Просвітництва ХVII – ХVIII ст.

План.

7.1. Природньо – правові теорії в Німеччині

7.2. Правові теорії в Італії

7.1. Природньо – правові теорії в Німеччині

Просвітництво - впливовий загальнокультурний рух епохи пере­ходу від феодалізму до капіталізму. Специфіка змісту Просвітництва характеризується двома моментами: його соціальним і моральним іде­алом, планом здійснення цього ідеалу. Діячі Просвітництва мріяли за­твердити на землі «царство розуму» (різнобічна досконалість людей, торжество гармонії і справедливості). Природно-правова теорія була прямою спадкоємицею гуманістичних ідей Відродження, його віри в могутність і кінцеве торжество людського розуму. Нова епоха пере­клала ці ідеї на мову права. Саме тому природно-правова теорія, як і сучасне її Просвітництво, виявилися універсальними. Ці ідеї могли сприйматися і сприймалися за різних соціально-політичних умов і від­повідно одержували різне тлумачення.

Тридцятирічна війна 1618-1648 pp. привела до виникнення в дея­ких землях Німеччини поліцейської держави. Крім того: посилилися феодальна експлуатація, політична й ідеологічна реакція, утвердився князівський абсолютизм. Усе це разом узяте істотно затримало соціаль­но-економічний та ідейний розвиток країни. Того часу Німеччина, як її ще називали Священна Римська імперія німецької нації, являла собою державу, роздріблену на безліч окремих держав на чолі з деспотами. Вона дуже сильно відставала у своєму розвитку від Англії, Голландії, Франції.

У цьому жахливому стані наприкінці XVII ст. зароджується німецьке Просвітництво як спроба систематизувати і популярно донести док­трини природного права, пристосувати їх до потреб буржуазного роз­витку Німеччини. Діячі Просвітництва прагнули перебороти негатив­ний вплив теології на юриспруденцію. Але в галузі державно-правової теорії Просвітницький рух Німеччини був неоднорідним. Утворилося два напрямки чи два крила: 1. Помірне крило, куди увійшли С. Пуфендорф, X. Томазій, X. Вольф. 2. Радикальне, ліве крило, куди увійшли М. Кнутцен, Т. Лау, Г. Лессінг.

Першим у Німеччині створювати юридичну науку на світській основі почав юрист і історик Самуїл Пуфендорф (1632-1694). Серед багатьох робіт у Пуфендорфа особливе місце займають і мають велике значення «Право природне і право народів», «Про посади людини і громадянина». Його праці були перекладені в багатьох країнах Європи. Навіть у Ро­сійській імперії Петро І наказав перекласти російською мовою роботи С. Пуфендорфа, присвячені питанням держави і права. Пуфендорф синтезував вчення Ж. Бодена, Г. Гроція, Т. Гоббса і відокремив науку про право від релігійної схоластики. Право повинне узгоджуватися із законами розуму незалежно від релігійних догм і навіть чинного за­конодавства.

Початковим пунктом теорії Пуфендорфа є концепція природного, додержавного суспільства. Міркував він приблизно так. У зв'язку зі збільшенням чисельності населення страх перед можливим злом призвів до того, що людству довелося розпрощатися з первісною ідилічною фор­мою співжиття. Було надано імпульс державотворенню, єдино надійної установи для безпеки людей. Так, С. Пуфендорф намагався створити світську правову теорію, світське вчення про державу, відстояти свободу думки. На той час це бувпрогрес. Однак водночас він обґрунтовував необхідність збереження кріпосництва і князівського абсолютизму.

Вчення про право і державу будувалося на уявленні про природний стан співжиття, де немає війни «усіх проти всіх». Потреби людей за­довольняються. Відсутні незручності природної рівності і волі. Над індивідами не стоїть примусова сила. Тому держава - це продукт сві­домої діяльності людей. Люди самі вирішили об'єднатися. В основі виникнення держави й об'єднання людей лежали тільки два договори. Перший - між людьми про об'єднання і вибір форми правління. Дру­гий - між людьми й обраним ними правителем про обов'язки підданих підкорятися владі й обов'язок правителя піклуватися про підданих з метою їхньої користі і безпеки. Другий договір припускає збереження людьми деяких природних прав, а саме свободи віросповідання, свободи переконань, але не допускає опору владі. Пуфендорф стверджував, що походження держави не випадало з поля зору Бога. Він контролював цей процес. Саме Бог був ініціатором державотворення. Перед держа­вотворенням Бог попередньо дістав вільну згоду людей. Кращою формою правління за Пуфендорфом може бути тільки мо­нархія. Необмежена влада монарха забезпечує суспільний порядок і безпеку підданих, а це найголовніше. Природну свободу люди втрати­ли під час утворення держави. Держава одержала право карати людей в ім'я загального блага. За допомогою природно-правової теорії Самуїл Пуфендорф обґрунтовує і відстоює князівський абсолютизм, що склався в окремих землях Німеччини. Кріпосництво, яке процвітало, теж знайшло обґрунтування в роботах теоретика. Він доводив, що це результат добро­вільного договору між хазяявами і підданими. Хто не мав роботи і засобів існування, добровільно здав себе в кріпосництво заради власної вигоди.

Держава має право карати єретиків, якщо вони закликають не ко­ритися владі. Але якщо в людини є власні погляди стосовно наукових питань, своє віросповідання, свої переконання, що відповідає іншому договору, держава не повинна карати. Отже, Самуїл Пуфендорф закла­дав основи політико-правового вчення з питань взаємин між державою і церквою.

Призначення держави - бути надійним гарантом порядку і спо­кою в людському роді. Але якщо монарх чи князь штовхатиме державу до лиха, до загальної загибелі, то весь народ може йому не підкоритися, що переросте в загальний опір. Окремі громадяни чинити опір монарху не мають права.

Вчення Самуїла Пуфендорфа продовжив його послідовник, про­фесор, ректор університету в Галлі Християн Томазій (1655-1728). Він був глибоко віруючим, у нього не було сумніву в тому, що всіма процесами у світі керує Бог. Першим у Німеччині почав читати лекції з питань природного права не латиною, а німецькою мовою. Він продо­вжував розробляти політико-правову і державну науку, вільну від тео­логії. У його вченні була закладена думка, що природне право дароване Богом. Цю тезу він назвав «максима», яка припускала чинити відповід­но до гуманних вимог людського співжиття. А саме: утримуватися від сумнівних вчинків, що буде передумовою для реалізації споконвічно властивого людині прагнення до щастя. Ця «максима» коріниться в са­мій природі людини, що додавало природному праву характеру зводу заповідей моралі.

Християн Томазій доводив, що для державотворення Бог не зна­добиться. Воно виникає з договору. У людей, які не знали приватної власності, з'явилося багато проблем. Суспільство жило без турбот, блаженним життям, хотіло жити так і надалі. Ось чому для подолання різних перепон і проблем була покликана держава.

X. Томазій думав, що людина - істота суспільна. Природа її полягає в тому, щоб, прагнучи до особистого блага, жити в мирному спілкуванні з іншими. Але людині властиві і погані риси. Це прагнення до корис­толюбства і честолюбства. Тому основа природного права - мораль, що повеліває робити те, що відповідає розумній природі людей. Але вимоги моралі не підкріплені примусом. А оскільки люди поділяються на мудрих і дурних і для мудрих потрібна тільки порада, а д)ія дурних - примус, то розраховувати на добровільне слідування вимогам моралі не можна. Тому необхідна примусова влада. Вона рятує людей від страху перед шкодою, яку можуть заподіяти дурні. Це може здійснюватися тільки державою, створеною людьми, а не Богом. Причому такі дії здійснюються примусово, можливе нав'язування права фізичною силою. Томазій називає такий процес специфічною ознакою норм і права чи актом державної влади.

Держава, за визначенням Християна Томазія - природне суспільство, що уособлює в собі верховну владу заради статку всіх і загального бла­гополуччя. Як і С. Пуфендорф, він вважав, що утворення держави було оформлене двома суспільними договорами: 1. Про об'єднання в державу. 2. Про призначення правителя. Влада правителя має за мету зберегти суспільний мир. Вона не поширюється на діяльність людського розуму.

X. Томазій до демократичних перетворень і взагалі до демократії ставився не дуже позитивно. Він із захопленням говорить про монар­хію, звеличує її і заявляє у своєму політико-правовому вченні, що iwo- нархія - краща форма держави. Передумовою влади монарха є згода народу, а тому протестувати навіть проти несправедливостей і утисків народ не може. Якщо монарх виходить за рамки, окреслені суспільним договором, і народу вже не під силу терпіти, то можна організувати протест проти монарха, але тільки пасивний.

У німецькій політико-правовій думці зростало критичне ставлення до порядків у поліцейській державі. Але воно було помірним і лібераль­ним, на рівні побажання: не зазіхати на свободу, не зазіхати на вірос­повідання, не зазіхати на свободу переконань, не зазіхати на мрії про суспільний ідеал.

Державну владу і межі її впливу X. Томазій розглядав у трьох ас­пектах: моральному, політичному, правовому. У сфері моралі діє тільки порада: «роби для себе те, що ти бажаєш, щоб інші робили для тебе». Томазій мораль ставить вище права. Не може бути гарним політиком той, хто не є справді дієвою, моральною особистістю. На той час це була досить смілива заява. У політиці порада і наказ: «роби для інших те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе». У праві діє тільки наказ: «не роби для інших те, чого ти сам собі не бажаєш». Право в державі вміщує чітку вказівку (імперативний і заборонний характер). Воно ви­значає лише зовнішні обов'язки, і тільки в правовій сфері діє наказ держави. X. Томазій доводив у своїх вченнях, що необхідно обмежити сферу дії права. Держава, як і церква, не повинні зазіхати на духовну свободу особи і свободу переконань. Щоб догодити світській і духовній владі він рекомендує не піддавати карному переслідуванню єретиків, а просто висилати їх за межі держави. Томазій виступав проти втручання в особисте життя підданих. Він також був проти процесів інквізиції, застосування катувань, обвинувачення в чаклунстві.

У далекій перспективі у своїх політико-правових вченнях Християн Томазій передбачав щиру людську спільність. Там без усяких перешкод повинно було запанувати повне щастя. Але на зміну ліберальним по­бажанням та ілюзорним мріям приходило консервативне тлумачення природно-правових ідей.

Таку спробу зробив професор природного і міжнародного права, великий енциклопедист німецького Просвітництва, який працював в університеті у Галлі, Християн Вольф (1679-1754). Його цікавили проблеми свободи особистості, норми природного права, потяг людини до щастя. Однак практичні висновки професор робив так, що вони ви­правдовували поліцейську державу. Практичний підсумок Вольфа - це теоретичне обґрунтування держави освіченого абсолютизму.

За своєю природою людина прагне до удосконалювання. Розум ука­зує шлях до цього - роби добро й уникай зла. Такий моральний закон природи. Людина зобов'язана слідувати цьому моральному законові, у цьому її право. Людина повинна удосконалювати свою душу, тіло і суспільство в цілому. Є природжені людські права, як і природжені людські обов'язки. Право витікає з обов'язку морального, але обов'язку людини.

Від природи всі люди рівні. Тому всі мають рівні права. Жодна лю­дина не має влади над іншою. Усі люди вільні. Моральний обов'язок удосконалюватися породжує право на творчість, наукові дослідження, право на життя, право на працю. Без праці немає удосконалювання.

У природному стані люди жили сім'ями. Вони не мали досить ко­штів для удосконалювання. Тому сім'ї вирішили об'єднатися в державу. Мета держави: загальний добробут, загальна безпека, забезпечення удо­сконалювання людей. Об'єднавшись у державу, люди утворили народ. Народ передав сам свою верховну владу урядові.

Християн Вольф визначив такі форми держави: 1. Демократія. 2. Аристократія. 3. Монархія. 4. Змішана форма. Краща форма, на його погляд, - монархія, тому що монарх завжди представляє весь народ.

З утворенням держави народ обмежив свою свободу сам. В ім'я цього ж обмежена і природна рівність людей. Так само кожна людина може обмежити свою свободу і віддати себе в рабство. Звідси виникає влада одних осіб (панів) над іншими (кріпаками).

Закони держави - практична реалізація природного закону. Вони дають свободу, необхідну для виконання моральних обов'язків. Право - свобода дій для виконання обов'язків. Рамки такої волі визначаються владою держави, владою освіченого монарха, який піклується про за­гальне благо. Ця турбота регламентує всі сфери людської діяльності: господарську, духовну, політичну, наукову.

Монарх може і повинен змушувати працювати, надавати роботу, встановлювати розмір заробітної плати, ціни на товар, піклуватися про шкільну освіту, розвиток мистецтва, зобов'язувати ходити до церкви, забороняти зібрання у приватних будинках, не допускати поширення вчень, шкідливих для державного блага, релігії, моральності. Для цьо­го монарх має бути наділений необмеженою владою: у законодавстві, у судовій сферіі, у призначенні чиновників, у питаннях війни і миру.

Щоб максимально використовувати свою владу для загального блага, монарх повинен бути доброчесним, знати науку управління державою, любити свій народ, оточувати себе розумними радниками, не чинити сваволю. Покора монарху повинна бути безумовною, оскільки опір може повернути людей у природний стан, попереджав у своїх політико- правоБих вченнях Християн Вольф.

Таким чином, теоретик німецького Просвітництва Вольф підтри­мував у політико-правовій ідеології XVII-XVIII ст. ідеї освіченого аб­солютизму. Прусський король Фрідріх II писав X. Вольфу, що задача королів підтримувати і здійснювати природно-правові вчення таких теоретиків, як Християн Вольф.

У низці країн, особливо в Англії, Франції, природно-правове вчен­ня стало ідейною зброєю у боротьбі проти феодального абсолютизму, теоретичною базою буржуазних революцій. У Німеччині воно пере­творилося на засіб раціоналістичного обґрунтування режиму монархів, що існував.

7.2. Правові теорії в Італії

Кілька століть, як нам відомо з історії, Італія була політично роздро­бленою країною. Князівства, міста-республіки у взаємних конфліктах перетворили Італію на знесилену державу. Це дало можливість Іспа­нії легко захопити ворогуючі між собою італійські князівства. Король Іспанії фактично став управляти Італією. Така ситуація дуже сильно утруднювала соціальний розвиток країни.

Буржуазія Італії, що тільки почала формуватися, була неоднорідною. Її можна поділити на три частини. Перша - боялася всього нового і не хотіла ніяких змін. Її влаштовувало правління Іспанії. Друга - нала­штована помірно, готова була йти на компроміси з феодалами. Третя - висловлювала побажання домогтися централізації держави.

Цю політико-правову позицію італійської буржуазії, що переваж­но складалася з лихварів і торговців, поділяли італійські просвітителі XVIII ст., які розробляли свої правові вчення. Одним із перших пред­ставників італійського просвітительства був неаполітанський філософ

Джамбаттіста Віко (1668-1744). Він розумів політико-правові процеси як об'єктивний закономірний процес, який має циклічний характер. Історія для нього - нескінченна низка людських вчинків. Ці вчинки направляє божественне провидіння.

У 1725 р. Віко написав роботу «Основи нової науки про загальну природу нації». Це його головна праця, в якій він спробував пояснити виникнення, дію державно-правових інститутів, що в історії пройшли три цикли.

Перший цикл Віко назвав початковою стадією, божественною, епо­хою богів. Ця стадія чи цикл не знає державності, не знає юридич­них норм. Законами в цьому циклі служили пророкування оракулів і провидців, які повідомляли людям волю богів. Право було засноване на надприродному авторитеті і не припускало ніякого раціонального по­яснення. Суспільством керували жриці. Матеріальні потреби, боротьба протилежних устремлінь підготовляють виникнення законів і держав. Не в суб'єктивних намірах і не в різних хитрощах людей, а в об'єктивній необхідності й у логіці речей потрібно шукати причину появи держави. Віко критикує теорію школи природного права, а саме - концепцію до­говірного походження держави. Він не пов'язує виникнення держави з договором. Для кожної форми державності він указує свою особливу підставу, свої причини появи.

Другий цикл відбувається в епоху героїв. Держава існує як вла­да аристократії. Вона диктує наповнені корисливістю правові норми. Нещадно і жорстоко придушує плебеїв. Право в цьому циклі - право грубої сили.

Третій цикл - епоха людей. Для неї характерний республікансько- демократичний устрій або ж представницькі монархії з гідними людини правами і свободами, що забезпечують народний суверенітет. Закони в цій фазі мудро і гнучко об'єднують особисті інтереси із загальними. Установлюють рівність між людьми юридично.

Джамбатгиста Віко ідеалізував майбутнє буржуазного суспільства. Але ця політико-правова ідеалізація того часу мала прогресивний ха­рактер. У цьому його заслуга. Він спробував докладно розробити і про­довжити політико-правове вчення, що одержало назву «теорія круго­вороту». Ідеї Віко довгий час не визнавали.

Відомим представником італійського Просвітництва XVIII ст. був творець правових вчень юрист Чезаре Беккаріа (1738-1794). Народився він у місті Мілан, яке тоді було під владою Австрії. Закінчив єзуїтську школу, отримав гарну освіту. Написав багато робіт. Однак основна ро­бота - «Про злочини і покарання» у 1764 р. була опублікована таємно. Викликала критику з боку церкви і широке визнання просвітителів того часу. Імператриця Австрії Марія-Терезія, яка претендувала на «освічений абсолютизм», узяла Ч. Беккаріа під свій захист. Надала йому кафедру в Мілані, а згодом ряд державних посад.

Робота «Про злочини і покарання» перейнята вірою в людський розум, волелюбністю, ідеями гуманізму і законності. Ч. Беккаріа взяв ідеї Греція, Гоббса, представників французького Просвітни­цтва (Вольтера, Монтеск'є, Дідро, Руссо, Гельвеція та ін.), синтезу­вав їх, узагальнив і створив своє вчення. Для загального блага люди об'єдналися і пожертвували частиною своєї свободи в ім'я безпеки і захисту свободи, що у них залишилася. З пожертвуваної людьми частини свободи й утворилася, за суспільним договором, верховна влада держави. Охороняти її став суверен - представник усього суспільства. Він повинен був забезпечити людям загальне благо - безпеку і спра­вадливість.

Чезаре Беккаріа розрізняє справедливість - божественну, природну і людську. Перші дві справедливості засновані на божественних і при­родних законах. Людська справедливість базується на суспільному до­говорі, що встановлює межі влади держави. Вона мінлива. Її критерієм повинне бути загальне благо.

Засновані на ній закони держави повинні мати на увазі можливо більше щастя для можливо більшого числа осіб. Але неосвічені уявлення про справедливість призвели до того, що закони держави стали зброєю в руках незначної меншості. Закони несправед­ливі, закріплюють станові привілеї, нерівність перед кримінальним законом, право сильного, пов'язані з ним несвободу і насильство.

Чезаре Беккаріа критикував сучасну йому юриспруденцію, при якій законами вважаються вислови римських і середньовічних юристів, а кримінальне право спирається на вікові забобони. Існуючі закони слу­жать тільки для прикриття насильства і допомагають приносити народ у жертву ненаситному ідолу деспотизму. Причину цього Беккаріа вбачав в утвердженні приватної власності, що дає одним владу, благополуччя, а іншим - убогість і безправ'я. Право власності - «жахливе і, може бути, не необхідне право». Але відразу у своєму політико-правовому вченні Беккаріа і не думає про знищення приватної власності. А, навпаки, ви­словлює побажання поступового урівняння матеріального становища людей. Не виступає він і за радикальну перебудову суспільства.

Усі свої надії Беккаріа пов'язує з освіченим монархом, що буде піклуватися про своїх підданих, про усунення убогості і нерівності. Такий монарх буде сприяти розвиткові наукам, мистецтва, освіченості і моральності народу. Монарх видає справедливі і мудрі закони, перед якими усі будуть рівні, яких будуть строго дотримуватися і які забез­печать права людини.

Чезаре Беккаріа вважають родоначальником класичної школи в на­уці кримінального права. Розвиваючи ідею законності, він стверджував, що свобода громадянина в його праві робити все, що не суперечить законам, що сама влада повинна строго дотримуватися законів. Без цього не може існувати «законне суспільство». Зазіхання на безпеку і свободу громадян є одним із тяжких злочинів. Тільки закони можуть установлювати покарання, і право їх видання належить лише суверену як представнику всього суспільства. Сам суверен може видавати лише загальні закони, але не може судити за їх порушення. Це задача суду, що з'ясовує факти. Покарання ж, обумовлене судом, не може виходити за межі, встановлені законом, інакше воно несправедливе і не відповідає умовам суспільного договору, вважав Беккаріа.

У роботі «Про злочини і покарання» Чезаре Беккаріа обґрунтовує ідеї, які покладені в основу «класичної теорії» кримінального пра­ва. Він стверджував, що причина злочинності полягає у соціальних умовах - убогості людей і зіткненні їхніх інтересів, породжуваних людськими пристрастями. Потрібно відрізняти злочини справжні від злочинів уявних і невмотивованих. Метою покарання має бути попередження нових злочинів і виправлення злочинців. Для цього покарання повинне бути публічним. Беккаріа був проти застосуван­ня феодальних методів дізнання (катувань). Закликав до обмеження застосування страти. Він відстоював рівність усіх перед законом і можливість покарання людини тільки за ті діяння, що визначені за­коном як злочинні.

Політико-правові вчення й ідеї Чезаре Беккаріа знайшли своє ві­дображення в таких важливих конституційних документах, як фран­цузька Декларація прав людини і громадянина кінця XVIII ст., а також у кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві Франції початку XIX ст.

Аргументи Беккаріа на користь скасування страти - це практично перший в історії теоретичний виступ такого роду. Страту він припускав тільки в надзвичайних обставинах. (Збереження існуючого правління. ЧИ коли нація бореться за свою свободу.) У всіх інших випадках страта несправедлива і невиправдана.

За природним правом, теоретично неприпустимо, щоб людина бажа­ла позбавити себе життя і, отже, вона не могла надати це право іншим. Страта - війна нації з громадянином, це повернення в природний стан. Багатовіковий досвід показує, що погроза страти не зупиняє злочинця. Більш ефективне покарання - довічне позбавлення волі. Страта неви­правдана і з моральної точки зору. Це, навпаки, веде до жорстокості й аморальності. Невиправдана страта і з точки зору юридичної. Її за­стосування може бути результатом помилки суддів, що стає вже непо­правною, доводив Беккаріа.

Правові вчення Чезаре Беккаріа стали класичним напрямком у кри- мінально-правовій науці і кримінальному законодавстві, що закріпили такі прогресивні принципи, як: рівність перед законом, немає злочину і немає покарання без вказівки на те у законі, відповідність міри по­карання тяжкості скоєного злочину.

Чезаре Беккаріа одержав від Катерини II запрошення приїхати до Ро­сійської імперії. Але він відмовився. Однак у документі Російської ім­перії державної ваги, відомому як «Наказ» Комісії зі складання нового Уложення, що почала працювати через три роки після виходу книги Беккаріа «Про злочини і покарання», половина статей з кримінального права запозичена в нього. А вся X глава «Про утворення кримінального суду» - переклад з Чезаре Беккаріа.

Політико-правові вчення італійських просвітителів зробили вели­чезний внесок у розробку теорії правової держави, принципів лібера­лізму. Захистили такі універсальні цінності, як свобода, честь, гідність людини, суспільний порядок. І це можна забезпечити не репресіями, грубою силою, а справедливими законами, високою свідомістю людини і самодисципліною.

Таким чином, епоха Просвітництва в Німеччині й Італії XVI1-XVIII ст. заклала засади нових політико-правових концепцій, що поєднували право і мораль, норми природного і позитивного права.

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 67