначалося, існують факти, що найбільш популярні в групі самки можуть мати перервну більшість потомства не від патріархів, а від субдомінантних самців, що звичайно домовляються з самками про інтимну близькість, купляючи їх за частину здобичі та увагу (первинне проституювання). Це дозволило Оуену Лавдою створити свою теорію походження сім’ї – «секс за їжу». Свідченням цього є ознака зменшення розмірів ікол у ардіпітеків та австралопітеків, що частіш за все слугують для вияснення стосунків в групі між самцями за право домінувати над самками. Таким чином домінувати в групі починають субдомінантні самці (ß-самці), витісняючи асоціальних патріархів (самців α -групи), домовляючись між собою про сфери впливу [42, 60, 90].
Особливості будови австралопітеків (дещо більший розмір головного мозку, характерні риси скелету) свідчать про те, що вони повинні були краще ніж шимпанзе виконувати подібні маніпуляції, а діапазон умінь у них повинен був бути більшим[20, 42, 43, 44, 46, 59, 60]. Певний час існувала точка зору про наявність у них групової сім’ї. Проте, ймовірно, існувала серійна тимчасова сім’я, при якій пара виникала тільки на час підростання потомства та досягнення ним статевої зрілості. Існував скоріш за все певний перерозподіл гендерних ролей в їх суспільстві (чоловіки були переважно здобувачами, а жінки займалися малечою). Жили австралопітеки невеликими бродячими стадами, більш рухомими, ніж у пізніших форм, але в пізніх таксонів виявлені й базові стоянки, в основному, біля води. Перехід до більш сталого способу життя міг бути пов'язаним зі зростанням тривалості періоду навчання для забезпечення ефективного виживання молоді, яка значно довший час залишалася несамостійною і залежною від дорослих (близько 5 – 6 років). Самки звично за свій короткий вік могли вигодувати 2-4 генерації дитинчат, як це було у самки афарського Австралопітека – Люсі.