Психологічні особливості мікросередовища засуджених.
Наявність злочинності як соціального та соціально-психологічного феномену спричиняє потребу у пенітенціарних закладах різних видів, що виконують функцію ізоляції й перевиховання людей, які з тих чи інших причин відхилилися від визначених суспільством поведінкових зразків, вчинили протиправні дії та повинні у відповідності з законом відбувати покарання. На практиці вказані заклади є не лише місцем тимчасового відокремлення особи від суспільства, але й живильним середовищем своєрідної субкультури з власними вимогами, нормами і правилами співжиття. Життєдіяльність у місцях позбавлення волі об'єктивно призводить до появи моралі, що за своїм змістом дала можливість дослідникам кваліфікувати її як станово-кастову, а також нормопорядку типового для архаїчної спільноти. Ці ознаки слід обов'язково враховувати при оцінці можливостей та ефективності покарання у вигляді позбавлення волі як засобу виправлення та перевиховання.
Пенітенціарна психологіяє одним з напрямів юридичної психології, що досліджує психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі — у місцях позбавлення волі, та особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених.
Пенітенціарна психологія 317
Предмет пенітенціарної психології— психічні явища, що виникають при позбавленні свободи та застосуванні інших видів покарань, а також психологічні умови і особливості процесу корекції і ресоціалізації особистості засуджених.
Основні завдання пенітенціарної психології:1] визначення системи принципів і методів вивчення особистості засуджених, адаптація наявних та розробка нових методик її вивчення, спрямованих на здобуття інформації з метою здійснення позитивного психологічного впливу;
2) дослідження психологічних характеристик та динаміки
особистості засуджених—вивчення їх психологічних особливо
стей, зумовлених віком, життєвим досвідом, характером вчине
ного злочину тощо; виявлення закономірностей зміни психіки
засуджених в умовах позбавлення волі;
3) дослідження закономірностей утворення і функціонуван
ня груп засуджених — вивчення механізмів формування різних
видів груп, їх структури та характеру впливу на учасників;
4) визначення форм і методів психологічного впливу на осо
бистість засуджених — цілеспрямований добір та реалізація си
стеми групових та індивідуальних форм і методів психологічно
го впливу з метою найбільш ефективної корекції поведінки;
5) дослідження психологічних чинників, що впливають на
ефективність ресоціалізації засуджених — вивчення впливу ос
новних (режим, праця, стосунки в групах засуджених та ін.) і
факультативних (родинні та дружні зв'язки на волі, захоплення
та ін.) чинників;
6) розробка психологічних рекомендацій щодо підготовки
засуджених до життя на волі — підготовка та активізація їх пси
хіки, формування психологічної готовності до життя в нових
соціальних умовах.
1. Психологічна характеристика особистості засуджених та їх адаптаційних можливостей
Раніше вже зазначалося, що злочинець — свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціально детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впли-
318 Тема 13
вом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов. Засуджений — злочинець, що відбуває покарання за вироком суду, отже, на нього розповсюджуються усі вищезазначені ознаки. Але слід враховувати, що засуджені не є гомогенною (однорідною) групою, тобто ця спільнота може бути певним чином типологізована.
Традиційно в пенітенціарній (виправно-трудовій) психології виділялися наступні типи засуджених, актив — особи з вираженою позитивною спрямованістю, які характеризуються активною участю в трудовому процесі, ініціативним ставленням до навчання, ретельністю у виконанні доручень, позитивним впливом на інших членів групи; резерв — засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, у навчанні, але поведінка їх характеризується незначною ініціативністю; пасив — засуджені з не-визначеною спрямованістю, які вагаються у виборі стратегії та тактики своєї поведінки, а 'їхні вчинки значною мірою залежать від ситуації; засуджені з негативною спрямованістю — ті, для кого характерні порушення режиму, негативне ставлення до будь-яких форм позитивного впливу, підвищена конфліктність.
Наведена типологія надана на початку XX ст. видатним вітчизняним психологом і педагогом А.С. Макаренком, причому сам автор не вважав її науковою (до речі, останню групу своїх вихованців він у «Педагогічній поемі» називав «болотом»). На той час цілком відповідала реаліям життя: внаслідок громадянської війни на вулицях опинилася велика кількість безпритульних дітей і підлітків, і лише незначна їх частина встигла набути злочинного досвіду та мала антисуспільну спрямованість. Більшість колоністів прагнули до активного соціального життя і становили собою благодатний матеріал для навчання і виховання; тих, хто продовжував вчиняти правопорушення, не бажав вчитися і працювати, на загальних зборах виключали з колонії і відправляли у «великий світ». Іншими словами, колоністи А. С. Макаренка не були засудженими у сучасному сенсі цього слова, вони не відбували покарання і не утримувалися в закладі, якщо на те не було їх згоди.
З часом зазначена типологія була розповсюджена на контингент виправно-трудових установ, вона стала певним ідеологізо-ваним штампом і сьогодні не дає уявлення про змістовні особливості мікросередовища засуджених та психологію їх особис-
Пенітенціарна психологія
тості. Ця проблема ще очікує дослідників, які змогли б неуперед-жено відповісти на низку запитань: які типи засуджених найбільш характерні для сучасних установ виконання покарань6 , як впливає їх злочинний досвід на поведінку в місцях позбавлення свободи, які чинники макро- та мікросередовища є визначальними для їх корекції і ресоціалізації та ін. Тому ми висвітлимо лише деякі аспекти пенітенціарної психології, орієнтуючись, переважно на роботи Г.Ф. Хохрякова, О.М. Сухова, Г.С. Саркисова, Ю.М. Давидова, І.Б. Роднянської останнього часу.
Перш за все, слід зазначити, що більшості ув'язнених притаманні специфічні емоційні стани— недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності і т. ін. Вони викликаються наступними чинниками: 1) ізоляція від суспільства і розміщення у замкненому середовищі, 2) тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином, кожна особа перебуває під подвійним контролем — адміністрації та мікросередовища засуджених, причому уявлення про «правильну поведінку» у них можуть бути діаметрально протилежними; 3) обмеження у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове включення до одностатевих соціальних груп.
Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим щодо засудженого середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення формує пасивність і прагнення уникнути будь-яких змін. Оскільки ув'язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад, хтось обмовив або неправильно витлумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та неформального оточення. Невдоволення і ворожість посилюються через те, що конфлікти, котрі виникають між засудженими, практично немож-
3Далі — УВП.
320 Тема 13
ливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Таким чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні ситуації нерідко переростають у насильницькі злочини.
Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент «емоційного вибуху» — афективної розрядки («короткого замикання»), що супроводжується бурхливою агресією, на перший погляд, невмотивова-ною. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому значимість приводу, що його викликав.
Такій поведінці досить часто передує зовнішній спокій, але він лише маскує глибокі психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває достатньо зовсім незначного зовнішнього поштовху. Геніальний письменник Ф.М. -Достоєвський з цього приводу зауважив, що такий вибух — це «тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга за самим собою, бажання заявити про себе, про свою принижену особистість, що раптом з'являється і доходить до злоби, до шаленства, до потьмарення розуму».
Постійне переживання негативних емоційних станів призводить до відповідних трансформацій характеру, а саме — до зростання серед засуджених питомої ваги акцентуйованих та психопатизованих осіб.За даними К. Леонгарда, акцентуйованих особистостей серед законослухняних громадян немало (близько 40%), але переважній більшості з них вдається компенсувати, врівноважити відповідні якості. У засуджених, навпаки, акцентуації посилюються, і частка акцентуйованих серед них часом сягає 90%. Особливо багато їх у жіночих УВП (96%), а також в УВП для неповнолітніх злочинців. Це пов'язане з тим, що жінкам і підліткам важче компенсувати свої біологічні та соціальні потреби, відповідно—ускладнюється процес їхньої адаптації до нових умов життя.
По-третє, психіка засуджених (психічні стани, психічні процеси, психічні властивості) характеризується певною загальною
Пенітенціарна психологія 321
динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення свободи— це сукупність «критичних» змін у психічному стані особи від арешту до завершення відбування покарання. Можна виділити наступні її етапи: 1) після арешту — у психічному стані домінує страх перед майбутнім покаранням; 2) після набуття вироком законної сили — психічний стан засудженого характеризується певною заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії; 3) після прибуття до УВП — розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів; 4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП — поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності; 5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від терміну покарання; 6) період перед звільненням (3-8 місяців) — характеризується певною дезадаптацією, психологічно є дуже складним у зв'язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому виникнути.
Таким чином, потребують особливої уваги адміністрації та психологів УВП перші та останні місяці ув'язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, як спрямованої на оточуючих, так і автоагресії (спроб самокаліцтва та суїци ду). Проміжок між ним можна визначити як відносно спокійний (адаптивний), що мовою відомчих документів називається «процесом виправлення і перевиховання». Психологи ж порівнюють цей стан із «психічним паралічем», коли людина ніби заклякає, поринувши в тужливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Веккарія, італійський просвітник і гуманіст, вважав, що позбавлення свободи не поступається за своєю болісністю смертній карі: «Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що з ув'язненням вони лише розпочинаються. Духнаш здатен скоріше витримати й тяжчу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну». Зниження рівня психічної активації призводить до руйнування механізмів вольової регуляції поведінки, тому й ворожість та агресивність стає все менше передбачуваною, зрештою, вона може бути спрямована і на зовсім сторонній об'єкт.
322 Тема 13
В періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної волі повинне приносити відчуття задоволення та заспокоєння. Але працівники установ виконання покарань знають, що це досить небезпечний час у житті ув'язнених, коли вони починають поводитися всупереч здоровому глузду: провокують насильницькі ексцеси, демонстративно порушують режимні вимоги, навіть намагаються тікати. В психології це явище визначається як «ефект уникнення об'єкта» — виникнення нездоланного страху перед моментом досягнення давно очікуваної мети. Засуджений розуміє, що воля може перетворитися для нього у тяжке випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення?
Керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі перебування в УВП засудженому потрібна психологічна допомога, але різна за змістом та формою, тому надати її може лише кваліфікований фахівець.
Виділяють два види адаптації— соціальну і психологічну. Соціальна адаптаціяполягає в тому, що за нових умов особа обирає такі види діяльності і форми поведінки, котрі полегшують її пристосування до оточуючих реалій, завдяки чому посідає певне (та таке, що її задовольняє) місце в суспільстві. Психологічна адаптаціяпов'язана з продукуванням окремих видів психологічного захисту або їх системи, що дозволяє зберігати високий рівень самооцінки навіть за відсутності об'єктивних підстав для цього. Найпростіший варіант психологічної адаптації для засудженого — вважати вирок стосовно власного злочину несправедливим. За даними проведених психо-лого-юридичних досліджень, майже 90% засуджених не погоджуються з винесеним щодо них вироком. Одні доводять, що вони взагалі не робили інкримінованих їм дій; інші запевняють, що здійснили лише частину з переліченого у вироку; треті переконані, що покарані занадто суворо. Ставлення до вироку як до несправедливого допомагає самовиправданню, а отже, й збереженню позитивної самооцінки та певного рівня самоприйняття.
Пенітенціарна психологія
Від рівня соціальної та психологічної адаптації в місцях позбавлення волі значною мірою залежить формування певного типу особистості,найбільш розповсюдженими з яких є наступні (Г.Ф. Хохряков):
1. Збудливі — намагаються грати роль сильної людини, яка може підкорити собі інших, примусити їх служити своїм інтересам. Вони демонстративно порушують правила поведінки в УВП, беруть участь у бійках, постійно відкрито конфліктують з адміністрацією, провокують її на зриви, чим приносять задоволення спостерігачам. Прагнучи здобути авторитет, вони змушують інших ув'язнених виконувати роботу за неформальних лідерів («паханів»). За схильність до бійок та утиски інших засуджених їх часто карають, але практично безрезультатно. Порушення, що набувають хронічного характеру, поведінка, котра не піддається корекції навіть шляхом застосування найжорсткіших заходів, дозволяють припустити наявність у представників цього типу засуджених певних особистісних рис, сформованих у результаті попереднього досвіду.
Біографічне психологічне дослідження показує, що такі механізми формуються у процесі виховання, а потім закріплюються в підлітковому та юнацькому віці. їх батьки, як правило, зловживали алкоголем, у родині панував розлад, часто виникали сварки або навіть бійки. Основними виховними заходами були лайка, глузування та побої.
Приниженість, почуття неповноцінності примушують таких дітей доводити свою однаковість та рівність із однолітками. Вони намагаються продемонструвати сміливість і впевненість у собі, але у їх минулому досвіді немає інших способів самоствердження, окрім брутальності, насильства над іншими. Оскільки насильство як засіб здобуття авторитету рідко досягає мети, виникає зосередженість на явищах, котрі сприймаються як ворожі. Озлобленість, що існує всередині, видається за зло, яке іде ззовні; формується постійна готовність дати комусь відсіч, що провокує постійну напруженість.
У місцях позбавлення волі ці властивості особистості акцентуються: гостріше почуття приниження та неповноцінності, жорсткіші правила поведінки, більш напружена обстановка. Такі
324 Тема 13
особи інтуїтивно шукають прихистку в оточенні лідерів («па-ханів»), оскільки це нібито дає їм незалежність. Однак виходить по-іншому: конфронтація з адміністрацією спричиняє низку покарань; відсутність витримки та поміркованості, невміння прорахувати можливі варіанти своєї поведінки не дають можливості досягти високого статусу, висунутися в лідери. Люди, котрим притаманні згадані особистісні якості, приречені на дов-гожительство у місцях позбавлення волі.
2. Демонстративні особи — постійно зорієнтовані на зовні
шню оцінку та справляння позитивного враження на оточую
чих. Це непогані актори, які вміють добре говорити, вловлюва
ти загальні настрої та висловлювати їх. Разом із тим, вони зух
валі, нахабні та брутальні, не соромляться виставити себе на
посміховисько, щоб дошкулити адміністрації. Засуджені цього
типу користуються популярністю у своєму оточенні, але самі
вони більше страждають, аніж мають задоволення від свого ста
новища, хоча й не виказують цього. Попри зовнішній успіх, їх
адаптованість погана. Акцентуація особистісних властивостей,
за допомогою котрих вони утримують свою позицію, поступово
стає патологічною, особистість руйнується.
3. Особи пластичні—мають досить високий рівень соціаль
ної та психологічної адаптованості до умов позбавлення волі,
чому сприяє стриманість, конформність, достатній контроль за
власними емоціями, гнучкість у міжособистісних стосунках.
Засуджені цього типу не схильні до конфліктів, уникають прий
няття самостійних рішень і складають «мовчазну більшість», що
існує в будь-якій спільноті. Вони без сумнівів підтримують адмі
ністрацію, коли та контролює ситуацію, але й не протестують
проти влади неформальних лідерів, оскільки розуміють їхню
реальну силу.
4. Домінантні—основною особистісною рисою цього типу є
висока інтровертивність при яскраво вираженій активності та
ефективному контролі над власною поведінкою.
Такі засуджені, як правило, виховувалися в родинах, де життєві негаразди батьків призвели до позбавлення дітей ласки, уваги та любові. Відсутність емоційного тепла та підтримки і наявність природного розуму спонукали їх замкнутися у собі,
Пенітенціарна психологія 325
водночас розвиваючи спостережливість. Характерні способи їхнього психологічного захисту: аналізуючи певну ситуацію, вони ніби відкидають її емоційну частину і аналізують лише раціональний компонент. У результаті тривожні моменти нейтралізуються, викликаючи продуману і холоднокровну поведінку. Інший спосіб психологічного захисту також сформувався в дитинстві: схильність звинувачувати у власних негараздах когось іншого. Несвідомо намагаючись виправдати своїх батьків, такі діти (а потім і дорослі) вороже ставляться до оточуючих, приписуючи їм негативні якості.
Ув'язнені такого типу відносно легко стають неформальними лідерами. Замкнені, розумні та сторожкі, вони агресивні та помірковані, намагаються заволодіти компрометуючою інформацією на своє найближче оточення для того, щоб змусити інших постійно відчувати провину та залежність. Ці характерологічні особливості вдосконалюються та розвиваються у місцях позбавлення волі.
Звичайно, наведена типологія не вичерпна і потребує подальших наукових розробок. Процес корекції та ресоціалізації особистості засуджених хоча і є надзвичайно складним, але може здійснюватися за допомогою наступних психологічних методів:
1) переконання— реалізується, як правило, під час індиві
дуальних співбесід і поєднує цілі вивчення та впливу на осо
бистість засудженого. За допомогою переконання роз'яснюєть
ся сутність і кінцева мета дій адміністрації; обґрунтовуються
шляхи та засоби її досягнення; змінюються ціннісні орієнтації
та погляди засуджених;
2) навіювання—передбачає прямий (безпосереднє звернен
ня до засудженого) або непрямий (за допомогою фільмів, музи
ки, художньої літератури), вербальний або невербальний, емоц
ійно забарвлений вплив на психіку з метою формування певно
го психічного стану чи спонукання до певних дій. Навіювання
здійснюється за рахунок послаблення свідомого контролю та
завдяки безумовному авторитету людини, що впливає;
3) регулювання міжособистісних стосунків— здійснен
ня системного та цілеспрямованого впливу на сферу міжособи-
стісного спілкування засуджених, на стосунки, що формуються
326 Тема 13
між ними і співробітниками установи, родиною та друзями на свободі з метою профілактики та вирішення конфліктів, формування доцільної структури групи засуджених тощо;
4) передачі інформації— спеціальний і цілеспрямований
добір інформації позитивного чи негативного змісту, що надхо
дить до засудженого (наприклад, про життя його родини) з ме
тою поширення соціального досвіду, регулюючого впливу на пси
хічний стан, підвищення трудової активності тощо;
5) «вибуху»— специфічний метод миттєвого впливу (наприк
лад, створення спеціальної ситуації завдяки попередній домо
вленості з іншими її учасниками, де б виявилися прагнення чи
можливості особи), що може раптово змінити на протилежні ос
новні цінності та бажання людини. Метод передбачає тривалу
попередню роботу вихователя для накопичення передумов ефек
тивності впливу, а також її продовження вже після застосуван
ня «вибуху» для закріплення у засудженого відповідних емоцій і
почуттів, моделей поведінки, що виникли.
2. Психологічні особливості мікросередовища засуджених
Більшість засуджених розуміють, що суспільство бачить у них, перш за все, злочинців, які порушили закон, тобто усвідомлюють себе як людей зі схожою долею. Між «нами» —ув'язненими та «ними» — вільними пролягає невидима межа. Причому якщо в УВП загального режиму, де відбувають покарання вперше засуджені, усвідомлення «ми» ще відсутнє, хоча досить яскраво виражене розуміння існування «вони», то в УВП особливого режиму, де утримуються найбільш небезпечні злочинці, в їх свідомості чітко зафіксована спільнота, з якою вони себе ідентифікують. Така консолідація підтримує засуджених, додає їм душевної рівноваги. Разом із тим, вона посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює їх подальшу адаптацію до нормального життя. Проведені дослідження (Г.Ф. Хохряков, О.М. Сухов) свідчать, що практично всі вони ставляться до суспільства з пересторогою та ворожістю.
Консолідація засуджених та їх протистояння оточуючому світу призводить до виникнення і розвитку малих соціальних
груп, що мають наступні психологічні відмінності: 1) групи закритого типу, 2) з примусовим характером перебування для її членів, 3) із суттєвою диференціацією учасників (віковою, професійною, моральною тощо), 4) життєдіяльність яких детально регламентована усталеними принципами самоорганізації.
Самоорганізація спільноти засуджених є продуктом спонтанних, цілеспрямовано не врегульованих процесів. Спонтанна самоорганізація існує в суспільстві на всіх його рівнях, починаючи з соціуму як цілого і аж до первинних соціальних груп. У місцях позбавлення волі потреба в неформальних організаціях є особливо гострою, причому участь у них передбачає свідомий вибір позиції, що виявляється в приналежності особистості до тієї чи іншої групи ув'язнених. У зв'язку з тим, що такий вибір мусить здійснити кожен, самоорганізація в місцях позбавлення волі набуває тотального характеру.
У мікросередовищі засуджених можна виділити наступні прошарки (страти).
1. Лідери—беруть на себе роль захисту прав, уособлюючи та відображаючи настрої й інтереси інших засуджених, що надає їм значної ваги. Досить розповсюдженою є думка, що лідери («па-хани») встановлюють свою владу за допомогою фізичної сили. Але, як свідчать проведені опитування, вони користуються повагою завдяки незалежності, силі духу, вмінню відстояти власну гідність тощо. У їх поведінці переважає не зиск, а прагнення самоствердження. Так, наприклад, в УВП посиленого режиму, де відбувають покарання вперше засуджені за тяжкі злочини та на значні терміни позбавлення волі, неформальні лідери набагато (в середньому, приблизно на 8 років) молодші за представників інших груп ув'язнених. Це пов'язано не лише з тим, що молодому простіше зважитися на ризикований крок; важливо, що молоді більше прагнуть до самоствердження у своєму середовищі. Молода людина, залучаючись до справ злочинної спільноти, міцніше пов'язує з нею власне «я» і швидше віддаляється від суспільства.
Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх оточення доля тих, хто підпадають під поняття «психологічної норми», істотно більша, ніж серед представників
328
Тема 13
інших страт. При цьому, як не дивно на перший погляд, кількість «нормальних» зростає за умови більш жорсткого режиму утримання. Якщо в УВП загального режиму акцентуйованих, але компенсованих осіб серед лідерів приблизно 20%, то в установах посиленого режиму їх уже 27%, суворого режиму — 32%. Що ж до акцентуйованих, але декомпенсованих осіб, то їхня доля знижується по мірі посилення жорсткості режиму: 70% в УВП загального режиму, 63% — посиленого, 47% — суворого режиму. Таким чином, засуджені-лідери знаходять більше можливостей для компенсації в місцях позбавлення волі та краще зберігають цілісність власної особистості. їхня соціальна та психологічна адаптованість приблизно однакові, що свідчить про збалансованість між тим, що вони роблять чи змушені робити, та тим, як вони самі та інші до цього ставляться. Парадоксальність позиції цих осіб полягає в тому, що вони виходять на волю психічно активними, енергійними, але той світ для них є чужим.
До неформальних лідируючих груп належить від 5 до 18% засуджених у залежності від виду режиму. Ці групи є найбільш згуртованими та найкраще організованими, серед них найчастіше керує одноосібний лідер.
2. Знавці неформальних норм поведінки — посідають серед
засуджених почесне місце. їхній високий статус обумовлений,
насамперед, тим, що «неформальні закони» ніяк не записують
ся і не легалізуються, тому їх потрібно пам'ятати та вміти трак
тувати стосовно конкретного випадку, в тому числі й звертаю
чись до минулого досвіду. Знавці — своєрідні «третейські судді»
злочинного світу, радники лідерів, вони мають великий досвід
перебування в місцях позбавлення волі і користуються беззапе
речним авторитетом. Рівень їх соціальної та психологічної адап
тованості високий.
3. Наближеними до лідерів («паханів») є особи, які стежать
за виконанням неформальних норм поведінки та/чи здійсню
ють санкції за їх порушення. Від цих засуджених інтелекту та
злочинного досвіду не вимагається; основне, щоб вони були ре
тельними виконавцями чужої волі.
4. Насамкінець, до верхнього прошарку мікросередовища
засуджених належать особи, які виконують функцію посеред-
Пенітенціарна психологія 329
ників між «керівниками» та представниками інших страт. Згідно злодійських законів, лідери не вступають безпосередньо у стосунки ані з представниками адміністрації, ні з тими ув'язненими, які мають нижчий за їхній статус у злочинному середовищі. Такі контакти компрометують їх в очах спільноти і звичайно призводять до падіння авторитету.
5. Деякі засуджені роблять інший вибір: вони погоджуються на співробітництво з адміністрацією у справі, як зазначено в офіційних документах, «виховання та перевиховання» інших засуджених. Мотивом тут найчастіше стає прагнення до заохочень, в тому числі — у вигляді умовно-дострокового звільнення. Але тим самим вони протиставляють себе спільноті ув'язнених. Окрім того, часто їм доводиться не лише допомагати адміністрації у організації роботи та проведенні певних заходів, але й брати участь у репресивних діях: обшуках, перепровадженні порушників до штрафного ізолятору тощо. Плата за такий вибір є непомірно високою. Вдень ці ув'язнені знаходяться у безпосередньому контакті з начальством, котре ставиться до них шанобливо, радиться з ними і т. ін. А ввечері та вночі вони залишаються наодинці зі спільнотою, що оцінює їх як зрадників, адже порушена одна з найважливіших настанов — не співробітничати з представниками системи, що уособлює в собі кримінальне покарання та репресії. Там вони не можуть не відчувати психічного дискомфорту та страху фізичного покарання, що є цілком ймовірним.
До числа членів «активу» часом потрапляють засуджені, що порушили певні норми поведінки. Побоюючись застосування до них неформальних санкцій, вони виявляють бажання співпрацювати з адміністрацією. Найчастіше такі помічники дискредитують саму ідею добровільної допомоги, що базується на щирому каятті у вчиненому злочині. Кожний такий факт стає відомим спільноті, і лідери широко використовують його у власних пропагандистських цілях.
Чим більш жорстким є режим утримання, тим гірше становище добровільних помічників адміністрації: стає більш тісною консолідація засуджених, а отже, й складнішим становище тих, хто протиставляє себе спільноті. Ситуація ускладнюється та-
Тема 13
кож тим, що на волі нікого не цікавитиме, «хорошим» чи «поганим» ув'язненим хтось був. Для суспільства всі засуджені є злочинцями.
6. Найбільш численна група — «нейтральні» (на жаргоні —
«мужики»). Складно бути неформальним лідером або знаходи
тися в його оточенні; нелегко зважитися на співробітництво із
адміністрацією, оскільки це протиставляє особу спільноті. Тому
більшість засуджених прагнуть до нейтралітету: працюють, за
можливості здобувають освіту чи нову спеціальність, не пору
шують вимог режиму та не вчиняють правопорушень. Вони на
магаються підтримувати постійний зв'язок із родичами та дру
зями, які залишилися на свободі. Це і є «мовчазна більшість» кож
ної УВП, котра приєднується до позиції тієї групи (адміністрації
чи влади неформальних лідерів), що дозволяє їм безконфліктно
існувати та користуватися мінімальним обсягом благ. Група «ней
тральних» складає приблизно 70-75%; її представники можуть
поповнювати описані нами вище групи або ж потрапляти до
"знехтуваних».
7. Оскільки спільнота ув'язнених зобов'язує дотримуватися
жорстких норм і правил поведінки, то завжди є й порушники цих
принципів, які складають групу «знехтуваних». У них найгірші
спальні місця, свої столи в їдальні та місця в кінозалі; в лазні вони
також миються окремо та в останню чергу. В цілому вони опи
няються в «подвійній ізоляції»: спершу від них відгородилося сус
пільство, а згодом і їхня власна спільнота. Вони покарані не лише
ігноруванням, але і найтяжчою та найгіршою роботою; нефор
мальні правила поведінки забороняють спілкування із ними, а
факт прямого чи опосередкованого фізичного контакту з ними
(доторкнутися до такої людини чи скористатися її речами) є
підставою для переведення будь-якого засудженого до цього про
шарку. Приблизно так ставляться у «широкому суспільстві» до
хворих на проказу чи іншу небезпечну інфекційну хворобу: їх
ізолюють, щоб хтось випадкового не наразився на небезпеку.
До цієї групи входять морально деградовані та з ослабленою емоційно-вольовою регуляцією поведінки особи, педагогічно занедбані та розумово відсталі, психопати у тяжкій формі — всі ті, хто не може задовільно адаптуватися в соціальному середовищі,
Пенітенціарна психологія
тому стає об'єктом переслідувань і знущань. Інші представники «знехтуваних» — покарані за негідний, з точки зору спільноти, вчинок, а також пасивні гомосексуалісти, що були ними або стали такими у місцях позбавлення волі. Група «знехтуваних» відносно невелика (від 3 до 11% залежності від виду режиму).
Принципова відмінність цієї страти засуджених від інших полягає в тому, що до неї потрапляють назавжди (для засвідчення цього навіть наносяться відповідні татуювання), а спроби втаємничити факт своєї приналежності до «знехтуваних» жорстоко караються.
У межах страти засуджені часто об'єднуються в так звані «сім'ї». Остання складається, як правило, з двох до 5-6 осіб, і бере на себе виконання та розподіл господарчих функцій: утримання особистого майна та нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т. ін. Членство в «сім'ї» забезпечується матеріальним внеском кожного. Тому умільці, які виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі, завжди є в «сім'ї» шанованими членами. Якщо хтось у сім'ї позбавляється додаткових джерел отримання благ (посилок із дому, грошей та ін.) чи потрапляє до штрафного ізолятора, йому надають допомогу.
У місцях позбавлення волі утворюються також земляцтва, що об'єднують вихідців із одного району чи міста, області; вони можуть бути сформовані за національною чи іншою ознакою (наприклад, приналежність до певної релігійної конфесії). Члени земляцтва надають один одному допомогу в отриманні кредиту, в розв'язанні конфліктних ситуацій тощо.
Таким чином, у наявності страт і неформальних груп протиріччя, притаманне покаранню у вигляді позбавлення волі, знаходить своє реальне відображення. З'являються сталі групи людей, які відкрито заявляють, що з суспільством їм не по дорозі, що адміністрація УВП — ворог спільноти, що засуджені, котрі співпрацюють із адміністрацією, — зрадники інтересів злочинного братства. Цілком очевидно, що ці групи засуджених діють не у вакуумі: вони спираються на підтримку значної частини ув'язнених із інших груп.
Про це яскраво свідчить проведений за часів СРСР експеримент, коли у одній із виправно-трудових установ зосередили
332 Тема 13
лише «знехтуваних», зібравши їх із багатьох заі^ВД18- Ф були досить гуманістичними: по-перше, полегШІІТИ ст ° щ цих людей і, по-друге, ефективніше проводите 3 і*ими ш е Р мовану виправно-виховну роботу. Гіпотетичн0 охітУв ос ■ Щ засуджені житимуть у злагоді та взаєморозумінн*' а^же д ^ь вони досить-таки настраждалися від утисків ('илїз «' у новоствореній ВТК протягом перших трьох місяці ка була абсолютно некерованою: відбувалось 3 у сунків, велася жорстока боротьба за лідерство- Коли пристрас і вщухли, експериментатори констатували наЯР (хоча й певним чином пародійної) ієрархізоваьІОЇ структур , к і у всіх інших колоніях: «пахани», «мужики» і «знехтува™»- часники експерименту підкреслювали, що нефорМ3^1* Д Р ТУ відзначалися особливою жорстокістю і тому, Щ° Р ™ . мститися за попередні приниження, і через те, Щ° ко и ' Р нижені, отримавши владу, мимоволі стають е^стрем1стами-
Таким чином, можна зробити висновок, иі° У суджених утворюються групи, котрі вирізняю"1*13^. згУРтован^ стю і вбачають своє призначення у зберея^еІїН1 ^ нностеи спільноти, спираючись на певні принципи повеДіНКИ' ІЦО вис" тупають регуляторами стосунків. Ці групи отрііМ5ГІОТЬ шд ^и ку спільноти і є реальною силою, здатною зму<:иТЇЇ виконУвати означені правила співіснування. У спільноті скл&4ається нор-мопорядок, тобто правила застосування «сво№ за ° . ' Р док виконання санкцій неформальних «кодексі8 поведінки».