Філософські погляди мислителів епохи Просвітництва

• До найважливіших характеристик філософії Просвітництва належить раціоналізм. Уже в XVII ст. домінуючою була теза про «розумність» світу. У вченні Декарта термін «раціоналізм» вживався для характеристики гно­сеологічних та логіко-методологічних настанов, утвердження того, що го­ловним інструментом пізнання є розум У XVIII ст. поняття раціоналізму набуває ширшого значення, розглядається як ідейно-теоретична течія, яка є виразницею поглядів, потреб, настроїв певних соціальних класів, прошар­ків, груп на даному етапі суспільного розвитку. На основі цих умонастроїв виробляються методологічні принципи для орієнтації людини в практичній діяльності та пізнанні. Для раціоналізму цього періоду характерним є звеличення людського індивіда як активної, вільної і рівноправної істоти, а також історичний оптимізм, віра в безмежні можливості людини в пізнанні й перетворенні природи, «Розумність» - джерело і рушійна сила для досягнення людством рівності, братерства, свободи, Царства Розуму.

• Епоха Просвітництва (сам термін було висунуто Вольтером і Гердером) - це період розкладу феодальних відносин та інтенсивного розвитку капіталізму. Глибокі зміни в економічному, політичному, духов­ному житті, розвиток науки, техніки, культури, освіти, зміни в суспільних відносинах і суспільній свідомості були передумовою становлення нового світогляду. В цей період раціоналізм, який вирізняється філософсько-світо­глядною і політичною радикальністю вчень, у центр виводить активно дію­чого суб'єкта, здатного пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розу­му. Саме розум є джерелом усієї суб'єктивної діяльності людини, яка щодо своєї сутності, своєї «природи» є розумною істотою. Будучи най­істотнішою характеристикою суб'єкта, розум виступає найяскравішим проя­вом свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина покликана стати во­лодарем світу, перебудувати сус­пільні відносини на розумних за­садах На цій основі декларува­лося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рі­шеннях і діях, розроблялися захо­ди щодо забезпечення грома­дянських і політичних свобод. Просвітництво — епоха, в яку світ ніби «поставлено на голо­ву», — отже, визначальним стає безстрашний розум, що повстав проти нерозумного ладу і нерозумних догматичних ідей. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух набув широкого демократичного розмаху. У Франції з'явилася ціла «партія філософів» - передових мислителів, вчених і письменників, що згуртувалися навколо видання «Енциклопедії», в якій на суд людського розуму ставились досягнення «у всіх галузях знання і в усі часи». 35 томів «Енциклопедії» стали зримим торжеством просвітниць­ких ідей.

• Мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) вбачав найбільше зло в нерівності людей і тому поставив питання про походження нерівності та шляхи її усунення. Народився він у сім'ї женевського годинникаря, замолоду багато подорожував, не раз міняв професії і вивчав філософію.

Йому довелося бути і мандрівним музикантом, і слугою, і домашнім учителем У 1741 р. в Парижі Руссо познайомився з Дідро та іншими енциклопедистами. Став знамени­тим завдяки трактату «Про при­чини нерівності», книгам «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспіль­ний договір», «Еміль, або Про ви­ховання». Влада переслідувала Руссо, його книги заборонялися, він ніде не міг знайти притулку. Помер у злиднях і самотності.

Руссо був філософом історії, моралістом, соціологом, педагогом і пси­хологом. Ця різносторонність зумовлюється зацікавленням у всебічному охопленні філософської проблематики людини. Головне питання, яке хви­лювало плебея Руссо, - як подолати шкоду, якої завдає простій людині соціальна нерівність. Серед видів нерівності Руссо виділяє фізичну, полі­тичну, майнову. Перша нерівність виникає з природи, вона неминуча; у поняття політичної нерівності Руссо включає «знатність», тобто станове положення, завдяки якому аристократія має юридичні привілеї; майнова нерівність пов'язана з політичною: купка аристократів розкошує, а народні маси бідують. Уся сучасна цивілізація — результат і джерело нерівності. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість слід побудувати нове на засадах нового суспільного договору. В новому суспільстві держава не при­пускає існування «ні багатіїв, ні жебраків». Нормальним політичним уст­роєм для Руссо є республіка, тобто держава, яка керується законами, а найкращою формою влади - демократія.

Завдяки суспільному договору буде побудовано ідеальне суспільство, в якому пануватимуть «громадянська свобода» і право приватної власнос­ті. В останній Руссо вбачає необхідну умову суспільного порядку, розвитку культури, вона навіть важливіша, ніж свобода. Влаштування майбутньої асоціації можливе на засадах розуму.

У своїх педагогічних поглядах Руссо багато уваги приділяє вихованню, оскільки людина від природи добра і їй необхідно допомогти розвинути цю доброту. Акцент на вихованні залишається домінуючим у подальших філо­софських теоріях, особливо в тих, в яких розроблялися концепції перетво­рення суспільства

• Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, праг­нення шляхом розумних настанов позбавити людей страждань, встано­вити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо.

Проте людина та людські спільності розуміються не з точки зору справ­ді гуманістичного (особистісного) змісту, а з позицій «вузькотехнологічних» (виробничих, управлінських тощо) засад. Еталон такої людини («посередню особистість», «машину з кісток і м'яса» (Декарт) і ставить на перший план Просвітництво у своїх філософських розробках

• Представники французького Просвітництва XVIII ст. розглядають он­тологічні та гносеологічні проблеми у матеріалістичному аспекті. Особливе місце у філософії Просвітництва займає Жан Антуан Кондорсе (1743— 1794 pp.). Він брав безпосередню участь у Великій французькій революції, був головою Законодавчих зборів, а в 1793 р. увійшов у конфлікт з пред­ставниками партії Робесп'єра. Його було заарештовано, і він начебто наклав на себе руки в тюрмі. У своїй основній праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» Кондорсе намагається показати розвиток людства як процес, пронизаний взаємопов'язаними причинами. Рушійна си­ла прогресу — розум. Кондорсе вірить у здібності та можливості людства, в нічим не обмежений процес удосконалення людини.

Разом з тим загальна позиція представників різних філософських шкіл, течій і напрямів епохи Просвітництва не виключала різноманітного вирі­шення ними як світоглядних питань, так і конкретних проблем теорії пі­знання. Тому, аналізуючи методологію раціоналізму, слід акцентувати увагу на відмінності вчень.

• Одним з перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755 pp.), який запропонував погляд на історію як на природний, зумовлений законами процес. Тому він тлумачить закон істо­рії як «людський розум, що править народами». Але законодавець ство­рює закони не довільно, - він неодмінно враховує природні умови, в яких історично формувався народ: територію, її рельєф, побут, звичаї народу тощо. Відношення людських законів до природних обставин і становить те, що Монтеск'є називає «Духом законів». Згідно з цими поглядами Монтеск'є висуває концепцію географічного детермінізму, філософ по­в'язує формування характеру нації з кліматично-географічним середови­щем. Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хороб­рості, волелюбності тощо. У за­надто теплих країнах люди лед­ачі, покірні, розбещені. Родючий ґрунт, на думку Монтеск'є, ви­магає багато часу для обробки, тому землероби поступаються правом на управління країною од­ній особі, і тут найчастіше зустрі­чається монархічна (і деспотич­на) форма правління. На неродю­чих землях спостерігаємо, як пра­вило, республіканське правління. Вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є скеп­тично ставиться до перспективи їх революційного перетворення, на­даючи перевагу поступовому реформуванню суспільства. Він вважає, що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати джерелом «зла нового». Детально розробляючи суспільно-політичні погляди Локка, Монтеск'є пропонує свій варіант поділу влади - на законодавчу, ви­конавчу і судову, наполягаючи, що лише за таких умов можливий дер­жавний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов' язу є закон, і не робити того, що закон дозволяє.

• Головну роль у зміцненні просвітницького руху відіграв Вольтер (1694-1778 pp.). Вольтер - один з 137 псевдонімів Франсуа Марі Аруе, який мав талант філософа, історика, драматурга, романіста, поета, пуб­ліциста. Ворог деспотизму і насилля, Вольтер захищав разом з тим тео­рію просвітницького абсолютизму і недовірливо поставився до буржуаз­ної олігархії. Він увійшов в історію філософії як пропагандист вільно­думства і матеріалізму, англійських конституційних порядків і уста­нов, захисник свободи особистості від зазіхань церкви, єзуїтів, інкві­зиції. Заклик Вольтера, патріар­ха вільнодумства: «Розчавіть га­дину!» (церкву) - лунав по всій країні, але сам він побоювався широких масових рухів, уникав участі в них «Коли чернь береть­ся за міркування, все гине», — казав філософ.

Вольтер розвивав філософсь­кі погляди з позицій «деїзму ро­зуму». У рамках цих поглядів він говорить про Бога як про «філо­софа на троні неба», «великого геометра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів один раз, і «Всесвіт скоряється постійно». Хоча Вольтер протиставляв своє вчення християнству з його «казками» про гріхопадіння і спасіння, але разом з тим заперечував атеїзм, вважаючи, що релігія, навіть в її деїстичній формі, повинна бути перепоною для вияву почуттів «черні».

Отже, не так важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїз­му, розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не вміщується в справи створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога, викоренити в собі духовного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти клерикалізму (церковного впливу). Не маючи прямих аргументів на користь існування Бога, Вольтер послідовно проводив ідею, виражену словами: «Якби Бога не було, його слід було б ви­гадати».

Сила Вольтера як філософа не в розробці позитивного вчен­ня, а в критиці попередньої ме­тафізики. Своїм влучним пером він знищував старе, яке віджило свій вік, його сатира і насмішки були згубними для церковно-феодального устрою. Г. Гейне писав, що уїдливий сміх Воль­тера повинен був прозвучати до того, як ударила сокира Сапсона (ката, який стратив французьких короля і королеву).

Важливу роль у формуванні світогляду епохи Просвітництва відіграв також гурток енциклопедистів, заснований на інтелектуальному енту­зіазмі, переконаності в силі людського розуму, необхідності все пізнати і пояснити. Енциклопедисти вважали, що «ідеї» впливають на реальний суспільний прогрес. Тому великого значення вони надавали освіті та ви­хованню, підкреслюючи вплив «хороших законів».

Ідейним натхненником енциклопедистів був Лені Дідро (1713— 1784 pp.), всебічно освічений французький мислитель. Він водночас був і літератором, автором романів «Жак-фаталіст», «Племінник Рамо». Його найважливіші філософські праці - «Розмова Д'Аламбера з Дідро» і «Філософські принципи матерії і руху».

Філософські погляди Дідро перекликаються з поглядами механістич­них матеріалістів-метафізиків того часу. Світ — об'єктивний і мате­ріальний, матерія і рух — єдина існуюча реальність. Матеріальний світ перебуває в розвитку, в якому перебуває і людина. Отже, світ перебуває в діалектичному процесі народження і смерті, ніколи не було і не буде іншого світу. Матеріальну субстанцію Дідро розглядає в єдності її атрибутивної властивості руху і форм існування — простору і часу, матерія - це і конкретна фізична реальність, і філософське поняття для визначення цієї реальності. Фактично мислитель дав перше визна­чення категорії «матерія».

Дідро дотримується думки, що між людиною і природою нема якісної різниці, «воля не менш механічна, ніж розум». Свобода ж якщо й існує, то тільки внаслідок незнання. Говорити всерйоз про свободу людини можна лише щодо «абстрактної людини», яка не збуджується жодними мотивами й існує лише уві сні або ж у думці. Такий висновок харак­терний для мислення того часу. Оскільки багатомірне людське буття неможливо виразити природничо-науковими засобами, то й вини­кає одномірність у змалюванні проблем людини.

Разом з тим у своїх худож­ніх творах Дідро характеризує реальне життя як непослідовне, складне, суперечливе. Наприклад, у романі «Жак-фаталіст» гово­риться, що єдино можливим є лише те, що «наперед визначе­но». Людина з такою ж неминучістю йде шляхом ганьби і слави, як куля, що котиться схилом гори. Навіть якби був відомий ланцюг причин і наслідків, що становлять життя людини, всеодно людина чинила б так, як змушена. Один з персонажів твору, заперечуючи сказане, наводить докази принципової можливості протилежного.

• Ототожнення свободи людської істоти з машиною спостерігаєть­ся в філософії Жульєна Офре де Ламетрі (1709-1751 pp.). У своїй праці «Людина-машина» Ламетрі послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, твердячи, що людина - не більше, ніж тва­рина. Філософ переконаний, що матеріальний світ «існує сам по собі», що у нього не було початку і не буде кінця. У нього одна субстан­ція - матеріальна, і джерело руху міститься в ній. Надалі Ла­метрі доводить безпідставність декартівської ідеї про немате­ріальність безсмертної душі, вва­жаючи її функцією і проявом ді­яльності мозку. Він ставить зав­дання обґрунтувати ідею, що лю­дина відрізняється від вищих тварин лише ступенем розвитку розуму. Але людину він вивчає як машину, ґрунтуючись на законах механіки, вважаючи, що дослідження механіки людського тіла автома­тично приведе до розкриття сутності його чуттєвої і розумової діяльності. Душа — тільки рушійний початок, відчуваюча матеріальна частина мозку, яку можна вважати головним елементом усієї живої машини. Якщо людина - це машина, то, зрозуміло, вона не здатна на творчі дії.

• Видатну роль у систематизації світогляду матеріалістів XVIII ст. і організації антиклерикальної пропаганди, атеїстичного вільнодумст­ва відіграв Поль Анрі Гольбах (1723-1789 pp.). Він народився в сім'ї заможного купця, закінчив університет у Лейпцигу, потім переїхав у Париж, де приєднався до просвітителів. Жив за рахунок ренти, що давала можливість забезпечити незалежне існування, повністю присвятив себе філософії, матеріально підтримував своїх друзів і соратників. Основна праця - «Система природи» - дістала назву «кодекс матеріалізму і атеїзму XVIII ст.».

П. Гольбах систематизує найважливіші онтологічні про­блеми - матерії, руху, просто­ру, часу, причинності, випадко­вості, необхідності тощо. Для нього природа є причиною всьо­го, тому що існує тільки за­вдяки самій собі, а не Богу: во­на — причина руху, який є на­слідком існування природи. Сама природа - це сукупність речовин, які діють завдяки власній енергії. Усі тіла складаються з атомів як неподільних і незмінних елементів. Хоча поняття матерії Гольбах ототожнює з поняттям речовини, він під­ходить до її філософського визначення.

У «Системі природи» - основі законів природи — Гольбах сформулю­вав принципові положення науки про виправлення пошкодженого суспільства сучасної йому Франції, яке відступило від принципів розуму. Він заявив, що ми можемо пояснити фізичні, духовні явища та звички за допомогою чистого механізму. Його пояснення причинно-наслідкових зв'язків має таку логічну послідовність: у світі нічого не здійсню­ється без причини, і кожна причина спонукає деякий наслідок, не може бути наслідку без причини. Наслідок сам стає причиною, породжуючи нові явища. Природа — це ланцюг причин і наслідків, які безперервно змінюють одне одного. Звідси думка про те, що в природі немає ре­ального розвитку, а все здійснюється по колу, циклічно.

Таке твердження приводить до фаталізму (від лат. fatalis - доля). Звідси робляться висновки, що людина повністю залежна від природи і тому не може бути вільною: «Всі наші вчинки підпорядковані фаталь­ності, яка керує нашою частковою системою так, як вона керує су­купною системою Всесвіту; ніщо в нас, як і в природі, не відбувається, оскільки випадок... є позбавлене сенсу слово». Отже, на думку Гольбаха, фатальність — це вічний, необхідний, встановлений у природі поря­док, неминучий зв'язок діючих причин з похідними від них діями. Ро­зуміння фатальності може не тільки заспокоїти більшу частину тривог людини, але й навіяти їй корисну покору, розумне підкорення своїй долі, якою вона часто незадоволена через свою чутливість.

Активне втручання людини в хід подій не є розумним, бо людина -це машина, яка є частиною закономірного круговороту подій у світі. Сама природа - величезна машина, і людина живе згідно з встановленими нею (природою) законами.

У теорії пізнання французькі філософи XVIII ст. стоять на по­зиціях сенсуалізму, який не суперечить загальній раціоналістичній по­зиції. Сутність реальності, на їхній погляд, може бути пізнана тільки розумом. Чуттєве безпосереднє пізнання є лише першим кроком на цьому шляху. Розум здатний спо­стерігати, узагальнювати свої спостереження і робити з них висновки. Просвітителі вважа­ють джерелом знання зовніш­ній і внутрішній світи люди­ни. Ці світи непізнаванні. Не­досконалість людських знань обумовлюється насамперед да­ним етапом їх розвитку. Внаслідок цього підкреслюється роль чуттєвого і раціонального у пізнанні: відчуття дають показання як свідки, а розум виступає в ролі судді. Розум не може відриватися від чуттєвих даних, але не повинен і занадто довіряти їм. Методами пізнання є спо­стереження і експеримент, необхідні для судження, міркування, розу­міння як глузду, так і розуму.

• Чітка тенденція емпіризму і сенсуалізму проводиться в філо­софії Етьєнна Бонно де Кондільяка (1715-1780 pp.). На його думку, до людини все приходить через досвід. Відчуття спочатку позбавлене якогось змісту, але воно здатне відображати задоволення та страждан­ня, а тому буває приємним і неприємним, що й зберігається в пам'яті. Перехід від чуттєвого до абстрактного мислення відбувається як не­перервний процес: услід за бажанням, пам'яттю виникають порівнян­ня і судження. Реальність виступає у вигляді явищ, які існують не­залежно від ідей.