Весна – красуня запізнилась
Весна - красуня запізнилась
Все холоди і холоди,
А я, як птаха білокрила
Лечу у вись кудись завжди.
Ловлю одну ту мить натхнення,
Коли тремтить моя рука.
Коли радіє серце в мене
Душа вирує, як ріка.
Як добре з слів вінки сплітати,
Повір – це справжня благодать
В слова найкраще укладати,
Як хліб і сіль їх дарувать.
Благослови, всесильний Боже,
Дай мудрість, розум освіти.
І ці слова зуміють може,
Когось од зла уберегти.
Це – злоби людської трунок
Ну, скажіть, ну, хто придумав?
Ці огидні матюки,
Це – злоби людської трунок,
Це – нікчемності знаки.
Ну, хіба, вам легше стало?
Як промовили той мат.
Доброта умить зів’яла
І гріхів посипавсь град.
То ж, тримай свого язика,
Бо радіють в пеклі там,
Коли грізним своїм криком
Ти душі руйнуєш Храм.
Христос Воскрес
Христос Воскрес
Зійшов з небес.
Спасти цей люд,
Гріховний бруд
Омити.
Провини всі, що наче сіль
Простити.
Його ми славим в молитвах
В думках своїх і у словах,
Всякчас, щодень у всі віка.
Христос Воскрес!
Радіють люди,
Всесильний Він із нами всюди.
Цього прошу, не забуваймо,
Гріхами душ не оскверняймо.
За вас всі ангели радіють
Кумі Руслані та її нареченому Олександру у день весілля
Ми вас, молодята вітаєм,
Бажаєм щастя і тепла.
Нехай Господь оберігає,
Кохання б’є, як з джерела.
Завітні збудуться всі мрії,
Весна у поглядах цвіте.
За вас всі ангели радіють,
Із ними сонце золоте.
Живіть у злагоді й любові,
Нащадків мудрих ви ростіть.
Нехай життя буде казкове,
А в нім, як свято кожна мить.
Війна – страшне це слово
Війна – страшне це слово,
Це – прояв нелюбові.
Помилуй, Господи, спаси,
Любов’ю душу ороси.
Щоб між народом ненависті
Не було помисли лиш чисті,
Єднали всіх.
Добро, як сонечко сіяло,
Теплом всі душі зігрівало.
Вклонитися я хочу людям,
Що підставляли кулям груди
Заради миру на землі.
Аби дорослі і малі,
Тривог і сліз повік не знали
В молитвах Бога прославляли.
Вклоняюся за мужність вашу,
Снаги й здоров’я повну чашу
Бажаю серденьком усім.
До читача
Гонорарів повір, не отримую,
А слова дістаю із душі
Їх старанно обрамлені римою,
Як вінки уплітаю в вірші.
А найвищою є нагородою,
Що за гроші її не купить,
Як читатимеш їх з насолодою
І весна у очах забринить.
Ледь помітно сріблиться волосся
Ледь помітно сріблиться волосся
Свій відбиток лишають роки…
Бід чимало пізнать довелося,
Але я не корюся таки.
Бо я жінка, поетка і мати,
Оберіг родового гнізда
Перешкоди всі маю здолати,
Бо я сильна, бо я молода.
Бо я вірю – любов невмируща,
Бо я вірю – всесильне добро.
Цим живе на землі усе суще,
Це – основа одна всіх основ.
Куточок цей, неначе рай
Твоїй могилі поклонитись,
Таку можливість дав Господь.
На цю красу усю дивитись,
На чистоту Дніпрових вод.
Кінця захопленню немає,
Куточок цей, неначе рай.
Тут кожна пташечка співає,
Про Україну, рідний край.
А я вдихаю аромати,
Так пахне ладан у церквах.
І на душі вирує свято,
Таке піднесення в думках.
Спасибі, Господи, всесильний,
Що ти привів мене сюди
До сина неньки – України,
Яку любитиму завжди.
Якій несу я своє серце
Відкрите настіж у віршах.
Як доброти мале озерце,
Немов весною пісню птах.
Не треба скаржитись на долю
Не треба скаржитись на долю,
Вона у кожного своя.
У когось виткана із болю,
У когось - пісня солов’я.
Господь дає усім по силах,
Свій хрест смиренно ти неси.
На всіх життєвих крутосхилах,
У нього захисту проси.
Проси великого терпіння,
Проси душевної краси,
Бо, лиш душа твоя нетлінна
В усі лишається часи.
Бо, лиш душа колись до Бога
Зійде по східцях на поклін,
Яка буде її дорога?
Тоді, як тіло роз’їсть тлін.
Тримай її немов люстерко
Завжди у повній чистоті,
Щоб не будо на серці терпко
Іди, з молитвою в житті
Не треба скаржитись на долю,
Що небесами нам дана.
Нехай із грудочками солі,
Вона ж у нас лише одна.