Попередники преси в давні часи

Масові інформаційні процеси мають, як відомо, професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші організуються штучно, професійно. Мабуть, є сенс розглядати різні аспекти «високої» і «побутової» культури, адже зі співіснування цих двох регістрів культури і складається «єдина поліфонія історії» (Г. Кнабе).

Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. Як засвідчує французький дослідник Фернанд Міттон, у Луврській колекції папі­русів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей яко­гось офіційного органу єгипетського уряду.

Посилаючись на Геродота й Міттона, П. Федченко висуває гіпо­тезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Вірогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплю­ється історіографічними писемними пам’ятками.

Становлення публіцистики й журналістики в античній культурі

Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мис­тецтва переконувати – неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької ментально­сті. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й підняла на небачену висоту роль усного слова. Формується діа­лектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномов­ства. Ораторство було невід’ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу «громадської людини», як ідеалу демократичної Греції. Ста­новлення судової та юридичної системи, захист державності, усу­вання порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – віче (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.

Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа (той, що пише промови для інших) і супрово­джувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом численних прийомів і фігур: «загальні місця», ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачен­ня), іронія.

Заслуговує на увагу поява діалогу як форми філософської публі­цистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичної «настанови». Їх підкреслена спорідненість з усною мовою («діатріба являла собою імітацію діалогу…» (С. Аверінцев) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну не­виокремленість слова усного й писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожності присутні в епідектичному красномовстві і жанрі «риторичної біографії». Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові.

Показові й факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі й навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Пись­мовий текст ще не набув статусу «останньої інстанції», це було те ж саме усне слово, викарбуване на камінні, дошці, мармурі. Як будь-який діалог, своїм спрямуванням на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодич­ності письмових текстів.

На відміну від грецького полісу, римська культура сприймалася як цивілізація індивідуальностей. Це зумовило пріоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі, фасти, анали, «Ефемеріди»), активний розвиток літературно-публі­цистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливе місце посідали римські афіші. «Corpus inscriptionum Latinarum» нараховує 120 тисяч написів.

Ці засоби інформування були достатніми для жителів Рима. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм кому­нікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, ви­конували довірені особи, або ж operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесення патрону. Оскільки це були в основному декласовані елементи або ж вільновідпущені раби (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки), то їх професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).

Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація й Овідія сприяли багатофункціональ­ності жанрової форми листа. Варто відзначити, що суб’єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вка­зує й наявність особливого жанру відкритого листа – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах у людних місцях.

Створення офіційної газети пов’язане з ім’ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезар наказав складати і публікувати се­натські та народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принци­пову різницю між «Acta senatus» – протоколів сенату, які відправ­лялися в архіви і мали строго секретний характер, і «Acta diurna senatus ad populi» («Щоденні протоколи сенату і римського наро­ду»), «настінної газети» Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Рима й усієї імперії.

Зміст «acta diurna» складали звіти про засідання сенату, промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засі­дання. Крім того, в «aктaх» можна було прочитати про народження дітей у високопосадовців, про різні надзвичайні події. Наприклад, «під час захисту Тита Аннія Мілона з неба падали цеглини, що й занесено у відомості того року» (Пліній). За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш-менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, повідом­лення про одруження.

Мова газети не відзначалася особливою правильністю. Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) відразу враховували­ся переписувачами. Газета розповсюджувалася по-різному. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних міс­цях, Цицерон отримував «газету» з приватними листами. Крім того, в Римі існувала пошта і спеціальні раби – поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani), які розвозили римський вісник.

За вказівкою імператора Октавіана Цезаря зменшили обсяг офі­ційної інформації, значно розширили відділ пригод, які самі римля­ни називали «пустощами» (ineptiae). А після імператора Августа га­зета (під назвою «Acta senatus at populi») перетворилася в опис цере­моній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвіт­ницьку функцію цезарівського видання. «Acta diurna» використову­вали як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові «Acta senatus» стали об’єктом сатири.

Цікаво, що на той же період припадає й виникнення цензурних органів. Інститут цензури, як контролюючого органу, що формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н. е. як наслідок дроб­лення патриціями консульської влади. Складання acta diurna входи­ло до обов’язків квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором до римської магістратури входили два цензори, обов’язком яких була перевірка складу общини, а також здійснення нагляду за громадською моральністю. Цензори переоби­ралися кожні п’ять років. Цією високою метою – забезпечувати морально-етичне здоров’я общини та держави – виправдовувалася не тільки поява цензури, але і її подальше існування.

Виникнення журналістики в Давньому Китаї

Початки писемної китайської журналістики більшість учених ви­водять зі збірки «Весна та осінь» (VII ст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник ки­тайської журналістики Г. Сергєєв, ці документи (пізніше вони уві­йдуть до книги «Шуцзін») використовували родові функції журна­лістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стали змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більшість підданих були неосвічені, то для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспіль­ної думки ще у І ст. до н.е. була «Музична палата» (Юефу), яка ви­вчала народні пісні, переробляла їх у потрібному напрямку, поро­дивши особливу форму передачі інформації – через музичну епі­граму, баладу. Крім того, до функцій «секретаріатів» імператор­ських урядів входило рецензування офіційних вісників.

Традиційність китайського національного менталітету, автори­тарність влади гальмували поширення ксилографічного та книго­друкарського досвіду, затримавши незмінними періодичні видання майже до ХІХ ст.