Компетентнісний підхід у підготовці фахівців з вищою педагогічною освітою.

Лекція 7

Тема: Формування професійної компетентності викладача вищої школи.

1Компетентнісний підхід у підготовці фахівців з вищою педагогічною освітою. Професійні компетенції майбутнього фахівця.

2. Професійна компетентність як єдність теоретичної та практичної підготовки педагога.

3. Загальнонаукові підходи до визначення сутності професійної компетентності педагога вищої школи.

4. Структура професійної компетентності педагога вищої школи.

Література

1. Андреев А. Компетентностная парадигма в образовании: опит философско-педагогоческого анализа / А. Андреев // Педагогика. – 2005. – № 4. – С. 19-27

2. Введенский В.Н. Моделирование профессиональной компетентности педагога // Педагогика. – 2003. - №10. – С.51-55.

3. Вегерчук И. Э. и др. Социально-перцептивная компетентность в профессиональном общении. — М.: МГУ ПП, 1999.

4. Вершловский С.Г., Лесохина Л.Н. О подходах к исследованию структуры профессионально-педагогической деятельности.– Л.: НИИ ООВ, 1977.– 203с.

5. Галус О.М. Мотиваційна діяльність особистості в контексті її соціальної адаптації // Гуманітарні науки. – 2002. – № 2. – с.82-89.

6. Головань М. С. Компетенція і компетентність: досвід теорії, теорія досвіду /М. С. Головань // Вища освіта України. – 2008. – № 3. – с.23-30.

7. Головань М. Система компетенцій випускника вищого навчального закладу напряму підготовки “фінанси і кредит” / М. С. Головань // Вища школа. – 2011. – № 9. – с. 27-38.

8. Горбатенко В.Стратегія модернізації суспільства. Україна і світ на зламі тисячоліть. – К., 1999.

9. Гревцева Г.Я. Гражданское воспитание как фактор социализации школьников: Автореф. дис. … доктора пед. наук. 13.00.01. – Челябинск, 2006. – 46 с.

10. Гриньова В.М. Формування педагогічної культури майбутнього вчителя.– Харків: Основа, 1998.- 300с.

11. Гусева А. С, Лешин В. В. Развитие аутопсихологических способностей человека: методы и технологии. — М.: РАГС, 2000.

12. Дубасенюк О.А. Основи теорії і практики професійної виховної діяльності педагога. – Житомир, 1994. – 187с.

13. Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії. — К.: АПН України, 1997. — 302 с.

14. Ильина Т.А. К вопросу о профессиональной ориентации и профессиональном отборе в педагогическом учебном заведении. // СПб.–Казань, 1996.– 421с.

15. Колесникова Н.А. О феномене педагогического мастерства. // Интегрированные основы педагогического мастерства. Сборник материалов межвузовских и научно-практических конференций.– СПб., 1996.– 87с.

16. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики / За заг. ред. О.В.Овчарук. – К. : „К.І.С”, 2004. – 112с.

17. Краевский В. В. Предметное и общепредметное образование в образовательных стандартах / В. В. Краевский, А. В. Хуторской // Педагогика. – 2003. – № 2. – С. 3-10.

18. Кринецкий И.И. Основы научных исследований / И. И. Кринецкий – К.: – Одесса: Вища школа, 1981. – 208 с.

19. Крылова Н.Б. Формирование культуры будущего специалиста. – М.: Высш. шк., 1990. – 142 с.

20. Кузьмина Н. В. Профессионализм преподавателя и мастера производственного обучения /Н.В. Кузьмина. – М.: Высшая школа, 1990. – 119 с.

21. Кузьмина Н. В. Формирование педагогических способностей / Н. В. Кузьмина. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1961. – 98 с.

22. Кузьмина Н.В. Профессионализм деятельности преподавателя и мастера производственного обучения профтехучилища. – М.: Высшая школа, 1989. – 167 с.

23. Куницкая Ю.И. Философско-теоретические основания изучения педагогического профессионализма // Педагогика. – 2004. – №6. – С.21-25.

24. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1982. – 254 с.

25. Лозова В.І. Формування педагогічної компетентності викладачів вищих навчальних закладів // Педагогічна підготовка викладачів вищих навчальних закладів: Матеріали міжвуз. наук.-практ. конфер. – Харків: ОВС, 2002. – С. 3-8.

26. Маркова А. К. Психологический анализ профессиональной компетентности учителя /А. К. Маркова // Советская педагогика. – 1990. – № 8. – С. 26-29.

27. Маркова А.К. Психология профессионализма. – М.: Просвещение, 1996. – 308 с.

28. Митина Л.М. Личностное и профессиональное развитие человека в новых социально-экономических условиях // Вопросы психологии. – 1997. – № 4. – С.45-48.

29. Науково-освітній потенціал нації: погляд у XXI століття /авт.кол. під кер. В. Литвина, В. Андрущенко, А. Гуржій. – К. : Навчальна книга, 2004. – Кн.2: Освіта і наука: творчий потенціал державо і культуро творення. – 672 с.

30. Побірченко Н. Інтерактивне навчання в системі нових освітніх технологій / Н. Побірченко, Г. Коберник // Початкова школа. – 2004. – № 10. – С. 81.

31. Подымова Л.С., Педагогіка: Инновационная деятельность. – М.: Магістр S. – 1997, 224 с.

32. Пометун О. Формування громадянської компетентності: погляд з позиції сучасної педагогічної науки // Вісник програм шкільних обмінів. – 2005. – №23.

33. Пономарьов О.С. Модель професійної діяльності фахівця / О. С. Пономарьов. – Х. : НТУ «ХПІ», 2006. – 36 с.

34. Про затвердження кваліфікаційних характеристик професій (посад) педагогічних та науково-педагогічних працівників навчальних закладів. Наказ МОН № 665 від 01.06.13 року:[Електронний ресурс]: Метод доступу – http://osvita.ua/legislation/other/37302/

35. Психология личности: новые исследования / Под ред. К. А. Абульхановой, А. В. Брушлинского и М. И. Воловниковой. — М.: ИП РАН, 1998.

36. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. – М.:- Педагогика, 1976 – 416 с.

37. Сисоєва С.О.Сучасні аспекти професійної підготовки вчителя // Педагогіка і психологія. – К.: „Педагогічна преса”, 2006 - №1. – С.60-67.

38. Стрельніков В. Компоненти професійної компетентності викладача вищої школи/В.Ю. Стрельніков // Наукові записки ПОІППО: Моделі ключових та професійних компетентностей педагогічного працівника. – 2011. – Випуск 2. – 184

39. Шишко А.В. Теоретичні засади формування професійної компетентності вчителя // Наукові записки – Серія: Педагогічні науки, Вип.. 63. – Кіровоград, РВВ КДПУ ім.. В.Винниченка, 2005. – С.2341–237.

40. Шишов С.Е., Кальней В.А. Мониторинг качеств образования в школе. – М., 1999. – с.85.

41. Ягофаров Д. А. Нормативно-правовое обеспечение образования. Правовое регулирование системы образования [Текст] : учеб. пособие / Д. А. Ягофаров. – М. : ВЛАДОС, 2008. – 159с.

Компетентнісний підхід у підготовці фахівців з вищою педагогічною освітою.

Поняття «компетентнісний підхід в освіті» набуло поширення в наукових працях на початку ХХІ ст. Більшість дослідників вказує, що компетентнісний підхід в усіх значеннях й аспектах найбільш глибоко відображає модернізаційні процеси, які нині наявні в усіх країнах Європи. Після підписання Україною Болонської декларації спостерігається переорієнтація підготовки майбутніх фахівців на основі компетентнісного підходу. Компетентнісний підхід проголошено одним із напрямків стратегії розвитку освіти в Росії, на що вказується в „Стратегії модернізації змісту загальної освіти”. Під компетентностями в цьому документі розуміються здатності учнів (їх потенціал) здійснювати складні культуродоцільні види дій. Досвід європейських країн визначає компетентності як комплекс знань, цінностей, ставлень, навичок; міжнародний департамент стандартів називає індикатори компетентності – знання, уміння, навички та навчальні досягнення.

Компетентністний підхід зумовлює зміни у підходах до формування змісту підготовки, визначення переліку навчальних дисциплін і скорочення їх кількості у навчальних планах, визначення компетентностей з кожного предмета і формування змісту кожного предмета та підбір необхідної для навчального процесу інформації. Важливо врахувати, що формування професійних компетентностей може змінюватися, але в межах освітньо-кваліфікаційної характеристики та Концепції підготовки за спеціальністю.

Можна з певною вірогідністю сказати, що компетентність викладача вищого навчального закладу трансформується в компетентності студента. Ключові компетентності, за визначенням О. Овчарук, це – здатність працювати в команді, критично мислити, розв’язувати конфлікти та ін. [5, с. 14].

Поняття ключових компетентностей застосовують для визначення компетентностей, що дають можливість особистості ефективно брати участь у багатьох соціальних сферах і впливати на розвиток суспільства та особистісний успіх.

Самоосвітня компетентність базується на спеціально організованій викладачем діяльності, що охоплює формування таких рис, як самостійність, спостережливість, відповідальність, самоорганізація, креативність. Світосприймання та специфіка діяльності особистості проявляється в умінні виявляти різні форми активності. Серед ключових компетентностей особливої актуальності набувають інформаційнотехнологічні – вміння здобувати потрібну інформацію з допомогою комп’ютерної техніки. Можна виділити сучасні підходи викладача вищої школи до формування інформаційнотехнологічних компетентностей студентів. Головним у цьому є не предмет, якому навчаємо, а особистість, яку формуємо. Активність і самостійність виявляється в проблемних ситуаціях. що спонукають думати, аналізувати, робити висновки, самостійно вирішувати проблеми. Творчий компонент студента розвивається всебічним аналізом проблеми, пошуком різних шляхів її вирішення, використанням інноваційних форм та методів роботи; розумінням причинно-наслідкових зв’язків. Логічне обґрунтовування своїх дій, використання логічних структур та зв’язків допомагають міцнішому запам’ятовуванню, ніж розрізнені знання. Перспективи навчання, врахування особливостей особистості, її життєвого досвіду, інтересів оптимізує процес формування цих компетентностей. Ключові компетентності мають предметний характер, формування яких відбувається в комплексі, у процесі вивчення багатьох фахових дисциплін.

Основними ідеями цього підходу російські науковці, зокрема В.Краевський , А.Хуторськой вважають :

- компетентність є ключовим, своєрідним „вузловим” поняттям, оскільки воно, по-перше, поєднує в собі інтелектуальний і навичковий складники освіти; по-друге, в понятті компетентності закладено ідеологію інтерпретації змісту освіти, сформованого „від результату” („стандарт на виході”); по-третє, ключова компетентність є інтегративною за своєю природою, тому що вона містить низку однорідних чи близьких умінь і знань, що належать до широких сфер культури та діяльності (інформаційної, правової тощо);

- цей підхід є цілком новим для російської школи, оскільки орієнтація на засвоєння умінь, способів діяльності і, тим більше, узагальнених способів діяльності існувала як напрям розвитку педагогічних досліджень і практики, однак не була провідною;

- не слід протиставляти компетентності знанням чи вмінням і навичкам. Поняття компетентності ширше за поняття знання, уміння, навички; воно містить їх у собі (хоча, зрозуміло, не йдеться про компетентність як про просту суму „знання + уміння + навички”, це поняття трохи іншого значеннєвого ряду;

- поняття компетентності охоплює не тільки когнітивний і операційно-технологічний складники, а й мотиваційний, етичний, соціальний та поведінковий. Воно містить результати навчання (знання й уміння), систему ціннісних орієнтацій, звичок тощо; компетентності формуються в процесі навчання, і не лише в школі, але і під впливом родини, друзів, роботи, політики, релігії, культури й ін. У зв’язку з цим реалізація компетентнісного підходу залежить від загальної освітньо-культурної ситуації, у якій живе й розвивається школяр. Стосовно кожної компетентності можна виділяти різні рівні її засвоєння (наприклад, мінімальний, просунутий, високий) [23, с.2-5].

Дослідники В.Кальней та С.Шишов вважають, що компетентність – це здатність (уміння) діяти на основі здобутих знань. На відміну від ЗУНІВ (що передбачають дію за зразком, за аналогією), компетентність передбачає досвід самостійної діяльності на основі універсальних знань.

Нові підходи до змісту освіти у зв’язку з компетентностями, на їхню думку, полягають в тому, що треба уникати “знань як соціокультурної форми”, змінюючи їх на інші культурні форми (наприклад, замінити знаннєву форму роботи з людиною на культурно організовану й говорити про уклад чи досвід), тобто будувати простір так, щоб людина, рухалась у напрямку здобуття досвіду і обґрунтувати, що функціонально це краще, аніж мати “щось у голові” [46, с. 85].

З приведених визначень робляться очевидними наступні особливості, що відрізняють компетентність від традиційних понять – знань, вмінь, навичок, досвіду: її інтегративний характер; співвідносність з ціннісно–змістовими характеристиками особистості; практико – орієнтована спрямованість.

Отже, компетентність – це ситуативна категорія, виражається в готовності до здійснення якої-небудь діяльності в конкретних професійних (проблемних) ситуаціях, більшість дослідників пов’язують проблему компетентності з професійним становленням особистості, розглядають її як оцінну категорію, що характеризує людину як суб’єкта професійної діяльності, її здатність виконувати завдання, що належать до її компетенції.

Аналіз вивчення досвіду реалізації компетентнісного підходу у вищій освіті демонструє безліч варіантів класифікацій компетенцій і компетентностей, серед яких найбільш вживані [2]

Таблиця 1

Класифікація компетентностей і компетенцій

Очевидно, що, незважаючи на актуальність і широке вживання термінів «компетентність» і «компетенція» у педагогічній і психологічній науках, існує безліч різних підходів до їх розуміння і використання, а співвідношення цих двох понять остаточно не визначено.

На відміну від «компетентності» часто вживана дефініція «компетенція» включає поінформованість, деякий ступінь ознайомлення, знання, досвід у певній сфері діяльності особистості. Зауважимо, що поняття „компетентність” наближене до поняття „компетенція”, проте це далеко не автентичні терміни, оскільки під компетенцією насамперед розуміють сукупність повноважень, якими мають володіти певні особи відповідно до законів, інших нормативних актів, положень, інструкцій, статутів або як знання, досвід у тій чи іншій справі.

За А. В. Хуторським, компетенція – це сукупність взаємозв’язаних якостей особи (знань, умінь, способів діяльності, досвіду), заданих стосовно певного кола предметів і процесів та необхідних для якісної продуктивної діяльності відносно них. Компетенція зумовлена посадою, соціальним статусом, службовими обов’язками фахівця Професійні компетенції співвідносяться з вимогами до професійної підготовленості спеціаліста, визначають його здатність ефективно діяти у відповідності з вимогами справи, методично організовано і самостійно розв’язувати задачі і проблеми, а також оцінювати результати своєї діяльності. Професійні компетенції поділяють на загально-професійні у відповідності з видами діяльності і професійно-посадові компетенції. Загально-професійні компетенції окреслюють коло здатностей особистості до теоретичного, методологічного використання теоретичних основ їх професійної діяльності. Професійно-посадові компетенції відбивають професійний профіль фахівця, ідентифікують його професійну діяльність на конкретній посаді відповідного кваліфікаційного рівня. Загально-професійні компетенції: методологічна, навчально-методична, дослідницька, психолого-педагогічна, інформаційна, комунікативна, управлінська, презентаційна, безпеки життєдіяльності. Професійно-посадові компетенції: предметна, нормативно-правова, організаційна, прогностична, конструктивна, контрольно-оцінювальна.

Тому компетентність розглядається нами як системне поняття, як професійно значуща інтегративна якість особистості, що є інтегративною вже за своєю природою, оскільки вбирає в себе однорідні або близькі знання, вміння і навички, а компетенція – як її складник, як необхідна основа для подальшого формування і розвитку компетентності.

Як зазначає О. Пометун під «компетентнісним підходом» необхідно розуміти спрямованість освітнього процесу на формування ключових (базових, основних) і предметних компетентностей особистості. Результатом такого процесу, на думку автора, буде формування загальної компетентності людини, що є сукупністю ключових компетентностей, інтегрованою характеристикою особистості. Така характеристика має сформуватися в процесі навчання і містити знання, вміння, ставлення, досвід діяльності й поведінкові моделі особистості [4].

Компетентнісний підхід, як зазначає А. Андрєєв, на сучасному етапі переходить із стадії самовизначення в стадію самореалізації, коли заявлені ним загальні принципи і методологічні установи повинні підтвердити себе у різних прикладних розробках [1, с.14].

За визначенням Н. Побірченко, компетентнісний підхід у підготовці фахівців з вищою освітою– підхід, що лежить в основі нової парадигми вищої освіти й передбачає визнання цінності і самодостатності вищої освіти, відображення результатів навчання у формі компетенцій та компетентностей, зіставність вимог до кваліфікацій у рамках Європейського простору через систему компетенцій та компетентностей [3].

Компетентнісний підхід передбачає особистісно-діяльнісну орієнтацію у процесі підготовки випускника до його майбутньої діяльності, при цьому результати повинні відповідати вимогам, що закладені в освітньо-кваліфікаційній характеристиці (ОКХ).

Загальні компетенції, спеціальні компетенції перетворюються в навчальний план, визначають зміст навчання і структуру, а потім уже здійснюється вибір технологій навчання, форм, методів та засобів.

Дослідники педагогічної діяльності визначають, що вона характеризується високою інтелектуальністю, моральністю, психологічною насиченістю тощо. А застосування компетентнісного підходу до вищої освіти дозволяє розкрити її результат через сукупність різного виду компетенцій та компетентностей, що забезпечують необхідний рівень професіоналізму особистості і діяльності випускників ВНЗ.

Компетентнісний підхід до підготовки майбутнього викладача в умовах магістратури передбачає необхідність характеристики поняття «професійна компетентність». У наукових працях відомих психологів та педагогів спостерігається різний підхід щодо розуміння проблеми професійної компетентності.

12
• 3
• Далее ⇒