Ой ходила Коляда, ой гуляла Коляда
По зеленому саду, по багатому двору!
За давніх часів людям, народженим на свято Коляди (21 – 22 грудня), надавалися відповідні імена. Нині існує прізвище Коляда, а також відомі імена давніх русичів і міфологічних істот, пов’язаних з поняттям кола: Колобуд – пробуджуючий сонце; Коловрат – коловорот (знак Сварги, Сварога); документальне ім’я хороброго русича, що відзначився в битвах з полками Батия.
Припускають, що й ім’я скіфського царя Колоксая можливо означало “Сонце-цар”. За Геродотом, він – наймолодший син першого чоловіка Таргітая, який взяв небесні дари (золоті чашу, сокиру, плуг і ярмо). Завдяки цьому він успадкував батьківський трон і став родоначальником племені паралатів, яке відносять до праслов’ян. Грецький поет VII ст. до н.е. Алкман згадує “швидконогих Колоксаєвих коней”, де коні вірогідно є метафорою Сонця. Отже, Колоксай – не тільки культурний герой скіфів, але, може бути, астральне Божество, пов’язане з сонячними святами. До речі, Різдвяні свята Коляди, пов’язані зі славленням плуга, який ніби-то “падає з неба” (відомі з писемних джерел навіть в XVII ст.). Ці обряди астрономічно пов’язані з сузір’ям Плуга (Оріона). За часів Київської Русі на Різдво Коляди кияни масово виходили на вулиці міста, на високі пагорби зустрічати це красиве сузір’я, яке уособлювало дарунок Сварога-коваля. Не деремно християнська церква заборонила “кликать плугу” на Різдво.
Лада. Богиня материнства, старша Рожаниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (Води, жіночості) і Леля-Полеля (Вогню, мужності).
Грецька Богиня Лето та польська Леда тотожні з нашою Ладою. Дослідники вважають, що на острів Пелопонес ця Богиня прийшла з Подніпров’я і має ще пелазгійські корені. Її храми існували в багатьох країнах Європи, а її статуї досі прикрашають музеї Італії й Греції. Лада (Лето) в обох руках тримає своїх малих дітей, Лелю (Артеміду) і Полеля (Аполона) [35; 51].
В один з весняних днів пробуджується син Богині любові Лель (тотожний Ероту чи Купідону – синові Богині Венери, Афродіти). Саме давнє язичницьке свято цього Бога пристрасті лягло в основу сучасного католицького свята «святого Валентина». Християнські пояснення цього свята виглядають безпорадними: адже саме Лель-Купідон, що цілиться в серце красуні своєю пристрасною стрілою, зображається і нині на католицьких листівках (так званих «валентинках»), а зовсім не християнський аскет-мученик, страчений імператором Клавдієм за образу язичницьких Богів, а ніяк не «за вінчання закоханих під час посту».
В Греції та Римі це свято відзначали в середині лютого (приблизно наш Велесовий тиждень), але в слов’ян, весна настає дещо пізніше, тому вірогідно і це свято входило в комплекс весняних Лельників – час від Великодня до Ярила. Далекий відгомін цього слов’янського міфа про пробудження Любові зберігся в казці про Білосніжку або Сплячу красуню, яка прокидається зі смертельного (зимового) сну завдяки силі любові (поцілунку) закоханого в неї лицаря.
Лель – Дух, що прагне втілення в людській дитині. Він обирає шлюбну пару для свого народження. Тих майбутніх своїх родителів (батька-матір), які йому подобаються, він закохує, пускаючи в їх серця стрілу.
Леля – дочка Лади, Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця; таке ім’я надавалося дівчаткам, які народилися навесні. 22 квітня на свято Лелі дівчата здійснюють обряд «Лельник» – водять хороводи, заквітчуються вінками, співають веснянки, гаївки тощо.
Ладо (Дід Ладо) – чоловіча пара Богині Лади, згадки про якого збереглися в українському фольклорі. У веснянці «А ми просо сіяли» як рефрен звучить «Ой Дід Ладо, сіяли!» Ладо згадується також у Велесовій Книзі як Бог-Пращур, який через сміливого мужа Квасура відкрив людям секрет приготування священного напою меду-сури, що його русичі п’ють на славу Божу [26; дошка 22]. Ладо у Велесовій Книзі має ще іншу форму імені – Ладобог [26; дошка 38-А] – Бог порядку, спокою, миру, “який править лади родинні і благості всякі”.
Числобог. Бог Чисел, тобто Бог часу. В Україні Числобога вшановують в час зимового сонцестояння 21–22 грудня, тобто на Різдво Божича, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божича Коляди час “оновлюється”, тобто починається нове Коло Свароже.
Числобог тотожний грецькому Кроносу і римському Сатурну. Їхні свята починалися 17 грудня і продовжувалися цілий тиждень.
За народними переказами, у давньому Києві був храм Числобога. Перед храмом росли дивовижні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час дня і ночі. За ними Волхви визначали, котра година [12; 322]. Статуя Числобога мала два лики: Сонця і Місяця. Сонце на небі показує денний час, бо за тим, як високо піднімається воно в небі, можна визначити чи це ранок, чи полудень, чи вечір. Так само за місяцем і положенням зірок визначають нічний час.
Числобог у вірі праукраїнців має глибоке філософське наповнення. Саме він розкриває смисл життя в Роді і своєму народі. Числобог – це Вічне Повернення душ на свою Рідну Землю. Велесова Книга нагадує: «А Числобог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він – хтось інший: Бог-Дід, Дуб, Сніп наш». Тут йдеться не тільки про зміну дня і ночі в межах доби, але й про зміну дня і ночі душі у межах її вічного круговороту через світи Ява, Нава і Права, бо вічне перевтілення душі спрямовується і керується могутнім Числобогом.
Вчення про Числобога повністю заперечує як матеріалістичні, так і християнські концепції лінійності часу, в яких є точка початку (напр., Різдво Христоса) і точка кінця (друге пришестя, Страшний суд). Язичницький час – циклічний: вічне Повернення на Коло Свароже.
Числобог у святкові дні допомагає людині відділити священний час від буденного, щоб з’єднати минуле з майбутнім у теперішньому. Жерці Числобога вчили, що увесь священний час (час богослуження, пожертв, посвят та ін.) пов’язаний між собою від Праотців. У святкові дні буденні проміжки ніби розчиняються, зникають, а священний час набуває цілісності (як суцільне Богослуження з нашими Пращурами і майбутніми поколіннями). Цьому навчали також і давньогрецькі язичницькі філософи. Ці ідеї оновили філософи ХХ століття: Ю. Евола, Я. Стахнюк, В. Шаян, М. Еліаде та інші основоположники відродження етнічних релігій.
Числобог ніби розсуває рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи людині світ ідеальний – Божественний. Отже, Різдво часу та його відновлення – найголовніше свято року. За всіма ознаками, культ Різдва Часу є значно старішим від культу Різдва Сонця. Але донедавна ми майже нічого не знали про цього Бога нашої Предківської Віри. Сьогодні, коли давні знання знову повертаються до народу, згадали й про цю священну постать нашого праслов’янського пантеону. Вважалося, що народ живе завдяки Числобогу, який відновлює його духовні сили.
Українська демонологія
Сьогодні застосування загальноприйнятого терміну “демонологія” видається дещо некоректним по відношенню до язичницьких вірувань. Тому, що поняття демон (гр. daimon) досі в нашій науці не має чітких обрисів. Дослідника з язичницьким світоглядом насамперед вражає упереджено християнське трактування цього терміну і самого поняття, яке цим терміном позначають наші науковці. Типове розуміння слів демон, демонізм і демонологія зводиться до поняття «злої сили» і вчення про неї. Неправомірним, з нашої точки зору, є й твердження, що мовляв, «пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів». Насправді ж, як покажемо далі, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями (християнством та ісламом) в «злих демонів». Така дефініція міцно закріпилася в офіційній науці й досі відіграє в ньому роль «прокрустового ложа», в яке прийнято заганяти всякі роздуми про етнічну міфологію. Російський дослідник В. Іванов стверджує, що в найточнішому смислі «демони – злі духи» [34; 367].
Однак, А. Лосєв звернув увагу на те, що «демон» – це “узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини... Іноді олімпійські Боги також називаються демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявив себе індивідуально і таємно своє ім’я” [34; 366].
Цікавою є звістка Гесіода про те, що покоління «золотого віку» перетворилися в «благодійних демонів». У римській міфології поняттю «демон» відповідає поняття «геній» (від gens – рід, gigno – народжувати) – первісно Бог Роду, покровитель родини і Бог чоловічої плідної сили. Геній зображувався з яйцем у правій руці і рогом достатку в лівій. Наведені факти свідчать про те, що генеалогія демона бере свій початок в постаті Бога-Отця, родоначальника людських родів, який внаслідок довгих історичних перетворень нині залишився в міфологіях різних народів у вигляді пенатів, домовиків та інших захисників родини [27; 99].
В язичницькій традиції не було поділу на «вищих» Богів і «нижчих» Демонів. На нашу думку, всі духовні (ідеальні) сили належали до божественного рівня, і лише з впровадженням антагоністичної до етнічних вірувань світової релігії вони перейшли в розряд «нижчих» і «злих»: «раньохристиянське уявлення про демонів пов’язане з образом злої демонічної, бісівської сили». Біси ж нашими міфологами визначаються як “абсолютно злі” фольклорні персонажі, з якими християнська церква веде непримиренну боротьбу [42; 169]. Таке розуміння «демонології» звужує сучасні уявлення про духовну сутність нашої прарелігії.
Дух – безтілесна невидима духовна сутність (істота), яка, проте, іноді може показуватися людині, оскільки духи перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психічний стан.
У слов’янській міфології існує відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів, адже Добро і Зло, яке приносять духи, визначається не стільки природою самих духів, скільки їхньою роллю в даній ситуації, яка визначається ставленням до них людини. Тому наші Предки приносили жертви різним духам, які могли чинити як добро, так і зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, так і через тисячу років, українець готовий діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».
Домовик.Бог дому, родини, який походить, вірогідно, від культу Предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Коли родина живе в злагоді зі своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає “пані, господиня дому”. Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки. Домовика не можна залишати, коли переїздять у нову хату, слід покликати його з собою, підставивши черевик: «Домовик, Домовик! Ось тобі сани – сідай, їдь з нами!» або й просто: «Хазяїне, ходи з нами до нової хати!» Інакше, він образиться, що його не шанують і буде турбувати людину, а іноді й шкодити їй.
Існує повір’я, що інколи Домовик «душить» сплячу людину, ніби навалюючись на неї, не дає дихати. Тоді треба спитати: «На добро чи на зло?» Якщо він теплий – на добро, якщо холодний – віщує хворобу. Як твердять лікарі, таке відчуття може з’являтися у людини, якщо вона спить в незручному положенні (найчастіше на лівому боці, що тисне на серце).
Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика.
Зображають Домовика у вигляді дерев’яної скульптурки бородатого дідуся і ставлять на Покуть поруч з іншими Богами. Наш Домовик як опікун родини і домашнього вогнища близький до античних Пенатів та римських Геніїв.
Лісовик. Бог лісу, можливо первісно Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому люди-пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому в жертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу. Цілком імовірно, первісно це були жертви Богові Лісу, пам’ять про якого була викорінена християнством. Фольклористи зібрали лише пізніші уявлення про Лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною, не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку, або вдягнути черевики не на ту ногу – тоді повернеться пам’ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі.
Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, відомий своїми веселощами, який примушує зустрічного чоловіка танцювати, граючи йому на сопілці. Образи Лісовика, Полісуна і Чугайстера близькі до грецького Пана, волохатого, козлоногого і рогатого Бога лісів, полів, який опікується стадами, грає на сопілці і має виразні еротичні риси – пристрасну захоханість в лісових німф. В давній Греції були навіть храми цього Бога. В російській міфології до нашого Лісовика подібний Лєший, котрий, однак, значно ближчий до тюркського Шуралє, і виступає частіше як злий дух. Лєший боїться солі, вогню і липового поліна – таке уявлення вже позначене християнськими стереотипами мислення, мовляв: «усяка нечиста сила боїться липового поліна».
Однак, в українській міфології Лісовик, так само як і Домовик вважалися добрими Богами.
Водяник. Втілення водяної стихії в образі Водяного царя. Уявлявся як старий довгобородий дід, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен тощо. Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: в давні часи йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував звичай тримати на кораблях чорну кішку, яка також вважається оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак).
Вірили, що Водяник може показуватися людині у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяника, як і грецького Бога Посейдона та римського Нептуна, є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність. Отже, Водяник також має божественні (теїстичні) риси.
Русалки. Це, первісно, Діви-Богині природи: рік, озер, джерел, рослин, лісів, полів тощо. Уявляються у вигляді гарних дівчат з довгими розпущеними косами, заквітчаними запашним зіллям, квітами, травами. У найдавніших слов’янських міфах простежується певний зв’язок Русалок з культом рослин та культом води.
Наші Русалки близькі до грецьких Богинь природи – Німф, хранительок давньої мудрості, які володіють таємницями життя і смерті. Вони лікують, передрікають майбутнє, прилучають людину до таємних сил природи, мають певні еротичні риси (оголеність, принадну зовнішність тощо) – все це притаманне і нашим Русалкам, які можуть залоскотати парубка на березі річки, заманити його у вир, безодню тощо.
Відомо, що грецьким Німфам створювали святилища, храми в горах, гротах, біля джерел тощо. Наявність на Русі спеціального обрядового русального одягу (сорочка довгорукавка), обрядових ювелірних оберегів-прикрас (браслети з русальною символікою) свідчить про важливість Русального культу на Русі й вірогідність існування у нас спеціальних його жриць або навіть спеціалізованих храмів.
Нині фольклористи вважають Русалок лише «духами померлих дівчат», або «нехрищених дівчат», які пішли з життя передчасно, абсолютно ігноруючи їхні теїстичні риси. Їх вважають небезпечними для людей, особливо бояться тих, які померли ображеними або мали злий характер.
Безперечно, що назва Русалок пов’язана з давніми поминальними обрядами слов’ян Русаліями. Русальний культ мав родові риси. Досі в українських селах вважається, якщо побачиш у полі Русалку, то що не можна розповідати про неї чужим (тим, хто не належить до роду). Вона показується тільки своїм кровним. Побутує також думка, що нині Русалок стало менше, і показуються вони людям все рідше.
Етимологія слова Русалка можливо пов’язана з руслом ріки, адже річкові Русалки були чи не найголовнішими з усіх Русалок. В Україні Русалки відомі ще як Мавки, Нявки (від стародавнього Навь – покійник). Лісові Русалки відрізняються від водяних Русалок тим, що живуть у лісі на деревах, гойдаються на гіллях.
Свято Русалок (у християнстві його заступила Трійця) є поминальним тижнем, коли приносять пожертви передчасно померлим і взагалі всім духам Предків. Жінки прив’язують на дерева шматки полотна, дівчата вішають вінки. Русалії згадуються у Велесовій Книзі: «Богів покормимо ягням на Коляди і на Русалії, в день Ярила і на честь Красної Гори» [7; дошка 7-А].
Русалки – добрі Божества врожаю, покровительки рослинної сили природи. В Русалках наші Пращури вбачали посередників між світом Яви і Нави. Русалки приходять на землю, щоб допомогти рослинам проростити їхні зелені паростки, наситити їх вологою, сприяти багатому врожаю. Тому в часи Київської Русі свято Русалій відбувалося на початку травня, коли з’являлася молода зелень, але з прийняттям християнства, це свято поєднали зі святом Трійці та, в зв’язку з відставанням церковного календаря від природи, перенесли на місяць пізніше, коли вже рослини повністю розвинулись. Так стався відрив природного культу від астрономічного календаря і його релігійного значення.
Русалок, як вважають, є «тридев’ять сестріниць», тобто 27 сестер. Вони мають свої імена. Так, на початку ХХ століття Юрій Миролюбов записав у кількох селах Подніпров’я імена декількох сестріниць: «Сенява, Сана, Овсяниця, Житниця, Пшениця, Травниця, Катраниця, Березиця, Вербиця, Вишниця, Сливиця, Яблуниця, Грушениця, Осиниця, Дубиця, Терновиця, Дивовиця (всього 17). Пізніше в селах Веселі Терни та Антонівка він знайшов ще 7 імен: Росяниця, Розовиця, Любистиця, Кануперниця, М’ятниця, Жалиця, Краса» [33; 65]
Цей перелік можемо доповнити ще відомими в українській фольклористиці Попудницею, Нічкою-Марухою та Гречухою. Не слід поспішно категорично стверджувати, що ось і всі 27 русалок. Може це випадковий збіг. Можливо буде знайдено ще більше імен, адже слов’янський фольклорний масив неодмінно матиме інші варіанти цих імен.
Так, у македонців три вили (русалки) називаються Ветерушки (ті, що роздувають вітер, бурю), у сербів є русалка Поводкиня (що живе у водах річок, озер, криниць і джерел) та морська Дівиця (що живе в морі), у лужичан є Лісунка (що колишеться на гілках лісових дерев). На Харківщині всі загалом Русалки називаються Лоскоталками, а в росіян – Щекотухами, що свідчить про їхню небезпечність для людей, особливо (за повір’ями) для неодружених парубків, які ходять пізно берегом річки чи в лісових хащах.
Значно менше відомостей маємо про кожну з русалок. Але дещо знаємо й про них. Наприклад, Жалиця – душа утопленої дівчини, що перевтілилась в Русалку. Її душа скаржиться (жаліється) кожному, кого зустріне на березі, про свою гірку долю. В народі вважають, що їй не можна співчувати, бо одразу відбере в людини життєву силу (вип’є енергію). Слово-оберіг від такої русалки: «Чур! Чур! Пращур! А ти Сніп бачила?» [33; 74].
Русалка Нічка (або Маруха, подібна до російської Кікімори) слідкує, щоб жінки не пряли вночі, не залишали без догляду в хаті куделю (особливо в п’ятницю). Жінки бояться, що Нічка випряде весь льон. В тихі нічні години в хаті чути шум, схожий на прядіння, а часом стукіт – вважають, що це пряде Нічка-Маруха. В цих Русалках бачимо раціональні звичаєві вірування, які оберігали наших Предків від виснажливої праці, примушуючи правильно дозувати працю і відпочинок.
Імена інших Русалок дають змогу припустити, що кожна з них відає певною рослиною чи сферою життя родини, як приміром, Гречуха, що живе в гречці під час її цвітіння та колосіння і сприяє дозріванню зерна.
Можна прослідкувати й зв’язок русалок з Рожаницями. На це вказує, насамперед, назва джерел, що існує в згаданих Ю. Миролюбовим селах, як «Реченець-сестринець». Ще на початку нашого століття старожили згадували, що біля таких джерел здійснювались обряди наречення немовлят (надання імені, іменини). Мати на світанку тричі занурювала дитя у святі води джерела, а на березі залишала гостинці (треба вважати Роду і Рожаницям), загорнуті в білу скатертину: «жарево» (смажене м’ясо), молоко, яйця, сир, сметану.
На зв’язок русалки з Рожаницею вказує також і народне пояснення русалки як душі покійниці. На Поліссі вважають, що русалкою стає жінка чи дівчина, яка померла на Русальному тижні. Зі світом Нави (покійних родичів) пов’язані також мавки (різновид русалки в Карпатах). Мавки приходять на Землю, починаючи з Навського четверга (перед Великоднем), і перебувають тут до глибокої осені, після чого засинають на зиму. Взагалі четвер, день Перуна, важливий і для русалок: вони як помічниці Бога-громовержця, «облачні діви», посилають живу воду на поля й ліси. Тому друге їхнє свято – Русальний Великдень – теж припадає на четвер Семикового тижня (сьомий тиждень після Великодня Дажбожого). Відомо, що в давнину Русальний Великдень святкувався дуже гучно – з музикою, співом, танцями, рядженими («возложища на лиця скурати», тобто маски зі шкіри). Так наші Предки славили пробудження грозових і дощоносних сил природи, яке припадає на середину травня. У словенців збереглася навіть назва цього місяця рісалчек (тобто русальник).
На Русалії з квітами й травами заносять в хату добрих духів родини. Русалкам жертвують стрічки, полотно, сорочки, які розвішують на деревах: цей обряд означає викликання до Яви тих душ, які потребують тілесної сорочки, щоб отримати нове життя. Отже Русальний культ мав на меті забезпечення вічного круговороту душ через світи Нави, Прави і Яви. Русалії тривають тиждень, після чого з Русалками прощаються і урочисто з піснями проводять їх за селом [25; 17–20].
Чорт.У зв’язку з фактичним двовір’ям не зовсім чітким є поняття «Нечистої Сили», оскільки з прийняттям офіційної християнської віри всі давні Боги й духи були віднесені в розряд «нечистих». Ось як про це пише Митрополит Іларіон: «Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх «злих» сил став Чорт, що тепер став зватися Дияволом, Сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя, – усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту» [17; 138].
Прикро читати в такого поважного дослідника про якусь “систему”, яку нібито внесло християнство. Кожному сумлінному знавцю нашої міфології очевидно протилежне – християнство дощенту зруйнувало ту струнку систему, яка існувала в релігії наших Пращурів. Звичайно, простий народ ніколи не прагнув заглиблюватися в сутність християнських догм, але сильна повага до традицій примусила його не тільки виконувати всі обряди християнської церкви, але й зберегти чимало того, що церква засуджувала, і з чим вела постійну боротьбу.
За християнськими уявленнями, Чорт – людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Образ Чорта має давнє дохристиянське походження, але якими стихіями завідував Чорт у дохристиянські часи, нині вже важко встановити.
Однак, є два погляди на цей образ нашої міфології: Чорт – як духовна постать і чорт – як незвичайна обдарована людина. Ще в XVII ст. українці уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: «Кудес, Кудесник – чорт або чаровник» – писав Памво Беринда про Чорта у своєму «Лексиконі». Отже, маємо три синоніми, до яких, напевно, можемо додати інші, якщо не ідентичні, то близькі за функціями: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Слов’яни, як відомо, без особливих мук сумління часто зверталися до послуг чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха.
Вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає в людини душу. Його ж самого часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. З цього уявлення видно, що Чорт так само смертний, як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали «чортами». У давні часи це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за «чертами і різами».
В Україні за часів Козаччини такими «чортячими» рисами наділяли характерників – особливо удатних козаків, які в надзвичайно скрутних, на перший погляд безвихідних, ситуаціях якимось дивовижним чином виходили переможцями. Таку майстерність сприймали за характерницькі «чари». І досі про таких спритних людей в українських селах кажуть: «От, чортяка!»
Існує й інша постать Чорта. В духовному значенні він близький до Чорнобога (Бога Ночі) і в цьому є його теїстичні риси. Іноді його образ у казках можна порівняти з Велесом (наприклад: литовський Велняс – Чорт) – охоронцем скарбів, неперевершеним майстром перетворення (метаморфоз, зміни зовнішності тощо), а також покровителем талантів. Чорт як духовна постать близький і до Домовика, бо обидва перебувають на межі світу Яви, можуть переходити за цю межу («за чєрту»), щоб допомогти людині. Як до перших, так і до других Чортів зверталися в разі потреби. Користуючись умінням таких Чортів, люди могли просити допомоги в чаклунів, кудесників, знахарів, або звертатися власними молитвами до Чорта. Такі молитви відомі: при заходженні в річку, коли щось загублять, ховають або знаходять гроші, жінка хоче, щоб Чорт привів чоловіка додому тощо. Наприклад, уявлення про те, що Чорт живе у воді, роблячи її дуже холодною, спричинило таку молитву-заговір: «Чорт, Чорток, не ламай кісток! Ти – з води, а я – у воду!» [8; 74–75].
Образ Чорта в слов’янській міфології докладно описаний переважно з християнської точки зору, тому й досі ще залишається малодослідженим. Але пам’ятаємо, що «не такий Чорт страшний, як його малюють!» – і в цьому є велика мудрість народу і його велика таємниця.
Перелесник. Літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся в образі гарного, палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима», як писала Леся Українка в «Лісовій пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Важко сказати, чи були якісь обереги від таких спокусників жінок, але вважалося небезпечним докоряти жінці за зв’язок зі Змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.
Однак, Перелесник, так само як і Змій в українській міфології досліджений недостатньо. У світовій міфології образ Змії (Змія) пов’язаний як з жіночим началом (родючість, земля, річка, домашнє вогнище), так і чоловічим началом (запліднення, небо, дощ, небесний сонячний вогонь). Ще в міфології палеоліту прослідковуються опозиційні символи Змії (нижній світ) і Птаха (верхній світ), ворожнеча між якими, відома також в індуїзмі (птиця Гаруда і змії-наги), у пізніших міфологіях перетворюється на синкретичний образ змія-птаха – Дракона.
Перелесник, судячи з імені (від ст. слов. прелесть) – спокусник, у християн близьке до перелюбодій – «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок [13; 486–487]. Леся Українка зберегла нам народне уявлення про здатність Перелесника до метаморфоз (летюча зоря перетворюється в гарного парубка), що споріднює його з Велесом (Зміуланом), а наявні в нього коштовні подарунки нагадують ще одну особливість Велеса – охоронця таємних скарбів. Однак, за своєю основною характерною рисою – палкого коханця і спокусника – Перелесник найближчий до Ярила.
Берегиня. Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам’яті, яка зберігає прадавні звичаї. І хоча таке розуміння Берегині є лише даниною сучасному поетичному мисленню, ми все ж ставимося з повагою до цієї постаті [Див. 25].
Постать Берегині досі залишається малодослідженою. Тому звертаємо увагу на деякі маловідомі риси цієї Богині. У Велесовій Книзі вона згадується так: «Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого – так прорекла їм Берегиня» . Як бачимо, тут Берегиня пов’язана не тільки з водою, співами, але й з віщуванням («пророцтво» – від ст. сл. «ректи») про героїчні битви і перемоги. [26; дошка 7-Ж]
Ім’я Берегині у формі множини згадується і в писемних християнських джерелах ХІ–ХV ст. У «Слові Григорія Богослова» це ім’я назване шість разів. У «Слові Іоанна Златоуста» Берегиня згадується один раз і виступає як ім’я власне. У Софійському збірнику ХІV ст. читаємо, що одні язичники поклонялися Блискавці, Грому, Сонцю і Місяцю, а інші «... Перену, Хоурсу, Вилам і Мокоші, Оупирем і Берегиням, їх же нарицають три-дев’ять (тобто 27) сестриниць...а ще інші – Огневі і Каменію, і Рікам, і Істочникам, і Берегиням...». Чудовський список ХVІ ст. подає відомості про те, що їм «кладуть треби» (їжу), «младенцы знаменают мертвы і Берегеням» [9; 22], що означає “немовлят поминають померлих і жертвують Берегиням”. Хоча й досі серед етнографів побутує нав’язаний християнським світоглядом погляд на потерчат як на «нехрищених дітей» [15; 54], однак давніше його язичницьке значення аж ніяк не могло стосуватися охрищення. Поняття потерчата прозоре своєю етимологією – втрачені, «потеряні» діти, або мертвонароджені, яких поминають.
Написання імен у давніх списках, як відомо, не було чітко унормоване – як літописець чув, так і писав. Ім’я Берегині передається також по-різному: Верегиня, (Паїсівський збірник ХІV–ХV ст.); Перегиня («Поучение духовное детям» ХVІ ст.). Останній твір своєю орфографією наштовхує на цікаві роздуми. Так, тут подаються поради, вірогідно, вже охрищеним нащадкам, чого їм треба уникати: «Уклоняйся Поревну, і Аполовину, і Мокоши, і Перегині». Звичайно ж, слово «уклоняйся» тут вжито не з українським значенням «вклоняйся», а з церковнослов’янським «уникай, ухиляйся». Поревн і Аполовин – імена слов’янського Перуна та грецького Аполона. [10; 32]
Перегеня – жіноча постать в язичницькому священнодійстві Обжинок (середина літа). Перші етнографічні повідомлення про Перегеню подав О. Курило в рукописі 1922 року, на який посилається К.Копержинський. Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення Богині на рушниках: голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті – сакралізованої в даному обрядодійстві особи – цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня підперезана червоними поясами. Як відомо, перев’язування червоною ниткою (а пояси плели чи ткали з ниток) завжди виконує роль оберега – захисту і магічного чи лікувального засобу. [Див. 22]
Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на рушниках ХІХ ст. Характерна ще одна деталь обряду – прив’язування півня до вінка, який Перегеня тримає в руках, та подібний обряд у Німеччині, де півня (живого, дерев’яного чи паперового) прив’язували до снопа. Це також відповідає нашому зіставленню: майже на всіх вишивках цього мотиву присутні птахи – символ Сонця та духовності. Цікаво, що на Поліссі господар обливає дівчину, яка принесла вінок, водою – побажання родючості [18; 98].
К. Копержинський зазначив ще одну форму імені Берегині: Пирогеня (від слова «пиріг»), що він вважає пізнішим перекрученням, або “народною етимологією”. Однак, можливо слід було б порівняти зі ст. сл. словом «пиро», яким давні слов’яни позначали зерновий хліб, взагалі злаки, борошно (пор. санскритське para – пшениця). Хлібна магія в слов’ян є виключно жіночою справою (звичай випікання ритуального хліба, до якого чоловіки не допускаються, навіть на поріг не мали права ступити). Загалом основу всіх аграрно-магічних обрядів складають світоглядні уявлення про жіночу природу Землі.
З настанням весни жінки й дівчата активно «годують» Матінку-Землю: кожній природній стихії готують спеціальні «гостинці» (різні види обрядового хліба, крашанки, яєчня, пиво, мед тощо). Жіночі обряди сприяють заплідненню землі, готовності її до вегетативної роботи, стимулюють проростання рослин і достигання плодів. Ця «робота» Матінки-Землі уподібнюється до шлюбу, вагітності й пологів. Сам жниварський процес первісно імітував пологи ниви.
Вагітність позначалася старослов’янським словом берем’я. Це слово, як і інші однокорінні слова, беремінна, оберемнена походять від давньо-індоєвропейської основи дієслова bero – беру, несу (оберемок). Нагадаю також, що первісне значення слова нести пов’язане із поняттям «знести яйце», а брати – «приймати пологи» (пор. «баба-бранка» – повитуха).
Григорій Богослов (автор ІХ ст.) уточнює, що Богиня Рожаниця в слов’ян подібна до грецької Богині Артеміди (опікунки дітонародження).
Отже, Берегиню можемо вважати Богинею, близькою до Рожаниць, Русалок та інших жіночих сутностей природи.
2.2. Вплив християнства на самобутність української язичницької релігії.
У даному підрозділі я ставлю за мету з'ясування сутності і динаміки розвитку тієї культурної компоненти, яка була привнесена у культуру Київської Русі у X ст. і, переживши деякі, на нашу думку, суттєві модифікації, визничала долю і менталітет української нації протягом століть, не зникаючи і не зважаючи на будь-які історичні повороти.
Мова йде про українське православ'я.
Православ'я офіційно починає своє існування на території України-Русі з 988 р., коли князь київськиї Володимир охрестив Русь, зробивши християнство державною релігією. Але візантійське православ'я, що вже на той час було розвинутою організованою системою доволі абстрактного світобачення, ідеології і віровчення; обрядів, що вимагали певних культових споруд і певної структури церковної ієрархії, не могло бути сприйняте позитивно простим народом. Його свідомість не була підготовлена до складних форм абстрактного знання, а разом з побутом, була просякнута язичницькими обрядами і віруваннями. Ці вірування, можливо, були ще не досить чіткими і великою мірою архаїчними, але зрозумілими, звичними і такими, що йшли від самого природного духу людей [17; 253].
Виникло протистояння: з одного боку - простий народ, який ідентифікував і усвідомлював себе як етнос лише у розрізі язичництва - віри батьків, а з іншого боку - еліта суспільства - князь і дружина, які у насадженні християнства керувались політичними і державницькими інтересами.
Історичні джерела не зафіксували великих повстань і збройної боротьби між прибічниками народної і державної віри. Але з плином часу православ'я як розвинутіша форма релігії, ще й підтримана примусом держави, зрештою, перемогло. Вже на початку татаро-монгольського нашестя (середина XIII ст.) князівства на території Київської Русі вважались християнськими і на цій основі, хоча, звичайно, і на основі спільних етнічних і державницьких коренів, об'єднували зусилля у боротьбі з «поганими» [18; 96].
Але чи зникло язичництво остаточно?
Відповідь на це питання можна знайти, зокрема, у таких історичних джерелах, як листування сільських священиків з вищими церковними ієрархами. У листах містяться скарги на те, що нема ніякої можливості відівчити паству від багатьох поганських звичок (весільні обряди без вінчання, своєрідне святкування Івана Купала) і вірувань (проявляються через одухотворення предметів побуту і навколишньої природи).
Отже, що відбулось?
Простий народ був поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг у повноті цього зробити. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного. В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ'я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки - водяники, домовики, лісовики - перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування - на Різдво, свячені яйця - на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині.
З іншого боку, формується українство як нація християн, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств. А от за змістом, що за ними стоїть, переймається лише незначна частка світської еліти і духовенства. Простий народ, в свою чергу, підмінює, часто-густо, православний зміст обрядів сурогатними конструкціями із сприйнятих православних і старих язичницьких уявлень. Контроль за такими трансформаціями у свідомості віруючих церква здійснювати якісно не може. Отже, у вірі відтепер прослідковується значна частка формалізму і, відповідно, нерозуміння багатьох православних ідей. Але і певна частка суто язичницьких вірувань «консервується» і, з часом, формалізується лише до рівня беззмістовного виконання обрядів (урвався зв'язок поколінь по передачі сакральних знань).
Таким чином, виникає двовір'я, до того ж - формальне, але глибоко вкорінене в свідомості народу.
Накладання порівняно нової та «чужої» у національному розумінні християнської релігії на сформований протягом тисячоліть давній язичницький спосіб життя утворило новий тип світосприйняття. До теперішнього часу в побуті українців зберігається багато рис язичництва, які, проте, відходять на якийсь підсвідомий, глибокий рівень, так що людина, яка використовує первісні форми релігії - магію, анімізм, тотемізм, фетишизм - часто навіть не розуміє цього. Адже вона робить певні дії не через заперечення християнства, а через те, що так робили у її сім'ї мати, батько, дід і прадід...
В цілому, взаємодію двох релігійних систем можна уявити як своєрідний «діалог культур». Саме до цього поняття звернувся російський культуролог Лотман, коли змальовував механізм взаємовпливів візантійської та давньоруської культур. Він зазначав, що при наявності двох культур («транслятора» та «приймача»), одна з них у першій «репліці» передає іншій свої культурні здобутки. Друга ж культура, акумулювавши та усвідомивши їх як свої, через певний час «відповідає», самоутверджуючись та претендуючи на своє центральне місце по відношенню до культури-транслятора.
За умов, коли на потужний і давній шар язичницької світоглядної системи «зверху», часто насильницькими методами, насаджувалося християнство, його було штучно поставлено на позиції культури-приймача. Відбувалася поступова християнізація язичництва, яка привела до часткового витіснення язичницьких елементів до побутового життя, до освяченого традицією мистецтва вести домашнє господарство, оздоблювати хату й одяг, здійснювати певні обряди на свята. Цей «побутовий» шар нині практично втратив своє вихідне символічне значення, перетворений із символічної дії на звичну дію. Та ж частина язичницьких елементів, яка не могла бути викоренена зі світогляду українського народу, набула нового сакрально-християнського значення, перейшовши з давніх язичницьких до нових християнських ритуалів.
Складно сказати, що відбувалось у свідомості мас українців, що на декілька століть були роз'єднані між різними державами, але з великою часткою ймовірності можна припустити, що культурні надбання попередніх поколінь, в тому числі і двовір'я, стали назаваді остаточній втраті українцями усвідомлення себе як нації.
Цікаво, що початок цілеспрямованого відновлення української самосвідомості (середина XIX ст.) характеризується, в першу чергу, зверненням до язичницьких традицій нашої культури. У творчості Шевченка – це анімалізм, одухотворення навколишньой природи (дівчина-Тополя), ідентифікація образу України з кущем калини (тобто з молодою дівчиною), або з вербою (тобто з багатостраждальною матір'ю). У творах М.Гоголя яскраво розкриваються язичницько-православні образи нечистої сили (чорти, відьми, вій…), а у «Лісовій пісні» Лесі Українки взагалі акумулюються майже всі залишки язичницьких вірувань Полісся. Через записаний фольклор вимальовується новий образ українства язичницького, і, зокрема, через нього народ, інтелігенція та еліта заново ідентифікують себе як єдину націю. Православ'я ж тепер починає виступати у ролі необхідної умови віднесення певної особи до українського етносу. А самобутність його, як виявилось, можна прослідкувати в деяких аспектах лише через збережені язичницькі традиції в рамках двовір'я та пам'яті про власну історію [19; 267].
РОЗДІЛ ІІІ. ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЯЗИЧНИЦЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ. НЕОЯЗИЧНИЦТВО.
Продовжуючи, слід сказати, що на сучасному етапі «відповіддю» на християнізацію язичництва стало оязичення християнства – тобто адаптування до української неоязичницької відправи християнських елементів.
Після тисячі років панування християнства, хоч воно і мало в собі багато язичницького, створення неоязичницьких громад стало поштовхом до «перевертання» двошарової системи язичництво-християнство. Тобто якщо раніше два окремих релігійно-світоглядних шари наклалися один на одного (у результаті чого язичництво було витіснено до побуту, а християнство набуло значення релігійної домінанти), то за тисячу років ці два шари дифузіонували. І нове накладання язичництва на цей синкретичний світоглядний пласт знову утворило двошарову систему. І як християнство входило до життя слов'ян, адаптуючись до звичного їм язичницького світобачення, так нині язичництво формується під впливом цього «християнського» шару.
Не секрет, що наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття національне самовизначення і державотворення українського народу стало об'єднуючим фактором для більшості національно свідомих українців. Українофільство та український націоналізм стали загальною модою. Усюди можна було зустріти людей з жовто-блакитними прапорами, які співали українських пісень, були вдягнені у вишиті сорочки, розмовляли українською мовою. Усі прояви національної свідомості позначилися на підвищенні зацікавленості людей в історії України, народних звичаях, піснях і т.п. Україна відчула потребу переорієнтуватися з прагнень далекого "світлого майбутнього" на своє історичне минуле, усвідомити свою причетність до своїх слов'янських пращурів. Виникла проблема пошуку національної самоідентифікації. Формування спільного національного ланцюгу свідомості, який поєднував давніх слов'ян із сучасними українцями, було чимсь подібним до вшанування культу предків [30; 780].
Тотальна зацікавленість у минулому України спонукала людей звертатися до всього традиційно українського. Зокрема - до «народної» віри своїх пращурів, створюючи все нові й нові неоязичницькі громади.
Поняття «неорелігії» поначає релігійні новотвори, які прагнуть синтезувати різні культурні світи. Їхня поява зумовлена змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій. Взаємовпливом різних цивілізацій. Неорелігії виступають результатом релігійної ініціативи окремих осіб, які, базуючись на певній віросповідній традиції або синкретизмі кількох, творять нове віровчення, культ, організацію. Остання вважається самодостатньою і незалежною від будь-якого релігійного центру, а її засновник і керівник - божим обранцем. Серед численних неорелігій виділяють неохристиянські, неоорієнталістські, неоязичницькі та інші утворення [19; 782].
Звернімося до неоязичництва. Відродження етнічних релігій зараз набуває все більшої та більшої популярності в світі. Так, в Англії звертаються до друїдізму та давньої традиції чаклунства, у Греції - до давньогрецької політеїстичної релігії, у Німеччині відроджують арійський рух, у США - рідні американські релігії індіанців, рух Вікка, Асатру тощо. Крім того, слід сказати про неоязичницькі рухи Литви та Латвії, які стали однією з найбільш активних і організованих сил у Європі. В Україні ж існують громади послідовників Л.Силенка, В.Шаяна, прихильників прадавніх дохристиянських вірувань українського народу.
Неоязичництво (або рідновірство) в Україні представлене багатьма релігійними течіями. Зокрема: «Рідною Вірою», «РУНВірою», «Ладовірою», «Ягновірою», орантійцями тощо. Всіх їх об'єднує спільна мета - відродити дохристиянські вірування українців. Причому деякі з неоязичників зберігли пантеїстичний світогляд, деякі ж, навпаки, сповідують монотеїзм. Однією з причин популярності неоязичницьких громад в Україні (кількість прихильників неоязичництва сьогодні сягає мільйона) є їхня орієнтація на ствердження національної ідеї, на національне самовизначення України, на відродження всього «чисто» українського, позбавленого іншокультурних нашарувань. Тобто рушійною силою неоязичництва виступає ідеологія національного самовизначення.
Ладовіра - це неоязичницька течія, ідейно оформлена у публікація Ю.Шилова та О.Шокала. В її основі лежить концепція українського світу як духовної та геоетнічної цілісності. Організаційно ладовіри не об'єднані, тому частина з них - незалежні, а інші відвідують яку-небудь неоязичницьку громаду.
Собор рідної віри як одна з течій українського неоязичництва виник у 1994 р. на Вінничині. Послідовники Собору вважають своїми ідейними провідниками В.Шаяна, М.Шкавритка, Л.Силенка, С.Кокряцького. Праці усіх цих пророків у цілому утворюють цілісне вчення, поширити яке покликаний Собор.
РУНВіра - це одна з форм сучасної релігійності українців, засновником (пророком) якої став Л.Силенко. Він дещо реформував політеїстичну дохристиянську віру і запропонував монотеїстичну систему поглядів на світ. За цією концепцією, єдиний бог - Дажбог - виступає свідомістю світу, святою правдою, вічною енергією несвідомого і свідомого буття. Основні положення РУНВіри викладені у книгах «Мага Віра» і катехізизі «Повчання. Пісні. Молитви». Послідовники РУНВіри об'єднані у 42 громадах по всьому світу. Духовним центром РУНВіри є собор святої Матері України поблизу Нью-Йорка.
Рідна віра – це самостійний напрям в українському язичництві, започаткований у 1934 р. В.Шаяном. У своїй книзі «Віра Предків Наших» він пропонує українцям повернутися до етнічної релігії - до дохристиянських вірувань українського народу і, частково, до двовір'я. За кордоном найпотужнішою їхньою громадою є рідновіри при святині Дажбожій у Гамільтоні (Канада). В Україні ж існує кілька десятків громад. Однією з провідних є київська громада «Православ’я» (духовний керівник - Г.Лозко). Діяльність «Православ’я» базується на книгах «Волховник» (виклад віровчення) та «Правослов: молитви до рідних богів», в обрядовому календарі «Коло Свароже» та у часописі «Сварог».
Останні - РУНВіра і Рідна Віра - найбільш популярні й впливові неоязичницькі об'єднання в Україні. Тому, говорячи про теософський та культовий боки неоязичництва, ми будемо користуватися досвідом цих об'єднань.
Провідні релігієзнавці Україні прираховують нововідтворене українське язичництво до неорелігій. Проте це викликає обурення самих язичників.
Звернімося до робіт голови і духовного провідника Об'єднання Рідновірів України, керівника язичницької громади «Православ'я», етнолога-релігієзнавця, кандидата філософських наук професора Київського національного університету культури і мистецтв Галини Лозко.
На її погляд, неорелігії - це один із способів модернізації (чи, навпаки, архаїзації) існуючих релігій. Вони часто є еклектичною сумішшю кількох релігій чи теософських ідей. За спобом створення, вони, як і світові, є штучними, тобто мають своїх засновників чи основоположників. На думку дослідника, неорелігії є власними інтерпретаціями релігійного вчення, пропущеного через призму світогляду автора-засновника. Неорелігії, як і світові, також мають схильність до світового панування, поширюються в усі країни шляхом місіонерства, створення міжнародних центрів тощо. До неорелігій Г.Лозко відносить «Розу мира», Церкву Муна «Єднання світового християнства» і т.ін.
На противагу неорелігіям, існують релігії етнічні. Зокрема, українське язичництво як сукупність релігійних вірувань у їхньому еволюційному розвитку, які побутували на теренах України. Цими віруваннями є: «релігія племен найдавнішої доби, які прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах; релігія східно-словянських племен Київської Русі до прийняття нею християнства; народно-побутова релігійність, що існувала паралельно з християнством протягом тисячоліття; сучасне відроджене язичництво. У вужчому розумінні - це традиційна релігія українців» [31; 101].
Проте ця «традиційна релігія» дійшла до наших часів тільки частково: у не до кінця християнізованих міфологічних уявленнях (легендах, казках, піснях і т.п.), у свідченнях православних священиків і у «Велесовій Книзі», щодо достеменності якої і досі точиться дискусія у науковій літературі. Отже, неоязичникам довелося відтворювати не тільки старі ритуали й обряди, одяг і молитви давнім богам. Найбільша проблема була у відтворенні традиційних культів у тому вигляді, якими вони були більше тисячі років тому. Ґрунтовних літературних пам'яток не залишилося. Адже священики писали про усілякі «бісівські ігрища» зневажливо, вбачаючи у поклонінні природним силам гріх. Ті ж писемні пам'ятки, які містили язичницькі знання, були знищені. Тому неоязичники зіткнулися з проблемою не кому молитися, а як молитися. Не до кого звертатися з молитвою, а кого розуміти під божеством. Постала необхідність розробляти ґрунтовну теоретичну та культову бази. Переосмислювати й адаптовувати язичництво до сучасної України [32; 130].
Рідновірське вчення ґрунтується на переосмисленні давніх слов'янських обрядів. Обряди, які дійшли до нас, безумовно, багато в чому були змінені в умовах двовір’я. І язичницьке, і християнське перетворилося на однаково рідне, однаково успідковане від пращурів, однаково традиційне. Як колядування на Різдво, дарування крашанок на Великдень, важливість вогню під час відправи (перехід від багаття до свічок), окурювання присутніх ладаном і багато-багато чого іншого. Для людини з таким синкретичним, двовірським, світоглядом християнство стає невіддільним від язичництва, тому під час виконання того чи іншого обряду вона просто не помічає «шов», де поєднуються, входять одна до одної, ці релігії. Тому спроба побудувати на українській обрядовості чітку теософську систему приводить до навіть неусвідомленого запозичення з обох релігій.
ВИСНОВКИ
Етнічна релігія – це природна автохтонна релігія етносу, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем’я, народ, нація). Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім.
Етнічною релігією українського народу являється язичництво.
Язичництво – це не релігія в тому сенсі цього слова, яке ми використовуємо зазвичай, оскільки релігія побудована на основі певних догматів, а язичництво залишає людині свободу вибору.
Язичництво – це міфологічне мислення, що основане на обожненні природи і визнання усіх речей у Всесвіті живими (тобто особливими індивідами). Це ієрархія світоглядів. Це модель, що як підходить для опису Всесвіту так і для функціонування в ньому, тобто усвідомленої взаємодії з ним.
Язичники, розуміють божественну сутність, як розлиту у Всесвіті присутність Всевишнього: в кожній істоті, в кожному явищі.
Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших Предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини й дочки, їхня худоба та поля. Міфологічні сюжети яскраво забарвлені родинним побутом. Як писав Іван Нечуй-Левицький, у найархаїчніших колядках і щедрівках знаходимо прославляння господаря не якоїсь конкретної родини людей, навіть не князівської чи гетьманської, але швидше – відгомін прославляння сім’ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, Зорі, дрібного Дощику, Вітру та ін. Часто в наших міфах персонажам божественного походження надавалися людські імена, що й перетворювало міф на казку.
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм (від гр. pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр. polis – багато і Teos – Бог, дослівно означає “храм усім Богам”).
В українській релігійній міфології існує своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стоїть найстарший Бог, який керує усім життям Всесвіту, йому підпорядковуються нижчі рангом Боги, які порядкують різними сферами природи і людським життям.
В язичницькій традиції не було поділу на “вищих” Богів і “нижчих” Демонів. На нашу думку, всі духовні (ідеальні) сили належали до божественного рівня, і лише з впровадженням антагоністичної до етнічних вірувань світової релігії вони перейшли в розряд “нижчих” і “злих”: “раньохристиянське уявлення про демонів пов’язане з образом злої демонічної, бісівської сили”. Біси ж нашими міфологами визначаються як “абсолютно злі” фольклорні персонажі, з якими християнська церква веде непримиренну боротьбу.
Простий народ був поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг у повноті цього зробити. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного. В результаті адаптації, з одного боку, постало українське православ'я, що не змінило своєї суті, але було збагачене язичницькою міфологією (язичницькі дрібні божки - водяники, домовики, лісовики - перетворились у представників злої сили, хоча і не дуже могутніх) і обрядами (колядування - на Різдво, свячені яйця - на Пасху). Змінився навіть вигляд культових предметів і споруд. Наприклад, лише українським церквам відомі рушники на іконах, квітковий розпис стін ззовні і у середині.
З іншого боку, формується українство як нація християн, що сумлінно, хоча і досить творчо підходять до виконання церковних православних обрядів і таїнств. А от за змістом, що за ними стоїть, переймається лише незначна частка світської еліти і духовенства. Простий народ, в свою чергу, підмінює, часто-густо, православний зміст обрядів сурогатними конструкціями із сприйнятих православних і старих язичницьких уявлень. Контроль за такими трансформаціями у свідомості віруючих церква здійснювати якісно не може. Отже, у вірі відтепер прослідковується значна частка формалізму і, відповідно, нерозуміння багатьох православних ідей. Але і певна частка суто язичницьких вірувань «консервується» і, з часом, формалізується лише до рівня беззмістовного виконання обрядів (урвався зв'язок поколінь по передачі сакральних знань).
Таким чином, виникає двовір'я, до того ж - формальне, але глибоко вкорінене в свідомості народу.
На сьогоднішній день спостерігається повернення до суто язичницьких вірувань. Формуються нові релігійні течії, що ґрунтуються на дохристиянських віруваннях – неоязичництво. Тотальна зацікавленість у минулому України спонукала людей звертатися до всього традиційно українського. Зокрема - до «народної» віри своїх пращурів, створюючи все нові й нові неоязичницькі громади.
Процес відродження язичництва є шляхом відродження національно свідомого, духовно багатого українства.
Одже, розгляд цієї теми дозволяє:
- Розкрити сутність і зміст понять «етнорелігія» та «язичництво»;
- охарактеризувати світоглядні засади українського язичництва;
- з’ясувати вплив християнства на самобутність язичницької релігії;
- дослідити сучасне становище язичницьких вірувань та їх трансформацію у неязичницькі течії.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Stachniuk J. Chresciajanstwo a ludzkosc.– Wroclaw, 1997.
2. Stachniuk J. Czlowieczenstwo і kultura.– Wroclaw, 1996.
3. Stachniuk J. Stragona Lechia.- № 3. – Wroclaw, 1996.
4. Аничков Е. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914;
5. Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. А.Колодного. - К : Світ знань, 2000. - С.782
6. Біблія: І книга Царів. 18. 40–41; Илія // Библейская энциклопедия. – М., 1990.
7. Велесова Книга – Святе письмо українців // Сварог. – 1999. – № 9; 2000. – № 11–12
8. Волховник. Правослов. – К., 2001.
9. Гаврилов Д.А, Наговицын А.Е. Боги славян. Язычество. Традиция. – М.: Рефл-Бук, 2002.
10. Гальковский М. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. – М., 1913–1916. – Т. 1–2.
11. Гроф С. Космическая игра. Исследование рубежей человеческого сознания.- М., 1997.
12. Грушко Е., Медведев Ю. Словарь славянской мифологии. – Н. Новгород, 1995.
13. Дьяченко Г. Полный церковно-славянский словарь, – М., 1900.
14. Ежи Лисовский. «Поганые язычники» . – М.: Рефл-Бук, 2007.
15. Зеленін З. Восточнославянская этнография. – М., 1991.
16. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989.
17. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992.
18. Історія релігій в Україні в 10 т. – К., 1996. – Т. 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства.
19. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.Колодного, П.Яроцького. - К.: Знання, 1999.
20. Кайсаров А. С., Глинка Г. А., Рыбаков Б. А. Мифы древних славян. Велесова книга. – Сост. А. И. Баженова, В. И. Вардугин. – Саратов: Надежда, 1993.
21. Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року. – К., 1965.
22. Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. – К., 1926.
23. Куліш П. Записки о Южной Руси. – СПб., 1856.
24. Літопис Руський. – К., 1989.
25. Лозко Г. Берегиня: Богиня чи Русалка // Сварог. – 1997.
26. Лозко Г. Велесова Книга. Волховник. – К., 2002.
27. Лозко Г. Етнологія України. – К., 2001.
28. Лозко Г. Свята Кола Сварожого // Сварог. – 2001. – № 11–12.
29. Лозко Г. Українське язичництво. Київ, 1994.
30. Лозко Г.С.Українське язичництво і сучасність. – К., 2001.
31. Лозко Г.С. Українська віра (українське язичництво) - етнічна релігія українців // Релігійна панорама. - К.: 2001. - № 8-9.
32. Миролюбов Ю. Ригведа и язычество. – Мюнхен, 1981.
33. Миролюбов Ю. Русский языческий фольклор. – Мюнхен, 1982.
34. Мифы народов мира. – М., 1991. – Т. 1.
35. Мифы народов мира. – М., 1992. – Т. 2
36. Міфи Київської земля та події стародавні. – К., 1989.
37. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. – К., 1992.
38. Нова радість стала. Колядки та щедрівки. – Веселка, 1991.
39. Пісні з Волині. Упор. текстів та примітки О. Ошуркевича. – К., 1970.
40. Платов А. Магические Искусства Древней Европы. М.: «София», ИД «Гелиос» , 2002 — 480 с
41. Платов А. Славянские руны. – М., 2001.
42. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.
43. Рыбаков Б. Язычество древней Руси. – М., 1988.
44. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян, – М.:Русское слово, 1997.
45. Сахаров И. Сказания русского народа. – М., 1987;
46. Словник іншомовних слів. – К., 1975. – С. 198; Релігієзнавчий словник/ За ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. – К., 1996.
47. Тулаев П.В. Семья Гиперборейских Богов // “Варвары”. Сборник статей по истории древнего мира и средневековой Европы. – М., 1999.
48. Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К., 1993.
49. Фаминцын А. Божества древних славян. – М., 1995.
50. Фасмер М. — Этимологический словарь русского языка в 4-х томах. Том 4: Т-Ящур
51. Шапарова Н.С. Краткая энциклопедия славянской мифологии. – М., 2001.
52. Шаян В. Віра Предків Наших. – Гамільтон, 1987.
53. Шаян В. Сковорода — лицар святої борні.- Лондон, Торонто, 1973.
54. Шеппинг Д. Мифы славянского язычества. – М., 1849
55. Шухевич В. Гуцульщина.- част. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології.- Т. 7. - Львів, 1904