Поняття, функції та види судових витрат у цивільному судочинстві

Здійснення правосуддя у цивільних справах тягне за собою значні грошові витрати. Частково ці витрати лягають на федеральний бюджет і бюджети суб'єктів Федерації, на території яких діють мирові судді. Між тим, основна маса розглядаються в порядку цивільного судочинства справ виникає з приватноправових відносин. Тому в цивільному процесі історично склався інститут судових витрат, що встановлює В«платністьВ» процесу судової захисту прав і охоронюваних законом інтересів. Цим інститутом регулюються грошові, виникають в рамках цивільного судочинства, відносини між сторонами і державою, а також особами, які сприяють правосуддю по цивільних справах (Свідками, експертами, представниками, перекладачами).

Судові витратиявляють собою витрати, які несуть особи, які беруть участь у справі, з приводу і у зв'язку з розглядом та вирішенням цивільної справи в суді загальної юрисдикції, а також мировими суддями.

Покладання судових витрат на сторони в цивільному процесі переслідує дві мети:

1) відшкодувати витрати, яке несе російська держава у зв'язку з здійсненням правосуддя у цивільних справах, а також витрати сумлінних суб'єктів цивільних правовідносин;

2) попередити необгрунтовані звернення за судовим захистом (сутяжництво) і необгрунтовані ухилення від виконання цивільно-правових, сімейних, трудових і т.п. обов'язків [2].

При виконанні першого завдання мова йде про компенсаційної (відновної)функції процесуального інституту судових витрат, а при досягненні другої мети проявляється його превентивна (попереджувальна)функція.

Російське цивільне судочинство ввібрало в себе одну з найдавніших аксіом процесуального права: В«за процес платить програвВ». Реалізація цієї аксіоми фіксується в резолютивній частині судового рішення, де суд розподіляє судові витрати пропорційно розміру задоволених судом вимог.

Виділяються два види судових витрат: 1) державне мито; 2) витрати, пов'язані з розглядом справи (судові витрати).

Державне мито — це обов’язковий платіж за дії, які здійснює господарський суд по розгляду, вирішенню, перегляду господарських справ. Розмір державного мита визначений законом і залежить від характеру та ціни позову. Державне мито сплачується чи стягується в дохід державного бюджету.
Державне мито — це плата, яка стягується державним органом чи установою за здійснення певних дій.

Деякі суб’єкти звільнені від сплати державного мита (ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”).
Державне мито стягується:
— в твердих ставках і відсотках від ціни позову — із позовних заяв майнового характеру;
— в розмірі, кратному неоподатковуваному мінімуму доходів громадян — із позовних заяв немайнового характеру, інших заяв;
— у відсотках — із заяв про перегляд рішень, ухвал, постанов у апеляційному та касаційному порядку, а також за нововиявленими обставинами.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать:

2) витрати на правову допомогу;

3) витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду;

4) витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

5) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

6) витрати, пов'язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.

Функції судових витрат

2. § 2. Судовий збір

До набрання чинності закону, який регулює порядок сплати і розмір судового збору, слід керуватись: Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито”, Інструкцією про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.1993 р. № 15 та іншими законодавчими актами.
Державне мито справляється: із позовних заяв, заяв (скарг) у справах окремого провадження, з апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили, а також за видачу судами копій документів.
Розмір державного мита встановлюється у відсотковому відношенні до ціни позову, або до неоподаткованого мінімуму доходів громадян (далі – НМДГ), що діє на час сплати державного мита.
Ціна позову складається з грошової суми в гривнях, яка відображає заявлену грошову матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і визначається за правилами, встановленими ст. 80 ЦПК.
Ціна позову визначається:
1) у позовах про стягнення грошових коштів – сумою, яка стягується;
2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування – вартістю майна;
3) у позовах про стягнення аліментів – сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;
4) у позовах про строкові платежі і видачі – сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;
5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі – сукупністю платежів або видач за три роки;
6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач – сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;
7) у позовах про припинення платежів або видач – сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;
8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла – сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;
9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, – дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче його балансової вартості;
10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, – загальною сумою всіх вимог.
Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред’явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи (ст. 80 ЦПК).
Державне мито справляється в такому розмірі ставок:
- із позовних заяв – 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 НМДГ і не більше 100 НМДГ;
- із скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян – 0,2 НМДГ;
- із позовних заяв про розірвання шлюбу – 0,5 НМДГ;
- із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу – 1 НМДГ;
- із позовних заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми чи недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особами, засудженими до позбавлення волі на строк не менше трьох років – 0,2 НМДГ;
- із позовних заяв про зміну або розірвання договору найму житлових приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) – 0,5 НМДГ;
- із заяв (скарг) у справах окремого провадження – 0,5 НМДГ;
- із позовних заяв з переддоговірних спорів – 0,5 НМДГ;
- із позовних заяв про розгляд питань захисту честі та гідності:
а) із позовних заяв немайнового характеру – 1 НМДГ;
б) із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову до 100 НМДГ – 1 відсоток ціни позову, але не менше 1 НМДГ;
в) із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10 000 НМДГ – 5 відсотків ціни позову;
г) із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову понад 10 000 НМДГ – 10 відсотків ціни позову;
- із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили – 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів – ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми;
- із позовних заяв щодо захисту прав громадян на земельну частку (пай) і майновий пай – 0,1 відсотка ціни позову;
- за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду 0,03 НМДГ за кожний аркуш копії (ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”).
У справах наказного провадження встановлена спеціальна ставка судового збору, а саме у розмірі п’ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження (ст. 99 ЦПК). У разі відмови у видачі судового наказу, сплачений судовий збір не повертається, а може бути зарахована як частина сплати судового збору при зверненні з відповідною позовною заявою.

3.Витрати, пов’язані з розглядом справи. Порядок визначення розміру судових витрат, пов’язаних з розглядом справи. Граничні розміри.

До витрат пов’язаних із розглядом справи відносяться: витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ст. 81 ЦПК), витрати на правову допомогу (ст. 84 ЦПК), витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду (ст. 85 ЦПК); витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз (ст. 86 ЦПК); витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи (ст. 87 ЦПК).

Правове регулювання підстав та порядку сплати витрат, пов’язаних із розглядом справи, здійснюється, крім ЦПК, рядом інших законодавчих актів. До них слід віднести Інструкцію про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.1996 р. № 7101, Постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.1995 р. № 78 «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах»2 та ін.

Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи це ті витрати, що пов’язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов’язані з виготовленням та видачею копій судових рішень (ст. 81 ЦПК). Вони не залежать від фактичних витрат, пов’язаних із здійсненням цих процесуальних дій, а встановлюється відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України.

За наявністю та порядком сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення процесу справи цивільного судочинства поділяються на три групи:

· справи, в яких ці витрати підлягають сплаті при зверннні до суду;

· справи, в яких витрати при зверненні до суду не сплачуються, а покладаються на сторони після вирішення спору;

· справи, в яких витрати на інформаційно-технічне забезпечення не стягуються.

За загальним правилом, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи підлягають сплаті при зверненні до суду. У разі їх несплати настають наслідки, визначені ст. 121 ЦПК.

Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про: поновлення на роботі; стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати; відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи; стягнення аліментів; визнання батьківства або материнства.

Взагалі не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ст. 81 ЦПК).

Витрати на правову допомогу це витрати, що пов’язані з оплатою юридичної допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права. Як правило, такі витрати несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом (ст. 84 ЦПК).

До витрат, пов’язаних із залученням учасників цивільного процесу (свідків, спеціалістів, перекладачів) та проведенням судових експертиз відносяться: витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі несплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.

Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.

Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України (ст. 86 ЦПК).

Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлений Інструкцією, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 01.07.1996 р. № 710.

Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

Розмір компенсації витрат, пов’язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 87 ЦПК.)

4. Звільнення від сплати судових витрат.

Витрати, понесені сторонами у справі, розподіляються між ними за

правилами, встановленими статтями 75—78 ЦПК.

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої

сторони всі понесені витрати у справі незалежно від того, що ця сторона

була звільнена від їх оплати на користь держави. Якщо позов задоволено

частково, витрати присуджуються позивачеві пропорційно розміру

задоволених судом позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї

частини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено. Суд касаційної або

відповідно змінює і розподіл витрат між сторонами.

Витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, який

здійснював цивільне процесуальне представництво сторони, на користь якої

постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони в розмірі до п'яти

відсотків від задоволеної частини позовних вимог. У справах немайнового

і непозовного характеру витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги

адвоката, визначаються судом залежно від складності справи і затраченого

часу на її провадження. В аналогічному порядку відшкодовуються стороні

витрати, понесені на оплату юридичної допомоги, наданої особами, які

мають право здійснювати в судочинстві у справі цивільне процесуальне

представництво.

Витрати, понесені позивачем при відмові його від позову, відповідачем не

відшкодовуються. Але якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок

добровільного їх задоволення відповідачем після пред'явлення позову, то

суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі понесені у справі

витрати.

Порядок розподілу витрат у справі, в тому числі і на оплату адвоката,

сторони можуть передбачити в укладеній між ними мировій угоді. Якщо

цього не було зроблено, то стягнення витрат провадиться у порядку,

передбаченому ст. 75 ЦПК.

Витрати у справі, понесені стороною, відшкодовуються не тільки другою

стороною, а також у передбачених ст. 79 ЦПК випадках за рахунок держави.

Так, при відмові повністю або частково в позові органам прокуратури, а

також органам державного управління, іншим організаціям, установам,

підприємствам і окремим громадянам, які звернулися з вимогою до суду на

захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб (статті 118, 121 ЦПК),

відповідачеві відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним у справі

витрати повністю або пропорційно тій частині позовних вимог, в якій

позивачеві відмовлено.

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати судових

витрат, вони приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони

звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з

розглядом справи відносяться за рахунок держави.

При відмові в позові до відповідача, який був притягнутий як другий

відповідач у справі, понесені ним витрати позивачем не відшкодовуються,

а відносяться за рахунок держави і відшкодовуються з коштів бюджету (ч.

3 ст. 105 ЦПК).

Особі (позивачу), яка пред'явила позов до сторін у справі про визнання

права на описане майно і про виключення цього майна з опису (ст. 385

ЦПК), в разі задоволення судом позову, понесені нею витрати у справі

відшкодовуються з коштів бюджету.

Понесені судом витрати у випадках, передбачених статтями 75 і 80 ЦПК,

відшкодовуються державі.

Витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторони пропорційно до тієї

частини позову, щодо якої рішення постановлено проти неї, і

зараховуються в доход держави. Коли сторона, на користь якої

постановлено рішення, звільнена від сплати судових витрат, то останні

стягуються з другої сторони у доход держави.

5. Заходи процесуального примусу: види, порядок та підстави їх застосування.

Деталі

Деталі

Створено: Неділя, 01 травня 2011, 07:21

Останнє оновлення: Середа, 11 квітня 2012, 06:58

Заходи процесуального примусу - новий інститут цивільного процесуального права, який не був передбачений ЦПК 1963 р. Заходи процесуального примусу є формою процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов'язків.

Заходами процесуального примусу,згідно із ст. 90 ЦПК, є процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Заходами процесуального примусу (ст. 91 ЦПК) є:

1. попередження;
2. видалення із залу судового засідання;
3. тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;
4. привід.

До однієї особи за одне й те саме правопорушення не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу. Вони застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ухвали.

За порушення порядку під час судового засідання або невиконання особами, які беруть участь у розгляді справи, та іншими особами, присутніми в судовому засіданні, розпоряджень головуючого, до них застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій — видалення із зали судового засідання.

У разі повторного вчинення таких дій перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

Відповідно до ст. 93 ЦПК, допускається тимчасове вилучення доказів для їх дослідження судом. Відбувається це у зв’язку з неподанням без поважних причин письмових чи речових доказів та неповідомлення причин їх неподання. Про таку процесуальну дію суд постановляє ухвалу, в якій зазначається: ім’я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або знаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

За ухвалою суду допускається привід свідка (ст. 94 ЦПК), якщо належно викликаний свідок без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини нез’явлення. Привід здійснюється через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.

Слід зазначити, що ЦПК чітко встановлює коло осіб, які не можуть бути піддані примусовому приводу, зокрема:

1. особи, які не підлягають допиту як свідки (ст. 51): а) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; б) особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; в) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; г) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку;
2. особи, які мають дипломатичний імунітет — без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представництва;
3. малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.

Зверніть увагу: не вирішено питання про неможливість примусового приводу осіб, які мають право відмовитись від давання показань (ст. 52 ЦПК); ухвала про застосування заходів процесуального примусу не підлягає оскарженню окремо від судового рішення, але заперечення проти неї можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду (ст 293 ЦПК).

• ⇐ Назад
• 12