Тварини земного (середнього) простору
Лев — цар звірів, символ вищої Божественної сили, могутності, влади, величі, закону. Як уособлення сонця і небесного вогню він виступає помічником Богів (Митри, Ар-теміди, Кибсли, Репї та ін.). персоніфікацією Осіріса. Лев також символізує доблесть, гордість, благородство, справедливість, розум, достоїнство. І Іедаремио лев, сам будучи "царем звірів", став покровителем царської влади та могутніх героїв. Він - сторож, хранитель царських хоромів, бо статуї левів прикрашали їхні палаци, тропи, а також входи до гробниці). Вважалося, що він приносить щастя царям та героям.
Ім'я лева часто було табуйованим - деякі народи називали його "господарем", "братом". Леву часто приписують здатність перетворюватися на людину, в деяких народів вій символізує предка, що свідчить про його первісні тотемістичні риси. Існують міфи про царя і лева, які були близнюками, про походження "лев'ячих династій" тощо.
Левиця наділяється продукуючими функціями і в багатьох релігіях виступає супутницею Богинь-матерів. Водночас лев як хижий звір іноді символізує гнів, лють. Єгипетська богиня Тефнут у розгніваному стані перетворювалась на левицю. У народній медицині лев, навпаки, означає спокій, здоров'я, витривалість, живучість. Тому існує чимало різних талісманів із зображенням лева.
В Єгипті південний вітер зображався у вигляді чотириголового крилатого лева. Подібні зображення крилатих левів часто зустрічаються в Малій Азії.
Мотив перемоги героєм лева був типовим для різних південних культур, починаючи від шумерського Гільгамеша, до відомого Геракла — переможця Йєменського лева, л цих міфах .лев виступає втіленням злого начала, хаотичних сил природи.
Зображення цього могутнього звіра відоме на гербах багатьох держав світу. Є він і в українській геральдичній традиції. Лева мали своїм символом у різний час багато міст України. Нині найвідомішим із них є герб старовинного міста Львова, заснованого князем Левом.
Ведмідь (Ведмедиця). Якщо у південних народів царем звірів вважався лев, то у наших слов'янських широтах царем звірів, безперечно, був ведмідь. Він є господарем лісу, покровителем полювання. Однак найпопулярнішим у слов'янській міфології була ведмедиця та її зв'язок із сузір'ями Великої іі Малої Ведмедиць, Полярною зорею.
Світовим Древом і весною. Ці сузір'я символізують Богинь Рожаниць - Ладу і Л елю.
На півночі Ведмедиці-рожаниці мали свою паралель священних Лосих. Іноді сузір'я Великої Ведмедиці росіяни називають Лось. Народи Сибіру шанували Лосиху-матір, здійснюючи ритуали на її честь, у всьому схожі на російські обряди шанування Ведмедиці на "Ведмежих празниках". Лосині та оленячі роги прикрашали житла північних народів і шанувалися як родинні обереги. Лось у багатьох народів наділявся деміургічними функціями творця світу.
У греків ведмедиця є культовою твариною поруч з ланню Артеміди. Приручений ведмідь жив також при храмі цієї Богині. В Аттиці жриці Артеміди на "ведмежі свята" вдягатися у ведмежі шкури і виконували ритуатьний танець ведмедя. Артеміді також приносили в жертву ведмедя. Міф розповідає, що супутниця Артеміди, німфа Катісто, була перетворена на ведмедицю за втрату дівочої незайманості і перенесена на небо у вигляді Великої Ведмедиці. Статуя священної ведмедиці з язичницьким крижем на грудях досі збереглася на місці язичницького храму (вірогідно, Рожаниць) у Польщі — гора Слєнжа. неподалік Вроцлава.
Здатність ведмедя впадати в зимову сплячку (на Здвпження) і пробуджуватися навесні (Масляна, Комоїдиця або Благовіщення) породила уявлення про нього як аналог умираючого і воскресаючого Бога. З ним у багатьох народів пов'язаний культурний герой, предок, родоначальник, засновник традиції, тотем*. Ведмідь і людина в повір'ях слов'ян вважатися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.
До того ж, ведмідь, будучи хижаком, ніколи не їсть людину і людям також здавна заборонялося вживати ведмежатину, носити одяг з ведмежого хутра. Однак у народів Сибіру і Далекої Півночі на "ведмежі свята" приносилось у жертву м'ясо ведмедя і плем'я прилучалося до тотема. Легенди про співжиття ведмедя з жінкою і народження нею сина богатирської сили, вказує на тотемний зв'язок людини з ведмедем. Існувати традиції вирощування і виховання ведмедя у людській сім'ї.
Як вважають дослідники, навіть ім'я ведмедя було табуйоване: назва ведмідь є лише своєрідним ім'ям-замінником "відаючий мед". Таких ев-фемізмів (слів замінників) щодо ведмедя є кілька десятків, серед них: сам, хазяїн, мельник, дідусь, чорний звір, кошлатий, косолапий, бурмило, старий та інші. Справжня назва ведмедя у слов'ян, як і романо-германців, могла бути her, bar (пор. назву барліг — лігво бара-ведмедя)17. Культ ведмедя в язичннцькій традиції був тісно пов'язаний із Белесом і мисливською магією. Якщо яскраво світиться сузір'я Волосожар, буде вдалим полювання на ведмедя — говориться у мисливському повір 1. Ведмідь користувався великою пошаною у власників худоби, бо вважався охоронцем домашніх тварин. Його кігті, лапи, голова часто служили оберегами, які чіпляли в стайнях чи хлівах для забезпечення здоров'я худоби. Якщо господар не мав справжніх ведмежих амулетів, він замовляв їх зображення з глини, воску або дерева. Шерстю ведмедя обкурювати курники, хліви.
Ведмедю також притаманна шлюбна символіка: спеціально ряджені у ведмежі шкури на весіллях здійснювати магію родючості. Існувати також прикмети: якщо введений до хати ведмідь зареве посеред кімнати — чекай весілля, якщо дівчині присниться ведмідь — буде жених. У Р(к*ії мати зустрічає молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, в Україні — у овечому кожусі, що символізує багатство і родючість.
Вважалося, що жінка виліковується від безпліддя, якщо через неї переступить ведмідь. При зустрічі з ведмедем у лісі, жінка показувала йому груди, бо вірили, що ведмідь жінку не чіпає.
У "ведмежі дні" (на Калиту, Велесовий тиждень. Масляну) господині випікати хліб і підкидали його в димохід "для ведмедя".
Олень — цар рогатих тварин. Його роги водночас схожі на крону гіллястого дерева, що створює уявлення про роги-промені. Недаремно олень порівнюється з сонцем і його промінням. Він перевозить душі до Сварги (Раю). Олениці (лосихи) були також найдревнішим символом Богинь-Рожаниць. що широко відображено в ювелірному і культовому мистецтві. Золоторогий олень слов'янських казок - втілення сонячного світла — поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):
В чистім полі все полин-трава,
В тім полину ходить білий олень.
Білий олень — золоті роги...
Про сонячного оленя відомо також у німецькому фольклорі. У германців зберігся звичай на Різдво рядитися в оленячі шкури, проти чого суворо застерігала католицька церква.
Кіньслужив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, — типовий атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов'янських Богів — Дажбога, Хорса, Світовнда. Перуна. Він — символ руху взагалі: як земного, так і небесного. Мотив божественних коней поширений у культовому мистецтві на широких просторах від Європи до Індії. У вигляді двох коней зображатися ведійські Ашвнни і грецькі Діоскури, балтійські "літи Нога", іі англосакські Hengist і Horsa. На коні зображалася кельтська Богиня Іїпоиа (дослівно "кінська Богиня"). Малоазійська Богиня на коні, вірогідно, стала прообразом відомих амазонок.
Внаслідок своєї стрімкості і швидкості кінь став символом Світового Дерева, яке єднає небо і землю: слов'янській "Диво-кінь вухами підпирає небо, очима лічить зорі, копитами білий камінь розбиває, вогнем сліди замітає, гривою все поле вкриває". У Рігвсді Світове Дерево Аш-ваттха. під яким зображений священний кінь, дослівно означає "стоянка коня". У скандинавській міфології назва Світового Дерева Ігдрассіль у дослівному перекладі з давньоісландської означає "кінь Одіна".
Відомий священний кінь зі святіші Світовнда, культ якого описаний Саксоном Граматиком: "Божеству належав білий кінь... Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином... На цьому коні виїздив у бій Свантешп...проти ворогів своїх святощів"й'. Цей кінь, якого годувати і доглядати мав право лише жрець, призначався дія важливих державних во|Х)жінь. Коли треба було вирушати на війну, жрець, відправившії урочисті молитви, проводив коня через ряди списів: якщо кінь переступав їх правою ногою — віщував перемогу, якщо ж лівою — війну відкладали, бо вірили, що неминуче програють, або змінювати план війни.
Володимир Шаян у своїй праці "Найвище Світло. Студія про Сварога і Хорса" довів етимологічну тотожність слів Хор (сонце, коло) і Хоре (кінь), а також їх близькість до поняття Сварога і Сварги10.
У давніх слов'ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: "Клянусь конем!" Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні кінь вважався добрим другом людини здавна. Коня високо шанували українські козаки -останні лицарі руської військової касти. Він був і найпершим помічником у господарстві. 1 хоча коня мані в основному заможні сім'ї, язичницькі обряди першого іюсадження на коня ("пострижини") хлопчиків здійснювалися впродовж багатьох століть і після прийняття християнства.
У народі збереглись приказки, пов'язані з конем: "Кінь слухає дружка, а не батіжка": "Держися за гриву, бо за хвіст не вдержишся"; "Кінь ґуля по волі, козак - по неволі".
Вовк— це насамперед символ військової доблесті, воїнської касти: він також — тотем, господар лісу (російський "лев" і "собака Лешего"). В українців Карпат вважалося, що Лісовик годує вовків хлібом, який йому приносять пастухи, щоб задобрити його. Іноді Лісовику приносять у пожертву вівцю, аби вовк не "вирізав" усю отару.
Культ вовка як покровителя воїнської касти характерний для багатьох народів від скандинавів і германців до кавказців та індійців. Поширений він був і в Київській Русі, про що свідчать казки, билини, літописи, літературні твори, наприклад, казка про "Затізного вовка", розповіді про вовкулаків (перевертнів), де чоловік обертається на вовка, підперізуючись спеціальним (ритуальним поясом). Після війни він скидає цей пояс і знову стає людиною.
Ще Геродот описав "неврів-вовкулаків", які кілька разів на рік обертаються на вовків. Вірогідно, що в цих племен існувала традиція ініціацій молодих чоловіків до воїнського стану, які відбуватися у певний час року. Під час обряду юнаки зображали своє прилучення до тотема (сакруму), натаючи собі певних рис священної тварині! (вовчі шкури, маски, амулети з вовчих іко.т чи зубів, шийні гривні із зображенням тотема тощо).
В індоєвропейській міфології два вовки супроводжують Богів війни. Арійська міфологія знає міф про двох псів, народжених священною собакою Сарамою, які супроводжують Яму (Рігведа). Два священні вовки — супутники германського Одіиа.
Українська традиція також не стояла осторонь поширеного сюжету. Так. наприклад, історики вважають Волха Всеславича (оспіваного в билинах) історичною особою — Всеславом Полоцьким, який був наділений надзвичайними здібностями. Саме про нього казали, що "мати народила його від волхвування" (про це йдеться в літописі). А билина розповідає:
Дружина спить, так Во.тх не спить. Він обернеться сірим вовком...
Образ воїнів-вовків часто згадується в "Слові о полку Ігоревім":
Всеслав-князь людям суд чинив,
князям городи городив,
А сам вночі вовком бігав.
Із Києва добігав до півнів у Тьмутаракань.
Великому Хорсові вовком путь перебігав.
Або:
А мої ті куряни - свідомі кметі...
Самі скачуть як сірії вовки в йолі.
...Коли Ігор соколом полетів.
То Овлур вовком помчав.
Іноді вовк виступає символом нареченого (свата), який викрадає у матері дочку:
— Ой мати, мати, то там вовк за горою, Ой вийди, мати до вовка з коцюбою. Ой вийшла мати до вовка з коцюбою, А вовк за дочку — та й побіг дорогою!
У германців свати молодого, йдучи по молоду, одягали на себе вовчі шкури. Така езотерика характерна для ініціальної магії давніх народів11.
Вовчі зуби, ікла кігті, шерсть були поширеними амулетами, оберегами, з них робили намиста застосовували в лікувальній магії. Вовчі ікла давали гризти дитині, в якої ріжуться зуби, щоб вони росли міцними. У Києві під час розкопок язичницького кургану археологи знайшли намисто із 32 вовчих зубів. На І Іоліссі біля дитячої колиски вішали зображення двох вовків, щоб дитина не боялася. Існувала навіть балада про "вовків-няньок"".
Прикмети для воїнів: вовче виття перед боєм віщує перемогу.
Як хижаки вовки завдавали людям багато шкоди. Взимку голодний вовк здатен не тільки з'їсти худобу, але й людину, тому існували вірування в те, що при зустрічі з вовком слід присісти, торкнутися руками землі та промовити: "Ти — вовк, і я — вовк" або запалити вогонь, тоді вовк не зачепить .людину.
Собака— "домашній вовк". Поруч із людиною він живе з давніх-давен і вірно служить своєму господарю, охороняє хату, подвір'я, отару. Тому собака став символом вірності та відданості своєму господарю, захисником господарства. Ще за доби Трипільської культури собака був наділений культовими функціями — охоронець рослин (саме таким він зображається на трипільських глечиках) і, вірогідно, став прообразом арійського Симаргла.
Собаки, як і деякі інші тварини, тонко відчувають усі зміни в природі, що відбуваються перед стихійним лихом, наприклад, землетрусом, повінню тощо. Вони, як і коти, здатні бачити тонкий світ ("переходити в четвертий вимір"). Тому народ завжди був уважним до поведінки різних тварин. Перед стихійним лихом починають кричати кури, корови, вівці; кішка тікає з хати, собака виє. Чимало звичаїв і прикмет пов'язано з поведінкою собаки, особливо з його виттям. У народі підмічали, як саме виє собака: якщо голову тримає втру, то чує десь неподалік вовка; якщо ж виє, опустивши голову вниз, то віщує смерть людини.
Існують повір'я, пов'язані з собакою: якщо приблудиться до двору чужий пес — на добро. Зустріч з собакою в дорозі віщує добро і прибуток, а також зустріч з другом.
Корова, Бик (свійські тварини); Туриця, Тур (дикі тварини) — зоряний Тілець, символ плодючості. Чоловіча могутність знайшла своє втілення в образі Буй-Тура. Мабуть, немає жодного індоєвропейського народу, в міфології якого не було б образу священного Бога-Бика. У давніх трипільців існував храм, присвячений цьому Богові, прикрашений бичачими рогами (відома модель такого трипільського храму знайдена на березі р. Рось). Цей трипільський культ тотожний з подібним культом, що був поширений серед народів Балканського півострова в V—III тис. до н. ч.
У давньоарійській релігійній традиції Бик — образ місячного Бога Соми. В арійців Ірану місяць називався "володарем сімені бика". Бик — символ чоловічої запліднюючої сили. Йому присвячено кілька текстів Рігведи та Авести. Його зображення знайдене напечатках із Могенджо-Даро (Індія). В індусів білий бик Иандін - символ Бога Шиви. У Єгипті є Небесний Бик - син і чоловік Небесної Корови. У шумерів Бик — персонаж епосу про Гільгамеша, а в давніх греків Зевс в образі Бика викрадає Європу.
Маємо також і писемне повідомлення Прокопія (автора VI ст. н. ч.) про те, що у слов'ян Бик був символом Бога-Громовержця. Відомо також з пізніших джерел, що Перунові приносили в жертву биків. Бог-Бик зображувався на щитах та інших військових обладунках воїнів-дружпнннків.
Отже, у всіх відомих міфологіях Бог-Бик втілює космічне чоловіче начало, починаючи ще з верхньопа.іеолітлчного бізона (зображеного в печерах). Часто при храмах, що належали цьому Божеству, утримувався священний бик як втілення самого Бога.
Бик, як правило, має й свою подружню пару — Корову. У давньо-арійськпх текстах відома корова Сурабгі (дослівно "солодкопахуча"), або Камадгену (дослівно "корова бажань"). Це священна корова, яка виконує будь-які найнотаємніші бажання свого володаря. Вона з'явилася з океану, і Боги подарували її ведійському жерцю. Потім вона стала власністю другого мудреця, поки один із царів не зробив спробу викрасти священну корову. Тоді Боги помістили її в Сваргу, де вона й донині живе в Раю Індрп.
У всіх відомих релігіях корова — символ родючості, достатку, благоденства. Обрядове значення молока не можна переоцінити. Його жертвували Богам як найчистіший напій, ним, як це уже згадувалось, могли гасити пожежу, що сталася від Перуна (блискавки). бо водою гасити Пе-рунів вогонь заборонялося. Молоко і молочні продукти досі с важливим лікувальним і оздоровчим засобом. Сила молочного достатку — цс саме тс, що притягує до цього образу не тільки людей, але й самих Богів.
У багатьох народів Бог Сонця закохується в Корову або Богиня (наприклад, Гера Лргоська) приймає образ корови. Після зустрічі з Богом Корова вагітніє і народжує сіша-.тюднну (наприклад, в хетсько-хурритському епосі). Корова скаржиться Богові-Сонцю, що вона, четверонога, народила енна двоногого.
У балтійських слов'ян подружньою парою Дажбога вважається Пода-га ("подателька блаґ" за О. Фамінциним, або "Погода" за В. Топоровим). Вона ж Божнха чи Божуня східних слов'ян. У Велесовій Книзі читаємо: "Дажбог народив пас від Корови Заму и ь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, борусн і сурожці. І так стані діди русове" (дошка 7-Є). Слов'яни вважати корову своїм тотемом як Прародптельку. Маємо також підтвердження образу священного молока як Молочної стежки (українська назва Чумацький шлях): "Тут бо Корова Замунь іде до поля синього (Неба) і починає їсти траву ту і молоко давати. 1 тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздамн над нами" (дошка 8/2). Вірогідно, цей образ небесного молока — спільноарійського походження, адже зоряне небо (Сварга) — місце, де живе й давньоарійська (індуська) Корова Сурабгі.
У північнослов'янських релігійних уявленнях сином священної Корови є Бог Велес. Недаремно він має прізвище (точніше, ім'я по матері) -Коровин. Тут доречно навести також українські топоніми, що походять від слова корова (наприклад. Біло-Коровпчі), а також назви рослин (наприклад, коров'як — він же ще має назву дивина, що споріднює цю рослину з Дием, Дивом). Усі ці загатки ще потребують докладного дослідження.
Однак живучість цього образу підтверджує існуюче досі в Україні повір'я про божественність корови чи бичка-, які мають білу мітку на лобі: такі тварини вважаються "відзначеними Богом". І досі українські селяни, коли отелиться корова, звертають увагу на вигляд теляти, про якого говорять: "у нього зірка на лобі". У весільному обряді збереглося порівняння молодого з биком, а молодої з теличкою, що символізує родючість. Весільний хліб коровай — також згадка про давню божественну жертву (весільний дарунок) — корову.
Корова і бик споконвіку вважатися священними тваринами, — ще у найдавніші часи їх приносили в пожертву лише найвищим Богам. Виходячи з того, як описаний обряд жертвопринесення бика (вола) в Давній Греції, можемо судити про високу святість цієї тварини. Його забивати для Зевса. Діоніса, Деметри. На вівтар клали хліб, пироги і проганяли навколо нього стадо волів. Той із них, який підходив до вівтаря і поїдав приношення, вважався вибраним Богами для пожертви. Діви-водоносп приносили воду для омивання сокири і ножа, а два "кати" вбивали тварину сокирою і ножем. Шкіру з убитого набивати соломою, впрягати до плуга, імітуючи оранку (символ воскресіння). Потім влаштовували суд для встановлення вини того, хто вбив вола чи бика. Учасники обряду почергово перекладати вину за це один на одного: водоноси звинувачували "катів", а ті - сокиру і ніж. яких "суд" на чолі з "царем" визнавав винуватими і виносив вирок - викинути їх в море. Цей складний обряд свідчить про те, що бик (віл) був не простою пожертвою — він був атрибутом Бога хліба.
Відома слов'янська казка про солом'яного бичка — затишок спрощеної обрядодії: замість справжнього бика дід з бабою приносять у жертву його замінник (солом'яного бичка) і отримують багатство.
Корова і бик символізувати небесну вологу, дощ, родючість. Існують міфи про корів, які живуть в озерах та іноді виходять на берег. Тоді можна відбити від череди одну корову і взяти собі. Кажуть, що така корова буде дуже мінною, здоровою і молочною. Ці уявлення, вірогідно, пов'язані з вірою в дощоносну силу хмари — небесної корови. Ототожнення хмари з дійною коровою відоме усім слов'янам.
Саме тому серед слов'янських народів не було прийнято різати корів і вживати їхнє м'ясо. Цей звичай поширився з прийняттям чужої релігії. Однак люди досі не люблять забивати цих тварин, а якщо іі роблять це, то лише для найважливіших обрядів — весілля, похорону, поминок або для громадських свят.
Корова була обов'язковим весільним подарунком (частиною приданого) нареченої. Саме корова — символ жінки, тому її дарувати на щастя новоствореної родини. У похоронних обрядах східних слов'ян існував звичай дарування корови священику або бідняку після похоронної відправи. В Україні вірять також у те. що корова оплакує смерть господаря. Іноді виводили корів надвір, щоб "попрощалася з господарем".
Існують такі прикмети: якщо корови піднімають голови вгору, б'ються рогами та підстрибують, буде дощ. Якщо череду, яка увечері повертається до села веде червона або біла корова, чекати ясної погоди, якщо чорна або сіра — буде злива, ґрат, непогода. Вважають також, якщо молоко під час доїння дуже піниться — на дощ.
Коза.Тотемом одного зі стародавніх племен можна вважати козу, мабуть, це було пастуше плем'я. Обряд водіння "кози" зберігся в аграрній магії (зокрема в Різдвяних колядках) до наших днів. У давнину це священнодійство справляло глибоке враження на учасників обряду. Воно символізувало воскресіння тотема, тобто Предка народу після наглої смерті. Вірогідно, первісно цей обряд був приурочений до весняних магічних дій, спрямованих на посилення родючості. Подекуди в українці" і білорусів водіння "козн" відбувається на Масляну — запинок первісного весняного ритуалу. На жаль, тепер первісний зміст цього звичаю для багатьох незрозумілий.
Пісні, якими супроводжується обряд розкривають досить прозоро зміст дії:
Де коза ходить, там жито родить. Л де не буває — там жито вилягає... Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом...
Умирання і воскресіння ритуальної "кози" відображає уявлення про воскресіння природи навесні і початок вегетативної роботи землі. У поляків обряд останнього снопа називався "зривати козу".
Коза і пан мають ще іі еротичну символіку, що грунтується на плодовитості цих тварин і їхній невибагливості щодо утримання. На Поліссі збереглися весільні пісні про зачиняння і шлюб вовка з козою, де поїдання кози вовком символізує викрадений молодої молодим. У кінці XIX ст. в Росії (Нижньогородська губернія) на святкуванні Ярила ряджений "козел" бігав за дівками і давав стусанів молодицям.
Жертовний пап відомий у Чехії: на Перуновому тижні з дзвіниці кидані козла з позолоченими ріжками, прикрашеного стрічками і квітами. У цей же період у В'ятськії"! губернії (Росія) зафіксованій"! обряд "козомольє" — ритуальне забивання свійських тварин.
Oднією з форм вшанування тотема було перерядження в маску тотемної тварини, танці навколо неї. Церква довго боролася з цими звичаями, проте вони дожили до наших днів, хоча вже не завжди зрозумілі нашим сучасникам. Однак церква, не змігши викорінити давніх обрядів пошанування кіз, надала цапу "чортячих" рис. Поляки-католики вважають: "Коза і дьябел — то єдно". В Україні вважають, що козу люблять Домовик і Чорти, тому її тримані в хліву для охорони іншої худоби.
Кабан (вепр, свиня). Ця тварина як свійська, так і дика, символізує пробудження творчої світлоносної сили природи. На практиці свиня — характерній"! символ осідлого хліборобського народу, на відміну від вівці — символу кочового способу життя. Отже, свиня вважається показником багатства іі достатку. В арійських народів свиня або кабан символізували втілення хлібного духу".
У багатьох народів збереглися фольклорні порівняння сонця або зірок із золотою свинкою. У германців на вепрі виїздять Бог весни Фрейр і Богиня Фрейя (слов'янська Прія). Чехи напередодні Різдва виводять дітей на вулицю і показують зірку Звірнницю (Венеру), говорячи при цьому: "Уоі date prasatko" (Ось золоте поросятко). Слов'яни на Різдво не сідають їсти, доки не з'явиться Зоря, а хто витримає, той побачить "золоте поросятко". У Швабії па різдвяному небі бачили "біле поросятко із золотим .ланцюжком на шиї".
У Тюрінгії, коли вітер колише хлібне поле, говорять: "Це хлібами проноситься вепр", естонці останній сніп називають "житнім кабаном", а поблизу Авгсбурга жнець, який жав останній сніп, називайся "власником свині". Германці перед сівбою закопували на ниві свинячий хвіст для посилення родючості землі. На Різдво шведи і датчани випікають коровай у вигляді кабана і називають його "святочним вепром". До тіста нього ко|юваю обов'язково додають зерно з останнього снопа. Частішу цього святочного вепра з'їдають, а частину домішують до посівного зерна. Естонці також випікають "різдвяного вепра", а подекуди на новоліття (в березні) готують "березневе порося", яке господиня вирощує спеціально таємно від усієї родини. В Україні кісточки з різдвяного поросяти .закопують у потаємне місце для підвищення родючості поля. Болгари і серби випікають з тіста різдвяне печиво у вигляді свиней, яке називають божура. божуриця.
Християнство принесло негативне забарвлення образу свині, створившії байку, нібито свиня постійно розривала солому, в яку було загорнуте немовля-Христос, коли його переховували від слуг царя Ірода. Християнська уява вселила в свиню різних "бісів", "чортів" та інших негативних, з її точки зору, персонажів. Однак, незважаючи на це. землеробські народи з повагою ставилися до свині завжди, не відмовляються від неї і сьогодні.
Свиня з поросятами у світогляді слов'янських племен ототожнювалася з місячним культом Богині-матері, а вепр — з початком сонячного круга (Різдвяним святом Кола Сварожого). "Свинка-золота щетинка" наших казок уподібнюється сонячним променям. А слов'янській"! фольклорний Овсень, який їде на золотій свинці — аналог германського Фреііра. Обидва Божества згадуються в день зимового сонцевороту. Кабан, його ікла та щелепи позначали культові місця Бога-громовержця Перуна. Їх також широко застосовували як обереги, виготовляючи спеціальні амулети, намиста тощо.
Припускають, то первісно існувала міфологема "вепра початкового часу", який на Різдво сонця виходить з безмежного океану (первісного хаосу), щоб почати свій щорічний круг вічного повернення ладу (космосу).
Заєць— чоловічий еротичний символ, пов'язаний із молодим Місяцем (на зростання), фалічний знак. Відомий у весільних піснях та казках мотив женіння зайця з куницею. Зображенням зайця і місяця прикрашають весільний коровай. Відомі також булочки та печиво у вигляді зайців.
Стрибаючий заєць мас фалічну еротичну символіку. На весіллях та на святі Калити, пов'язаному з парубочими ініціаціями, танцюють танець "Зайчик", перестрибуючи через кочергу і рогача, що покладені навхрест. У Галичині відомпіі весільний танець "Заєць", який танцюють, підстрибуючи з пучком соломи в зубах, імітуючи заячі вуса.
Етимологію слова заєць пов'язують із індоєвропейським *гь]а]о (зяю. сіяю), що зв'язане з уявленням про блимаюче швидко світло (йор. сонячні та місячні "зайчики"), або литовським гаііїі — стрибати. Індійська міфологія споріднює зайця з місячним сяйвом: Чандрас, індійській"! Бог Місяця, носить зайця на руках, а його ім'я в перекладі з санскриту означає "той, хто носить зайця"11. За свою швидкість заєць уподібнюється блискавці, що також споріднює його з вогнем та світловим зблиском.
У германських казках заєць несе червоні яйця на Великдень, які підкладає під кущі в саду, де їх знаходять діти. Звичай ховати під кущі фарбовані крашанки для дітей поширився і серед західних слов'ян (ка-шубів, поморських поляків, лужичан).
Часто на дитячі запитання про те, звідки беруться діти, говорять, що їх приносить зайчик. Соп про пійманого зайця означає вагітність жінки. В українській казці розповідається, що чоловік відібрав у зайця яблуко, яким поділився зі своєю жінкою. Від того яблука народився син Заяв1'. Отже, заєць відображає ідею родючості.
М'ясо, кров, жир та частини тіла зайця використовувані у лікувальній магії при пологах та безплідді, заячий хвіст служив амулетом від злих сил, вуха — від безсоння. Християнство надаю зайцю негативного значення, пов'язавши його походження від Чорта. Заєць дуже швидко бігає, однак він через свою полохливість часто символізує страх, переляк. Існує також повір'я, що в зайця вселяється душа померлої людини, тому зустріч із зайцем віщує невдачу. Однак, якщо заєць перебіжить перед вагітною, кажуть, що дитина буде швидкою1". Дитину не називають "зайчиком", вважаючи, що від цього буде поганий сон, бо заєць не закриває очей під час сну.
Куниця- жіночнії еротичний символ. Вона відома в казках, обрядовій мові весільного циклу, де символізує молоду. Ласка, горностай, білка — споріднені з куницею тваринки, які в народному епосі символізують любов, ніжність і жіночу принадність. У казках знаходимо прикмету: якщо куниця (горностай) пробіжить по сплячому подружжю, між ними буде вірна любов. Іноді куниця символічно пов'язується з "господинею" (жіночою парою Домовика).
Куниця як символ нареченої виступає у весільних обрядах, наприклад, на сватанні: свати розповідають міф про куницю, за якою полюють мисливці, і яка нібито забігла в цю хату. У весільних піснях наявний мотив "м'якенької куночки", яку шукає молодий у молодої під час шлюбної ночі.
Кицька — супутниця слов'янської Богині Прії, яка їздить у візку, запряженому кішками. Кицьку здавна шанували і використовували в магії родючості, жіночих таїнствах, містеріях Місячних Богинь. Ця тваринка наділена дуже тонкою інтуїцією. Вважають, що вона перебуває на межі двох світів: Яви і Нави. Тому її як нічну тварину називають помічницею відьом. Вірять, що кицька може бачити невидимі людині світи: світ духів, привидів, потойбічний світ, т. зв. "четвертий вимір" тощо. Вона допомагає своїй господині досягнути стану "зміненої свідомості", при якому можливе проникнення в недоступні для нормального стану світи, посилює вміння отримувати прозріння, бачити минуле і майбутнє. Побутувало також вірування, що відьма і сама може обертатися на кішку, але це можливо тільки дев'ять разів у житті.
Кішка (кіт-баюн) може напустити на людину міцний сон, зробити людину невидимою (особливо це стосувалося чорної кицьки).
Кицька в хаті створює домашній затишок. Водночас вона — незалежна істота, яка "гуляє, де хоче". Типове уявлення, що кицька звикає до місця, а не до господаря, хоча є вірування, що кицька охороняє свого господаря "від усякої даремної біди". Кішка має дуже сильний інстинкт охорони свого потомства і здавна служила пухнастою "нянькою" для людських дітей. Відомий навіть випадок, коли кицька врятувала десятиденне немовлятко під уламками зруйнованого внаслідок землетрусу будинку — вона зігрівала дівчинку своїм теплом, облизувала впродовж трьох днів, доки дитину не знайшли47.
Розрізняють котів по масті. Вважалося, що тришерстна (триколірна) кішка приносить щастя в дім, а семишерстний кіт є запорукою сімейного благополуччя. Існують прикмети, пов'язані з кішкою: якщо вона потягнеться навпроти когось, то йому пощастить. Вбивати кота суворо забороняється — тому, хто вбив кота, сім років щастя не буде.
За котячою поведінкою можна передбачати погоду: якщо кішка грається своїм хвостом — на вітер, якщо ховається в тепле місце і ховає мордочку, згорнувшись клубочком, — на холодну погоду, якщо лежить на підлозі животиком догори, витягнувши лапки, — до тепла. Якщо шкребе і дряпає підлогу — буде дощ, вітер, а зимою — завірюха. Вона також віщує гостей: теплі лапки у кішки — чекай добрих гостей, холодні — будуть недобрі гості. Коли кішка "вмивається", дивляться з якого боку лапкою "закликає гостей" — з півночі чи півдня. Кішка лікує господаря своїм теплом. Якщо вона приходить до хворого — це означає, що той видужує, якщо ж кицька тікає від хворого або стрибає на покуть — чує смерть. Свої дружні почуття до людини кішка висловлює мирним муркотінням або тертям об ноги.
Кіт присутній також в любовній магії: фігурки рудого котика ставили в спальні й називали "Люб". До першої шлюбної ночі коту випікали спеціальний хліб, аби його задобрити і посприяти родючості подружньої пари. Вірили, що "Люб відганяє від спальні Нелюба" — чорного кота, який може зашкодити закоханим. Кіт у весільних піснях за своєю еротичною символікою тотожний зайцю:
Продер котик стелю, Упав на постелю...
"Кіт учений" у відомій казці є посередником між світом людей і Богів: він ходить навколо дуба і розповідає казки або співає пісні (так у О. Пушкіна). Але в народі відомий інший варіант, морський кіт, який живе біля млина, ходить по золотому стовпу, на якому висить золота клітка з Жар-птицею (сонце). Кіт-баюн її охороняє, йде вгору (до Богів), співає (славу), йде вниз (до людей), розповідає казки, які почув у горішньому світі.