Основні типи політичних ідеологій

Серед декількох десятків сучасних політичних ідеологічних течій найпоширенішими залишаються три: лібералізм, консерватизм та соціал-демократизм.

ЛІБЕРАЛІЗМ — історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського "liberalis" — вільний.

Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви. Він увібрав в себе дух нової соціальної сили, що народжувалась, — підприємливого буржуа, якому феодальні залежності, норми, цінності заважали виявити свій підприємницький, людський та громадянський потенціал.

Лібералізм живився ідеями Дж. Лок-ка, Т, Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Бейтам а, Дж. Мілля, а в Україні кінця XIX — початку XX ст. розвивався завдяки працям М. Драгоманова, В. Кістяківського. Цими ідеями надихались діячі англійської (XVII ст.) та французької (XVIII ст.) революцій, борці за незалежність США. Ідеологічні принципи лібералізму заклали основи суспільно-політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства. Ці зміни спричинили планетарні цивілізаційні зрушення, змінивши за два — три століття спосіб життя та мислення мільйонів і мільярдів людей.

Лібералізм як ідеологія еволюціонував. Класичний лібералізм домінував до кінця XIX ст. На зламі XIX—XX століть з'являється його різновид — неолібералізм. Привабливість, сила і тривалість впливу лібералізму пояснюються закладеними в ньому принципами та цінностями.

Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства.

Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість.

Свобода — це: за масштабом: свобода для всіх; за мірою залежності: свобода від залежностей, притаманних середньовіччю, свобода від цехів (корпоративної (групової)) залежності, від зовнішнього політичного та соціального контролю держави; в політиці — це можливість якнайповніше користуватись невід'ємними правами людини; в економіці — це економічна свобода, свобода підприємництва. Економічна свобода є основою будь-яких свобод. Без економічної свободи неможливі політичні та громадські свободи; обмеження свободи тільки свободою інших людей (свобода мого кулака закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини).

Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін. Цей принцип втілено в конституціях у сучасних суспільствах.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

Економічна доктрина класичного лібералізму передбачала:

· право людини на власність;

· вільний ринок;

· вільна конкуренція;

· незалежність економічної діяльності від держави. В економічному плані держава виконує головну функцію — охорони власності ("нічний сторож").

Отже, ідеологія лібералізму ґрунтується на ототожненні свободи і приватної власності.

В політичному аспекті лібералізм ґрунтується на ліберальному розумінні демократії. Політична доктрина ліберальної демократії ґрунтується на:

· політичній рівності людей;

· рівності їх права на життя, власність, свободу;

· відокремленні громадянського суспільства від держави;

· вимогах обмеження держави правом та законом;

· запереченні концентрації влади в одних руках;

· вимозі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

В останній третині ХІХ ст. почав складатися новий тип лібералізму – неолібералізм, або “соціальний” лібералізм.(Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Д’юї, Дж. Джеліотті, Р. Дарендорф, М. Фрідман).

Неолібералізм (грец. neos – новий, libezalis – вільний) – сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; “етатистський” різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, гласності, приватного підприємництва.

Неолібералізм змушений був коригувати занадто оптимістичні уявлення класичного лібералізму про самодостатність вільного ринку та конкуренції в гармонійному регулюванні суспільних (політичних, духовних, економічних та соціальних) відносин. Соціальна поляризація, монополізація економіки та економічні кризи (особливо криза 1930 р. в США), політичні протести, духовні недуги зумовили перегляд ролі держави в процесах самоорганізації соціуму. Це проявилося в:

ü зростанні ролі держави у захисті свободи підприємництва, ринку, конкуренції від посилення монополізації всіх сфер суспільства, коли найпотужніші власники встановлювали свій монопольний контроль і нав'язували свої вузькогрупові інтереси всьому суспільству;

ü прийнятті антимонопольного або антитрестівського законодавства;

ü підтримці дрібних і середніх підприємців;

ü сприянні діяльності підприємців-новаторів, які найбільше ризикують своїм капіталом;

ü розробці загальної стратегії розвитку економіки та посиленні контролю за їх виконанням, що частково пояснюється і впливом п'ятирічних планів у СРСР, який дотримувався протилежної ідеології;

ü визнанні держави рівноправним власником поряд з приватними особами чи фірмами;

ü посиленні ролі держави в захисті соціально вразливих верств, яким найважче адаптуватись до нових змін.

Таким чином, неолібералізм обґрунтував:

1. Право держави регулювати відносини між приватними власниками через свій вплив на формування і функціонування ринкових механізмів попиту та пропозиції, державне стратегічне планування (бюджетна політика), відповідне законодавство.

2. Теорію співучасті працівників в управлінні через створення спостережних рад за діяльністю адміністрації і зменшення суперечностей між робітниками і власниками.

3. Необхідність гарантованого прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, сприяння повній зайнятості, економічній стабільності та відвернення соціальних потрясінь.

4. Концепцію соціальної справедливості, яка передбачає: а) винагороду індивіда за завзятість і талант; б) перерозподіл суспільних доходів в інтересах незахищених (через систему податків, пільг, державних соціальних програм); в) наявність фондів суспільного споживання (безкоштовні сніданки в школах, навчання в школі, державні лікарні); г) соціальну відповідальність бізнесу.

Ідеологія лібералізму підтримується багатьма політичними партіями, зокрема і в Україні. Найбільш досвідченими серед них є Демократична партія США (1828 p.), Ліберальна партія Великобританії (1832 р.) та Канади (1873 p.). Ліберальні партії світу організаційно об'єднались в 1947 р. в Ліберальний Інтернаціонал. До його складу входить понад 50 партій різних континентів. їх політичний вплив високий. Вони очолюють уряди, входять в урядові коаліції, представлені в парламенті. В Європарламенті їх фракція є п'ятою за чисельністю.

КОНСЕРВАТИЗМ – (лат. consezvaze – зберігати, охороняти), політична доктрина, яка зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Як ідеологія консерватизм почав складатись у XVIII ст. В подальшому розвивався завдяки працям Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, Г. Гегеля, Б. Дізраелі. В Україні Ф. Прокопович, В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші сприяли його розвитку. Термін "консерватизм" вперше вжив французький письменник Ф. Шатобріан, який в 1818 р. почав видавати журнал "Консерватор".

Консерватизм як ідейно-політична течія була відповіддю, реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789—1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій.

Ідеологічне зіткнення лібералізму і консерватизму проявлялось в запереченні:

1) зайвого оптимізму просвітників щодо безмежності людського розуму та віри в раціональний (науковий) прогрес, бо віра має бути сильнішою за розум, інтуїція і почуття — надсвідомістю;

2) буржуазного ладу, з його різким розшаруванням бідності й багатства, буржуазності, прагненням прибутку, соціальним егоїзмом, наголошуючи натомість на середньовічних зразках соціальної впорядкованості;

3) механістичного розуміння суспільства як простої сукупності людей, стверджуючи, що суспільство є органічною (живою) цілісністю, атому вимагає:

а) не різких (революційних) змін, а поступових, еволюційних;

б) не ломки й штучної перебудови існуючих соціальних інститутів, а їх пристосування до нових політичних принципів, до існуючих віками систем норм, звичаїв, традицій, інститутів, моральних засад;

в) не зміну суті держави, а тільки усунення окремих її частин, її відозміну, бо держава не результат договору між людьми, а породження природного (божественного) ходу речей, який не контролюється людським обмеженим розумом;

4) здатності держави бути природним і ефективним органом управління, а тому бажаним є послідовне обмеження її втручання у регулювання суспільних відносин, перехід цих функцій від держави до релігії, моралі, традицій як більш тонкого механізму регулювання.

Консерватори закликали до соціальної стабільності, позаяк нові порядки не гарантують, що вони кращі за попередні:

· визнання необхідності класової ієрархії;

· усвідомлення існування всезагального морально-релігійного порядку;

· визнання недосконалості людської природи, обмеженості людського розуму, нерівності людей.

Отже, основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Консерватизм також зазнавав змін. Якщо на початку він захищав інтереси феодально-аристократичних кіл, то вже після революцій 1848—1849 pp. почав наповнюватись буржуазним змістом. Консервативні ідеї слугували захистом від домагань робітництва, відстоюючи інтереси великого капіталу.

В середині 70-х pp. XX століття консервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в США та Європі, особливо після економічної кризи 1973—1974 pp. Це відродження дістало назву "неоконсерватизму" і уособлювалось з тривалим перебуванням Р. Рейгана та М. Тетчер на вищих державних посадах в США та Англії ("рейганоміка", "тетчеризм"). Його провідними ідеологами виступили Д. Белл, Ф. Хаєк, М. Фрідман. В нео-консерватизмі помітні тенденції поєднання ідей лібералізму і консерватизму в період структурних змін і переходу до постіндустріалізму. Влучно схоплено сутність синтезу цих ідей в гаслі: "Розчистити місце від усього, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження".

Неоконсерватизм наголошує на:

· посиленні ролі еліт в управлінні державою;

· звільненні приватного капіталу від надмірного державного втручання;

· скороченні соціальних витрат і стимулюванні економічної активності громадян, які повинні розраховувати на власні сили;

· посиленні порядку і законності;

· відмові від тих змін, які підривають політичну стабільність чи обмежують владу великого бізнесу;

· ринкових відносинах як рушіях суспільного розвитку;

· пріоритеті свободи щодо соціальної рівності, оскільки остання неможлива;

· відмові від високих податків на великий капітал для перерозподілу прибутків в інтересах бідних;

· зміцненні морального порядку.

В різних країнах неоконсерватизм мав свою специфіку і відповідно різновиди: а) ліберально-консервативний (США, Великобританія) як єдність ринку, індивідуальних свобод і влади закону; б) християнсько-демократичний (ФРН) з акцентом на державному регулюванні поведінки людей; в) авторитарний (Франція — голлісти, Ірландія — партія Фіана Файл), де державі пропонується більше втручання в економіку, ринок, поведінку людей для приборкання стихії.

Таким чином, консерватизм завжди має шанси бути задія-ним в перехідних умовах. Економічна криза засвідчує правоту сумнівів раннього консерватизму щодо беззастережної віри в претензії людського розуму на всеобізнаність. Можливості розуму безмежні, але без моральних цінностей вони прирікатимуть людей на конфлікти й розбрат. В Україні консервативна ідеологія тільки відшуковує свою ідентичність, і відрізняється від світового консерватизму своєю радикальністю і до певної міри лівизною.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЗМ –ідеологічна течія, що виступає за еволюційний розвиток капіталістичних відносин та переростання їх в соціалістичні зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія - важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Базові цінності соціал-демократизму:

· рівність,

· свобода,

· справедливість,

· солідарність

Політичні та економічні пріоритети:

· рівність всіх форм власності;

· державне регулювання ринкової економіки;

· соціальна держава;

· збільшення соціальних програм;

· захист прав та інтересів меншин.

Соціал-демократія як політичний рух виникла в останній третині XIX сторіччя у Західній Європі як партія робітничого класу, яка стояла на революційних позиціях.

Німецький економіст Едуард Берштейн(1850–1932) – одним з перших здійснив розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеології.

Його теоретична позиція тісно пов’язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбуватися не внаслідок революції, яку Е. Бернштейн назвав “політичним атавізмом і ознакою варварства”, а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Соціал-демократизм віддає перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалювати за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями.

Соцал демократи постійно наголошують на тому, що задля суспільного блага необхідний певний рівень правосвідомостігромадян – уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті, адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.

Е. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характернее гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції – “демократичний соціалізм”.

Соціал-демократи надають перевагу еволюційному шляхові розвитку, перетворенню суспільства на краще через реформи. Їх економічні засади ґрунтуються на ідеї усуспільнення, а не одержавлення засобів виробництва. Своє ставлення до ринку вони визначають формулою: “Конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно”. Міжнародна діяльність соціал-демократів базується на ідеї миру, міжнародної солідарності, терпимості, ліквідації соціальної та національної нерівності й дискримінації людини.

Глибока еволюція соціал-демократії почалася в 1951 році, коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав право на приватну власність як необхідну передумову свободи людини. Згодом у 80-і роки соціал-демократичні партії різко повернули у бік класичного лібералізму, до політики більш вільної конкурентної економіки. Нові теоретичні положення були включені у програму соціал-демократів на Берлінському з’їзді у 1989 році. В ній, зокрема, зафіксовано відмову від прискореного промислового росту, проведення будь-якої господарської діяльності із врахуванням впливу на стан екології, багато уваги приділено рівному з чоловіками становищу в суспільстві жінок, новими орієнтаціями доповнена программа зовнішньополітичної діяльності.

Найбільший вплив соціал-демократична ідеологія має в Німеччині, Австрії, Великобританії, Франції, Італії, скандинавських країнах. Міцні позиції займає вона також у Латинській Америці, ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Про високий авторитет соціал-демократії засвідчує той факт, що нині вони перебувають при владі в 17 європейських країнах.