Спеціальні засади кримінального провадження та їх характеристика

Засада безпосередності дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК) означає звернену до суду вимогу закону особисто дослідити в судовому засіданні всі зібрані у кримінальному провадженні докази шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису й демонстрації відеозапису. Правило про безпосередність дослідження всіх доказів у кримінальному проваджен­ні покликане забезпечити пряме, вільне від суб'єктивного впливу осіб, які провадили досудове розслідування, сприйняття учасниками судового провадження (перш за все судом) всіх обставин кримінального провадження. Безпосереднє дослідження всіх доказів у судовому засіданні є важливою умовою їх одностайного сприйняття судом та іншими учасниками судового провадження, засобом усунення сумнівів і неясностей.

Судовий розгляд матеріалів кримінального провадження, дослідження під час нього доказів, наданих сторонами, заява клопотань, їх обґрунтування тощо відбувається усно: суд заслуховує показання обвинуваченого, потерпіло­го, свідків; оголошує протоколи слідчих (розшукових) дій, висновки експертів, спеціалістів, зміст інших документів; проводить інші судові дії, спрямовані на дослідження обставин справи, усно оголошуючи їх хід та результати.

В результаті безпосе­реднього дослідження показань, речей і документів можна встановити їх джерело, перевірити їх належ­ність, допустимість, достовірність і достатність для сформування внутрішньо­го переконання суддів у наявності чи відсутності обставин, що підлягають доказуванню (предмет доказування) та прийняття ними відповідного рішення.

Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може при­йняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК. Отже суд не має права обґрунтовувати судові рішення доказами, які не були безпосередньо перевірені (досліджені) ним за участі сторін та інших учасників судового розгляду.

Суд може при­йняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК. Наприклад, допит одного з обви­нувачених (якщо їх двоє чи більше), потерпілого чи свідка в режимі відеоконференції чи із застосуванням інших технічних засобів для трансляції з іншого приміщення у випадках, якщо цього вимагають інтереси провадження або без­пека осіб, що допитуються (ч. 3 ст. 351, ч. 9 ст. 352 КПК). В законі передбачені й інші винятки. Так, згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Проте допит обвинуваченого прово­диться обов'язково, крім випадку, якщо він відмовляється давати показання, а також у випадку спрощеного провадження щодо кримінальних проступків, у якому суд має право за клопотанням сторони обвинувачення та згоди сторони захисту не проводити судовий розгляд у судовому засіданні (ст. 381 КПК). Свої висновки суд може також обґрунтувати показаннями свідка, потерпілого, отриманими слідчим суддею в порядку, передбаченому ст. 225 КПК.

Новелою є положення ч. 3 ст. 23 КПК де передбачено обов'язок сторони обвину­вачення забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення. Це дає можливість реалізації права сто­рони захисту на їхній допит перед незалежним та неупередженим судом.

Такий підхід є проявом не лише засади безпосередності дослідження показань, а й засади змагальності та права обвинуваченого на справедливий судовий розгляд.

Засада публічності. Прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпоча­ти досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених зако­ном заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила (ст. 25 КПК).

Правовий зміст принципу публічності становлять такі положення. На початково­му етапі кримінального провадження прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (по­відомлення) про вчинення кримінального правопорушення. Відповідно до ст. 214 КПК слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідо­млення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінально­го правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримі­нальне правопорушення не допускається.

Винятком із принципу публічності є кримінальне провадження у формі приватно­го обвинувачення, яке розпочинається лише на підставі заяви потерпілого (ч. 4 ст. 26 КПК) щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Специфіка справ цієї категорії виявляється в тому, що законодавець надає потерпілому від кри­мінального правопорушення можливість на власний розсуд вирішити питання: чи звертатися йому до держави за захистом порушеного права, вимагаючи притягти ви­нну особу до кримінальної відповідальності.

Принцип публічності діє на всіх стадіях кримінального процесу відповідно до завдань, які стоять перед кожною з них, і компетенції кожного органу чи особи, які ведуть процес.

Засада диспозитивності (ст. 26 КПК). Згідно з ч. 1 ст. 26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК.

Під диспозитивністю слід розуміти правове положення, згідно з яким сторонам кримінального провадження надається і забезпечується можливість вільно в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати способи здійснення своїх матеріальних і процесуальних прав і використовувати на власний розсуд перед­бачені законом публічні засоби їхнього захисту, а також активно впливати на хід і результати кримінального провадження.

Сфера дії вільного розсуду сторін (диспозитивності) в загально­му вигляді полягає в тому, що сторони користуються свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.

Конкретизація приписів засади диспозитивності міститься в нормах криміналь­ного процесуального закону, в яких йдеться про реалізацію сторонами своїх прав під час криміналь­ного провадження, наприклад, давання показань, заяви відводів, оскаржен­ня рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, ознайомлення з матеріалами спра­ви та ін.

Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, пе­редбачених КПК (ч. 2 ст. 26 КПК). Це має місце коли потерпілий погоджується підтримувати обвинувачення в суді. У цьому разі кримінальне провадження за відповідним обви­нуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (п. 4 ч. 3 ст. 56, п. 2 ч. 2 ст. 284, ст. 340 КПК).

Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повно­важень КПК (ч. 3 ст. 26 КПК).

Згідно з ч. 4 ст. 26 КПК кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого про вчинення щодо нього одного з кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Закон містить імперативну вимогу про те, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК). У даному провадженні може бути укладена угода про примирення між потерпілим та підозрю­ваним чи обвинуваченим (п. 1 ч. 1 с. 468, ч. 3 ст. 469 КПК [25, с. 91].

Засада розумні строки вперше закріплена в ст. 28 КПК відповідно до положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої Україною, у якій закріплено право кожної людини, проти якої висунуто кримінальне обвинувачення, на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Ця засада діє на всіх стадіях кримінального процесу.

Згідно з ч.1 ст. 28 КПК під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або про­цесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Ро­зумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені КПК строки виконання окре­мих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження – суд (ч. 2 ст. 28 КПК).

Поняття «розумний строк» є оціночним та не має чіткого визначення, оскільки залежить від ба­гатьох чинників. Європейський Суд з прав людини, неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що значення гарантії розумного строку полягає в тому, що обвинувачений, який не скоював караного діяння, повинен мати можливість виправ­дати себе без зволікань, тоді як обвинувачений, вина якого доведена, не повинен під­даватися додатковому покаранню у формі надмірних зволікань із розглядом його справи, що може мати негативні наслідки для його інших прав, гарантованих Конвенцією про захист прав і основних свобод людини.

Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження, згідно з ч. 3 ст. 28 КПК, є:

1) складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо;

2) поведінка учасників кримінального провадження;

3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.

Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово (ч. 4 ст. 28 КПК).

Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите (ч. 5 ст. 28 КПК).

Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звер­нення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому ви­кладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримі­нального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені КПК (ч.6 ст. 28 КПК). Відмова у задоволенні такого клопотання може бути оскаржена у порядку, встановленому КПК.

Питання для самоконтролю

1. Яка сукупність властивостей характеризує принципи (засади) кримінального процесу?

2. Наведіть класифікацію принципів (засад) кримінального процесу.

3. Назвіть конституційні засади кримінального процесу.

4. В чому полягає зміст засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості?

5. В чому полягає зміст засади рівності перед законом і судом?