ПИТАННЯ 7. Класична доба античної філософії.
(Сократ, Платон, Аристотель)
Наприкінці V – початок ІV ст. до н.е. окреслюється тенденція виділення людини з-поміж інших предметів навколишнього світу. Людина стає окремим предметом філософської думки. Особливо це характерно для Сократа (бл.469-399 рр. до н.е.). Проблема людини – це головна тема його філософських міркувань. Оскільки Сократ не записував ні ходу своїх думок, ані висновків, то зміст його вчення може бути встановлено тільки шляхом порівняльного аналізу свідчень про Сократа, що залишили його сучасники Ксенофонт, Платон, Аристофан, пізніше Аристотель.
Сократ рішуче змінює напрям філософського дослідження від космосу до людини. «Пізнай самого себе!» - це теза стала наріжним каменем філософії Сократа. Цього знання можна набути лише в безпосередньому спілкуванні з людьми – діалозі, справжній зустрічі умів.
Сократ вважав, що людина може точно знати тільки те, що в її владі. Це не природа, не світ, а душа. За Сократом, не тільки кожна дія повинна керувати свідомою метою, але й мусить існувати спільна для всіх мета, яка є вищим благом існування, проте знати її дано не кожному: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».
Сократ відкриває класичний період античної філософії, та його філософське дослідження ще не систематизоване і не структуроване. Більш повно ідеї цього періоду представлено у працях Платона й Аристотеля.
Філософське вчення Платона (428/427-347 рр. до н.е.) обіймає широке коло питань: проблеми буття світу і його походження; душі; пізнання, у тому числі математичне; проблеми розвитку суспільства; розподілу праці; виховання членів суспільства, мистецтва та ін.
Платон пропускає реальне існування ідеальних предметів. Він проголошує ці ідеальні предмети, називаючи їх ідеями, досконалішими і тому «реальними» порівняно з речами матеріального світу. Загальне як ідеальний предмет – ідея в «чистому», тобто найдосконалішому вигляді, репрезентує той або той зміст чи рису: наприклад, «краса» як така, «будинок» як такий, «трикутник» як такий та ін. Нечуттєві форми Платон називає видами.
У повсякденному чуттєвому світі, звичайно, теж є «краса», але тут вона існує «розчиненою» в чомусь іншому. Є і «будинки», але дуже різні, є і «трикутні» предмети, багато з
яких можуть підійти до геометричної форми трикутника. Проте жодний з реальних будинків не стане просто «житло», жодна з трикутних речей не стане «трикутником як такий».
Отже, речі матеріального світу виступають чогось недосконалого, порівняно з ідеєю, як це буває з копією або тінню оригінала. Ідеї внаслідок своєї досконалості претендують на роль справжньої реальності ідеального світу. Чомусь люди схильні вважати первинними саме речі, а не ідеї.
Відповідь на це питання Платон дає притчею про печеру. Перебуваючи в темряві печери, людина бачить тільки тіні. Вона – полонянка своїх відчуттів, котрі здатні сприймати лише матеріальні речі, хоча насправді всі предмети є лише «тінями» справжньої реальності – ідей. І потрібно до в’язнів печери, люди ніколи б не здогадалися про існування цієї реальності, якби не розум, за допомогою якого вони можуть безпосередньо споглядати «царство ідей», що перебуває за межами речового світу.
Платон також вказує, що здатність споглядати ідеї має людська душа, що після смерті тіла відділяється від нього і перебуває певний час у безтілесному «царстві ідей». За відповідальних умов душа здатна «пригадати» забуте. Пізнання, у ході якого формується загальні поняття, і є такого «пригадування».
Серед учнів Платона найвидатнішим був Аристотель(384-322 рр. до н.е.), який створив самобутнє філософське вчення – одне з основних у давньогрецьких філософії. До наших днів дійшли його трактати, такі як: «метафізика», «про душу», «фізика». У них Аристотель критикує вчення Платона про ідеї.
Завдяки Аристотелю філософське знання вперше у своїй історії зближується з науковим. Філософія постає наукою, котра досліджує суть речей і закономірності зв’язків між ними. Вона не тотожна жодній з точних, гуманітарних чи природничих наук, бо кожна з них вивчає лише фрагменти дійсності. Філософія ж зосереджується на загальних законах існування й розвитку речей, що справедливі для будь-якої науки.