ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ
ВСТУП
Об‘єктивні процеси розвитку теорії та практики інформаційної діяльності, зокрема, диверсифікація поля професійної діяльності фахівців інформаційного профілю, поглиблення процесів диференціації та розвиток наукових дисциплін, об‘єктом вивчення яких є документ, актуалізували розвиток наукової дисципліни “документознавство”. Особливу увагу становлять публікації дослідників, які сприяли розвитку документознавства як узагальнюючої, інтегрованої наукової та навчальної дисципліни і є системоутворюючими для розвитку спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність” (С.Кулешов, Н.Кушнаренко, М.Слободяник, Ю.Столяров, Г.Швецова-Водка). Слід зазначити, що сучасне документознавство – комплексна наукова дисципліна, концепції якої активно формуються вітчизняними та зарубіжними науковцями, дискутуються проблеми визначення структури цієї науки, її місця серед інших наукових дисциплін.
Розвиток документознавства як наукової дисципліни, призвів до введення у 90-х роках ХХ ст. у систему вищої освіти спеціальності “Документознавство та інформаційна діяльність”, призначеної для підготовки фахівців широкого профілю для системи документно-інформаційних комунікацій. У межах спеціальності відбувається динамічний Своєчасність і перспективність даної спеціальності зумовлена рядом об‘єктивних чинників [50]. По-перше, це виключно важлива роль документа у сучасному світі. Документ у широкому значенні поняття – це і носій різноманітної інформації, і канал соціальної комунікації, і засіб збереження, реєстрації, передачі інформації у просторі та часі, і об‘єкт охорони інтелектуальної власності та захисту авторських прав. Зростання ролі документованої інформації в житті сучасного суспільства зумовило посилення уваги до неї з боку і науки, і освіти. Ключова роль документа як
соціального феномента і як елемента інформаційної технології зумовила становлення та розвиток відповідної освітньої спеціальності для підготовки фахівців. По-друге, зростання ролі інформаційних процесів у всіх видах людської діяльності виявило існуючу спільну основу, притаманну багатьом інтелектуальним видам діяльності – науковій, інженерно-конструкторській, управлінській, економічній тощо. Цією спільною основою є інформаційна діяльність, суть якої полягає в пошуку, відборі, згортанні, аналітико-синтетичній обробці і наданні споживачам необхідної інформації для задоволення їхніх професійних і непрофесійних потреб. У результаті подальшого розподілу праці інформаційна діяльність виділяється у самостійний вид і, отже, формує новий напрям підготовки фахівців у вищій школі.
ДАВНЬОРУСЬКА ДЕРЖАВА
Історія виникнення таких професій, як архіваріус, діловод, секретар, писар бере свій початок ще з давніх часів та обумовлена збільшенням масивів інформації в суспільстві. Відомо, що перші свідчення про документи як об’єкти відносять до 4-5 тис. до н.е. Згодом з’являлися і професійні робітники, архіваріуси, що вели облік документації, але з появою книги та перших друкарень, а паралельно і зі становленням системи справочинства в 17-18 ст. виникла потреба в кваліфікованих інформаційних робітниках, діловодах.
На початкових стадіях розвитку Давньоруської держави і в період феодальної роздробленості (до кінця XV ст..) державних установ ще не існувало. Їх функції найчастіше виконували окремі посадові особи або органи, які здійснювали свою діяльність або взагалі без штату чиновників, або з дуже обмеженим штатом.
Письмові документи, які дійшли до наших часі, дані, отримані археологами і лінгвістами, свідчать, що вже в Х ст.. в Давньоруській державі
існувала культура написання документів. Це договори з Візантією 911 і 945 рр. Примітно, що в обох договорах згадується практика складання документів. У першому випадку – письмових заповітів, в іншому – подорожних грамот для купецьких кораблів.
В період правління Володимира Святославина в Києві – столиці Давньоруської держави (978-1015 рр.) – існував навчальний заклад для дітей бояр і старших дружинників. З випускників цієї школи й відбиралися претенденти на посади «печатников» - хранителів князівської печатки, «металников» - судових секретарів, писців і дяків при князях і крупних феодалах.
Нагромадження традицій у сфері документування призвело до формування кола професійних спеціалістів в галузі створення і обробки документів. На початку їх склад поповнювався за рахунок церковних псаломщиків і дяків. Не випадково термін «дяк» як узагальнюючий закріпився за усіма особами, які вели діловодство і документування.
ЛИТОВСЬКА ДЕРЖАВА
Протягом XIV ст. всі українські землі поволі входять до складу нового політичного організму – Литовської держави. Усе центральне урядування державою було зосереджено в руках Великого князя Литовського і Ради.
Органом виконавчої влади у центрі була канцелярія. З кінця XV т. маємо свідоцтво того, що канцелярія князівства організована була досить раціонально – всякий акт, що виходив від імені князя, мав бути записаний до книг т.зв. Метрики. Книги Метрики писалися в канцелярії Великого князя.
На чолі канцелярії стояв канцлер Великого князівства Литовського, при ньому – віце-канцлер, писарі і дяки. Порядок видачі грамот з канцелярії князя свідчить про обов‘язки її штату: “Дяк переписував виготовлену грамоту, “отпуск” (тобто копію її) заносив до книги Метрики, а писар скріплював грамоту (тобто підписував, ставив свою “скрепу”). В багатьох випадках “скрепи” писаря було досить, і грамота виходила з канцелярії від імені князя, без його підпису.
Канцлеря і віце-канцлер зобов‘язані були книги Метрики “в своїй охороні зберігати пильно”, і мати при собі для вписування актів в книги одного чи двох присяглих писарів, щоб на випадок втрати якогось важливого док-та можна було одібрати засвідчену копію за королівською печаткою.
Окрім звичайно посади писаря, при канцелярії були секретарі – так звалися писарі, що знали латинську мову, яка на ті часи була мовою офіційною, мовою документів.
Писар литовської великокнязівської канцелярії спостерігав за внесенням документів в актову книгу цієї канцелярії, якою й була Литовська Метрика.
ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ
При особі гетьмана ще за часів Б.Хмельницького утворилася Генеральна військова канцелярія – установа, що залежала в своїх функціях від особи гетьмана і Ради Старшинської, а в канцелярських своїх функціях від генерального писаря. Безпосередньо керував Канцелярією старший канцелярист, або, як він звався, реєнт Канцелярії, потім йшли канцеляристи.
Сама Генеральна Військова канцелярія складалася з “присутствия” –
розпорядчого органа, що складався з Генеральної Старшини і канцелярії у та реєнта Генеральної Військової Канцелярії. Писареві указом Петра 1 (1720 р.) доручено було, «чтобы в записных книгах включались по порядку все гетманские универсалы и письма, равно и бумаги, подписываемые генеральным писарем в болезнь гетманскую».
Для керування справами окремих полків Генер.Військову канцелярію поділено було на “повытья”.
Писарю як начальнику канцелярії підпорядковувався цілий штат службовців та осіб, що готувалися до службової кар‘єри: підписки, протоколісти, реєстратори, копіїсти, толмачі та “повитчики”. Вони всі звалися канцеляристами. Всі канцеляристи, підканцеляристи та й сам писар звалися військовими.