Предмет доказування. Підстави звільнення від доказування
Законодавець підкреслює: доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).
Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Отже, предметом доказування є факти, що обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 179 ЦПК України).
В юридичній літературі предмет доказування структурують на такі елементи:
1) юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і заперечень;
2) юридичні факти процесуально-правового характеру, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;
3) юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду;
4) обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом з метою правильного вирішення справи1.
Поряд із обов'язком кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, цивільне процесуальне законодавство встановлює підстави звільнення від доказування, зокрема відповідно до ст. 61 ЦПК України не потребують доказування обставини:
1) визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (наприклад, при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини при розлученні її батьків, сторони визнають той факт, що батько дитини має кращі умови проживання та вищий матеріальний рівень);
2) визнані судом загальновідомими, тобто відомими широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Такі обставини не потребують доказування через очевидність об'єктивності їх існування. Як правило, загальновідомими є юридичні події (обставини, настання, зміна чи припинення яких не залежать від волі людини): аварія на Чорнобильській АЕС, землетрус, повінь тощо;
3) встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, тобто преюдиціальні факти. Преюдиціальний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адміністративних справах пояснюється тим, що одні й ті ж самі факти можуть тягти за собою різні юридичні наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди може бути предметом доказування як в адміністративній справі, метою якої є оскарження протиправних дій органів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою відкриття провадження у якій є відшкодування заподіяних потерпілому збитків.
4) встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони особою, стосовно цивільно-правових наслідків дій якої суд розглядає справу. Дані обставини також є преюдиціальними фактами. Таким чином, ЦПК України встановив різні правила преюдиції щодо вироків суду у кримінальній справі, постанов суду в адміністративній справі та судових рішень у цивільних, господарських та адміністративних справах. Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові
для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, виключно з двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Інші обставини, встановлені такими вироком і постановою, не є преюдиціальними і підлягають доказуванню в загальному порядку.
4. Характеристика окремих засобів доказування
4.1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників
Сторони, треті особи та їх представники є особами, які беруть участь у справі, і відповідно до цивільного процесуального законодавства наділені відповідними правами та обов'язками. Центральне місце в системі суб'єктивних процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, займає право давати усні та письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Право сторін, третіх осіб і їх представників давати усні та письмові пояснення має свої особливості на різних етапах цивільного процесу. Так, при відкритті провадження у справі пояснення позивача і третьої особи із самостійними вимогами знаходять своє відображення у змісті позовної заяви (ч. 2 ст. 119 ЦПК України
В юридичній літературі у змісті пояснень осіб, які беруть участь у справі, виділяють такі елементи:
1) фактичні дані;
2) волевиявлення;
3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;
4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна із сторін висвітлює фактичні дані у вигідному для себе аспекті;
5) емоції, настрої1.
Залежно від змісту пояснення осіб, які беруть участь у справі, поділяють на:
1) твердження - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доводити сторона як суб'єкт доказування;
2) визнання - пояснення осіб, які беруть участь у справі, що містять відомості про факти, які відповідно до закону повинна доказувати інша сторона.
ЦПК України встановлює чіткий процесуальний порядок визнання. Так, позивач може відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково протягом усього часу розгляду справи.
З метою захисту інтересів сторін, поряд з визнанням цивільне процесуальне законодавство передбачає також відмову від визнання обставин. Відмова від визнання у попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку (ст. 178 ЦПК України).
Таким чином, виступаючи як засоби доказування, пояснення сторін, третіх осіб, їх представників знаходять свій прояв у трьох формах: твердження, визнання та заперечення.
Показання свідків
Відповідно до ст. 47 ЦПК України одними із учасників цивільного процесу є свідки (детальніше про їх правове положення див. гл. 10 цього посібника).
Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК України).
Зазвичай, як свідки викликаються фізичні особи, яким особисто відомі будь-які істотні для справи обставини. Хоча особи, які Дізналися про ці обставини зі слів інших осіб чи в результаті ознайомлення із певним документом, при необхідності можуть також допитуватись як свідки. В такому разі їх показання вважаються похідними та можуть допомогти знайти первісні докази. Проте не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК України).
Поряд із правовим статусом свідка законодавець встановлює процесуальний порядок його допиту. Так, відповідно до ст. 165 ЦПК України до початку розгляду справи по суті свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи. Обов'язок вживати заходів з метою, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав, покладений законом на судового розпорядника.
Кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити допитаним свідкам залишити залу засідання суду до закінчення розгляду справи за згодою сторін (ч. 10 ст. 180 ЦПК України).
Під час судового розгляду кожний свідок допитується окремо. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Відмова від давання показань приймається судом шляхом постановления ухвали.
Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань та приводить його до присяги.
Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. При цьому свідок, даючи показання, може користуватися записами у випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи подаються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК України).
Після розповіді свідка першою задає питання особа, за заявою якої його викликано, а потім всі інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду (частини 7-9 ст. 180 ЦПК України).
Показання свідків, зібрані за судовими дорученнями в порядку забезпечення доказів під час допиту їх за місцем проживання, або показання дані ними у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, оголошуються в судовому засіданні. При цьому особи, які беруть участь у справі, мають право висловити своє ставлення до цих показань і дати щодо них свої пояснення (ст. 183 ЦПК України).
Певною специфікою характеризується процесуальний порядок допиту малолітніх та неповнолітніх свідків, який відповідно до ст. 182 ЦПК України проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Такі особи можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.
Свідкам, які не досягай шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. Такі свідки після закінчення їх допиту видаляються із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною їх присутність в залі судового засідання.
У виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.
4.3. Письмові докази.
Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, Що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України).
В теорії цивільного процесу ознаками письмових доказів називають наступні їх особливості:
1) відомості про фактичні дані у письмових доказах знаходять своє відображення на матеріальних предметах, що придатні для письма;
2) фактичні дані відображаються у письмових доказах у формі певних знаків, що є доступними для сприйняття та розуміння людиною.
Письмові докази можуть бути класифіковані на види, виходячи із притаманних їм особливостей, за такими критеріями:
1) за суб'єктом формування:
а) офіційні письмові докази — документи, акти, довідки, листи, джерелом утворення яких є діяльність державних і громадських органів (накази міністерств, відомств, укази президента України тощо);
б) неофіційні письмові докази - документи, акти, довідки, листи, джерелом утворення яких є приватна діяльність фізичних осіб (наприклад, переписка ділового чи особистого характеру, записи, щоденники, рукописи, договори тощо);
2) за характером змісту:
а) розпорядчі письмові докази - документи, які містять вираження волі (договори, заповіти, накладні тощо);
б) інформативні письмові докази - документи, які містять відомості про наявність або відсутність певних фактів (наприклад, довідки, звіти, акти);
3) за формою вираження:
а) прості письмові докази - документи, для яких законом передбачена проста письмова форма без додаткових кваліфікованих ознак (окремі види договорів, щоденники, рукописи тощо);
б) нотаріально посвідчені письмові докази - документи, для яких законом передбачена суворо визначена форма з особливою процедурою посвідчення у відповідних органах (наприклад, заповіт, договір оренди землі);
4) за засобами і характером формування:
а) оригінали письмових доказів - екземпляри, які є першими чи єдиними примірниками документа (перший примірник договору, оригінал рукопису тощо);
б) копії письмових доказів - документи, які повністю відтворюють інформацію оригіналу документа та всі його зовнішні ознаки (другий примірник договору купівлі-продажу, копія довідки та ін.).
Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ч. 2 ст. 64 ЦПК України), який відповідно до ст. 138 ЦПК України може бути повернений до набрання судовим рішенням законної сили за клопотанням осіб, які його подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. При цьому у справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.
Письмові докази, які не можна доставити до суду, відповідно до ст. 140 ЦПК України оглядаються за їх місцезнаходженням. Про час і місце огляду доказів за їх місцезнаходженням повідомляються особи, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не є перешкодою для проведення огляду. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді доказів за їх місцезнаходженням можуть бути залучені свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти, а також здійснено фотографування, звуко- і відеозапис.
Речові докази
Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, в тому числі магнітні, електронні та інші носії аудіовізуальної інформації (ст. 65 ЦПК України).
В основі юридичної природи речових доказів як засобів доказування покладена здатність предметів матеріального світу змінювати свої властивості під впливом навколишніх подій та явищ. Через це, фактичні дані, які мають значення для справи, можуть бути отримані не тільки шляхом вивчення зовнішнього вигляду речового доказу, а й шляхом встановлення часу його створення чи зміни.
Огляд речових доказів за їх місцезнаходженням здійснюється за правилами, встановленими ст. 140 ЦПК України (див. попередній підпараграф щодо огляду письмових доказів за їх місцезнаходженням).
Речові докази, які швидко псуються, оглядаються судом негайно, навіть під час провадження у справі до судового розгляду, з повідомленням про призначений огляд осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає огляду речових доказів. У разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, може бути залучено свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснено фотографування і відеозапис. Після огляду речові докази, які швидко псуються, повертаються особам, від яких вони були одержані (ст. 141 ЦПК України).
Відповідно до ст. 187 ЦПК України речові докази оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом під час судового розгляду, а також пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким пред'явлено для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом. Ці заяви заносяться до журналу судового засідання.
Висновок експерта
Поняття та види експертизи.Одним із засобів доказування у цивільному процесі є висновок експерта, який є результатом проведеного експертного дослідження. Тому спочатку потрібно зупинитися на понятті експертизи, порядку її призначення та проведення.
Термін «експертиза» (від лат. expertus та від франц. expertise означає: досвідчений; випробуваний).1 Отже, можна стверджувати, що будь-яка експертиза є, в першу чергу, застосуванням спеціальних знань, які пройшли апробацію досвідом.
Основними ознаками експертизи є:
1) використання спеціальних знань;
2) проведення досліджень з метою встановлення обставин, що мають значення для справи;
3) спеціальний суб'єкт проведення експертизи;
4) процесуальна форма оформлення експертизи;
5) проведення на підставі ухвали суду.
Таким чином, експертиза - це проведення на підставі ухвали суду особою, яка володіє спеціальними знаннями та має спеціальний процесуальний статус (експертом), дослідження певних фактичних обставин справи з метою повідомлення суду відомостей, які мають значення для справи, що оформляється спеціальним документом - висновком експерта.
При розгляді цивільних справ може виникнути необхідність у проведенні різних видів експертиз: судово-психіатричної, почеркознавчої, авторознавчої, технічної експертизи документів, технічної експертизи матеріалів і засобів відеозвукозапису, будівельно-технічної, бухгалтерської, товарознавчої тощо.
В юридичній літературі виділяються багато різних підстав класифікації експертиз', однак процесуальне значення мають лише такі:
1) за послідовністю проведення експертиз - первинні та повторні;
2) за обсягом проведених досліджень - основні та додаткові;
3) за кількістю експертів, які проводять дослідження,- одноособові та комісійні;
4) за характером знань, які використовуються в процесі експертного дослідження,- однорідні та комплексні.
У ЦПК України своє закріплення знайшли положення щодо додаткової, повторної, комісійної та комплексної експертиз.
Відповідно до ст. 150 ЦПК України у випадку неповноти або недостатньої ясності висновку експерта суд може призначити додаткову експертизу. Проведення такої експертизи доручається тому самому або іншому експерту (експертам).
Отже, до призначення додаткової експертизи суд вдається після розгляду висновку первинної експертизи, тобто при проведенні якої об'єкт досліджувався вперше, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо.
Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30 травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах» висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об'єкти чи не дав вичерпних відповідей на поставлені перед ним питання; неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер.
У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження нових об'єктів або тих самих об'єктів щодо інших обставин справи, суд призначає нову експертизу, яка не є додатковою.
Якщо висновок експерта буде визнано необгрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Комісійна експертиза має місце у випадку, коли для дослідження об'єкта залучаються спеціалісти одного профілю. Така експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напря-му знань.
Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦПК України).
Під комплексною експертизою розуміють експертизу, яка проводиться не менше як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.
Такий вид експертизи призначається тоді, коли для дослідження одного об'єкта (сукупності об'єктів) та встановлення однієї обставини, яка вишукується, необхідно одночасне застосування спеціальних знань декількох різних сфер науки, мистецтва, техніки або ремесла та, відповідно, необхідна участь декількох експертів різних спеціальностей1.
Порядок призначення експертизи.Суд призначає експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, за заявою осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 143 ЦПК України).
Необхідність проведення експертизи щоразу випливає з матеріалів справи і, таким чином, носить об'єктивний характер. Проте законодавство встановлює випадки обов'язкового призначення експертизи. Так, суд зобов'язаний призначити експертизу у разі заявления клопотання про призначення експертизи обома сторонами.
Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:
1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;
2) психічний стан особи;
3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 145 ЦПК України).
ЦПК України чітко не врегульовує порядок призначення судової експертизи. Тому цьому питанню приділено увагу в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 р. № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від ЗО грудня 2004 р. № 144/5) та Постанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від 30 травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах».
Враховуючи положення статей 143, 171 ЦПК України і п. 9 цієї Постанови можна визначити, що суд при призначенні експертизи виконує такі дії:
1) з'ясовує обставини, що мають значення для надання експертного висновку;
2) визначає особу або (та) установу, якій буде доручено проведення експертного дослідження. Відповідно до ч. 2 ст. 143 ЦПК України, якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості. Крім того, особам, які беруть участь у справі, надано право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту.
3) пропонує учасникам судового розгляду письмово подати питання, які вони бажають порушити перед експертами;
4) оголошує ці питання, а також питання, запропоновані судом;
5) заслуховує думки учасників судового розгляду з приводу поданих питань;
6) у нарадчій кімнаті обмірковує всі питання, виключає ті з них, що виходять за межі компетенції експерта або не стосуються предмета доказування, формулює питання, які він порушує перед експертом з власної ініціативи, остаточно визначає коло питань, що виносяться на вирішення експертизи, і виносить ухвалу про її призначення. Законодавець наголошує: кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому він має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі (ч. З ст. 143 ЦПК України);
7) оголошує в судовому засіданні ухвалу про призначення експертизи;
8) попереджає під розписку експерта, який не працює у державній експертній установі, про кримінальну відповідальність за заві-домо неправдивий висновок і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, а також приводить його до присяги;
9) передає ухвалу про призначення експертизи експертові або відповідній експертній установі.
Результат дій по призначенню експертизи відображається в особливому процесуальному акті - ухвалі суду про її призначення. Винесення цієї ухвали є обов'язковим. Вона є процесуальною підставою для проведення експертизи, надає спрямованість спеціальному дослідженню, а також визначає момент, з якого особа, якій доручається проведення експертизи, набуває статус експерта. Саме з моменту винесення такої ухвали виникають відповідні права та обов'язки в учасників процесу.
По окремих категоріях справ питання, які обов'язково ставляться перед експертами, визначаються судовою практикою. Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 березня 1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» в ухвалі про призначення судово-психіатричної експертизи в справах про визнання громадянина недієздатним на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:
1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;
2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними. В юридичній літературі також обґрунтовано вказується, що у складних випадках, коли для підготовки питань необхідні спеціальні знання, доцільно до їх формулювання залучати експерта, якому буде доручена експертиза, чи іншого фахівця2.
Проведення експертизи та висновок експерта.Експертиза проводиться в суді. Якщо ж це потрібно у зв'язку з характером досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду, її можна проводити і поза судом (ч. 1 ст. 147 ЦПК України).
У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.
Відповідно до п. 4.9 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз при проведенні дослідження експерт повинен уживати заходів щодо збереження наданих на експертизу об'єктів, щоб не допустити їх знищення або пошкодження.
У разі пошкодження чи знищення об'єкта в процесі дослідження до висновку експертизи вноситься про це відповідний запис. Пошкоджені під час дослідження об'єкти або їх залишки повертаються до суду, який призначив експертизу.
Результати проведеного експертного дослідження закріплюються експертом у його мотивованому висновку, який надається у письмовій формі та приєднується до справи.
Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обгрунтовані відповіді на питання, задані судом (ст. 66 ЦПК України).
Висновок експерта як самостійний засіб доказування має свої особливості, які полягають насамперед у тому, що експерт повідомляє суду фактичні дані, встановлені в процесі проведеного дослідження на підставі спеціальних знань. Жоден інший із передбачених законом засобів доказування не містить у собі як складовий елемент судження про факти. Наприклад, змістом показань свідка є відомості про факти, що спостерігалися ним, думка ж свідка про них не має доказового значення. У зміст висновку експерта обов'язково входять умовиводи, висновки про фактичні дані, і саме вони, насамперед, мають доказове значення.
Таким чином, сутність висновку експерта полягає в тому, що він є заснованим на завданні суду, сформульованому в ухвалі про призначення експертизи, викладом експертом фактичних даних, що мають значення для справи і встановлених ним на основі спеціальних знань у результаті експертного дослідження.
Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, виділяють три складові частини висновку експерта: вступну (формальну), дослідницьку і заключну (висновки).
У висновку експерта повинно бути зазначено:
1) коли, де, ким (ім'я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза;
2) хто був присутній при проведенні експертизи;
3) питання, що були поставлені експертові;
4) які матеріали експерт використав;
5) докладний опис проведених досліджень;
6) зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання (ч. З ст. 147 ЦПК України).
Крім цього, у висновку обов'язково потрібно зазначити, що експерта попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.
Після отримання висновку експерта, особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися з ним, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу (ч. 4 ст. 143 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 147 ЦПК України суд має право за заявою даних осіб або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Таке пояснення заноситься до журналу судового засідання.
Забезпечення доказів
За загальним правилом, сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Проте належні докази у справі не завжди є у осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі. Вони інколи знаходяться у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу. В таких випадках подання доказів, якщо не вжити необхідних заходів, може згодом стати утрудненим або неможливим, оскільки вони можуть зникнути або їх можуть пошкодити. З метою захисту інтересів сторін та інших учасників процесу, цивільне процесуальне законодавство передбачає інститут забезпечення доказів, норми якого регламентують процесуальний порядок вжиття судом термінових заходів щодо закріплення фактичних даних, щоб в подальшому при розгляді справи була можливість їх використати як докази1.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.
За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому разі заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У випадку неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (частини 3,4 ст. 133 ЦПК України).
Відповідно до ст. 135 ЦПК України заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено - місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Однак присутність цих осіб не є обов'язковою. У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.
Поряд із процесуальним порядком забезпечення доказів, у ч. 2 ст. 133 ЦПК України встановлено і способи їх забезпечення, якими є:
1) допит свідків;
2) призначення експертизи;
3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.
У необхідних випадках судом можуть бути застосовані й інші способи забезпечення доказів.
Питання для самоконтролю
1. Поняття доказів.
2. Види доказів.
3. Поняття та предмет доказування.
4. Елементи процесу доказування.
5. Підстави звільнення від доказування.
6. Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників як засобів доказування.
7. Особливості показань свідків.
8. Особливості письмових доказів.
9. Речові докази як засіб доказування.
10. Поняття та види експертиз у цивільному процесі.
11. Порядок призначення експертизи.
12. Ухвала про призначення експертизи.
13. Оформлення висновку експерта.
14. Способи забезпечення доказів...
ТЕМА 15
НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ