Історія розвитку кримінального законодавства щодо примусових заходів медичного характеру
З метою забезпечення комплексного та системного характеру дослідження з’являється необхідність у ретельному вивченні й аналізі інституту примусових заходів медичного характеру як історичного явища, що становитиме підґрунтя для належного зрозуміння особливостей його виникнення та розвитку, а також визначити місце зазначеного інституту в системі кримінального права.
Щодо періодизації історії розвитку інституту примусових заходів медичного характеру, то вона безпосередньо пов’язана із розвитком всієї системи національного кримінального законодавства. В юридичній літературі наявні різні погляди щодо періодизації історії вітчизняного кримінального права та законодавства. На мою думку найбільш сучасним поглядом з цього приводу є позиція професора П.Л. Фріса, котрий виокремлює шість періодів розвитку національної кримінально-правової політики, котра відповідає періодам розвитку кримінального законодавства України: 1) період феодальної роздробленості (ІХ – середина ХІ стол.); 2) період козацької держави (середина ХVІІ стол. – середина XVIII стол.); 3) період творення Української незалежної держави (1917–1922 рр.); 4) період кримінального законодавства Української РСР (1917–1991 рр.); 5) період кримінального законодавства незалежної України до ухвалення КК (1991–2001 рр.); 6) сучасний період – період після прийняття першого національного КК (5 квітня 2001 р. і по теперішній час)[1, с. 67–68].
Ця періодизація найбільш логічно і послідовно втілює історичний розвиток інституту примусових заходів медичного характеру в Україні.
Кожен з даних періодів характеризується певним рівнем розвитку суспільства та приближення до гуманізації суспільної думки на рахунок застосування примусових заходів медичного характеру.
Дослідження історії кримінального права демонструє, що у стародавньому світі психічні та інші небезпечні для здоров’я оточуючих людей хвороби визнавалися в суспільстві як прояви гніву богів або злих духів, а у середньовіччя – як вплив нечистої сили, відступництва від віри або породження гріховності взагалі. Через такі хибні суспільні погляди особи, які мали ці хвороби, визнавалися одними з найнебезпечніших злочинців і підлягали тортурам і стратам.
Вчення про примусові заходи медичного характеру з’явилося в науці кримінального права тільки на початку ХХ століття. Проте випадки застосування заходів медичного примусу були відомі ще з давнини. Турбота державних інституцій про психічно неповноцінних осіб виявилася ще в період створення Київської Русі. Як стверджує Є.В. Пащенко, це об’єктивно випливає з аналізу положень Церковного Уставу Великого князя Володимира (996 р.), де передбачалося надання допомоги хворим, жебракам і душевно хворим [2, с. 11]. Обов’язок піклуватися про таких осіб покладався на ченців, використовувалися методи молитви та заклинання. Щодо лікування психічно хворих з використанням яких-небудь медичних засобів, то про це точні історичні відомості відсутні.
Перші спроби законодавчого закріплення правового положення душевно хворих на теренах нашої держави можна віднести до ХІІ століття. Для доби середньовіччя було характерним відображення в законодавчих актах релігійно-містичних та суєвірно-побутових уявлень про поведінку осіб з розладами психіки. Ставлення до таких осіб було неоднаковим: з одного боку, за вчинення насильницьких злочинів вони не притягалися до кримінальної відповідальності і трималися в монастирях як “ті, що зазнали страждань”, а з іншого боку, в разі посягання таких осіб на церковні чи державні інтереси зі “шкідливі розумом”, вони піддавалися страті [3, с. 77–78].
У положеннях законодавчих актів XVII–XVIII ст. спостерігалися незмінні уявлення про психічні хвороби. Положення про неосудність психічно хворих вперше отримали своє законодавче закріплення у другій половині ХVІІ ст. Надалі ідея непритягнення до кримінальної відповідальності душевнохворих відбивається у “Новоуказанных статьях о татебных, разбойных и убийственных делах” 1669 р.
На початку ХVІІІ ст. у вітчизняному кримінальному законодавстві наявність у особи психічної хвороби розглядалося в якості обставини, що пом’якшувала або виключала покарання. Визнавали психічну хворобу як обставину, що істотним чином впливає на покарання, однак про застосування до вказаних осіб примусових заходів медичного характеру не йшлося. Слід також зазначити, що настанови щодо душевно хворих, судовій практиці того часу були відомі непоодинокі випадки їх засудження до страти, довічного чи тривалого тюремного ув’язнення.
Важливим етапом становлення інституту примусових заходів медичного характеру було видання в 1722 р. Петром І Указу “О свидетельствовании дураков в Сенате”, який законодавчо закріпив проведення судово-психіатричної експертизи, що зародилася у Росії в ХVІ–ХVІІ століттях. В якості експертів спочатку виступали монахи, а наприкінці XVII ст. до проведення таких експертиз вже долучалися лікарі [4, c. 301].
З ХVІІІ ст. починається так званий медичний етап розвитку психіатричної допомоги, настання якого характеризується виданням відповідних нормативних актів, що регламентують запровадження спеціальних закладів. Таким нормативним актом був указ Петра І про створення спеціальних лікарень для душевно хворих (1723 р.), на підставі чого не поміщали таких осіб до монастирів.
Свідченням подальшого розвитку медицини та її все більш гуманістичної спрямованості є видане “Учреждения для управления губерниями” від 7 листопада 1775 р., яке визнавало саму необхідність лікування осіб, що мали хвороби, і з цією метою передбачало створення “домов для больных неизлечимых”.
На початку XIX ст. з’являється нове положення з питання про непритягнення психічно хворих до кримінальної відповідальності.Вже 23 квітня 1801 р. Олександр I видає Указ “О непредании суду поврежденных в уме людей и учинивших в сем состоянии смертоубийства” [3, c. 79]. Цим правовим актом засвідчувалося принципове визнання некараності дій психічно хворих, однак це стосувалося лише вбивства.
Однак застосування лікувальних заходів та їх ефективність у той час бажали кращого. Умови утримання хворих свідчили, що ставлення до ув’язнених було позбавлене будь-яких проявів гуманізму. Замість медичної допомоги з арештантами часто проводили релігійно-моральні бесіди, які не надавали позитивних змін в стані особи.
Аналізуючи умови утримання засуджених у цей історичний період, можна дійти висновку, що адміністраціями в’язниць майже не вживалося заходів медичного характеру щодо ув’язнених осіб.
На початку ХХ ст. ситуація навколо лікування хворих принципово не змінилася. Головне тюремне управління видавало з даного приводу нормативні документи, що були позбавлені практичного значення. Суттєвих змін до законодавства про примусові медичні й лікувальні заходи не сталося й у період творення Української незалежної держави (1917–1922 рр.).
Досліджуючи кримінальне законодавство радянського періоду, можна зазначити, що характерними особливостями механізму правового регулювання інституту примусових медичних заходів було повне виключення можливості покарання осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, та застосування до таких осіб примусових заходів медичного характеру, а також встановлення кримінальної відповідальності за злочини, вчинені особами в стані сп’яніння.
Виданий у 1922 р. КК УРСР розмежував передбачені в попередньому законі заходи примусу на "покарання" та "інші види соціального захисту", до яких, поряд з іншими, відніс "поміщення до закладу для розумово відсталих або морально дефективних"[6, c. 21].
Значною подією в розвитку вітчизняного кримінального права було прийняття 29 жовтня 1924 р. “Основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік” – першого загальносоюзного кримінального законодавства, що творчо узагальнило і розвинуло основні положення кримінальних кодексів всіх союзних республік [7, c. 430], у тому числі положення щодо примусових заходів лікування.
Більш детально примусові заходи медичного характеру були регламентовані у КК УРСР 1960 року. Зокрема, у ст. 13 цього КК розкривалися види примусових заходів медичного характеру та умови їх застосування.
Ще одним кроком на шляху подальшого розвитку інституту примусових заходів медичного характеру було прийняття 22 лютого 2000 р. Закону України “Про психіатричну допомогу”, який, виходячи з пріоритету прав і свобод людини, визначив правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, регламентував діяльність уповноважених на те органів та визначив коло прав та обов’язків фахівців, що беруть участь у наданні психіатричної допомоги.
У прийнятому 5 квітня 2001 р. новому КК України законодавець у розділі ХІV Загальної частини об’єднав примусові заходи медичного характеру та примусове лікування в комплексний інститут. Чинний КК України присвятив більше уваги примусовим заходам медичного характеру: визначив поняття та мету їх застосування, види заходів та категорії осіб, до яких застосовуються примусові заходи, а також порядок їх застосування, а також вперше на законодавчому рівні врегульовано питання їх продовження, зміни і припинення.
На сьогодні примусові заходи медичного характеру, окрім КК України, регламентуються КПК України, КВК України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, Законами України “Про психіатричну допомогу”, “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” тощо.
Отже, підсумовуючи викладене слід зазначити, що еволюція поглядів на проблему лікування осіб із психічними розладами пройшла багатовіковий шлях. Суттєвий прогрес на всьому етапі розвитку даного інституту відмічається, появою перших психіатричних лікарень, хворим починає надаватися психіатрична допомога, з’являються перші спроби правової регламентації примусових заходів медичного характеру. Розвиток інституту примусових заходів дав можливість виокремити психіатрію в окрему галузь науки і виділити примусові заходів медичного характеру в самостійний інститут кримінального права.