Німецька класична філософія
Німецька класична філософії є закономірним результатом розвитку соціальної реальності і мислення Нового часу. Це закономірний результат розвитку європейської культури у цілому. Тому для розкриття передумов її виникнення слід враховувати як особливості Німеччини того часу, так і ту соціальну і духовну атмосферу, яка склалася на той час у Європі.
Новий час у європейській культурі – це період буржуазних революцій – нідерландської (1566-1609), англійської (1640-1650), французької (1789), німецької (1848-1849).
При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.
Ще одна загальна риса німецької класичної філософії - її ідеалізм, також зумовлюється як загальними особливостями Європейської культури того часу, так і особливостями Німеччини.
У вихорі революційних подій європейська культура шукає ідеал суспільного устрою і намагається утвердити його у дійсності.
У розвитку німецької класичної філософії розрізняють два етапи: перший представлений Кантом, другий –Фіхте, Шеллінгом, Гегелем. Перший охоплює час до Французької революції. Другий – після неї. Різке загострення класових суперечностей напередодні революції у філософії знаходить вираз у суперечності між ідеалом, розумом і дійсністю. Після революції буржуазія примирюється з дійсністю і сприймає її як "розумну".
І. Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає І. Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. І. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні. Розробляючи проблеми гносеології, І. Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає І. Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у І. Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній І. Кант визначає як трансцендентний світ.
І. Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку І. Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок.
Існує, вважає І. Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. І. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку І. Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії.
І. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, сукупність. 2. Якості: реальність, заперечення, обмеження. 3. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування. 4. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість. Вказаними категоріями, підкреслює І. Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.
І. Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. І. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок І. Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок І. Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом. Розум, наголошує І. Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду.
Трансцендентальні ідеї І. Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі. Далі І. Кант формулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку І. Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
І. Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з І. Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.
У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, І. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, І. Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення. У другий період своєї творчості основну задачу філософії Кант починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Тому філософія цього періоду одержала назву критичної. Вчення це було викладено у трьох трактатах: “Критика чистого розуму” (вчення про пізнання, 1781 р.), “Критика практичного розуму” (проблеми етики, 1788 р.), “Критика здатності судження” (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі, 1790 р.).
Передумова усіх трьох “Критик” - вчення Канта про “речі у собі” та “явища”. Відокремив явища (“речі для нас”) від “речей у собі”, які за Кантом не подаються у досвіді, він намагався довести, що речі самі по собі пізнати не можна, що ми пізнаємо лише явища, чи ті засоби, якими вони впливають на органи почуттів. Тобто він зробив висновок про принципову непізнаваємість світу як такого (агностицизм). Звернемось до ходу його думок. Щось невідоме - “річ у собі” - впливає на наші органи почуттів і викликає у нас відчуття (у цієї частині свого вчення він матеріаліст, але далі міркує як ідеаліст та агностик). Відчуття, які виникли, упорядковуються за допомогою апріорних (тобто до досвідних та необхідних) форм чуттєвості - простору та часу. Розміщуючись поряд один з одним відчуття складають предмети сприйняття. Але сприйняття має особистий, суб’єктивний характер. Для того, щоб перетворитися на досвід, тобто щось об’єктивне та загальнозначуще, необхідна участь іншої пізнавальної здатності - розсудку, який виконує функції підведення чуттєвих почуттів під загальні поняття (які теж за Кантом апріорні). Розсудок, таким чином, сам створює предмет згідно з апріорними формами мислення. Тому ми пізнаємо те, що самі створили. Але розсудок - це ще не вища пізнавальна здатність. Йому не вистачає мети, тобто стимулу, який би керував їм. Такою рушійною силою пізнання є розум, який дає нам щось безумовне у вигляді ідей. Ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наш розум. Але ідеї не тотожні реальним предметам. Коли розум звертається до ідеї світу у цілому він зіткається з суперечностями, які неможна вирішити, так званими “антіноміями”, яких Кант виділяє чотири: 1)світ має кінець у просторі та часі і світ безмежний у просторі та часі; 2)усе у світі просте та неподільне, усе у світі складне та поділяється; 3)у світі існує свобода, у світі немає свободи, усе відбувається внаслідок необхідності; 4)існує бог як першопричина світу, не існує ніякої першопричини світу тобто бога. Отже, робить висновок Кант, розумове пізнання світу також не можливе. Тому у цілому ми пізнаємо лише явища, а не “речі у собі”.
Особисто Кант вважав, що у такому обмеженні людського розуму нема ніякої трагедії. Те, що втрачає від цього теорія пізнання виграє віра. Релігія перетворюється на предмет віри, а не науки й Кант вважає, що ця віра необхідна. Хоча Кант й прийшов до агностіцизму, який критикували як супротивники, так і прихильники філософа, але він глибоко та влучно розкрив механізм та труднощі процессу пізнання. Так, сучасна наука прийшла до висновку про принципову неможливість усунути суб’єкт пізнання з процесу пізнання, про що по суті й казав філософ. Але звідси не витікає, що між “речами у собі” та “речами для нас” існує неподільна межа. Вже Гегель обґрунтував наявність між ними нерозривного зв’язку: “явище суттєве, а сутність з’являється”, - підкреслював він. Тобто, пізнаючи явища, ми пізнаємо й певні якості “речей у собі”, інакше ми не мали б змоги узгоджено, цілеспрямовано діяти, досягати запланованої мети. Процес пізнання, безумовно, безмежний, але з цього твердження можливий й іншій, ніж у Канта, висновок - світ можна пізнати, але існують речі, які ще не пізнали, істина відносна, але містить у собі й момент істини абсолютної.