Етноісторичний розвиток українців у ХІV - ХХ ст.
Геополітичні чинники, що впливали на менталітет українців, були здебільшого несприятливі, тобто приваблювали чужинців багатством природи, добробутом. Живучи на межі європейської цивілізації і кочового варварства, наші предки були приречені на постійний двобій із непередбачуваною небезпекою. Спочатку жахлива татаро-монгольська навала, а потім безперервні напади кримських татар змушували українців протягом століть жити, не випускаючи з рук зброю. Виснажлива боротьба формувала тип людини-воїна, поглинаючи енергію народу, вона ставала на заваді його політичного самовизначення.
Впродовж ХІV - ХV ст. в документах Константинопольського патріарха вживаються терміни Велика і Мала Русь ( по-грецьки Rosia), що означали, відповідно, пізніші Росію і Україну. Впродовж століть ізоляції Північно-Східної Русі зовсім різними стали одяг, побут, особливо міський, навіть у культі посилювалися розбіжності. Відчуття етнічної ідентичності українців і росіян тоді не було в жодної із сторін – можна говорити лише про релігійну близькість.
В побуті поступово утверджується розрізнення між власне русином (тобто українцем) та литвином (білорусом і литовцем). Водночас білоруси в народній масі усвідомлюють себе або як «руських» (коли це пов’язано з релігією), або просто як «тутешніх», місцевих. Впродовж окресленого періоду символічна назва західної (щодо татар) етнічної території починає закріплюватися за власне Західною Руссю – Білоруссю (білий колір у тюркській просторовій символіці означає західну сторону).
Не меншу загрозу, ніж криваві напади кримських татар, для середньовічної України становила духовна експансія з боку Польщі. Опинившись у середині ХVІ ст. у складі Польщі, українські землі зазнали багатьох трагедій, зв’язаних з нестримною польською колонізацією земель, нав’язуванням місцевому населенню загарбницької політичної доктрини «Польща від моря і до моря», трактуванням українського народу як «підступного, віроломного, бунтівливого і приреченого на рабство». Брутальна і жорстока політика постійно підтримувала в суспільстві дух непокори, зумовила часті селянсько-козацькі повстання. Проблема виживання українського етносу і боротьба за політичне його самовизначення вилилися в цей час поставленими в залежність від протистояння між визискувачами-чужинцями і українцями, православ'ям і католицизмом, з одного боку, і від результатів селянсько-козацьких повстань, з іншого.
Після того, як і українські магнати почали масово переходити у католицтво і ополячуватися, функції захисту національних форм життя перейшли до селянства й середніх верств населення, що зміцнювало демократизм українства. У цьому ж напрямі діяли ще принаймні дві обставини. По-перше, принципи німецького (Магдебурзького) права, за яким управлялися українські міста, розвивали навички корпоративних, виборних форм організації. По-друге, могутнім важелем зміцнення демократичних форм суспільної організації стало узаконення польським урядом статусу козацтва як окремої суспільної верстви і самостійної політичної й воєнної сили, на яку покладалося завдання оборони південних рубежів від нападів турків і татар. Чи не тому так легко й невимушено прищеплювалися в Україні насаджувані козацтвом принципи виборності й відповідальності, республіканські в своїй основі принципи суспільного ладу, а козацькі традиції й через кілька століть лишалися в народній уяві втіленням справедливості? Наприкінці ХVІІІ ст. аташе французького посольства у Петербурзі Жан Бенуа Шерер писав, що батьки українських козаків «переказували своїм синам горде почуття незалежності, як найдорожчу спадщину, при чому клич – «Смерть або Воля» – був їх єдиним заповітом, що переходив від батька до сина, разом із прадідівською зброєю... Народ цей, багатий на перекази про своїх прадідів, скинув ярмо неволі, й цього йому не можуть простити».
Визвольна війна середини ХVІІ ст. ліквідувала залежність України від Речі Посполитої, відновила українську державність. Сучасники не випадково ставили події в Україні в один ряд із англійською буржуазною революцією, проводячи паралелі між Кромвелем і Хмельницьким. Антифеодальна за своїм змістом, визвольна війна була водночас національною революцією, в якій ставилося завдання возз'єднання всіх українських земель «по Холм і Галич».
Трагічними для України виявилися криваві війни між Московщиною і Польщею, в які втягувалися Туреччина і Швеція. Поділ України навпіл по Дніпру, цілковите запустіння Правобережжя, десятки тисяч людей, що опинилися в турецькій неволі – такою страшною виявилася плата за прагнення до незалежності. Наявність двох, а то й трьох гетьманів по різні береги Дніпра і в Січі, роз'єднували суспільство, а безперервні турецько-татарські і польські набіги завдавали непоправної шкоди генофонду українців. Для тієї частини України, яка входила до складу Росії, слід додати тяжкий політичний і соціальний гніт самодержавства, повсюдний гніт, що дійшов до гострої суперечності із вільнолюбною українською ментальністю. Ліквідація гетьманщини і зруйнування Запорозької Січі підвели риску під багатовіковою боротьбою українства за своє національне самовизначення. Були окремі виступи, як гайдамаччина, але це вже бунт за соціальне визволення і частково – за національне.
Отже, у той час, коли в Європі активно йшов процес створення незалежних національних держав, Україна лишалася розчленованою. Поразка її визвольних устремлінь мала трагічні наслідки і для всієї центральної Європи, оскільки в результаті поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох великих імперій – Російської і Австро-Угорської. Новий виток історичної драми народу України був зумовлений не тільки об'єктивними складностями розвитку єдиного етносу у двох різних державах, але й консерватизмом обох правлячих династій – Романових і Габсбургів. Інтереси українців були для них чужими і навіть ворожими.
Своє право на Україну царизм намагався обґрунтувати за допомогою ідеї «повернення». Офіційна пропаганда витрачала чимало зусиль, щоб довести: Україна є невід'ємною частиною Росії, і лише внаслідок історичної випадковості, яка на певний час відірвала Україну від Росії, виникли відмінності між українцями і росіянами. Українському етносу, отже, було відмовлено не лише у праві на власну державність, але й у праві на природне існування взагалі. Представників української еліти переконували, що в їхніх інтересах стати «справжніми росіянами», діставши водночас права дворянства. У процесі посиленої русифікації виховувалася специфічна ментальність, прищеплювався комплекс меншовартості всього українського порівняно з російським.
Політична думка українства у ХІХ ст. розвивалася переважно в руслі ідей автономізму (висловлені декабристами з «Товариства об'єднаних слов'ян», у документах Кирило-Мефодіївського товариства, працях М. Драгоманова, національними політичними партіями). Спочатку циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, а потім підписаний Олександром ІІ Емський указ 1876 р. фактично поставили українське друковане слово поза законом.
В Австро-Угорщині - українські землі разом із землями Південно-Східної Польщі відійшли до Австрії - вся ця територія («коронний край») дістала назву Королівства Галичини і Лодомерії. Об'єднання в «коронному краї» польських і українських етнічних земель являло собою типово колонізаторський прийом, що ставив українців у невигідне, принизливе становище.
На тлі гонінь на все українське в Московській імперії в Австро-Угорщині все ж існували кращі умови для розвитку української науки, культури, мови. Після 1848 р. галицькі українці брали участь у виборах, мали парламентське представництво, свої партії і громадські організації, власну пресу. Більш ліберальне ставлення властей до українського національного руху, а також постійна необхідність протистояти польським впливам сприяли тому, що тут активніше проходили процеси національного самоусвідомлення, оформлення політичних доктрин.
На початку ХХ ст. набрав сили український національний рух. Соціальні перевороти небачених масштабів прискорила Перша світова війна. Особливо трагічні її наслідки для України були зумовлені тим, що Росія і Aвcтро-Угоpщинa опинилися у ворожих воюючих блоках, і українці по обидва боки фронтів змушені були стріляти один в одного. Результати війни для обох імперій виявилися катастрофічними. Першою пала Російська імперія, відкривши смугу майже цілковитого безвладдя в країні.
Україна у тяжкий період випробувань зробила кілька спроб утвердити самостійну українську державність. Втім, революційна хвиля не принесла Укpaїні політичного визволення. Ії становище навіть погіршало, оскільки замість двох її землі виявилися зрештою поділеними між чотирма державами.
Більшовикам вдалося відновити – хоч і за федеративним фасадом – державну єдність колишньої Російської імперії. З побудовою федерації практично було використано ту політико-правову ієрархію етносів і національних територій, яка склалася ще у дожовтневий час. Але у своїй національній політиці більшовики були змушені йти на певні компроміси, рахуватися з виразно виявленими намірами народу щодо творення власної державності і національно-культурного розвитку. Значних корективів зазнала їхня мовна і кадрова політика, насамперед у напрямі «коренізаціі» апарату управління, сфери освіти й інформації. Ці зміни вписувалися у контекст реформістських заходів, зв'язаних із переходом до НЕПу і сприймалися у суспільстві як часткова реалізація нездійснених у час революції національних прагнень.
Не набагато кращим було становище українців і на цій частині української етнічної території, яка в ході післявоєнного врегулювання була поділена між трьома державами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Статус Галичини й Волині, які опинилися знов у складі Польщі, наближався до окупаційного. Законом 1924 р. було заборонено користуватися українською мовою в урядових установах. Українські території оголошувалися Східною Малопольщею, східними кресами – навіть самі поняття «українець», «український» витіснялися з ужитку. У відповідь на спроби радикально налаштованих націоналістів боротися проти антиукраїнського режиму шляхом терору польський уряд запровадив політику умиротворення (пацифікації), яка вилилася у масові арешти, руйнування осередків національного життя, скасування самоврядування у селах.
Значно більш толерантним до українства виявився уряд Чехословаччини. Не випадково ця країна стала у міжвоєнні роки центром української еміграції. Переведення у Прагу з Відня Українського вільного університету, створення Української Господарської академії у Подебрадах, Українського педагогічного та Українського соціологічного інститутів у Празі значно просунули вперед справу наукового осмислення понять «держава», «суспільство», «нація». «етнополітика», як і тих змін, які принесла в життя українців доба революцій. «Від революції і спричинених нею змін, – говорилося в проекті Інституту громадознавства, підготовленому М. Шаповалом, – починається Нова Україна, котра в сучасному своєму стані є ще й Невідома Україна, вивчення якої є необхідним для кожної громадської людини». Втім, шлях до нової України на той час був ще не близьким.
В УСРР осмислення національної ідеї відбувалося в руслі тісно зв'язаного з українізаційними процесами «українського відродження», що дослідниками з діаспори влучно було названо «розстріляним». Найбільш прямий шлях подолання комплексу меншовартості, провінціалізму української культури «націонал-комуністи» вбачали у дистанціюванні від Москви, у зверненні до європейського досвіду.
Реакція офіційної Москви була такою, якою і мала бути в суспільстві, що твердо ставало на шлях тотaлiтаризму: штучний голод в Україні 1932-1933 рр., що забрав понад 8 млн. людей, шалений терор проти української інтелігенції й свідомого селянства, депортації за національною ознакою.
Таким чином, на відміну від ряду народів Східної Європи, яким після Першої світової війни вдалося реaлiзувати своє право на самовизначення шляхом створення власної державності, Україні довелося змиритися з черговим розшматуванням своїх земель.
Етнодемографічні зміни в Україні
Фактично до початку 60-х рр. ХХ ст. відбувався суто компенсаційний приріст населення. Демографічні катастрофи попереднього періоду мали такі масштаби (йдеться про голодомор 1932-1933 рр., втрати населення під час Другої світової війни, депортації населення Західної України, голод 1947 р.), що незважаючи на територіальні придбання (Закарпаття, Крим), чисельність українського населення вийшла на рівень 1941 p. тільки у 1960 р. – 42 млн. чол. За переписом 1979 р. загальна кількість населення республіки становила 49,6 млн. чол.
Зміни в кількісному складі населення України, зрушення у його етнодемографічній структурі характеризyвaлися такими тенденціями: зменшення в його складі частки українців і збільшення частки росіян. Один з найголовніших компонентів національної свідомості – мова – досить швидко усувався зі сфери соціально-культурних взаємин. У результаті, якщо в 1959 р. 93,5% українців за національністю називають рідною мовою українську, то у 1979 р. цей показник зменшився до 89,1%. Найбільше русифікованих українців зосереджувалося в південно-східних регіонах республіки.
Штучне об’єднання історії Росії і історії неросійських народів в єдину «Історію СРСР» стало фундаментом російськоцентристської моделі історичного минулого України, де затушовувалися саме ті сторінки історії, що давали уявлення про її внесок у розвиток демократичних форм суспільної організації. Найменші спроби об'єктивного висвітлення історії Запорозького козацтва, національних різновидів соціалістичної думки тощо однозначно трактувалися як прояви «буржуазного націоналізму».
Звертаючись до сьогодення, слід погодитись з твердженням, що: «Українська культура, вступаючи в третє тисячоліття, долає свою тривалу ізоляцію, поповнює свою присутність у європейському культурному просторі, адаптується до світового досвіду, водночас пропонуючи світові свої оригінальні культурні цінності. Ставши повноправним членом сім'ї цивілізованих народів світу, український народ матиме можливість показати справжню міру своєї культуротворчої продуктивності, збільшити свій вклад у культурно-цивілізаційний прогрес людства».