Слов'янський з'їзд у Празі 4 страница
1 Ibid.- S. 323.
2 Полонська-Василснко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С.434.
3 Najdus W. Op. cit- S. 76.
4 Ibid.-S. 53.
5 Kieniewicz S. Op. cit.—S. 323.
6 Ukraine, a concise encyclopedia.— Toronto, 1963.— Vol.2.— P. 331.
відповідними законами, але також й економічними спроможностями селянина. Небагато було таких селянських господарств, що могли оплачувати дуже високі кошти за школу та утримання дитини в місті.
Для організації українського шкільництва в останній декаді XIX ст. постало ще й Руське Педагогічне Товариство, яке заініціювало і утримувало чотири приватні школи та кілька бурс-гуртожитків, де виховувалася українська молодь. Великого значення набуло це Товариство в останні роки перед першою світовою війною, а зокрема під польською окупацією, відоме вже під назвою Українське Педагогічне Товариство — УПТ. Воно організувало й утримувало "Рідні школи", народні й середні гімназії, де українська молодь виховувалася на свідомих синів свого народу. Зліквідувала УПТ, як і всі утримувані ним школи й гуртожитки, совєтська влада восени 1939 р.
Політичні партії й організації
Політичні умови, які створилися в "конституційній" Галичині, змусили народовців поширити свою діяльність і на політичне життя краю, де втомлене вже старше покоління не давало собі ради з польським наступом. У 1885 р. народовці заснували політичну організацію під назвою "Народна Рада" у противагу москвофільській "Руській Раді". Народна Рада стояла на позиціях єдності галицьких і наддніпрянських українців та окремішності українського народу від польського та російського. Вона вимагала поділу Галичини на дві провінції, східну — українську, та західну — польську, і ставила собі за мету обороняти конституційні права українців, боролася за рівноправність усіх народів Австро-Угорщини. Насправді Народна Рада не була партією, а тільки клубом інтелігентів, на чолі якого стояв відомий суспільно-громадський діяч Юліан Романчук.
Внаслідок різниці поглядів у 1890 р. з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, Вячеслава Будзиновського постала на базі радикальних молодечих гуртків перша українська політична партія в Галичині — Русько-Українська Радикальна Партія. Але в скорому часі прикметник "руська" опущено й залишилася Українська Радикальна Партія (УРП), яка організувала селян і робітників, а зокрема жіноцтво. Вона скликала віча по селах, заюіадала кооперативи, як самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зокрема, в пропагуванні секуляризації українського суспільного та культурного життя. Так почалося поборювання Грско-Католицької Церкви та її духовенства.
Вячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме ~- змагання до власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини
на українську й польську. Але в тому часі драгоманівці не погодилися на те.
У 1892 р. з'явилася друком праця публіциста і провідного члена Української Радикальної Партії, Юліяна Бачинського "Ukraina irredenta", в якій він розглянув питання самостійності українського народу й обгрунтував потребу створення власної української соборної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-політичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім протилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетари-зації і націоналізації українського робітника, який завдяки просвітянській роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партійно-політичної організації й бажання відірватися від чужої державної системи і змагати до власної державної самостійності. Бачинський передбачував, що на руїнах тюрми народів-Росії й Австрії— пробудиться й Україна і "розкута проголосить і вона своє слово, і вона упімнеться тоді різко за своє право до життя. Настане тоді страшний час,— каже він.— Мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить вона одверто на стіл своє право до життя, право на політичну самостійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна буде тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ"1.
Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Українська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила постанову про політичну самостійність українського народу.
Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і серед її членства існували різні політичні течії, яких диференці-яцію приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р. Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народни-ки, прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) радикальні народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу і з рядів УРП вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Ле-вицький, Вячеслав Будзиновський, ТеофІль Окуневський, Іван Франко та інші, і разом з більшістю народовців створили Національно-Демократичну Партію. Важливу роль в організації цієї партії відіграв також і Михайло Грушевський. Нова партія об'єднувала всі прошарки українського суспільства й різні суспільні течії на національних і демократичних принципах.
1 Бачинський Ю. Україна ірредента.—Львів, 1892.—С 71—72; Зореславич М. Українське робітництво і боротьба за національну і державну самостійність // Народна Воля (Скрентон).— 1912.— Ч. 48.—20 грудня. —С 4.
У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганке-вич, Юліян Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які заснували Русько-Українську Соціал-Демократичну Партію. На ділі ж ця партія об'явила себе секцією Польської Соціал-Демокра-тичної Партії Галичини і Шлезьку й такою залишилася аж до 1907, коли молодші члени почали закладати самостійні міські комітети УСДП, які намагалися організувати робітництво. Насправді тоді існувало дві фракції УСДП, старша під проводом Миколи Ганкевича й С. Вітика, та молодша, незалежна, самостійницька під проводом Лева Ганкевича, Володимира Старосольського, Порфира Буняка та ін. Крім того, УСДП молодших пропагувала самостійницьку ідею, зокрема серед молоді й кинула клич "Вільна українська держава, українська республіка". Примирення обох фракцій відбулося щойно в березні 1914 р. Але великої популярности УСДП не осягнула й у виборах до парламенту в 1907 р. вона отримала заледве 8% українських голосів і здобула два посольські мандати до віденського парламенту: її пресовими органами були від 1907 до 1912 р. тижневик "Земля і Воля", що виходив у Чернівцях, за редакцією М. Огродніка, а в 1912—1913 pp. тижневик "Вперед", що з'являвся у Львові за редакцією П. Буняка та
інших.
Митрополит С. Сембратович також намагався організувати клерикальну партію, але загал духовенства поставився до того почину негативно. Були ще й інші, менші політичні партії, які, однак, не відігравали великої ролі.
Боротьба за український університет
Одною із пекучих проблем Галичини на переломі XX ст. було питання українського університету. Заснований у Львові 1784 р. цісарем Иосифом II університет з німецькою мовою викладання мав бути переданий українцям так швидко, як тільки вони розвинуть задовільно свою мову. У 1822 р. поляки домоглися кафедри польської мови й літератури, яка там існувала аж до 1848 p., коли ректор Тав-гер заявив, що "цей університет слід вважати українським", та що він ще через деякий час буде німецько-український. Того ж самого року відновлено там кафедру української мови й літератури, де викладачем був призначений Яків Головацький.
Заходами А. Ґолуховського 4 липня 1871 р. цісар Франц Иосиф дозволив замінити німецьку мову польською і професори мали вільну руку, якою мовою викладати свої предмети, українською чи польською. А тому що більшість професорів були поляки, у Львівському університеті запанувала польська мова. У 1878 p., помимо цісарського декрету з 1781 p.,- новообраний ректор Лев Білінський заявив, що університет за своїм характером повинен
стати польським. Професори-українці і студенти запротестували проти того, але поляки вперто проводили в життя свою політику й антиукраїнський рух в університеті скріплювався. Так почалася боротьба за український університет у Львові, з одного боку, парламентарним шляхом за посередництвом численних виступів українських послів у Віденському парламенті, а з другого — шляхом незалежних акцій українського студентства, демонстрацій, страйків, а також т. з. "буч". У 1883 р. українські студенти на своїх вічах поставили категоричну вимогу запровадження української мови та відкриття кафедри історії України у Львівському університеті.
У липні 1899 р. студенти-українці організували свій з'їзд, на якому обговорювано питання надання Львівському університетові українського характеру. Однак, стративши надію на відвоювання Львівського університету і взагалі на позитивне полагодження справи, вирішили домагатися окремого українського університету. Цю думку підхопило українське суспільство й українські посли на чолі з Костем Левицьким поставили це питання у віденському парламенті на денний порядок. Але позитивного висліду та вимога не дала, за винятком того, що в 1894 р. в існуючому університеті відкрито кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи" з українською мовою викладання. На викладача запрошено Михайла Грушевеького з Києва. Але боротьба за окремий український університет продовжувалася. На своєму вічі в 1901 р. студенти вимагали створення в міжчасі паралельних класів з українською мовою викладання в усіх трьох факультетах (права, медицини й філософії) та двомовних університетських формулярів, в українській і польській мовах.
Тим часом українські делегації оббивали пороги у віденському парламенті з вимогою окремого українського університету. Дійшло до поважного конфлікту поміж студентами поляками, які стали в оборону "польського" університету, та українцями. Демонстрації ставали щорічним явищем і повторялися в 1903 p., 1906 p. і декілька разів у 1907 р.
У січні 1907 р. студенти влаштували одну з найбільших "буч", внаслідок якої поліція арештувала 99 студентів, серед яких були Мирослав Січинський, Володимир Левицький, Іван Крип'якевич, Петро Карманський та багато інших, (відома тоді "Справа 100"). Обороняти безплатно заарештованих зголосилися найбільш відомі адвокати—Кость Левицький, Микола Шухсвич і Володимир Ста-росольський, але до суду справа не дійшла. Студенти 21 лютого оголосили голодовий страйк з вимогою, щоб їх випустили й на суді вони могли відповідати "з вільної стопи". Польський крайовий суд вирішив звільнити з тюрми тільки найбільш ослаблених, але студенти солідарно заявили, що вийдуть усі, або ані один, що во-
ни готові вмерти голодною смертю. І суд випустив усіх 27 лютого, а українська громадськість стрічала їх як героїв1.
У 1907 р. міністр освіти обіцяв ту справу розглянути, і коли по трьох роках поляки стали вимагати, щоб парламент офіційно визнав Львівський університет як польську установу, українці організували численні віча, на яких схвалювано вимогу окремого українського університету. Тим часом поляки вирішили розв'язати те питання силою. Вони організували "боївки", які часто нападали на студентів-українців. Це викликало реакцію серед українського студентства й 1 липня 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув студент Адам Коцко та було багато поранених з обох боків.
У справу вмішалася поліція і заарештувала 127 студентів-українців, серед заарештованих не будо ні одного поляка. З них суд покарав 101 тюрмою і позбавив академічних прав. Справа пішла до Відня і цісар потвердив кару десятьом, а 91-го студента звільнив.
Українські посли до віденського парламенту внесли негайну скаргу до прем'єра уряду з вимогою окремого українського університету. Справа знову затягалася, бо хоча австрійський уряд годився такий університет відкрити, проти цього виступив польський політик професор В. Грабський і контрольована поляками Львівська міська Рада.
До польсько-українського антагонізму долучився ще й ректор Львівського університету Дембінський, який 14 грудня 1907 p., всупереч розпорядженню міністерства, щоб т. зв. імматрикуляцію відчитувати латинською мовою, відчитав польською мовою. Коли ж студенти-українці запротестували, тоді польські шовіністи кинулися на них і важко їх покалічили2. Це викликало протест українських послів у віденському парламенті.
Справа українського університету у Львові не переставала бути актуальною. Після довгих торгів, цісар остаточно погодився, щоб для українців був збудований окремий університет не пізніше як до 1916 р. Прихильне ставлення австрійських властей у Відні було викликано напруженими міжнародними відносинами, а зокрема, між Австрією і Росією. Австрія хоч-не-хоч мусіла щось обіцяти для українців, щоби зберегти їхню лояльність.
У 1914 р. Галичина відзначала століття народин Тараса Шевченка. Величаво був зорганізований шевченківський здвиг 28 червня 1914 р. у Львові, в якому взяли участь всі молодечі організації, близько 12 000 членів "Січей", "Сокола", "Пласту", "Українських Січових Стрільців" та спортових дружин. Були там також представ-
1 Замора М. Один із сорока мільйонів. Машинопис, на правах рукопису.— Львів,
1993.— С. 132-133.
2 Левицький К. Вказ. праця.— С. 462—463.
ники чеських, хорватських та словінських руханкових товариств. І, власне, на цьому здвизі наспіла вістка про вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда і його дружини в Сараєві, що стала приводом до вибуху першої світової війни.
БУКОВИНА
Буковина — це край між середнім Дністром і головним хребтом Карпат у басейні ріки Прута й горішнього Серета на погра-ниччі української та румунської національних територій. Назва Буковина вперше стрічається у XIV ст. і походить від великих букових лісів. Спочатку вона означала простір на кордонах тодішньої Молдавії й Польщі; згодом, зокрема, після захоплення Буковини Австрією, вона поширилася на весь край1.
Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Київської держави Руси-України. Буковина разом з іншими землями в долині між ріками Дністром і Прутом, що простягаються аж до Дунаю і Чорного моря, була заселена в основному українськими племенами і в XII ст. творила частину Галицько-Волинської держави. У тих часах Буковина була мостом між північним заходом Галицько-Волинської держави і Чорним морем, де простягалася тоді могутня Візантійська імперія.
У 1241 р. Буковина потрапила під зверхність татарських ханів і була відділена від Галицько-Волинської держави. Пізніше молдавська колонізація посунулася далі на північ і Буковина стала частиною молдавського князівства. Молдавія не тільки не усунула автохтонного українського населення, але й сама потрапила під вплив української культури й політичного розвитку2.
З упадком Візантійської імперії у XV ст. на південному сході Європи і на Близькому Сході виросла нова Оттоманська імперія, яка у XVI ст. поширила своє володіння і на Молдавію, у складі якої знаходилася Буковина. Наприкінці XVII ст. у середущій, як і в південній Молдавії, процес румунізації переміг і українська мова зникла з церкви й урядових установ. Одначе у північній частині Молдавського князівства, тобто сучасній Буковині, збереглося не тільки автохтонне українське населення, але також його мова, побут, культура.
У часі російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Молдавію й Волощину, що були під зверхністю турецького султана, захопили ро-
сійські війська. Від 1769 p. вони перебували на Буковині, а їхнє командування у Чернівцях. Але успіхи Росії у війні з Туреччиною, яка готувалася до наступу на Балкани, занепокоїли Австрію. Тому, коли Туреччина запропонувала Австрії посередництво між воюючими сторонами, Австрія радо на те погодилася. В остаточному ви-сліді, це коштувало Туреччині північної частини Молдавського воєводства — Буковини.
Беручи до уваги стратегічне значення Буковини, яка єднала Галичину з Сємигородом, Австрія скористала зі скрутного положення Туреччини і в порозумінні з російським командуванням у 1774 р. ввела свої війська до північної частини молдавського воєводства, тобто сучасної Буковини. У переговорах з Туреччиною Австрія висунула свої історичні претензії на Буковину на підставі колишньої приналежності її до Покуття1.
Австрійська цісарева Марія Терезія, окупувавши Галичину при першому розподілі Польщі 1772 p., вважала себе правним спадкоємцем також і окупованої частини Молдавії, як колишньої складової частини галицького королівства. Знеможена війною Туреччина погодилася на вимогу Габсбургів і 7 травня 1775 р. підписала у Константинополі договір, згідно з яким Австрія перебрала ту територію під своє панування. Цій трансакції спротивився молдавський воєвода Ґрігоре Ґіка, але його протести не принесли користі, і він за те наклав головою.
Цій території, яка становила близько 10 500 квадратних кілометрів, австрійський уряд офіційно надав популярну тут ще з XIV ст. назву Буковина. А оскільки Буковина від півночі й заходу межувала з Галичиною, то у 1786 р. її як окрему округу з адміністративним центром у Чернівцях прилучено до Галичини.
Буковина 1774 р. мала заледве 277 заселених пунктів, у тому три більших міста: Сучава, Серет і Чернівці. Перший перепис населення в 1774 р. виявив, що на терені Буковини проживало 14 650 родин, в тому числі 22 родини бояр, 175 родин дрібної шляхти, на загал 75 000 осіб. За національним складом населення Буковини становило 60% українців, 26% румунів та 5% інших національностей (цигани, жиди, вірмени тощо)2. Молдавське, тобто румунське населення розміщалося в основному в південних районах Буковини.
З переходом Буковини під владу Габсбургів, австрійський уряд намагався збільшити населення за допомогою імміграції з інших своїх або й чужих теренів. З цього скористали найбільше молдавські румуни, а в деякій мірі й українці з Галичини. Почався також великий наплив німців, дещо поляків, зокрема на різні високі та се-
1 Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Львів, 1993.— Т. 1 (Переви
дання в Україні).—С 187—188.
2 Nowosiwsky I.M. Bukovinian Ukrainians; a historical background and their selfdctermination
in 1918. Translated from Ukrainian by Walter Dushnyk.—New York, 1970.— P. 14—15.
1 Onciul D., Polek Y. Landesgeschichte //Die ostterreichisch-ungarische Monarcltie in Wort
und Bild.— Wien, 1899.— Band 20: Bukowina..— S. 123.
2 Nowosiwsky I. M. Op. cit.—P. 36.
редні урядові посади. Згідно з військовим переписом у 1840 р. було вже 339 669 мешканців, які проживали у трьох містах, двох передмістях, чотирьох містечках та 278 селах. Серед них було 449 духовних осіб, 1840 шляхти-боярів, 454 урядовців і пенсіонерів, 375 мистців і ремісників та 26 ПО господарів. Молоді від 1 року до 18 літ налічувалося 85 517 осіб, а всіх жінок 168 548і.
Буковина творила окрему округу, якою завідував окружний староста, відповідальний перед галицьким губернатором. Окружними старостами були звичайно німці, або румуни, які, за малими виїмками, послушно виконували розпорядження галицької адміністрації, що знаходилася в руках поляків.
За час перебування Буковини під австрійським пануванням й завдяки австрійській імміграційній політиці, населення її зросло в 1900 р. до 723 000 чол., а в 1910 до майже 795 тис. осіб. Отже, воно зросло більше як у десять разів і стало багатонаціональним. Незважаючи на те, українці все таки залишилися найбільш чисельною групою, понад 305 тис. або 38,4% усього населення, і в Північній Буковині становили переважну більшість. На другому місці були румуни — 273 250 або 34,4%, і становили більшість у Південній Буковині. Не цілих 168 850 (21,1%) становила німецька група, яка проживала здебільшого в містах, як державні урядники, а головно в Чернівцях; поляки начисляли поверх 36 тисяч (4,6%) та понад 11500 (1,5%) інших національностей, а в тому найбільше жидів2.
У гірських околицях Буковини, тобто на Буковинській Гуцуль-щині, за молдавського періоду не було панщини, бо не було панських маєтків та інших господарських споруд, ані панської орної землі, на якій селяни мали б відробляти панщину. Однак більшість селян "на долах", тобто на буковинських низинах, була підданими різних панів-бояр, але їхні взаємовідносини нормувалися "Золотою Грамотою" воєводи Олександра Пки від 1 січня 1766 р. На підставі цієї грамоти піддані селяни мали відробляти 12 днів панщини на рік (4 дні навесні, 4 — влітку і 4 восени) та платили панові десятину з урожаю. Самі ж пани-бояри всю свою землю віддавали в користування селян і самі рідко мали своє власне господарство. Крім того, було ще й багато інших зобов'язань супроти панів, як також супроти держави, якій платили податки. Подібно як і в Галичині пани-бояри на Буковині надуживали своїми правами і вимагали від селян далеко більше, як на це дозволяв закон. Однак панщина на Буковині не була така жахлива, як уГаличині. Але все ж таки Буковина перебувала у занедбаному стані й новий австрійський володар почав запроваджувати деякі реформи, щоб піднести добробут новозайнятого краю.
Цісар Иосиф II 1781 p. окремим декретом замінив кріпаччину, в якій селяни, чи пак "душі", вважалися власністю пана-поміщи-ка, на панщину, в якій пани були власниками не селян, але землі, яку селяни "діставали" від панів для власного користування. У цей час землевласники почали закладати на Верховині, тобто на Гуцульщині, господарські споруди (корчми, млини тощо) і притягати до роботи підлеглих їм селян, але це відбувалося тільки на основі договорів, бо "Золота Грамота" не передбачувала примусової праці-панщини1. Згідно з декретом цісаря, селяни мали самі складати умови зі своїми панами-боярами, щоб визначити, скільки кожний з них мусів працювати на пана за одержану від нього землю. Так повільно заходила панщина й на Буковинську Гуцуль-щину. Але згідно з законом, селяни завжди мали право вносити скарги на своїх панів-дідичів, коли вони надуживали зі своїх прав. У 1788 р. уряд затвердив для селян право на власність тих грунтів, які були в їхньому користуванні.
У Чернівцях 1782 р. створено окрему буковинську православну митрополію і засновано духовну семінарію для кандидатів на православних священиків, спершу у Сучаві, а в 1789 р. ЇЇ перенесено також до Чсрнівець. Австрійський уряд 1786 р. відібрав від монастирів і церковних парафій землю та створив з них Релігійний Фонд Буковини.
Унаслідок того, що через кілька століть Буковина перебувала у складі Молдавського воєводства, її аристократія складалася здебільшого з молдавських бояр — румунів, хоча населення її було в основному українським, чи як тоді називали — руським. Молдавські аристократи, подібно як і польські в Галичині, швидко зуміли знайти шлях до двору Габсбургів у Відні й були визнані речниками Буковини. Своє впливове становище вони вживали не тільки для власних вигод, але також і для румунізації краю.
Від 1785 р. на Буковині засновано цілий ряд шкіл. Але знову ж таки завдяки впливам румунських бояр, у цих школах мовою навчання була німецька або румунська. Оскільки вчителями були румуни, то школи стали засобом румунізації українських дітей.