ІІІ. СОЦІАЛЬНО–ПСИХОЛОГІЧНІ ВИКЛИКИ

Культурна практика і мова

Не тільки культура і культурна практика, у. т. ч. професійна, впливає на функціональне використання мови, а й мова, у т. ч. професійна, яку люди відтворюють і творять, змінює їх культурні цінності і світогляд. Тому, щоб добре розумітися на іншій культурі чи культурній практиці, треба добре знати її мову. Але така циклічна природа стосунків між культурною практикою і мовою не розгортається тільки у площині.

Людина, яка творить слово, проміжний світ мови, в якому відтворює саму себе, своє оточення і наступні покоління, сама є тим живим функціональним інструментом (словом у плоті), що підносить ці стосунки. Адже мова не тільки допомагає нам структурувати наші погляди на світ, а й одночасно є ключовим моментом у взаємостосунках із культурою. Отже, феномен двомовності, який поширений, зокрема, серед українців, не може не впливати на поведінку та характер особистості і не зацікавити дослідників.

Мова є і проявом, і продуктом культури. Українці, наприклад, часто звертаються не на «ти», а на «ви» не тільки до незнайомого, старшого за віком, соціальним статусом, а й до власних батьків, говорять «вибачте будь-ласка», «дозвольте звернутись до вас» або «чи можете ви приділити мені кілька хвилин вашої уваги (часу)»? Система вибору правильного звертання віддзеркалює важливі психологічні аспекти тієї чи іншої культури. А система мислення і поведінки індивіда набуває такої структури, яка віддзеркалює характер культури, а сам він, індивід, завдяки мові, стає її агентом. Культури можуть також значно відрізнятися мовами кольорів, предметів, рухів і дій-символів, ін.

До того ж словесна (вербальна) мова, немов верхівка айсберга, є лише більш відомою частиною засобів спілкування порівняно з невербальною мовою, або мовою тіла, яка є ще однією важливою складовою спілкування. Остання вбирає в себе вираз обличчя, жести, пози, нахили тіла, тони та обертони голосу, його емоційне забарвлення, швидкість мовлення, інтонації та паузи, дистанції між тими, хто спілкується, дотики один до одного, мову поглядів, уваги, ін. У якості невербальних мовних засобів використовують також перебіг часу, організацію природного чи архітектурного ландшафту місця зустрічі, соціальне оформлення зовнішності (одяг, взуття, зачіска, аксесуари, макіяж, ін.), окремі предмети і речі, енергетичний стан, ін.

Люди, розмовляючи між собою одночасно двома мовами (вербальною і невербальною), далеко не завжди усвідомлюють, що переважна частина повідомлень, як свідчать дослідження, не тільки передається і отримується невербальними засобами (вираз обличчя, очі, тон голосу), а й має набагато більший вплив, ніж вербальні стимули, зміст слів. Сприйняття невербальної мови продовжується, навіть, тоді, коли ми не зважаємо. Це й повідомлення про дружелюбність-ворожість, підкорення-перевагу, схвалення-повагу, позитивне ставлення-домінування, позитивне, негативне або ж нейтральне оцінювання, сприйняття лідера, гідність-негідність, довіру-недовіру, ін.

Невербальних засобів спілкування учнів майже не навчають, крім тих випадків, коли вони спеціально вивчають етику спілкування. Діти опановують їх в родині й протягом усього свого життя. Водночас культура впливає не тільки на вербальну мову, а й через неї на наші думки, почуття і вчинки. Вона змінює також невербальну поведінку, вибудовуючи певний «невербальний код». Звідси представники різних культур і культурних практик є також агентами і носіями певних невербальних мов. Не випадково у спілкуванні з іншими люди відчувають, ніби щось пропустили чи щось не так. Насправді, це несвідома система невербальної комунікації не знає, як тлумачити невербальну поведінку іншої людини.

Наприклад, в одних культурах прийнято, щоб співбесідники дивилися в очі один одному, опускання очей означає, що людина хоче щось приховати. В інших культурах, навпаки, довго дивитись в очі означає виклик, намагання домінувати, агресію. Тому, люди опускають очі, виявляючи у такій спосіб повагу до співбесідника. Крім того, погляд може бути різної сили і впливати на самопочуття людини, якщо він не наповнений енергією поваги і любові. Українці, наприклад, вважають неввічливим, коли одна людина довго затримує свій погляд на іншій. Але це не стосується власної родини, де прийнято «заглядати в очі» і говорити очима, запитувати ними, заохочувати, підтримувати, любити, засуджувати, ін.

Крім того, в різних культурах співрозмовники дотримуються різної відстані між собою. Звідси, спілкуючись із представниками різних культур, люди можуть неправильно сприймати невербальне повідомлення, що стає причиною багатьох конфліктів. Тому, якщо поведінка людини не відповідає очікуванням, її інколи сприймають як таку, що викликає негативні емоції, руйнує систему цінностей, моралі, ін.

Це дає підстави говорити про необхідність довідників і створення рай-садів мови з палацами різних способів пізнання світу з притаманними їм мовними засобами. А також про заснування парків мови і пересувних виставок слова для людей, які прагнуть спілкуватися з представниками інших культур або плідно співпрацювати з представниками різних культурних практик, регіонів, професій і прошарків суспільства своєї рідної країни.

Отже, культура є груповим способом структурування світу за допомогою системи різноманітних символів, або мови, яка називає предмети і явища, дає імена і тим впорядковує це структурування, щоб уникнути хаосу заради виживання. Завдяки мові людина всотує в себе суть культури і завдяки мові впорядковує, змінює, відтворює і творить культуру.

Для цього вона може користуватися не тільки словесною і несловесною (мова тіла) мовами, а й власним людським образом (словом у плоті, живим словом), який вона синтезує і втілює відповідно обраним взірцям культури і в якому виходить на сцену соціальної взаємодії. Тобто її соціальний образ стає одиницею нової інтегральної духовної мови. Використовуючи сама себе як живий функціональний прилад, людина здатна відтворювати і творити собою новий світ чи руйнувати його. Набуваючи досвід духовної творчості (вища соціальність), вона починає усвідомлювати формування внутрішньої картини слова, любові, спілкування з Богом, внутрішньої картини свого духовного образу і вчитися взаємодіяти з ними.

Отже, люди різних культур, культурних практик і професій, завдяки мові по-різному облаштовують свій світ. Але мовні відмінності – це більше, ніж особливості класифікації, вони віддзеркалюють також особливості відчуття і сприйняття світу. Гіпотеза Сепіра-Уорфа стверджує, що люди, які говорять різними мовами, думають по-різному; відмінні у мовах допомагають нам зрозуміти культурні відмінності в мисленні й поведінці як функціях мови. Відповідно до цієї гіпотези, люди, котрі володіють більше, ніж однією мовою, можуть керуватися різними структурами мислення, коли говорять різними мовами.

Це стосується також представників різних професійних мов, наприклад: гуманітарії («лірики»), технарі («фізики»), економісти («шукачі зиску»), фінансисти («лихварі»), ін. Вони далеко не завжди знаходять порозуміння між собою, особливо, коли говорять про особистість і людські спільноти, країну, суспільство, їх буття і мову. Адже підходять із звичними для них професійно орієнтованими моделями осмислення дійсності. Скажімо, країна, суспільство схожі на складний технічний механізм, отже, треба все добре виміряти і правильно «підігнати гвинтики»; або країна, суспільство – це величезний ринок, отже, треба віднайти відповідні сценарії взаємодії у правовому полі, встановити ціни, ін.

Спостереження і експерименти щодо зв’язку між культурою, пізнанням і мовою (лексика, синтаксис і граматика, фонологія, семантика, прагматика) свідчать, що мова, якою ми говоримо, впливає на наші думки. Адже мова – це не тільки посередник, а й чинник того, як ми думаємо, вона впливає на наші способи пізнання світу. Так, двомовні і багатомовні підтверджують, що вони думають по-різному, коли говорять різними мовами.

Ті, хто застосовують різні способи пізнання світу й притаманні їм мовні засоби (поняття і категорії, образи, символи і знаки, ін.), свідчать, що спочатку думали відповідно до обраних ними способів пізнання. Потому помітили, що різні мовні нашарування культури (наука, філософія, релігія, мистецтво, міфи і легенди, народна традиція, ін.), які є продуктом різних способів пізнання світу, по-різному тлумачать один і той же психічний і духовний феномен, бо використовують різні мовні засоби. Це спонукало їх до здійснення крос-культурного перекладу. Згодом вони відмітили, що у них сформувалося нове більш цілісне світобачення і мислення. І вони почали застосовувати різні способи пізнання світу як рівні за своїм значенням. Це стосується й тих, хто опанував кілька професій у протилежних галузях знання з притаманними їм мовними засобами і видами діяльності.

Звідси постає проблема екології мови і мовлення у системі освіти і ЗМІ, картування освітнього й інформаційного простору слова і визначення тих територій-зон, подальше освоєння яких якнайкраще сприятиме всебічному і гармонійному розвитку особистості, опануванню професій, порозумінню і довголіттю. А також облаштуванню світу людей, завдяки провідній ідеї з відродження духовних відносин із словом, яка має виступати у ролі системо-утворюючого вектору рідної культури. Дослідження свідчать, що особистості, які навчилися застосовувати різні способи пізнання світу, оволоділи крос-культурним перекладом і кількома професіями частіше відчувають почуття гармонії і єдності зі світом.

Цікаво:

1) Чи втрачає людина, яка пізнає зло (мудрість віку цього), здібності пізнавати добро (мудрість Божу)?

2) Чому вірити, надіятися і любити є життєво-важливим тільки для людини, а найстрашнішим в її житті є недолюбити?

3) Чи тому любов вважається безсмертною і лише смерть вгамовує спрагу любові, що Бог є Любов?

4) Чому у тварин з першого разу формується рефлекс, а людині для цього потрібно до 20-21 разу зіткнутися з однаковими обставинами?

5) Запишіть своє питання.