РЕНЕСАНСНО-РЕФОРМАЦІЙНІ ІДЕЇ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ 3 страница

Незважаючи на тяжке іноземне панування і татарські напади на Україну, великої слави здобуло й українське малярство зазначеного періоду. Живопис, як і більшість інших галузей культури, рідко виходив за межі церковної тематики. Ми рідко зустрічаємо кар­тини або портрети побутового характеру. Український живопис цього періоду продовжує розвивати староруські традиції стосовно до умов розвитку української народності. Слід зауважити, що в цих жанрах, особливо в портретному живописі, на українське малярство найбільше впливало західноєвропейське, італійське і німецьке мистецтво.

Художні пам'ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще з XIІ ст., наприклад, фрески староруського стінопису в костьолі св. Михайла у Вроцлаві, а також у ряді інших міст центральної Польщі аж до Сілезії включно. Цікавою пам'ят­кою живопису південно-руського походження XIІІ ст. або XIV ст. є мозаїчна ікона богородиці, знайдена в костьолі св. Андрія в Кракові. До таких пам'яток, створених українсь­кими митцями, належить відома в римсько-католицькому культі ікона Ченстоховської богоматері. Ченстоховська ікона була чудово оздоблена золотом і коштовними діаман­тами. Навколо походження цієї ікони католицькі фанатики творили різні легенди. За однією з таких версій вона, нібито, з'явилася зі Сходу десь у І ст. нашої ери. Насправді ж ченстоховська ікона є витвором українських майстрів кінця ХШ або початку XIV ст. У Ченстохові ікона стала відомою у 1382 р.

У XIV ст. українські митці розмальовували одну з вавельських каплиць, заснова­ну королем Казимиром Великим у 1340 р. Особливо багато працюють українські і біло­руські художники в Польщі в кінці XIV і на початку XV ст., після Кревської унії та в часи Ягелонів. Литовська династія Ягелонів використовувала українських і білорусь­ких майстрів мистецтва на побудові міст, оздобленні палаців і костьолів у Польщі. З Хроніки польського історика Длугеша відомо ряд фактів, коли різним майстрам-художникам, клепальникам золота, тобто ювелірам, з України доручали оздоблювати ко­стьоли, каплиці, палаци феодальної польської знаті.

У Хроніці згадуються імена і прізвища українських художників, наприклад, Во­лодимира, священика Галя, відомого розписом багатьох костьолів у землях Сандомирській і Краківській. На фресці в Любліні стоїть підпис її автора Андрія з України, що закінчив свої фрескові малюнки тут 10 серпня 1415 р. Залишки цих фресок було відкрито в 1917 р. Серед них — найцінніша «Тайна вечеря», в якій яскраво поданий вічний ганебний образ зрадника Іуди з маленьким чорним чортиком, що спокусив його на зле діло. Чортик, усміхаючись, сидить із задертою борідкою в нього на шиї. Євангельському сюжету художник надав цілком громадського значення. Іуда поданий тут як прообраз темних сил царства зла, як антинародний образ, спільник сатани, як уособлення всього, що є гіршого, нелюдського на землі.

У будовах Вавеля в Кракові з часів Казимира Ягайловича другої половини XV ст. відомо 43 картини на різні євангельські сюжети, написані українськими митцями. Особливо цікаві серед них фрески в Краківській каплиці Чесного Хреста. Робота українсь­ких майстрів у Польщі тривала протягом XV-XVI ст. З кінця XVI ст. їх творчість почали витискувати з польських міст західноєвропейські, головним чином італійські та німецькі, впливи, а також поява і швидке зростання місцевих польських художніх стилів, пов'язаних з католицькою ідеологією. Антинародні впливи Ватикану в Польщі, що породжували національну ворожнечу, позначились негативно на взаємовпливах українсь­кої і польської культур, загалом, та на мистецтві, зокрема.

Поряд із фресковим живописом та іншими видами малювання велику роль в оз­добленні культових і житлових будов відіграє різьблення.

Різьблення прийшло на зміну занадто розкішній і дорогій староруській мозаїці. З кінця приблизно XII ст. мозаїчні оздоблення, на зразок ранніх київських, більше не зустрічаються. У XIV-XVI ст. різьблені декорації по мармуру також зустрічаються рідко, здебільшого на надгробних монументах і плитах. Українське різьбярство цього періоду розвивається переважно як різьблення по дереву. Особливої краси і віртуозності дерев'я­не різьблення досягає в церковному оздобленні, найбільше в іконостасах, а в жилих будинках — у різьбленні одвірків, наличників вікон усередині і зовні, на сволоках тощо.

Різьбярство було одним з найважливіших видів народного мистецтва. Народні мотиви його були не лише в світській, а й у церковній тематиці. Водночас, в українське різьбярство, так само як в архітектуру і будівництво, проникають значною мірою захід­ноєвропейські стилі, насамперед, італійською ренесансу.

До зразків такого мистецтва належить надгробний монумент гетьману Великого князівства Литовського кн. Костянтину Івановичу Острозькому. Цей пам'ятник побу­дований сином гетьмана К.К.Острозьким у 1579 р. на місці поховання К.І.Острозького в Успенській церкві Киево-Печерської лаври. Церква була зруйнована німецько-фа­шистськими загарбниками під час другої світової війни. Пам'ятник Острозькому, що загинув разом з Успенською церквою, — це неповторний зразок мистецтва світового значення.

Особливе місце в українському живописі XIV-XVI ст. посідає художнє оформ­лення книг, зокрема рукописних;

Найцікавішими зразками ранніх українських книг є Євангеліє 1393 р. і Псалтир 1397 p., виконані в Києві дияконом Спиридоном (зберігаються у Державній Публічній бібліотеці м. Санкт-Петербурга).

Вражає своїм художнім оформленням Псалтир 1397 р., в якому вміщено понад двісті малюнків-мініатюр. Оформлення цих книг пов'язане з художніми традиціями ще Київської Русі. Євангеліє ж, написане в Україні наприкінці XIV або на початку XV ст. (зберігається у Третьяковській галереї в Москві), являє собою яскравий зразок украї­нського мистецтва. Тут майже не відчувається впливу візантійського живопису.

У живописі гуманістичні тенденції проявляються набагато раніше, ніж в архітек­турі та скульптурі. Вже в пошуках морально-етичних ідеалів, у втіленні демократичних і гуманістичних поглядів епохи, у підкресленні духовних цінностей, чим сповнені іко­нописні шедеври «Красівська богородиця», «Спас-учитель», ікони майстра ДмитрІя, апостольський ряд з Деісусом із Наконечного, новий світогляд заявив про себе наприкінці XV — у першій половині XVI ст. Ці ще не досить сміливі реалістичні спостереження повніше виражені в «Богородиці Одигітрії з пророками» (1599 p.), створеній Федором Сеньковичем, і саме зображення символізує важливий етап переходу до нового періоду, в якому на фоні бурхливих історичних подій та ідейно-соціальних битв проходило ста­новлення ренесансного живопису. Тоді ж визначились нові жанри як неминучі наслідки масштабнішого погляду на світ, як необхідне відображення емоційно-наукового пізнання життя: портрет, історичний живопис, пробуджується цікавість до краєвиду, все більше набуває побутового характеру трактування деяких святкових сцен. До мистецтва вхо­дить краса реального світу.

Перша половина XVIІ ст. характерна розквітом саме живопису, бо утверджується більш поглиблене «відкриття світу і людини», завдяки чому художня творчість поступо­во набирала реалістичного змісту. Завоювання нових реалістичних позицій у живописі пов'язане з прогресивними рухами, з піднесенням антифеодальної та національно-виз­вольної боротьби. Такі високі мотиви сприяли появі невідомих раніше в українському мистецтві намагань теоретично узагальнити погляди на прекрасне, які спирались на переконання про цінність реальної природи. Подібні думки висловлені в творах Кирила-Транквіліона Ставровецького, Захарія Копистенського. Як і раніше, в центрі есте­тичних принципів XIV ст. XIV ст. – людина, що здатна оцінити і власний твір, і красу реальної приро­ди, в якій знаходить джерело своїх високих творчих поривань.

У цей час не священнослужителі-догматики визначали ідейно-художню скеро­ваність іконопису, а активне демократичне середовище – українське міщанство, що організовувалось у братства. Ця суспільна й культурна сила внесла у живопис нове світосприймання. І живопис саме цього періоду відзначається піднесеним характером, нови­ми композиційними пошуками, ускладненим розв'язанням тематичних сцен, колорис­тичним багатством. Іван Вишенський рішуче обстоював думку, можливо вперше в рене­сансному мистецтві висунуту з такою категоричністю, про демократичний характер релігійних сцен, отже, тим самим доводячи наближеність мистецтва до простих людей і вираження ним гуманістичного світогляду. Свою думку полеміст проводить на аргу­ментованому аналізі сцени «Різдво Христа». В європейському ренесансному мистецтві сцени поклоніння дитяті трактуються як торжество влади й багатства. Проте І.Вишенсь­кий розкриває соціальну суть теми напрочуд просто й переконливо на контрастних зіставленнях класових антиподів, ворожих між собою за суспільними позиціями, світог­лядом і мораллю. Духовну силу, правду і людську гідність він залишає за простими людьми, за «хлопами й кожум'яками».

Арабський мандрівник Павло Алеппський, що подорожував Україною та Росією 1654 р. захоплено описує живописні твори, які він бачив у багатьох храмах Києва, Київщи­ни та Чернігівщини. «Козацькі живописці запозичили красу малювання облич, кольору одягу від франкських і ляських живописців і тепер малюють православні ікони вже навчені і досконалі», бо ікона Богоматері «так прегарно намальована, що наче говорить... її обличчя й уста захоплюють своєю чарівністю, їм бракує лише слова». І так описано багато інших ікон, не менш захоплюючих життєвою відповідністю.

Зміни в системі естетичних поглядів вже можна побачити в іконі «Страсті» (1620 р.) із с. Раделичі на Львівщині, про що свідчать зміни в композиції, складність характери­стики дійових осіб, відчуття простору, єдність освітлення. Проте ще помітні екскурси в минуле, — це передача дії лише в екстер'єрі, невідповідність пропорцій людини архітек­турним формам, умовність краєвиду, декоративний принцип у зображенні груп натов­пу. Все ж у цій боротьбі нового із старим перевага була на боці життєвої логіки мислен­ня, що позначилося в намаганні наблизити легендарну історію до сучасності наданням соціальної оцінки сутичці ворогуючих груп акцентуванням теми зради. Раделицький майстер виділяє важливі для свого часу морально-етичні проблеми в світлі ідей ренесан­сного гуманізму, виражаючи тим самим духовні запити свого періоду, їх сутність позна­чилась у цілеспрямованості подальшого розвитку живопису, поступ якого простежується на трьох іконостасах п'ятницькому, успенському та святодухівському, що становлять єдиний ряд поступово ускладненого процесу.

П'ятницький іконостас був створений на межі XVI-XVІ їст. (на відміну від тради­ційної версії датування – 40-і роки XVIІ ст.), оскільки в ньому стикаються готичні форми з ренесансними. Крім того, сцена «Христос перед першосвящеником Липою» вираз­но відображає антиуніатську боротьбу, що посилилася після Брестського собору. В 40-і роки після жорстоких придушень козацько-селянських повстань така агітаційна пози­ція проти католицизму була б вже неможливою.

Історичний жанр не мав поширення, все ж розвивався досить інтенсивно. На­справді історичною картиною було зображення тогочасних подій, що їй надавало особ­ливої значущості як документа епохи. Ясно, що це зображення мало далеко не реальний характер, бо на ньому ще тяжіли іконописні традиції та тенденційні вимоги замовника з урахуванням всіляких умовностей того часу, із збереженням парадності представлення, присутності містичних і символічних образів, політичної актуальності. Такі історичні картини були своєрідними високопарними панегіриками на честь виняткових подій, яскравим прикладом чого є цикл картин, присвячений історії Марини Мнішек та Дмитрія Самозванця, які приписуються львівському живописцю Шимону Богушовичу.

На відміну від історичного живопису, портрет посів провідне місце в культурному житті тодішнього суспільства. Розвиток цього жанру розпочався з донаторських та над­гробних, зображень, і цей тип портрета, переносячи активну еволюцію, надовго зали­шався чинним в українському мистецтві (портрети Яна Гербурта, Катерини Домагалич, Костянтина Корнякта). Він проник у всі прошарки міста і села, що зумовило збережен­ня його стильової своєрідності і допомогло залишитись винятковим історіографічним документом. Однак найбільшу популярність здобув портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом — в повний зріст. Невеликого формату ранні портрети Сте­фана Баторія, Ганни Гойської, Софи Терновської, Романа Сангушка та ін., об'єднані органічно-цільним ренесансним сприйняттям людини. В таких портретах переплелись впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського живопису, якому належить провідна роль. Специфіка умов сприяла тому, що портрет залишався на де­мократичних позиціях і це затримувало його в реалістичному руслі з правдивим і про­никливим розкриттям суті людини. Саме прагнення до об'єктивності, до передачі ко­лориту епохи та її атмосфери складає велику пізнавальну вартість цього жанру. Парадний шляхетсько-магнатський портрет набув особливо швидкого розвитку в першій половині XVII ст. У ньому виробились власні ідейно-стилістичні риси, які залишились незмінними протягом майже двох століть, та було закладене нове розуміння образу людини, що визначалось соціальним становищем: портрет виявився зручною формою демонстрації високо­го суспільного рангу. Однак характери передавались з гострою нещадністю та правдиві­стю. Стилістичні риси такого портрету визначались запозиченнями з королівських зобра­жень – це портрети Марини Мнішек, Лжедмитрія, Юрія Мнішка.

У мистецтві Києва, коли місто стає центром культурно-політичного життя в Ук­раїні, портрет посів провідне місце. Цей жанр виявився засобом втілення важливих сус­пільних ідей через образи широкомасштабного змісту та високих громадянських по­зицій. На портрет покладались обов'язки формувати морально-етичний ідеал людини. Тому поява зображень тодішніх діячів української культури була своєчасною і мала велике історичне значення. Таким чином, портрет став засобом втілення суспільних ідей. У ньому розкривалась сутність людини з ренесансних гуманістичних позицій.

Ренесансний український живопис приділяв головну увагу людині, в ньому кон­центрувались вироблені тогочасним світоглядом нові потенційні сили, покликані ак­тивно впливати на життя людини, пробуджувати в ній високі гуманістичні ідеали. Жи­вопис становив поетично-світлу, піднесено-одухотворену частину земного життя лю­дини, і в цьому приховувалась його величезна естетично-суспільна цінність.

Графічне мистецтво тісно пов'язане з рукописною й друкованою книгою, проте воно не замикалось у межах книги, обплітаючись спільністю стильових напрямів і ду­ховних потреб із живописом та скульптурою. Розквіт графіки був зумовлений усім пе­ребігом величезних перемін у культурному і політичному житті того часу. Її розвиток не гальмувався ні прив'язаністю до традицій, ні обмеженнями, як у живопису, бо в ній нові відкриття й нові напрями сприймались набагато швидше. Тому прагнення до ре­альності і життєвої переконаності видається в графіці цілком природним.

Ренесансний період в українському мистецтві був короткочасним, але його ви­сокі духовні здобутки й значення для подальшого розвитку конче важливі. У ньому відобразились висунуті епохою нові ідеї, нові естетичні цінності та невідома раніше ду­ховна змістовність, що розвинулись в умовах гострої соціально-політичної та націо­нально-релігійної боротьби, які, в свою чергу, зумовили нове образне бачення. Це мис­тецтво брало активну участь у тодішньому житті, з якого воно черпало змістовну напов­неність. З цієї епохи розпочинається неухильне зближення мистецтва з реальним світом, що позначалось на архітектурі, скульптурі, в живописі та графіці. Саме в центрі уваги живопису стала людина, її суспільна діяльність, індивідуальна неповторність, а у графіці відобразились актуальні проблеми часу.

ЛІТЕРАТУРА

Водночас із формуванням української народності проходять становлення основні риси української розмовної мови. Книжна мова, що склалася у Київській Русі, ще довго була спільною для всіх східнослов'янських народностей, нею писалися релігійні та літературні твори, ділові папери. Але в цю мову дедалі більше проникають елементи розмов­ної мови.

Відомостей про літературну творчість на українських землях протягом XIV-XVI ст. дуже мало, але можна твердити, що тогочасні книжники продовжували традиції письмен­ства часів Київської Русі. Проблематика творів цієї доби зумовлювалася татарським ли­холіттям, литовським та польським поневоленням, міжусобними чварами місцевих фео­далів, соціальним опором гнобленого люду. Продовжують діяти і розвиватися традиції культури Київської Русі, на які в XIV-XVI ст. накладається так званий другий південнос­лов'янський вплив. Це знайшло найвиразніший вияв в учительсько-ораторських, агіог­рафічних, історико-публіцистичних творах. Водночас, це була епоха Ренесансу і Рефор­мації у Західній та Центральній Європі. Ренесансні і реформаційні ідеї знаходили відгук у Східній Європі. Поступово вони стають здобутками й української літератури.

Навіть у найтяжчі лихоліття під час поневолення більшої частини колишньої давньо-руської держави не припинявся розвиток письменства, зокрема літописання. Феодальне роздроблення призводило і до розчленування літописання на місцеве. Але місцеві літописи здебільшого розпочиналися «Повістю временних літ» як свідчення спільної історії, єдності руського народу і нагадуванням сучасника про героїчне минуле східних слов'ян.

У ХІІ-ХІІІ ст. одним із найпомітніших на руських землях було багате і могутнє Галицьке-Волинське князівство. У другій половині ХІІІ ст. тут був створений Галицько-Волинський літопис, який мав істотний вплив на наступну літературу.

Знамените «мамаєве побоїще» 1380 р. породило куликовський цикл героїчно-епічних творів російської літератури кінця XIV ст. Твори ці оспівували конкретну істо­ричну подію і, водночас, продовжували кращі традиції письменства Київської Русі. Зок­рема, у них відбилися традиції поетики «Слова о полку Ігоревім» та Галицько-Волинсь­кого літопису. Найпомітнішими серед творів є «Задонщина» та «Сказание о мамаевом побоище». На українських землях було здійснено переробку останнього під назвою «Кни­га о побоище Мамая, царя татарского». Це композиційно струнка воїнська повість, яка складається із дванадцяти розділів. Твір можна вважати одним із перших взірців давньоукраїнської історичної белетристики на вітчизняну тематику.

Найпомітнішими історичними творами XV – першої половини XVI ст., які безпо­середньо розвивали традиції київського та галицько-волинського літописання, є західноруські й Короткий Київський літописи.

Західноруські виникли під час перебування українських і білоруських земель у складі Литовської держави. Написані вони тодішньою книжною мовою. Збереглося 25 рукописних збірок цих літописів.

Короткий Київський літопис складено на початку XVI ст. Охоплює він події від 862 до 1515 р. У літописі вміщений важливий матеріал з історії Київської землі, Волині, Білорусії та Литви XIV-XV ст.

У XIV-XVI ст. удосконалюються жанри ораторсько-проповідницької та агіогра­фічної прози. Дедалі більшої популярності набувають учительні, або тлумачні, євангелія, нові цикли агіографічних легенд. З'являються нові обробки «Шестиднева», істо­ричних та балетристичних повістей. Укладаються збірники повчально-оповідального змісту. Серед останніх на особливу увагу заслуговує «Ізмарагд». З трьох редакцій цього збірника дві мають виразний український характер, насамперед, щодо мовного оформлення.

Ренесансно-гуманістичні тенденції та віяння поширювалися на всіх східнослов'янських землях і, передусім, в Україні та в Білорусії, що безпосередньо межували з Цент­ральною Європою, де в XV-XVI ст. переважала латино-мовна ренесансна література. Чимало представників українського й білоруського населення здобували освіту в західноєвропейських університетах, вивчали латинську мову, писали нею наукові й художні твори. Тісні зв'язки з гуманістами різних європейських країн підтримували українці Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський.

У 1483 р. вийшла в світ латинською мовою праця «Прогностична оцінка поточно­го 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету» — перша відома друкована книга українського автора. Юрій Дрогобич писав також вірші латинською мовою, сповнені ренесансними мотивами.

Другим відомим автором неолатинської книжності і першим гуманістичним по­етом в українській літературі був виходець з Галичини Павло Русин. Досить високо оцінювали сучасники талановиті твори Павла Русина, зокрема, «Похвалу поезії», «Еле­гію», «До книжечки», «Про прихід зими» та інші.

Найвизначнішою постаттю у східнослов'янській латино-мовній літературі Відрод­ження називають публіциста, історика, філософа, поета і граматика Станіслава Оріховського, що був родом із села Оріхівці поблизу Перемишля. Творчість його відзна­чається тематичним і жанровим багатством. С.Оріховський досконало володів латинською мовою, якою писав свої твори, зокрема, трактат «Зразковий підданий», «Напучення королеві польському Сигізмунду II», «Промову про погребіння Сигізмунда І», із горді­стю підписуючи їх подвійним прізвищем Оріховський-Русин, або Оріховський-Роксолан, чим підтверджував свою національну належність.

За останню чверть XVI і першу половину XVIІ ст. в українську літературу ввійшло набагато більше літературних пам'яток ніж за останні кілька століть. Одні літературні твори продовжували попередні традиції, інші були новим явищем.

Боротьба навколо Брестської унії наприкінці XVI – першій половині XVIІ ст. викли­кала до життя багату полемічно-публіцистичну прозову й віршову літературу українською і польською мовами. Збереглося більше шістдесяти друкованих і рукописних творів представників православ'я та близько вісімдесяти творів уніатських авторів.

Щоправда, ця література не може кваліфікуватися як винятково художнє пись­менство, бо її завдання мало не стільки мистецький, скільки релігійно-догматичний характер. Проте вона мала і мистецьку цінність. Письменники-полемісти у своїх творах вдавалися до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. До полемічної літератури входили величезні науково-теологічні трак­тати, історично-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути, збірки документальних матеріалів.

Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник Петро Скарга своїм твором «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577 р.). У книзі автор намагається обґрунтувати законність королівсь­кої влади в Польщі та її панування над українськими і білоруськими землями. Висновок Скарги простий: всі повинні об'єднатися під верховенством римського папи і польського короля, порвати з руською вірою, з національними традиціями.

Визначним полемістом був вихованець (а згодом ректор) Острозької Академії Гера­сим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного», в якій він гостро критикував твір Скарги «Про єдність Церкви Божої» і книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви». Поряд з ним чильне місто у цій полеміці посідає вчитель школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Пустановський. У Львові також вів бороть­бу проти латинізування православної Церкви єпископ Гедеон Балабан.

У 1595 р. у Вільні Зизаній Пустановський видав «Катехизис» – підручник для навчання у православних школах.

Сильним ударом по оборонцях унії був «Апокрисис», або відповідь Христофора Філарета Бронського, написана очевидно на замовлення Костянтина Острозького. Книга написана з великою літературною та публіцистичною майстерністю, пронизана сатирою і критикою тодішнього папи римського, гостро викривала і засуджувала політи­ку польського уряду стосовно українського народу і вимагала демократичних прав для українців.

З'явилися й палкі протиаргументи творців і прихильників унії, найсильнішим з яких можна вважати київського митрополита Іпатія Потія, який у 1599 р. видав свій «Антіррезіс», а згодом ще один твір — «Гармонія».

Талановитим письменником-полемістом, полум'яним патріотом, визначним куль­турним і громадським діячем кінця XVI –початку XVIІ ст. був Іван Вишенський. Його могутній голос пролунав у дуже тяжкий для українського народу період становлення нації і державності, у період страшного розгулу польської і литовської шляхти та місце­вого панства, наступу Ватикану на православне східнослов'янське населення. Іван Вишенський сміливо виступав не тільки проти окремих пороків суспільства, не тільки проти чужих і «своїх» світських та духовних гнобителів, а й проти всієї державної та політичної системи феодально-кріпосницької Речі Посполитої, що на той час загарбала майже всі українські землі.

У своїх творах письменник-полеміст став на захист знедолених і гноблених, відтво­рив правдиві картини життя і побуту українського народу. Полум'яним словом публіцист-трибун таврував зрадників, що перекинулися на бік ворога, закликав до гуман­ності, справедливості і згуртованості. Тому ще за життя він здобув заслужену шану зем­ляків, а потім пильну увагу до його спадщини літературознавців і мовознавців філософів і письменників.

За обсягом спадщина Івана Вишенського не така вже й велика, але цілісна й містка за ідейним і художнім спрямуванням. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних ру­кописних списках. Ще у 1599-1600 pp. частину своїх творів письменник переписав у спеціальну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні.

Спадщину Івана Вишенського прийнято поділяти на твори, написані до Брестсь­кої унії 1596 р. та після неї, хоча всі вони мають багато спільного. Зважаючи на те, що свої твори полеміст написав поза батьківщиною, — вони мають здебільшого форму «по­слань» чи «писань», адресованих до всього народу або до окремих осіб. Письменник неодноразово звертався до земляків і просив, щоб його послання громадою переписува­ли, а оригінали повертали назад. Очевидно, вони так і робили, бо лишилося кілька рукописних списків творів, найповніший з яких є так званий Підгорецький рукопис XVIІ ст. Поширювалися в рукописах твори Івана Вишенського і в Росії, де користувалися пова­гою серед старообрядців. Один список, що зберігся в Саратовському університеті, да­тується 1862 р.

Світогляд Івана Вишенського був для свого часу прогресивним, демократичним, хоч і не позбавленим суперечностей, зумовлених часом, конкретно-історичними обста­винами та особливостями становлення української літератури. Як і всі письменники-полемісти Іван Вишенський був глибоко релігійною людиною, палким прихильником східної православної церкви, що здавалася йому найавторитетнішим органом суспіль­ного управління життям його земляків-українців, Водночас, він добре знав повсякден­не життя свого народу, бачив його болі й страждання, розумів його прагнення і сподіван­ня, співчував його боротьбі за хліб і волю. Бачив він і зраду українського панства та вищого духовенства, які нехтували вірою заради своєї наживи. У світогляді полеміста боролися погляди релігійно-аскетичні і життєві, церковні й народні, традиційні й су­часні, консервативні й передові, які, зрештою, і стали основою талановитої спадщини письменника-патріота.

У першій половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів, але здебільшого польською мовою. Це були твори Мелетія Смотрицького, Андрія Мужиловського, Лаврентія Древинськогота ін. Але загалом полемічні дискусії починають поступово стиха­ти. Причини для цього були: у 1632 р. шляхетсько-польська комісія на чолі з новим королем Владиславом IV виробила примиренські «Статті для заспокоєння релігії грець­кої» і змушена була визнати незаперечний факт існування православної ієрархії, крім того, цього часу складаються передумови народно-визвольної війни українського на­роду проти польської шляхти. у 1654 р. відбувається возз'єднання України з Росією. У Галичині та на Закарпатті полемічна література не втрачала своєї злободенності аж до повної ліквідації наслідків Брестської унії.

КУЛЬТУРА КОЗАЦТВА

Початки козаччини припадають на XV ст. Це був масовий рух чоловіків, які вирушили в степи «на уходи» полювати, рибалити. Згодом вони об'єднувалися у ватаги і зі зброєю в руках нападали на татар, відбиваючи в них здобич-ясир. У XVI ст. козаки почали об'єднуватися у військову організацію. Найвідомішим її організатором був Дмит­ро Байда Вишневенький, який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків, побудував фортецю на острові Хортиця на Дніпрі й цим дав початок славному Запоріжжю.

Запорізьке козацтво протягом трьох століть, по суті, визначало напрями еконо­мічного, політичного і культурного розвитку України. Висока і розвинута культура Січі домінувала тут у XVI-XVIІІ ст. і справляла величезний вплив на формування національ­ної самосвідомості українського народу.

На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка виходила з українських генетичних духовних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського наро­ду. Однак історичні особливості життя Січі визначили й особливості її культури. Втікачі від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань прибували туди звідусіль — не тільки з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, та й інших країн. І кожен вносив щось своє, певні риси мистецтва, особливості культури свого народу. Все це переплавлялося, немов у горнилі, і в результаті склалася самобутня, оригінальна, яскра­ва, різнобарвна культура, яка впливала на розвиток культури всієї України.

Козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духівництва, частини української шляхти проти політики національно-релігійних утисків. Двадцятитисячне військо запорозьке, очолюване Петром Конашевичем-Сагайдачним, вступило до Київського (Богоявленського) братства, що про­тистояло колоніальній політиці шляхетської Польші, відіграючи одночасно роль куль­турного та наукового центру України.