ОСНОВНІ ФУТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ МАЙБУТНЬОГО
Песимістичні концепції набули поширення на фоні прогнозуючого аналізу глобальних проблем, з якими зіткнулося людство в умовах триваючої і суперечливо здійснюваної науково-технічної революції. Вони зводяться до відсутності надій на краще майбутнє, до висновків про неминучість наступаючої катастрофи людської цивілізації у найрізноманітніших варіантах: від світової термоядерної війни до екологічного колапсу. При цьому основна провина за збільшення глобальної загрози покладається на науку, техніку, технологію, неконтрольоване зростання населення земної кулі. Основним різновидом цих концепцій виступає “теорія нульового зросту”,, а також “технологічного песимізму”, “екологічного песимізму”, “неомальтизуанства”, “екокатастрофи”, “генетичного виродження людства” та інш.
Оптимістичні концепції, навпаки, висловлюють надію на краще майбутнє і процвітання людської цивілізації. Їх різновидом є “теорія зросту”, “суспільства загального добробуту”, “постіндустріального суспільства”, “технологічного суспільства” та інш. Найновішим різновидом оптимістичних концепцій є теорія “інформаційного суспільства”, в якому виробництво, розподіл і споживання інформації розглядається як головна сфера діяльності суспільства. Звідси – пильна увага до комп’ютеризації людського життя, до нових засобів комунікації, які приводять до нових способів життєдіяльності у виробництві (безлюдної технології), освіті (новашкола), сім’ї (“нукліарна сім’я”).
Альтернативістські футурологічні концепції відбивають не тільки тривогу і занепокоєння про майбутнє, але доводять необхідність трансформації існуючої західної цивілізації прийдешніми поколіннями. Ними висунуті теорії “самопідтримуючого суспільства”, “екологічно збалансованого суспільства”, “гуманістичного суспільства”. Так, німецький футуролог Р.Дарендорф висунув концепцію удосконалення суспільства “зверху”, здійснюваного політичними інститутами. відмови від принципів максимального зросту та масового споживання, за перехід до творчого аскетизму, який виражається у перенесенні акценту з матеріальних благ на внутрішній світ людини. Досягнення нової якості життя альтернативісти вбачають в новій цивілізації, яка не має нічого спільного ні з капіталізмом, ні з соціалізмом. Вони виступають за прийняття радикальних заходів по захисту навколишнього середовища, припинення гонки озброєнь і військових конфліктів, за добровільний перехід суспільства від теперішнього централізованого державного устрою до самоврядованих федерацій комун, дрібних кооперативів і напівкустарних виробництв. Пароски нової цивілізації вони вбачають у чисельних поселеннях і комунах, які є прямими спробами втілити альтернативістські теорії в практику.
ПРАЦЯ ЮРКЕВИЧА
розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу.. Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.