Культура України початку XX ст
| Театр Не зважаючи на важкі умови на поч. XX ст. продовжував діяти український театр у Східній Україні. Численні українські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандрували по всій Україні і просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп переважали низькопробні водевілі, розраховані на невибагливих глядачів. Передові діячі українського театрального мистецтва і літератури рішуче боролися проти занепадництва, халтури й ремісництва на театральній сцені. У період революції 1905—1907 pp. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаганди передових ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації! маніфести. Тимчасове послаблення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умови для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який організував 1907 р. М.Садовський у Києві. Згодом М.Заньковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український художній театр на зразок Московського художнього театру. Але завадили брак коштів і війна. Провідне місце в театральному житті України на поч. XX ст. займали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени 11. Сакса ганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення трупи П.Саксаганського — І.Карпенка-Карого були 1900—1903 pp., коли в ній об'єдналося блискуче сузір'я видатних майстрів української сцени — М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий та М.Заньковецька. У репертуарі трупи тоді було бл. 60 п'єс — кращі зразки української класичної драматургії. У 1901 —1905 pp. трупа поставила п'єси "Хазяїн", "Житейське море", "Суєта" І.Карпенка-Карого, "Супротивні течії", "Нашествіє варваров", "Конон Блискавиченко" М.Кропивницького, "Украдене щастя" І.Франка, "Лісова квітка" Л.Яповської, оперу Б.Підгорецького "Купальна іскра ". Особливий успіх випав на долю вистави за комедією І.Карпенка-Карого "Суєта", яку в жовтні 1907 р. показали 150-й раз — явище небачене для тогочасного українського театру. Цей успіх забезпечили тематична новизна твору і висока мистецька досконалість виконавців. Діяльну участь у творенні українського театрального мистецтва брали визначні майстри сцени Г.Затиркевич-Карпинська, Л.Ліпицька, Г.Борисоглібська, Ф.Левицький, І.Замичковський, І .Мар'янонко, а також вихованці класичної театральної школи митці молодшого покоління О.Курбас, Г.Юра, Є.Коханенко, А.Бучма, Д.Козачківський, Б.Романицький та багато ін. З російської сцени неукраїнську перейшли відомі режисери О.Загоров, О.Смірнов, О.Іскандер, Б.Кржевецький. У Західній Україні, продовжував діяльність театр "Руської бесіди". Завдяки провідним акторам А.Осиповичевій, І.Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юрчаку, а також режисеру І.Стаднику театр залишався на високому професійному рівні. У його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постановку "Хазяїна" І.Карпенка-Карого, "Украденого щастя" І.Франка, "Запорожця за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Катерини" М.Аркаса, а також "Проданої нареченої" Б.Сметани, "Урієля Акости" П.Гудкова, "Сільської честі" Б.Масканьї. Міцніли зв'язки західноукраїнського театру з театром Наддніпрянської України. 1905 р. до Львова приїхав К.Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М.Заньковецьку й згуртував колектив інших талановитих акторів. Побачили світло рампи постановки української народної драми "Бурлаки", п'єси І.Карпенка-Карого "Мартин Боруля", "Суєта", "Хазяїн", "Сто тисяч", кращі драматичні твори М.Старицького, О.Островського. Значно зросла майстерність акторів і режисерів. Чимало їх стали незабаром відомими діячами українського театру. Значно активізувалося театральне життя з початком Української революції. Зокрема наприкінці 1917 р. виник український театр в Одесі. Помітною подією в історії національної культури став "Молодий театр", який у тому ж році заснував і очолив Лесь Курбас. Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він об'єднував акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера. Навесні 1919 р. цей колектив, який складався в основному з молодих митців, злився з театром ім. Т.Шевченка. Однією з кращих вистав об'єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря "Гайдамаки" (автор інсценізації та постановник — Л.Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицький, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самійленко, П.Долина та ін. За часів Гетьманату було створено Державний драматичний театр. Тоді ж почав діяти Державний народний театр під керівництвом П. Сакса ганського, де працювали М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, інші видатні митці. |
Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та аматорських театрів.
В українському театрі працювали такі прославлені корифеї сцени, як П. Саксаганський, М. Садовський. їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів — О. Сердюк, Н. Ужвій, 0. Ватуля. А. Бучма, ІО. Шумський, І. Паторжинський, О. Петрусенко, М. Гришко та багато ін.
Становлення й розвиток українського театральною мистецтва нерозривно пов'язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 20-х років — незмінний керівник драматичного театру ім. І. Франка.
Видатним діячем українського театру був Лесь Курбас — енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість — яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою "Березіль" — своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.
Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в Україні розвивалося. Наприкінці 30-х років тут працювало понад 80 театрів.
Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України театральних колективів, які діяли в радянському тилу: Київський театр опери та балету ім.. Т. Шевченка — в Уфі й Іркутську, Київський драматичний театр ім. І. Франка — в Семипалатинську і Ташкенті, Харківський оперний театр ім. М. Лисенка — в Читі, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка — у Фергані та ін. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, госпіталях, на заводах, фабриках, шахтах, у радгоспах, колгоспах. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.
Українські театри працювали й на окупованих нацистами територіях, зокрема, у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. В їх репертуарі були такі твори національної класики, як "Запорожець за Дунаєм", "Маруся Богуславка", "Украдене щастя" та ін.
Після війни театральне життя пожвавилося. На початку 50-х років у республіці діяли близько 70 професійних театрів, більшість із них ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін. Серед недоліків післявоєнного часу — ідеологічний прес, який тяжів над театром. Обов'язковим для репертуару стало оспівування "будівництва соціалістичного ладу". Значна частина вистав мала антиамериканську спрямованість.