Стаття 6 Право на справедливий суд

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Стаття 7 Ніякого покарання без закону

1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

Стаття 8 Право на повагу до приватного і сімейного життя

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Другий розділ визначає порядок діяльності Європейського суду з прав людини ( повноваження, їх строк, склад суду, умови прийнятності заяв)

 

3 питання

Прецедентне право Європи: поняття і проблеми імплементації в Україні. Поняття та структура прецеденту та його видів.

Питання про необхідність використання прецедентного права, ство­реного суддями Європейського суду з прав людини, в процесі прийняття рішень українськими суддями з аналогічних питань нагальне та особли­вих зауважень не викликає. Скажімо, український суддя при вирішенні ок­ремого практичного питання щодо захисту права на свободу слова пови­нен з’ясувати, як воно вирішується Європейським судом при застосуванні статті 10 Конвенції. Можна припустити, що визначальною підставою саме для таких дій є не тільки повага до прецедентного права, але й обгрунтовані побоювання протилежного рішення з цього питання, що може бути ухвалено у Страсбурзі.

Проблемні питання: в Україні діє пряме застосування Конституції, заперечення необхідності офіційного визнання судового прецеденту як засобу визначення змісту конституційних прав і свобод, природно-пра­вового характеру основних прав людини; відсутність ґрунтовних науко­вих досліджень про межі припустимості та обов’язковості врахування прецедентного права Європейського суду з прав людини українськими судами.

Європейський суд з прав людини називає власну практику прецедентною.Прецедентність проявляється у тому, що цей суд при вирішенні справ схильний в цілому слідувати підходам, що застосовувалися ним раніше, якщо не визнає за необхідне їх змінити.Зокрема, в мотивувальній частині рішення суд замість відтворення висловлених ним раніше міркувань може послатись на міркування, висловлені у попередніх рішеннях. При цьому ЄСПЛ неодноразово наголошував, що він не зв’язаний власними попередніми рішеннями і, дійсно, час від часу змінює свої правові позиції. Це є виправданим, бо хоча можливість зміни судової практики не сприяє правовій визначеності, однак слід мати на увазі, що існує діалектична суперечність між правовою визначеністю і розвитком права. Хоча, можна стверджувати, що для ЄСПЛ власні рішення не завжди є обов’язковими.

Водночас важливим є питання про те, як національні судові системи мають відноситись до прецедентної практики ЄСПЛ, зокрема, чи не мають бути рішення ЄСПЛ обов’язковими у тому чи іншому значенні принаймні для деяких з них, враховуючи, що учасниками Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) є країни з різними правовими традиціями, що належать як до англосаксонської правової сім’ї (країни «загального права»), так і до романо-германської правової сім’ї (країни «континентального права»).

Будь-які види прецедентів призначені для слідування їм у судовій практиці. Це, однак, не означає, що всім видам прецедентів притаманна загальнообов’язковість. Навпаки, вона є скоріш винятком і характерна лише для «англосаксонського» різновиду прецеденту. Зокрема, як зазначено вище, рішення ЄСПЛ не є обов’язковими для цього суду, що не заважає йому називати власну практику прецедентною.

Непритаманна загальнообов’язковість і прецеденту країн континентального права, де діє доктрина jurisprudenceconstante, що означає «усталена судова практика».Суди країни континентального права за усталеним уявленням не можуть прецедентом створювати норми права. Але правотворення не обмежується встановленням законодавчих текстів, а включає в себе і інтерпретацію, тлумачення закону. Тлумачення, що дається судом при розгляді справ, не має загальнообов’язкової сили і має значення лише для сторін у цих справах. Водночас якщо інтерпретація щодо певного правового питання поширюється настільки, що стає загальновживаною – усталеною, можна казати про здійснення правотворення судовою практикою. Тому усталена судова практика є джерелом права країн романо-германської правової сім’ї, зокрема України.

Істотною відмінністю континентального прецеденту від англосаксонського є те, що останній може бути створений одним судовим рішенням, в той час як континентальний прецедент створюється завдяки появі низки судових рішень, тобто виникає якщо не внаслідок консенсусу, то принаймні внаслідок сприйняття правової позиції значною частиною юридичної спільноти.

При цьому у країнах обох правових сімей існує і спільний для них вид прецеденту – так званий переконливий прецедент:окремі судові рішення, які самі по собі не створюють прецеденту ані в англосаксонському, ані в континентальному значенні, тим не менше з огляду на авторитетність суду, що їх прийняв, істотно впливають на практику інших судів, хоча і не є обов’язковими для них. У тому числі переконливий прецедент може створюватись і рішенням іноземного суду та впливати на практику національного суду, що особливо поширено у країнах загального права. У країнах континентального права переконливими прецедентами є окремі рішення вищих судів, які створюють підґрунтя для подальшого формування усталеної судової практики. Важко переоцінити і роль переконливого прецеденту при застосуванні міжнародних договорів різними національними судами, де англосаксонський прецедент не застосовується і не може застосовуватись для здійснення судової правотворчості.

З огляду на зазначене, тим більше не можуть бути рішення ЄСПЛ обов’язковими для судів країн континентального права, бо континентальне право відноситься до загальнообов’язкового прецеденту як до чужого, відкидає його.При цьому прецедентну практику ЄСПЛ, хоча б і багаторазово підтверджену, важко віднести і до усталеної судової практики за доктриною континентального прецеденту jurisprudenceconstante, оскільки практика ЄСПЛ не є практикою судів національної судової системи. Тому, рішення ЄСПЛ для судових органів країн, які можуть бути відповідачами в цьому суді, мають силу переконливого прецеденту, який притаманний країнам обох правових сімей.Дійсно, суди таких країн при розгляді справ, звичайно, зважають на рішення ЄСПЛ, на них не можуть не впливати правові позиції, раніше висловлені ЄСПЛ, хоча на суди і не покладено обов’язку їм автоматично слідувати.

Рішення ЄСПЛ, у тому числі ті що мають нормативний (прецедентний) характер, приймаються у процесі вирішення конкретних справ та «прев’язані» до їх фактичних обставин. З цієї перспективи суди загальної юрисдикції більш придатні до застосування практики ЄСПЛ, оскільки вони також вирішують конкретні справи, а фактична прив’язка є найважливішим фактором, який визначає прецендентнийхаратер рішень ЄСПЛ. Більшість правових позицій (стандартів) ЄСПЛ важко зрозуміти поза контекстом фактичних обставин конкретної справи та їх судової оцінки.

На думку С.Шевчука, є два найважливіших правових аргументи на користь визнання обов’язковості практики ЄСПЛ для України: 1) пункт перший Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року, де зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію … статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції»; 2) ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

А на думку Попова Ю. практика ЄСПЛ не завжди є обов’язковою для національного судочинства.Оскільки континентальний прецедент не передбачає обов’язковості, то і віднесення того чи іншого правового феномену до джерел права не означає автоматично, що він передбачає обов’язковість.

Слушною є і думка А.М.Мірошниченка про те, що вирішуючи справу (у т.ч. і питання про «справедливе відшкодування»), ЄСПЛ в багатьох випадках остаточно і повно вирішує питання про захист порушеного права, і подальше втручання національного суду в таких випадках не є необхідним.

Водночас хотілося б підкреслити, що відсутність загальнообов’язковості правових позицій, що містяться в рішеннях ЄСПЛ, для національних судових систем, зокрема і для судів держав, проти яких такі рішення ухвалені, не означає, що самі такі рішення не є обов’язковими для цих держав. Зокрема, зазначені вище рішення ЄСПЛ проти України є обов’язковими для держави Україна, якій слід знайти спосіб уникнення в майбутньому подібних рішень.

Судовий прецедент – це рішення суду в конкретній справі, що є обов'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ.

Зміст доктрини судового прецеденту полягає саме в обов'язковості для органів судової влади їх попередніх рішень (staredecisis) і становлять дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості.

Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватися правил, встановлених під час розгляду попередньої справи. Цей принцип діє по вертикалі та по горизонталі.

Вертикальний staredecisis визначає обов'язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищіх судів

Горизонтальний staredecisis судді зобов'язані дотримуватися попередніх рішень судів своєї інстанції, при чому суди вищих інстанцій не забов'язані дотримуватися цих прецедентів.

Принцип переконливості означає, що суд може, але не зобов'язаний дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить аргументованою.

Структура прецедента:

1 думка –

1. Зміст справи – основні фактичні дані, основні положення законодавства, їх попередні рішення, якими суддя обгрунтовував своє рішення.

Основою судового прецеденту слугує принцип ratiodecidendi (з лат. — підстава для вирішення), згідно з яким вирішено справу. Він міститься в мотивувальній частині рішення (imperativeconclusion) і являє собою судо­вий стандарт — пояснення, чому саме так було вирішено конкретну спра­ву. Для обгрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо. Ratiodecidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ, при чому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі.

2. Зауваження між іншим – додаткові аргументи, факти, правові позиції, якими суддя зображує своє рішення.

Obiterdictum (з лат. — сказане між іншим) — зауваження (міркування) суду щодо питань, які безпосередньо не входять до предмета судового рішення, але висловлені для пояснення, ілюстрації і мають загальний характер. Obiterdictum носить додатковий, але не обов'язковий характер і тому не має обов'язкової прецедентної цінності для майбутніх справ.

Obiterdictumбуває трьох видів:

1. Висновки суду щодо відсутніх у даній справі фактів та обставин або ж фактів та обставин, що реально існують, але не мають прямого відношення до даної справи.

2. Твердження суду, які хоч і засновані на доведених у справі фактах, але які не були використані ним при обґрунтуванні рішення.

3. Думка суддів, які залишились у даній справі у меншості.

Думка

1- ввідне

2- описове

3 – мотивувальне

4 – результативне

Види судових прецедентів:

За ступенем обов’язковості:

1) обов'язкові – Англосаксонська правова система

2) переконливі - створюються рішеннями судів Європейського Союзу.

Також існують –

Позитивний прецедент — рішення, зміст котрого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи.

Негативний прецедент — рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно-історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.

Залежно від характеру використання прецедентного права виділяють:

Деклараторний прецедент — судді при вирішенні конкретних справ посилаються на вже існуючі прецеденти.

Креативний прецедент — судді при вирішенні конкретних справ створюють нову норму права, тобто новий прецедент.

Види судових прецедентів в англійському праві:

1)обов'язкові прецеденти. Вони формуються, як правило, тільки рішеннями Вищих судів (Палата лордів, Високий суд, Суд корони та Апеляційний суд);

2)переконливі прецеденти. До них належать: obiterdictum, рішення Палати лордів; всі рішення нижчестоячих судових інстанцій; рішення судового комітету Таємної ради; рішення судів Шотландії; рішення, прийняті судами загального права інших держав; прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних роботах; рішення, винесені паралельними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими, або не є ratio decidendi; рішення судів Європейського Союзу. Прецедент може бути переглянутий (знову визначений) прямою вказівкою статуту (нормативно-правового акта) або рішенням вищого суду.

В американській правовій системі обов'язковими вважаються прецеденти федеральних судів усіх інстанцій і вищих судів штатів; рішення судових органів інших штатів розглядаються всього лише як переконливі прецеденти. Верховний Суд США та вищі суди штатів не зв'язані власними попередніми рішеннями. Так, у 1896 р. Верховний Суд США в рішенні у справі «Плессі проти Фергюссона» визнав законною сегрегацію (розділення послуг, установ, шкіл за расовою ознакою). Через багато років, у 1954 р. Верховний Суд США прийняв, як вважається, найзнаменніше і велике за значенням рішення у своїй історії — рішення у справі « Браун проти освітянської ради міста Топеки» — яким визнав сегрегацію в школі неконституційною і, відповідно, такою, що підлягає скасуванню.

В Україні, яка тяжіє до романо-германської правової сім'ї, офіційно судовий/адміністративний прецедент не визнається формою права. Разом з тим усе більшого значення набувають правозастосовчі прецеденти (тобто усталена судова та адміністративна практика вирішення певних категорій справ) і правороз'ясняюючі прецеденти (рішення Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого Господарського суду України, що містять тлумачення правових норм).

 

 

Характер і значення рішень Європейського суду з прав людини в його правозастосовчій діяльності та діяльності «національних органів кримінального правосуддя».

Європейський суд з прав людини називає власну практику прецедентною. Прецедентність проявляється у тому, що цей суд при вирішенні справ схильний в цілому слідувати підходам, що застосовувалися ним раніше, якщо не визнає за необхідне їх змінити. Зокрема, в мотивувальній частині рішення суд замість відтворення висловлених ним раніше міркувань може послатись на міркування, висловлені у попередніх рішеннях. При цьому ЄСПЛ неодноразово наголошував, що він не зв’язаний власними попередніми рішеннями і, дійсно, час від часу змінює свої правові позиції. Це є виправданим, бо хоча можливість зміни судової практики не сприяє правовій визначеності, однак слід мати на увазі, що існує діалектична суперечність між правовою визначеністю і розвитком права.

Значення прецедентної практики Європейського суду з прав людини:

1. Сприяє одноманітності судової практики, виключає її різне тлумачення.

2. Полегшує роботу суддів в роботі правосуддя.

3. Стабільність і одноманітність судової практики підвищує авторитет довіри в очах громадян.

З огляду на особливий статус Європейського суду з прав людини, в українській правовій науці існує ряд дискусійних питань у сфері взаємодії національного законодавства і прецедентів Європейського суду, і особливе місце серед них займає проблема визначення правової природи рішень Суду. Також важливим є питання про те, чи можна вести мову про прецеденти Європейського суду з прав людини і про впроваждення прецедентного права в Україні.Особлива увага науковців до юридичної природи рішень Суду пов’язана як зі специфічною роллю Суду як наднаціонального юрисдикційного органу, що має виключне право тлумачити та застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, так і з особливостями правових систем держав – членів Ради Європи, право якої поєднує континентальний та англо-американський типи правових систем.Водночас, текст Конвенції дає нам основні елементи розуміння справжньої природи рішень Суду. Встановлено прямий зв'язок між діяльністю Суду і забезпеченням додержання сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією. Звідси логічно випливає, що без рішень Суду неможлива реалізація Конвенції.Одна з проблем, що досліджується сьогодні – проблема джерел та форм права. Це є особливо актуальним з огляду на прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в ч. 1 ст. 17 якого зазначено, що національні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.Ця норма сприймається фахівцями неоднозначно.Одні вважають, що рішення Європейського суду, безспірно є джерелом права. До них можна віднести, наприклад, С. Шевчука, П. Євграфова, В. Тихого.Інші ж, навпаки не погоджуються з даним формулюванням. Так, наприклад Л. Тимченко вважає, що положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» щодо використання рішень Європейського суду, як джерела права не є коректним, оскільки дане положення Закону дає підстави стверджувати, що Європейський Суд з прав людини, творить право. Однак це не відповідає дійсності. Правильнішим було б застосовувати формулу: рішення Європейського суду є джерелом тлумачення права.О. Климович вважає, що за своєю юридичною природою рішення Європейського суду є офіційним тлумаченням Конвенції стосовно конкретної справи. Тлумачення Конвенції, здійснене Судом у мотивувальній частини рішення, щодо конкретної держави, стає «джерелом права Конвенції».А. Веніамінова стверджує, що рішення Європейського суду можна вважати офіційною формою роз’яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв’язку з цим – джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Так, судова колегія Миколаївського апеляційного суду вперше в Україні під час розгляду касаційної скарги у цивільній справі керувалася положеннями ст. 10 Конвенції та рішенням Європейського суду з прав людини у справі Лінгенс проти Австрії. Конституційний Суд України вперше посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі про смертну кару.

У цілому не буде перебільшенням позиція, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод живе в прецедентному праві Європейського суду з прав людини.

Україна є частиною континентальної правової системи, де основним джерелом права є закон, і судові рішення є правозастосовними, а не нормативними актами в національному праві. Власне, складається ситуація, за якої судові прецеденти Європейського суду є джерелом права, а судові рішення національних судів до системи правових джерел не відносяться, так як, за загальним правилом, вони нових норм не утворюють, а лише застосовують чинне право.

Неоднорідність поглядів на правову природу рішень Європейського Суду спричинила твердження про те, що так зване право Суду є дещо середнє між прецедентним правом у його традиційному розумінні та стало сформованою на континенті традицією щодо судової практики як визначеної, однакової, послідовної, усталеної позиції судів з визначених питань правозастосовної діяльності. Тобто рішення ЄСПЛ можна розглядати як нібито новий вид джерела права, який «випадає» зі стандартної класифікації джерел права, до якої впродовж століть звикли правники, - прецедент (англійський стандарт) і кодифікована норма (континентальна правова система).

Судова практика у романо-германській правовій системі жорстко прив'язана до “нормативного” права, навіть якщо вона інколи доволі вільно тлумачить його. На думку Л. Дешко, ЄСПЛ здійснює своєрідну конкретизацію відповідного правового припису Конвенції, застосовуваної судом (так звана деклараторна теорія судового прецеденту).

Висновки:

а) практику Європейського суду з прав людини слід розглядати як джерело права України. У системі джерел це джерело права за юридичною силою слід розмістити одразу після міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

б) утілення практики Європейського суду з прав людини дасть змогу посилити вже сформований механізм захисту прав та охоронюваних законом інтересів європейськими стандартами;

в) визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права є невідворотним процесом адаптації національного законодавства України до законодавства Європейського Союзу у вигляді видання законодавчих нормативних актів, які ґрунтувалися б на відповідних нормах права Європейського Союзу;

г) підтримуємо думку О. Соловйова з приводу того, що надзвичайно актуальним завданням слід уважати розроблення та прийняття Пленумом ВСУ детальної постанови, яка була би присвячена проблематиці застосування та врахування рішень Суду у національному праві.

Рішення Європейського суду з прав людини є чимось середнім між класичним англо-американським прецедентом та континентальною правозастосовною практикою як сталою та послідовною позицією судів з конкретних питань правозастосування. Такі рішення містять правові позиції, які не є юридичними нормами, але мають відносно обов’язковий характер для самого ЄСПЛ та правотворче значення для держав – учасниць і формуються у результаті конкретизації норм Конвенції. А відтак рішення Суду у його розумінні, можна вважати «правоконкретизаційними прецедентами».

5. ЗУ «Про ратифікація Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини» 1950 року. Протоколів 1,2,4,7 і 11 до Конвенції.

Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 Кримінально-процесуального кодексу України ), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого - лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43-1 і 142 зазначеного Кодексу.

Значення:

1. Норми Конвенції стали частиною внутрішнього законодавства України.

2. Україна визнала юрисдикцію Европейського суду з прав людини і обов’язковість його рішень.

3. Суди України мають напряму застосовувати практику Европейського суду з прав людини.

ЗУ « Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».від 23.02.2006

Мінюст проводить експертизу законопроектів, підзаконних н/п/а на предмет їх відповідності вимогам Конвенції і практики Європейського суду з прав людини, робить заключення, якщо вони не відповідають, тоді не присвоює їм реєстраційний номер, не опубліковує, не вступає у законну силу. Мінюст постійно і з розумною періодичністю перевіряє всі закони, н/п/а на предмет їх відповідності Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини. Якщо не відповідають, вносить подання до КМУ про їх відміну і приведення до відповідність.(Так було до 2006 року).

«Полторацький проти України»29 квітня 2003

1. Постановляет, чтостатья 3 Конвенциинарушена в частиотсутствияэффективногоофициальногорасследования жалоб заявителя об избиении в СИЗО Ивано-Франковскойобласти;

2. Постановляет, чтостатья 3 Конвенциинарушена в частиусловийсодержаниезаявителя в “коридоре смерти”;

3. Постановляет, чтонарушенастатья 8 Конвенции;

4. Постановляет, чтонарушенастатья 9 Конвенции;

Кузнецов проти України

Совкур проти України.

«ПолторацкийпротивУкраины», «Кузнецов противУкраины», «Назаренко противУкраины», «ДанкевичпротивУкраины», «ХохличпротивУкраины», «АлиевпротивУкраины». Європейський суд, проаналізувавши умови утримання смертників в українських в'язницях, прийшов до висновку - вони нікуди не годяться. Точніше, нікуди не годилися до 11 липня 1999 року, коли в силу вступило Тимчасове положення, що стосується осіб, засуджених до виняткової міри покарання. Після цього, на радість усіх засуджених до "вишці", до них стали ставитися гуманніше. Так що порушення, зафіксовані судом, відносяться до попереднього періоду.

Тоді укладений по 24 години на добу сидів у камері, не маючи можливості прогулятися в тюремному дворику або поспілкуватися з товаришами по нещастю. За твердженням одного із заявників Михайла Кузнєцова, його не виводили на прогулянку більше двох з половиною років. Фактично смертники були повністю відірвані від зовнішнього світу - вони були обмежені в листуванні і побаченнях. Почитати газету або подивитися телевізор для них було бажанням нездійсненним. З'ясувалося, що в камери не проникало сонячне світло - вікна були щільно закриті віконницями, зате туалет - навпроти - відкритий для загального огляду, що, на думку суддів, виключало можливість будь-якої інтимності. Загалом, досить порушень Конвенції про захист прав і свобод людини.

Насправді в більшості випадків співробітники СІЗО лише ... "діяли за інструкцією". Так-так, існувала така інструкція, так би мовити, для внутрішнього користування, яка і регулювала відносини між служителями в'язниць і смертниками. Цей документ і обмежував прогулянки і листування - до 12 листів в рік, він же не передбачав побачень зі священиком. Тільки ось дізнатися про це безпосередньо, з самого циркуляра, ув'язнені не могли: він був секретним. Ось це і стало підставою для прийняття відповідного рішення Європейського суду - якщо людина не може ознайомитися зі своїми правами, це вже незаконно. Відповідно правовий статус інструкції теж незаконний. І в деяких випадках суд, не розглядаючи справи по суті, визнавав винним держава в тому, що ув'язненим просто не давали можливості дізнатися про свої права.

"З цього можна зробити висновок: якщо законодавство визначає наші права - воно не може бути секретним, воно повинно бути публічним. Це основна вимога Європейського суду. Взагалі ж я припускаю, що рішення на користь ув'язнених може викликати в суспільстві негативний резонанс. Але на самому ділі воно тільки підвищує статус людини, дає йому можливість відчути себе захищеним незалежно від того, на волі він знаходиться або в тюрмі ", - так прокоментувала рішення високих арбітрів Валерія Лутковська.

Протокол 1від 20.03.1952, ратифікован Україною 17.07.1997
Стаття 1Захист власності

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 2Право на освіту

Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань.

Стаття 3Право на вільні вибори

Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.

Стаття 4Територіальне застосування

Будь-яка Висока Договірна Сторона може при підписанні або ратифікації чи будь-коли після цього надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, де зазначаються межі застосування нею положень цього Протоколу до територій, які зазначено в цій заяві і за міжнародні відносини яких вона є відповідальною.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка надіслала заяву на підставі попередньої частини, може будь-коли після цього надіслати нову заяву про зміну умов будь-якої попередньої заяви чи припинення застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.

Протокол 4 від 16.09.1963Ратифікація від 17.07.1997

Стаття 1Заборона ув'язнення за борг

Нікого не може бути позбавлено свободи лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання.