ПИТАННЯ 22. Релігійно-філософські напрями філософії XX ст. (неотомізм, персоналізм, П.Тейяр де Шарден).

Характерні риси сучасних релігійно- філософських напрямів:

– поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання аб­солютної цінності людини;

– спроба гармонійного поєднання релігійної філософії та науки;

– визнання важливості збереження гуманістичної спрямованості культури;

– увага до проблем справедливого суспільного розвитку;

– підтримка екуменічного руху – руху за об’єднання релігій як засіб пом’якшення трагічних суперечностей сучасності.

Найавторитетнішою течією є неотомізмяк офіційна філософія Ва­тикана. Це об’єктивно-ідеалістична філософія, що найбільш поширена в країнах, де панує католицька релігія. Як видно з самої назви, неотомізм — це сучасний томізм вчення середньовічного філософа Томи (Фоми, Хоми) Аквінського (1225–1274), пристосованого до нових історичних умов. Енцикліка (послання) Папи Римського Лева ХІІІ (1879) до всіх католиків, визнала неото­мізм єдиною істинною філософією, що відповідає католицькому християнському віровченню.

Засновниками і найбільш відомими представниками неотомізму прийнято вважати Жака Марітена (1882–1973, Франція) та Юзефа Бохеньського (1902–1995, Швейцарія). Одним з основних принципів філософії томізму є ідея гармонічної єдності віри і знання,релігії і науки.Апологети неотомізму стверджу­ють, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання ба­зується на твердженні, що обов'язко­вим, органічним для філософії є божественне одкро­вення. Звідси виходить неотомістське твердження, що філософія є служницею богослов'я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправ­дання релігійних (божественних) істин.

Неотомізм оголошує матеріальний світ другорядним, похідним від Бога, який є першопочатком усієї реальності. Його представники підпорядковуючи науку вірі в Бога, виділяють три рівні пізнання: чуттєвий, раціональний та Божествене од­кровення. Найвищим ступенем пізнання вважається третій, який грунтується на вірі в Бога.

З метою уникння конфліктів між прихильниками науки і релігії, неотомісти праг­нуть представити цей конфлікт лише як не­порозуміння, не зовсім правильне тлумачення текстів Свя­щенних книг. Так, діях Творця щодо створення світу, в алегоричній формі розповідається про мільярди і мільйони років формування та розвитку сучасного світу. Для примирення віри і ро­зуму, науки і релігії, є запевнення неотомістів, що під створенням Богом у перший день світла слід розу­міти взаємоперетворення позитронів і електронів (електронно-позитронна анігіляція) на потоки фотонів.

Навіть неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання

Поряд з доказом фундаментальної проблеми томізму — буття Бога тарозумінням його місця в світі, неотомісти розвивають матеріалістичну еволюційну теорію похо­дження живих організмів та проблему буття людини.

Через аналіз людського буття у світі розгля­даються та обґрунтовуються всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою і смислом її існування повинно бути споглядання божественного блага та прагнення до нього. Прагну­чи до блага, людина набуває інтелектуальних, мораль­них та релігійних чеснот, на формування яких і по­винно бути спрямоване її життя.

Неотомісти не заперечують, що особистість — це стійка і самостійна матеріально-духовна субстанція, характерними рисами якої є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній сфері та творчі можливості. Але проявитись всі ці риси можуть лише в співвіднесенні з Богом. Взагалі, людський інтелект, щоб бути істинним, повинен бути узгодженим з Божественною сутність. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього Богом.

Людина є основним елементом суспільного буття, вона творить історію, яка веде до вищого стану розвитку су­спільства — «граду Господнього». Людське суспільстворо­зуміється неотомістами як природне. Його основними формами є: сім'я, община, суспільство, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною предметів природи. Неотомізм заперечує індивідуалізм та колек­тивізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує так зва­ний солідаризм, що грунтується на християнських принципах любові до ближнього. На практиці це має вигляд проповіді соціального миру між різними соціальними верствами населення та відстоюють ідею теократичного суспільства, тобто такого, в якому керівні посади будуть належати представникам релігії.

До релігійної філософії відноситься також і персоналізм–напрям філософії другої половини XX ст., що визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою цінністю буття. Вперше цей термін був ужитий у 1799 р. Особа, особистість, у вченнях персоналістів, є первинною стосовно суспільства.

Французький філософ Емманнуель Муньє (1905 - 1950) вважав, що особистість - це прояв вищої, абсолютної духов­ної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебу­ває у постійному творчому становленні, яке є різновидом включеності в соціальне буття. Е. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом відродження особистості. Тому все, що сприяє роз­витку особистості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він на­полягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культур­но-історичні та філософські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями окремої особистості.

Російський філо­соф Михайло Бердяєв (1874-1948), у категоричній формі декларував те, що особистість є абсолютною, тобто Божественною духовною одиницею, а тому вона у вихідній своїй якості по­стає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, в тому числі і від Бога, бо і у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчути в собі особистість, зрозуміти та оцінити її, - це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину матер­іальне, тому, на думку М. Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалістичні напрямки є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Ідеї персоналізму органічно розвивалися в річищі української філософської думки (частково вони на­явні у Григорія Сковороди (1722-1794)та Памфіла Юркевича (1826-1874). Досить чітка концепція персоналізму притаманна філософії Олександра Кульчицького (1895-1980), який, досліджуючи сутність людської природи у національному контексті, розробив оригінальну концепцію «українського персоналізму». Його теорія виступає не замкне­ним, «хутірським» вченням, а розгор­тається у тісному зв'язку зі світовою філософською думкою та є складовою ча­стиною європейської культури. В. Кульчицький висловлює низку думок, що пізній вступ України на арену світової історії допоможе українцям оминути помилки Заходу.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П’єра Тейяра де Шардена (1881–1955). Це видатний французький палеонтолог, антрополог (один з першовідкривачів синантропа), теолог і член Ордену ієзуїтів, який пізніше був відлучений від католицької церкви. Основна його праця “Фе­номен людини”.

Центральним принципом розвитку Тейяр де Шарден проголосив еволюціонізм. На його думку, принцип еволюції вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи.

Основними етапами процесу розвитку світу, на його думку, виступають:

1) переджиття;

2) життя;

3) мислення (думка);

4) наджиття.

Відповідно до цього формуються: літосфера (неорганічна природа); біосфера (органічна природа); ноосфера (феномен людини); космосфера (єднання душ людей у космічному Христі після завершення історії).

Особливу увагу Тейяр де Шарден приділяв третьому етапові еволюції, пов’язаному із становленням та розвитком людства. На етапі ми­слення, на його думку, з’являється людина, яка концентрує в собі психіч­ну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Вона є ланкою в біоло­гічній еволюції. До часу появи людини, з її унікальними здібностями мислення, все у світі було роз’єднаним, відокремленим. Людина своєю діяльністю постійно здійснює вищий синтез усього сущого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища фо­рма в розвитку світу – свідомість, духовність.

Тейяр де Шарден намагався обґрунтувати положення, що Бого­людина Ісус Христос, завдяки механізмові Боговтілення, має універсальні космічні атрибути. Саме тому Він є особистісним центром усього універсуму, від якого починаються і до якого сходя­ть­ся всі шляхи еволюції. Космогенез, у Тейяра де Шардена, ототожнюється з «Христосогенезом». Його ідеї значно вплинули на соціаль­но-етичне вчення католицизму, зокрема на його модель майбутнього людського суспільства.

Суспільний еволюціонізм Тейяр де Шардена передбачає всесвітню уніфікацію, ліквідацію всіх інтелектуальних, політичних, національних і мовних бар’єрів. Спочатку, на його думку, виникнуть єдині загальнолюдські культура, наука, релігія, мораль, які стануть основними засобами захисту від усіх бід і проблем сучасності. Чинником, що зумовить об’єднання людства в єдине ціле, є християнська любов. Саме вона – є рушієм еволюції суспільства і дає змогу людству об’єднатися, без втрат осо­би­­­­с­тої індивідуальності кожного.

При помітному неспівпаданні розглянутих ідей, спільною їх рисою є те, що в кінцевому результаті вони переходять від суто теологічних проблем до соціальних і намагаються розв’язати їх разом з іншими прогресивними напрямами сучасності.