У Донецьку на будівлі, в якій жив П.Байдебура з 1948 по 1971 роки, встановлено меморіальну дошку. 3 страница

Книжки дали мені крила й майбутнє, розкрили мені огненні простори, повні золота й крові... Краса й сила одкрили мені своє лице і обійми».

Ті озерні води, неба синь тонка...

Робота з текстом 1. Яке почуття викликала у вас прослухана поезія? 2. Яким уявляєте Сергія Лукича? 3. Як поет його називає? 4. Яку роль зіграв він у житті Володимира Сосюри? 5. Чому Володимир Сосюра з любов’ю ставиться до вчителів?

Запам’ятай! Партитура (у музиці) – система роздільного запису на кількох нотоносцях, розташованих колонкою і поділених спільними тактовими рисками, всіх голосів багатоголосного твору для виконання ансамблем, оркестром або хором. Партитура (у спектаклі) – сукупність ліній поведінки дійових осіб вистави.

Реєстр основних партитурних знаків

Попрацюй у парах 1. Заповніть таблицю. 2. Складіть партитури поетичного вірша з урахуванням наданих вище рекомендацій.

Зарубай собі на носі Пам’ятка «Як навчитися виразно читати віршові твори» 1. Вдумливо прочитай вірш. 2. З’ясуй лексичне значення не зрозумілих тобі слів. 3. За змістом та ідеєю твору визнач настрій, з яким читатимеш твір. 4. У кожному рядку визнач (підкресли олівцем) стрижневе слово, тобто слово, на яке падає логічний наголос (слово, яке слід інтонаційно голосом виокремити, бо воно найвагоміше в рядку чи реченні). 5. Познач олівцем паузи: а) кома – ледь помітна пауза (позначка – /); б) двокрапка й тире – помітна пауза (позначка – //). в) крапка – явна пауза із інтонацією завершеності (позначка – ///). 6. Ліворуч від кожного рядка постав стрілку, що передає тон читання: а) підвищення тону – стрілка вгору (↑); б) зниження тону – стрілка вниз (↓); в) рівний тон – горизонтальна стрілка (→). 7. Прочитай кілька разів вірш з дотриманням вимог усіх позначок. 8. Читаючи вірш, уявляй картини, які виникають, і запам’ятовуй їх послідовність.

Спробуй, чи креативний ти! 1. Запишіть асоціації до слів «завод», «школа», «учитель», «очі». 2. Створіть уявний пейзаж місцевості, яку оспівує В.Сосюра? 3. Напишіть твір-мініатюру про улюбленого вчителя «Учитель мій! Тебе я не забуду…».

§9. Поет-гуморист А.Д. Косматенко.
«Скіфська сережка»

Мій батько, сповнений надій

Рукою вдалеч показав.

«Люби цю землю, сину мій,

Люби завжди. Завжди!» …

А.Д. Косматенко

Над мальовничими берегами річки Мокрi Яли широко розкинулось велике красиве село Времiвка. Тут 3жовтня 1921 року народився Анатолiй Денисович Косматенко – майбутнiй байкар, класик української сатири та гумору. Письменник по-справжньому глибоко розумів призначення мистецтва, розумів, що виховати правдивою молоду людину можна тільки правдою, і питання правдивості творів вважав одним із основних у справі впливу на юнацтво. Це особливо засвідчує його байка «Філоксен та Діонісій». Про завдання й обов'язки мистецтва веде він мову і в «Чаплініаді»,і в «Дуньці», і в байках «Красуня і поет», «Дуб і Музика». Помер письменник 6 квітня 1975року.

Зарубай собі на носі Легенда – усне народне оповідання про чудесну подію, що приймається як достовірна. Найбільший інтерес становлять легенди про історичні події та народних героїв.

Запам’ятай! Скіфи – степові племена, які населяли південну частину території сучасної України в 1 тис. до н.е. – на початку 1 тис. н.е. Кам’яна Баба – монументальні кам'яні скульптури, які з'явилися на території сучасної України більше 6 тис. років тому. Кам'яні статуї або баби поширені в степовій смузі, вони розглядалися давніми людьми як ідоли-обереги. Великі камені установлювалися на курганах. Скіфська могила – високий насип на місці давнього поховання. Степ – великий безлісий, вкритий трав'янистою рослинністю, рівнинний простір у зоні сухого клімату. Мур – висока кам'яна або цегляна стіна навколо чогось.

СКІФСЬКА СЕРЕЖКА

(Легенда степу)

Передцвіття Вона стояла у степу, Де пах полин і зблискував птах пером. І її завезли на подвір'я музею. її, стару Кам'яну Скіфську Бабу. Правічну. Скільки їй літ? Вона і сама не віда. Стояла мовчазна. Одсторонена. Під муром, Приходили чужинці (Приходили, не на конях під'їжджали). Торкались її обличчя, грудей. Сміялись. А Бабі було кривдно. І сором пік. А ще гірше – вночі: Сама-самісінька. Видивляла свої кам'яні стосотлітні очі... І – ждала. Кого? Чого?.. Ай, ні! Степу не видко... Застують їй паркани і високі стіни. А так хотілось – степу! Одна втіха: високо в небі, Мов скіфська сережка, Зіходив місяць... І Кам'яній Бабі з того було щасно. І солодко-млосно.

Скіфські баби біля Донецького краєзнавчого музею І вона дрімала... І снився їй сон, Давній-прадавній, Снивсь молодий скіф! Чорне, вітром скуйовджене волосся... Непозабуті, жадано-ждані очі... Він примчав на огирі. [1] Він, молодий скіф! Бив копитьми скажений огир. А він на скаку Кинув її уперегин на кінську гриву. Свиснув знагла скіф! Заржав гарячий опір, зметнувсь – І вони мчали... Дзвеніла сталь підків. А вслід бігли, валували собаки – Вони хтіли перейняти скіфа. А він мчав, мчав,

Пригнувшись до кінської гриви, Аж доки не видобувсь у поле. І – осадив коня. І зніс її на ту ж високу могилу, Де колись вона стояла... І вона скрикнула! Скрикнула не як стара Кам'яна Баба. А молодо-молодо! По-дівочи, Як юна скіфка: "Степ!" – І пробудилась... Осеред подвір'я. Був день. Був блиск – палило сонце. А перед нею сидів молодик. Він сидів просто неба. Зневідь-чим він скидався на скіфа. Але то був не скіф – При ньому не було коня! Він щось робив.   Зв'язок поколінь

Скіф на коні   І Кам'яна Баба здогадалась: Так різьбили її діди й прадіди На кухлях, на глеках, На збруї, на зброї... Ні, так малювали ольвійські греки. Молодик теж малював. Він малював її, стару Кам'яну Скіфську Бабу. У нього теж були палючі очі. Але то був не скіф – При ньому не було коня! І вона, зігріта сонцем і його палючим оком, Здрімалась ізнов... І проз дрімоту, Терпку й солодку, Шепталась: "О Табіті, Табіті! Скажи: Чи знайде оцей чужинець собі коня? Чи обжене собак? І чи покаже мені степ Під сяйвом скіфської сережки?.."

Зацвіття

Мамо Оксано!

А Зірка – велика у нашім дворі!

Я не знаю, що мені тоді на тому стало: я сидів на давньому кам'яному порозі нашої хати. І плакав. А наді мною було так рясно зірок. Мені й досі здається, що коли я був малий, їх було більше, Мамо...

Я сидів на камені і плакав. Ну, що тоді було мені? Чого воно було тоді мені?

Еж, світ стояв – мов загадка! Безкраїй та солодкий, ще й таїною вкритий, мов туманцем наш білий степовий виноград у місячну ніч... Я плакав... А ви доїли корову – чулось, як дзвенить дійниця. Пахло степом...

Сяяли зорі... Але одна, найбільша, - вона стояла високо-високо просто нашого двору. Та ще - на краю блідого неба. Вище нашого вишневого саду. І та – тремтіла... Ну, чого їй? Може, то її було мені жаль?.. Але ні, – її втішав у пахучих сутінках коник-степовик: "Сюр!.. Сюр!.." Я теж наслухав. І ста-вало сумно, і солодко, і чогось мені жаль...Чого? Мамо!

Я здогадався. Через багато літ...

Перед мене – розчинене вікно. Я бачу, як блищить на київських горах лаврська дзвіниця, бані Софіївського собору, як горять вогні телевежі і за-свічує сяйвом Хрещатик...

Я здогадався, Мамо!

Зупевне.

...І видиться нічний спориш у нашому дворі. Яскрять росини... Світло Великої Зірки ллється з рогу нашої Красулі... Я чую, як диха степ. Я чую пахощі степових квітів...

Ой ті квіти!

Мамо, я знаю, чого мені тоді, давно-давно смутилось. Мені не стачало казки. Казки степових квітів. А вона ж бриніла в мені, п'янила мене. Безслівна, вона ходила круг мене. А я не міг сказати її.

З того плакав, Мамо.

Виходьте ж, квіти, на люди!

Виходь, Хрещатий Барвінку, нев'янучий лавре наш! То щастя, що ти безсмертний, – ні спека, ні вітер, ні люта стужа не в'ялять тебе. Недарма ж ти скрашаєш і русі дівочі голівки на весіллях, і могили суворих мужів, що твердо і прямо ходили по землі.

Виходь, Горицвіте!

Люди, вклонітесь йому! Він милує вам око і гоїть ваші болі...

Чебере-чебрече! Непоказний квіте наш!

Твої пахощі аж на весь світ стали, оповили духмяно планету – хай знає світ про наш безсмертний степ.

Маче!

Палай криваво, червоно-китайчано, аби всі відали, де ллялась наша кров.

Звіробою, Полине, Нечуйвітре, Ромене, Волошко, Золототисячнику -сходьтесь, квіти!..

А прийдуть ще й люди. Їх буде двоє. І вони юні. Бо стара Скіфська Баба і Коник – нехитрий степовий співець. І Чайка буде. Та в небі – Зірка.

Співайте ж, квіти! Шуміте, квіти! Вийтесь вінками, чиніть, творіте казку-легенду – ту, що снилась, виділась мені, що ходила круг мене з неба,

грому й степового леготу!

Ту, що була, і нині в мені, і буде завше й довік-віку!

Вінок перший

Степ. Сутінна балка. На узвишші – Кам'яна Скіфська Баба. На блідому крайнебі – самотня Тремтлива Зірка...

Тоскно.

Чебрець

Опала ніч. І тиша наоколо.

Замріявся, замисливсь батько-степ.

Не осява з небес його роздоли

Веселий, щирозлотий місяць-серп,

Не освіжа вітрець широке чоло,

Не веселить і жайворон-співець –

За день стомився, певно, спочиває,

На грудях в батька сили набира...

Лиш Чаєчка-небога проквиляє...

Скажи, Полине, що їй роздира

Всякчасно груди так? Ти мусиш знати:

Сам з горя ж сивий, повен гіркоти.

Та й літ же, літ прожив багато –

Всього набачився і звідав ти.

Полин

Про горе те словами не сказати!

Квилить-ридає Чаєчка, бо мати,

Бо діток їй ніколи не знайти.

Горицвіт

Чом не знайти?

Полин

А де шукати?

Взяла їх чужина – чужі світи.

Чути: "Киги!.. Киги!.."

Барвінок

Що, мамо, тяжко?

Полин

Ще б не тяжко – діти!

Кров серця ж капле в неї повсякчас...

Ото й ростуть в степу із того квіти,

Що маками зовуться поміж нас...

Мак

А звідки родом ти, скажи, Полине?

Чого ти сивий? Розповіж хоч раз.

Полин

Це діло, Маче, давньої години.

Я древній, як і степ. Свої вродини

Не пам'ятаю. Не було ще й вас,

А я вже пах аж до зірок духмяно.

Я був зелений. Я щасливо цвів.

Поокруж степ, мов райдуга, лелів...

Та – прокляття! – світ мені вчорнів.

Погасло небо! Степ погас!.. Захланно

Орда вломилась. Із ясиром-браном [2]

Татари крались в агарянський Крим

І стали табором, немов цигани,

Аж ген за тим он виярком крутим.

Між бранок – горе скорбному народу!

– Була одна. Такої, Маче, вроди –

Клянусь я степом, небом дим нічним!

– Козачий край не знав, не відав зроду...

Ординці бранку обіч стерегли.

Знать, подарунок готували хану,

А то ще й далі – в Царгород, султану.

Вони спинились. Ватри[3] розвели.

Ладнались їсти... Тут із-за туману

– Загін козачий! Видобувсь як стій!

Заржали коні...

І нерівний бій

Звихривсь – на поклик сотника Степана...

Стялись! Дамаські брязнули клинки.

Із луків сприсли, зблисли люто стріли...

І бились.

Ух, як бились козаки!

Як укривали степ ординським тілом!

Жупан[4] червоний маяв, наче жар,

Де обставав поганець отамана.

І ламляться криваві ятагани...

А десь над січ, над хрип, над хряск – до хмар

Зметнувся крик: "Я тут, я тут, Степане!"

Жупан здригнувсь, яріше запалав...

О, краще б я той крик не чув, не знав!

А я учув його.

Я бачив очі...

Жахні я бачив рук дівочих корчі...

І, стоптаний копитьми, світ прокляв,

І сивим став із того до півночі...

А що пізніш я на віку видав!

Я розповім, як слухати охочі...

Барвінок

Стривай, Полине. Люди йдуть сюди.

Волошка

Юнак і дівчина. Які вродливі!

Кохаються, видать, щасливі.

Що їм до давньої біди?!

Надходять Хлопець і Дівчина.

Хлопець

Ну, ось і Баба Кам'яна.

Як живемо? Привіт, Бабусю!

Знайомся: це – моя жона...

Майбутня б то – Явдоха... Дуся...

Дівчина

Який швидкий! Уже й засватав. Сьогодні ж тільки познайомилися. Та й то, знаєш... Таких чоловіків у мене – ой-ой-ой!.. А до того ж і не Явдоха я, і не Дуся, а Діана або Діна.

Хлопець (сміючись)

Швидкий! Казала ж бо сама,

Що в атомно-космічну еру

Все швидкості старі лама,

Епоха ж бо така модерна...

Усе стислішає: і час,

І відстані, й життя людини.

У всьому рух, усе щораз

Надшвидкісні бере вершини.

Казала ж ти чи ні таке?

То, згідно мудрої доктрини,

Й кохання мусить буть швидке?!

Сиріч – модерно-реактивне?!

Простіш – лови, держи, хапай,

Кохай – спіши, спіши - кохай!

Дівчина

Смійся, смійся. По-новому...

А сам завів мене на тисячу, як не більше,

років назад. До оцієї старезної замшілої Скіфської Баби.

Хлопець

Не кривдь Бабусю задарма.

Прости на слові їй, Бабусю!

Бабуся ця, втямкуй сама,

Можливо, є прамати русів.

Вона степи ці берегла,

І їх красу, і таємниці.

А скільки горя, крові, зла

Їй довелося надивиться!

Дівчина (сміючись)

Ну, якщо вона в тебе така мудра, то спитай, – бо я оце не пішла сьогодні на танці – спитай, чи вміли скіфки танцювати і які в них були танці.

Хлопець

Уміли, вміли. Достеменно.

Зберуться. Стануть. Оком блись! -

І вже пливуть чи прагнуть ввись!

Завзято, пристрасно, шалено...

А то віночками, дивись,

Зав'ються цнотно, тихо, зграйно,

Щоб не схлюпнуть дівочу тайну...

Були танки на всякий темп.

Не бугі й не канкан, звичайно.

А ті, що підказав їм степ!

Дівчина (сміється)

Скіфки, кажеш, були дуже цнотливі.

Певно, і ця Кам'яна теж?

Так потривож її цнотливість, спитай, чи був у скіфів стриптиз.

Хлопець

Цього й питать не слід. Вони

Були украй нормальні люди,

А не якісь там дикуни.

Не будем добрих скіфів гудить.

Дівчина

А міні-спідниці у скіфок були?

Чи вони носили все таке, що тільки до самих п'ят?

Хлопець

Були. Ймовірно, що були.

На шаровари одягали.

Хоч їм і лекцій не читали,

Та скіфки – гідні похвали:

Скромняги не о тому дбали,

Як тіло власне оголить

Чи навпаки - все затулить

Якимсь чадровим покривалом.

Носили міні, щоб скоріш

В сідло злетіти і завзято

До бою з мужем поруч стати,

А не для того, щоб зручніш

Якогось дурня осідлати.

Дівчина

Хе-хе! А яких вони пісень співали?

Хлопець

Пісень?.. А нащо нам гадати,

Як можна в Баби запитати.

Скажи, Бабусенько, мені,

Що скіф співав у давні дні?

А то Діана з нас сміється.

Ось притулюсь тобі до серця.

(Припадає вухом до Кам'яної Баби).

Співа - із місця не зійти?

Співа! Послухай-но і ти.

Дівчина

Ат, облиш дурниці! Ходімо вже назад. Мені вже нудно. Якийсь ти кумедний. Дивний якийсь, наївний. А може, хильнув сьогодні трохи?

Хлопець (удавано-патетично)

Що хміль мені усіх напоїв –

Я п'яний степом і тобою!..

(Знову припадав вухом до Кам'яної Баби).

А все-таки вона співа!

Чекай, затямлю лиш слова!

І сам тобі їх проспіваю.

Прадавня пісня. І яка!

Готово. Слухай. Починаю.

Це пісня скіфа-вояка.

(Співає).

Степ колючий – моя держава.

Степ у квітках навкруги.

Скіфська воле і скіфська славо,

Лийсь за сині береги!

Стріли на луки,

Риньмо, як круки,

Тнім вороги

До ноги!

Бий!.. Бий!.. Бий!..

Оболоня[5] тирсою шумує,

Степ на грозу закипа.

Скіфське серце битву чує,

Ярсь, відваго сліпа!

Рвись, мій коню,

За оболоню,

Тнім[6] вороги

До ноги! Бий!.. Бий!.. Бий!..

Дівчина сміється. Вони, побравшись за руки, йдуть у степ. А з-поза Кам'яної Баби зіходить щербатий місяць.

Коник Сюр!.. Сюр!.. Сюр!..

Вінок другий

Хлопець

Ми знову, Скіфо, тут. Вітаю!

Як живемо і як ся маєм?

Не бачились чотири дні –

Ти знудьгувала по мені?

Дівчина

Авжеж! Аж плакала. Цілуйтеся ж, цілуйтесь!..

Хлопець

А чом би й ні? (Цілує Кам'яну Бабу).

Ух, як опік цілунок! Смаковито!

Ні, що ти не кажи,

А Скіфка – Баба знаменита!

Без неї я не міг би жить.

Стій, Скіфо, стій і степ наш бережи –

Не той же був би він без тебе.

Дівчина

Хо-хо!.. Чи що й не що! Пуп Землі і центр Всесвіту!.. У-у – сила!..

Не смійсь, о чарівнице зла. Не треба.

Сміятись з неї – гріх.

Та й що, безсмертній їй, твій сміх?!

(Замислюється).

Без неї був би я не я, мов скіф без степу.

Без неї б я не вчув космічної яси,

І не відчув би так краси

І величі он літака того під небом.

Я не пізнав би голоси

Моїх прапращурів далеких.

Я не спішився б що є сил,

Неначе з вирію лелека,

Під рідний теплий небосхил –

В домівку батьківську... Бабусю,

Спасибі, рідна, за пісні,

За степ, за квіти весняні,

За все, що й вимовить боюся!

Поглянь: на степовім твоїм убрусі

Міста і села осяйні! Поглянь...

Дівчина

А може, вже годі кривлятись?..

Хлопець

Чого кривлятися мені?

Мені так гарно, щасно в серці!

Цей степ... Ця Скіфка... Ти...

Лиш скрипка вимовить усе могла б, здається!..

З краси-чуття аж пісня рветься,

Душа так прагне висоти,

Жада кохання до нестями!

Злина - і вже надгорніми краями

Шуга незнаними космічними світами,

А з нею ти! Лиш ти! Єдина ти!

Та німб несмертний понад нами!..

Дівчина

Спусти мене, будь ласка, на – землю. Досить з мене. Набридло. Клоунада...

Хлопець

Не гнівайся, не сердьсь – не личить це тобі:

Зі мною так вестись негарно.

Ну, посміхнись!.. Твій наречений у журбі!

Не кривдь його намарне...

Дівчина

Кажу ж богоді, годі!.. Ох, нудота... І чого я знову сюди прийшла?

Щоб слухати оце все?!

Хлопець (удавано лякається)

Бабусю, рідна, захищай,

Сховай мене від чарівниці злої!

В очах у неї пекло й рай,

Вона що хоч мені накоїть...

(Ховається за Кам'яну Бабу).

Дівчина (сердито)

Годі, годі! Набридло до краю (затуляє вуха). Ох і дурна ж я! Чого я сюди прийшла?.. Елка кликала на танці, а я... Пішла до оцієї скіфської дурепи. Тьху!.. Ти станеш врешті-решт коли-небудь мужчиною! Ти якийсь допотопний, старорежимний. А ще й учишся! Чого тільки тебе учать в тому інституті! (Кинулася геть).

Хлопець

Зажди! Таж я люблю тебе! Зажди!..

(Спантеличено стоїть якийсь час, затим біжить їй услід).

Горицвіт

Ну от, сердега, і діждавсь біди.

Барвінок

А може, й ні...

Мак

Облишмо їх. Полине,

Ти краще далі розповідь веди.

Чим кінчивсь бій?

Хто у бою погинув?

Куди поділа бранку татарва?

Полин

О, то був бій! І досі в Понизов'ю

Про нього явір уночі співа.

Бій був короткий. Але лютий. Кров'ю

Зросилась щедро тирса степова.

Вся сотня вилягла. Вся до одного.

Трудились щиро – не ганьба й спочить.

Та дорого далася перемога

Орді: на трупах трупи – не злічить.

Орда знялась. Спішила якомога

З долини Чорної забратись пріч,

Допоки гук із поля бойового

Не брали трупи в Крим. Козачі коні,

Як перше, не ловили. Не до них.

З ясиром-браном бігли від погоні,

Мов злодії, по вибалках сухих...

І ніч зайшла. І сплив над тихим полем,

Заблис уповні місяць крізь туман.

І, опритомнівши, з нелюдським болем

Підвівсь, затисши рану, отаман.

І сумно-сумно глянув... Навколо –

Ані душі. Лиш тихо обіч кінь

Заржав. Схиливсь. І гриву гнув півколом

Мов кликав у туманну далечінь...

Вперед! І в опівнічну безгомінь

Зметнувсь під синім місяцем багряно

Жупан... А за степами, вдалині,

Вчувалось: "Ой Степане!.. Мій Степане!.."

Вперед! І розступилися тумани,

І вершник мчав на лютому коні.

А кров лилась... На кремені, на трави,

На чорні ошалілі кураї...

А він все мчав і мчав, жахний, кривавий,

На голос бранки, мук тяжких її...

Десь, може, й досі мчить... (Никне).

Мак

Стривай, Полине.

А пригадай, хоч це було й давно:

Мій рід не з тої Чорної долини?

Полин

Забувсь... Хто знає... Може, й так воно... (Никне).

Із блідого небосхилу падає Тремтлива Зірка.

Вінок третій

Горобина ніч...

Шумує степ. Шумлять-хвилюють квіти. Зламлено Червоний Мак.

Дзвенить-тремтить курай. Коловертю ходить степовий вітер. У небі клубочаться чорні кошлаті хмари. Вергається їх бескидне громаддя. Ні зірки в небі. Тільки звиваються, ріжуться, ламляться синьо-сліпучі громовиці.

Фосфоричне світло раз по раз обливає стару Кам'яну Скіфську Бабу... Вона мовчазна, мов давній таємничий світ. Або загадковий бог.

Охопивши руками голову, під Кам'яною Бабою сидить Хлопець. Він теж осявається грозов'ям. Але ні свист, ні стогін бурі, ні вдари грому не рушать його. Здавалось, що й він сам – теж застиглий молодий бог. Правічний. Стражденний... Лиш на мить з-межи хмар проблисла Велика Зірка.

Б'є гроза. І крізь стоголосолунний гуркіт, що стрясає землю, коли здавалось, що рушаться небесні громи, ні-ні, а десь ледь-ледь чується:

"Сюр!.. Сюр!.. Сюр!.."

Горобина ніч.

Вінок четвертий

Дівчина

Ти, Бабо Кам'яна, скажи:

Він вернеться чи ні? До мене?

Скажи! Ти мусиш знати все.

Тебе ж любив він. Певно, й любить.

Та й ти його любила, мабуть...

Хоч ти і варварка, хоч ти

І камінь каменем, бездушна, -

Скажи! Благаю! Мов хоч слово!

Чи він повернеться до мене?

(Падає на коліна, обхопивши Кам'яну Бабу, надривно плаче, прихиляється до неї лицем. Нараз жахається...)

О! Ти співаєш?

Ти – співаєш??!

Він правду говорив – співаєш?..

Співаєш... Чую!.. Ти співаєш!..

А я все мала за бридню,

За безум. Ні, співаєш... Рада?!

Так перестань! Замовкни! Цить!

Скажи: він вернеться чи ні?

Скажи, бо проклену навіки

Трикляттям-кляттям чорно-чорним.

Довічним! Від тії клятьби

Розсиплеться твій камінь, Бабо!

(Шаленіючи, з опущеною головою, нещадно б'є кулаками по Кам'яній Бабі).

Поворожи,

Скажи, скажи!

Поворожи,

Скажи, скажи!

(Притьмом підводить очі і – сахається. Підхоплюється. точиться

назад: перед нею не стара Кам'яна Баба – перед нею молода, вигиниста, бронзовотіла Скіфка!.. Брови – стріли. Жахтять палючі очі. Проти місяця зблискує велика полота сережка... (Задкує, схопившись за голову)

Ти?! Ти?!

Скіфка (закладає до рота два пальці)

Ф'ю-і-ть!

Наглий різкий свист розкраяв, розпанахав темно-синю ніч.

Дівчина

Ти?! Ти?!

О ноче скіфська, повна таїни!

Хоч ти верни його мені, верни –

Пекучих мук несила вже знести!

Скіфка

Ф'ю-і-і-ть!!!!

• ⇐ Назад
• 1
• 234
• 5
• Далее ⇒