Вклонімось низько ветеранам
Вклонімось низько ветеранам,
За їхню мужність у боях.
За ті глибокі, давні рани,
Що є у душах і тілах.
За ту відвагу і упертість,
З якою йшли на ворогів.
Щоб назавжди з землі їх стерти,
Щоб гул гарматний не гримів.
Вклонімось низько, тим солдатам,
Що віддали своє життя,
Щоб нам війни повік не знати,
Щасливе мати майбуття.
Я без тебе – буду жити
Ти для мене – біль суцільний,
Я для тебе – пустота…
Ти сім’ю без жалю кинув,
Почуття всі потоптав.
Я без тебе – буду жити
Йти в щасливе майбуття,
Бо умію я любити
В усіх проявах життя.
Я лиш просто скажу: «До побачення»
Ти холодний, як лід, озалізнений,
Ти здається, не маєш серця.
Помилки виправляти вже пізно нам,
Бо розбилась сім’я на скельця.
Я не буду просити пробачення,
Я не буду образ терпіти,
Я лиш просто скажу: «До побачення»
І піду у спекотне літо.
В літа, в осені, в зими у весни,
Я назавжди з життя твого счезну.
День сьогодні незвичайний
День сьогодні незвичайний,
Бо минуло двадцять літ…
Коли дзвоник нам останній,
Путь відкрив в широкий світ.
Є у кожного вже досвід
Свій життєвий на плечах,
Ми тепер уже дорослі
У нас мудрість у очах.
А у душах – ми ті ж діти
Гомінкий і дружний клас.
Маєм привід порадіти,
Не зітер бо дружби час.
То ж добра усім я зичу
І здоров’я, і тепла.
Хай життя до звершень кличе,
Як пташину змах крила.
Хай збуваються всі мрії
І у всьому таланить.
Долі щастям хай рясніють,
Біль серця вам не ятрить.
Маленька кицюня
Маленька кицюня,
Що звалася Мурка
Поклялася якось
Не їсти мишей.
- Я, лиш пограюсь із ними у «Жмурки»,
- Злегка пограюсь і трошки лише.
Гралася довго, допоки та мишка,
Геть не спустила свій дух.
- Так тобі й треба - озвалася кішка,
- Я вже втомилася бігати,- Ух!
З’їла ту мишку, одну, другу, третю…
Спитаєш читачу, то де ж тут мораль?
Не довіряйте ви хитрим «кицюням»,
Бо проковтнуть, і не візьме їх жаль.
І безмежно я щаслива
На струні душі моєї
Народилися вірші
І сіяючи зорею,
Повели до світлих мрій.
Тут я друзів справжніх стріла
І Берізка серед них
Світ поезії відкрила,
Як чарівний цвіт весни.
І лягали стрічки перші
Несміливо на папір…
На серденьку стало легше,
Відступив зневіри звір.
Тобі дякую я доле.
За всіх друзів, що дала.
І крізь радощі і болі
На Парнас мене звела.
І безмежно я щаслива,
Тим, що пишуться вірші
У день сонячний чи в зливу,
Струн торкаються душі.
В цьому світі мінливім
В цьому світі мінливім
Я є жінка і мати.
Цим безмежно щаслива,
Це є дуже багато.
Хай ніким не кохана,
Може, кимось забута…
Хоч на серці є рани
Не повинно так бути.
Бо, в цім світі мінливім
Я є жінка і мати,
На зло бурям і зливам
Вірю в щастя я свято.
Я боюсь уже любити
Мені боляче зробили,
Я боюсь уже любити.
Моє серденько розбили,
Як з розбитим серцем жити?
Розлетілося на друзки,
Як тепер його зібрати?
Простягла до щастя руки –
Довелося знов страждати.
І душа тепер зболіла
Знов боїться покохати,
Бо обтяли бідній крила,
Бо в ній болю так багато.
Але часом, як пташина
Полетіти хоче ввись…
І повірити дитинно,
Все владнається, колись.
Що треба жити
А знаєш, як болить душа,
Як наплюють і зрадять
Не передати у віршах
І в серенадах.
Як важко встати із колін,
Як б’ють у спину.
Повірить у красу весни
В зимову днину.
Повірить хочеться мені,
А я – боюся.
Болить душа углибині,
А я – сміюся.
І тільки хтось близький-близький
Мій біль помітить.
І скаже дотиком руки,
Що треба жити!!!
Хоч у сні…
Я до тебе ніжно –ніжно,
Хоч у сні, а пригорнусь…
Щоб прогнати зиму сніжну,
Щоб повірити в весну.
Хоч можливо, це гріховно
Та я гріх цей відмолю.
Моє серце до твойого,
Я легенько притулю.
І так тепло-тепло стане,
Як з’єднаються серця.
І жура умить розтане,
Сльози зникнуть із лиця.
Село моє
Село моє, таке прекрасне
Де трав і квітів дивоцвіт.
Тут світить сонечко так ясно
І мрії кличуть у політ.
Село моє, найкраще в світі
Красою сповнене й теплом.
Зростають тут кмітливі діти
І б’є натхнення джерело.
Трудящі скрізь живуть в нас люди,
Що мають лагідні серця.
Добро і ласку сіють всюди,
Усмішки приязні з лиця.
.
Пишу і я свої тут вірші,
Що до людей ідуть крізь час…
Я вдячна доленьці найбільше,
Коли летить у дім Пегас.
Коли перо в руці гарячій,
Тремтить і сиплються слова.
Я ще творю, дишу це значить,
Строфа рождається нова.
Село моє і хати білі,
Я шлю доземний вам уклін.
Моєму серденьку ви милі,
Ви, - найдорожчі на землі.
Тож повертайтеся частіше,
До свого рідного села,
Ті, хто колись його залишив,
Кого дорога повела
В краї далекі…
Тож повертайтесь, як лелеки,
До свого милого гнізда.