Типові заходи та засоби колективного й індивідуального захисту від вібрацій.

За організаційними ознаками методи віброзахисту бувають колективні та індивідуальні. Колективні методи передбачають такі заходи:

послаблення енергії вібрації в джерелі її виникнення;

послаблення параметрів вібрації на шляху її розповсюдження від джерела збудження;

організаційно-технічні;

санітарно-гігієнічні та лікувально-профілактичні.

Організаційно-технічні заходи передбачають:

заміну операцій, що вимагають використання вібромашин дистанційним або автоматичним управлінням;

своєчасні планово-попереджувальні ремонти;

контроль за вібраційними параметрами ручних машин не рідше ніж 1раз на 6 місяців;

змащування та зрівноваження деталей машин, що рухаються.

Основним технічним заходом є створення нових конструкцій машин, вібрація яких не виходить за безпечні межі, а зусилля не перевищує 15-20кг.

Якщо визначеними методами зменшити шкідливу дію вібрації неможливо тоді змінюють параметри вібрації на шляху її порушення від джерела коливальної сили. Цього досягають шляхом зменшенням динамічних процесів, що спричиняються ударними або різкими прискореннями. Усунення дисбалансу мас, що обертаються, досягається збалансуванням.

Вібронебезпечними вважаються такі машини, які хоча б в одному з режимів експлуатації генерують вібрації, що вимагають забезпечення вібробезпечних умов праці.

Чинне місце в системі захисту працюючих займає:

вібропоглинання;

вібродемпфування;

віброізоляція;

віброгасіння.

Вібропоглинання та вібродемпфування вібруючих конструкцій здійснюється за рахунок збільшення втрат енергії в коливальних системах. В якості вібродемпфування використовують матеріали, що мають велике внутрішнє тертя (магнітні сплави, пластмаси, мастики, пінопласти, гума, пластикати і ін.).

На конструкціях, що вібрують шар пружнов’язких матеріалів збільшує у коливальній системі внутрішнє тертя. Товщина покриття мастиками має перевищувати товщину вібруючих конструктивних деталей у 2-3 рази.

Віброізоляція – це єдиний засіб зменшення вібрації, що передається на руки від ручного механізованого інструмента. Для цього в коливальну систему вводиться пружний елемент, коефіцієнт пористості якого зменшується, коли збільшується сила натиску.

 

Пружні елементи віброізоляторів і амортизаторів можуть бути гумово-металевими, гумовими, пружинними, або прокладками з ребристої та дірчастої гуми і т. ін. Їх параметри визначаються розрахунками.

Для пружинного амортизатора найчастіше добирають пружини круглого перерізу. Вони є кращими за гумові. Їх проектують для ізоляції як низьких, так і високих частот. Вони довше зберігають пружні властивості, добре протистоять дії мастил і високих температур. Пружинні амортизатори використовують для віброізоляції насосів, електродвигунів і двигунів внутрішнього згоряння.

Для зменшення вібрації, що передається на робочі місця використовують спеціальні амортизуючи сидіння з пасивною пружинною ізоляцією з гумовим або іншим віброгасним покриттям.

Кардинальним заходом віброгасіння загальної вібрації від потужних машин та агрегатів є розрахунок віброізоляцій них систем та фундаментів.

Віброгасіння досягають шляхом збільшення маси агрегату чи підвищення його жорсткості.

Віброгасіння за принципом дії поділяється на ударне та динамічне. Динамічне віброгасіння досягається установкою агрегатів на самостійні фундаменти або масивні плити. Фундамент добирають відповідно до маси агрегату; його розраховують так, щоб амплітуда коливань підошви фундаменту не перевищувала 0,1 – 0,2мм, а для особливо відповідальних випадків – 0,005мм. Щоб коливання не передавалося на грунт навколо фундаменту створюють розриви – так звані акустичні шви без заповнення або з заповнювачем.

Важливим профілактичним заходом є правильна організація режиму праці осіб вібронебезпечних професій. Сумарний час контакту з вібруючим обладнанням має не перевищувати 2/3 тривалості робочого дня, а тривалість безперервної дії вібрації не повинна перевищувати 15-20хв.

З лікувально-профілактичною метою рекомендується надавати дві регламентовані перерви для виробничої гімнастики й гідропроцедур.

Для роботи з вібруючими машинами й механізмами допускаються тільки ті працівники, які досягли 18 років, пройшли попередній медичний огляд, а в процесі роботи мають не рідше, ніж один раз на рік проходити періодичні огляди.

До засобів індивідуального вітрозахисту належать віброгасячі рукавиці та спеціальне взуття. Для захисту тіла використовують нагрудні пояси і спеціальні костюми з пружно-демпоруючих матеріалів.


51. Санітарно-гігієнічні вимоги до планування та розміщення підприємств.

У боротьбі з професійним захворюванням, важливе значення має санітарний благоустрій території підприємства й розміщених на ній будівель та споруд.

Забезпечення безпечних умов праці має здійснюватися на стадії проектування відповідно до СН і БНіП.

Територія повинна мати достатні розміри для розміщення виробничих і допоміжних будівель, мати відносно рівну поверхню, що забезпечує відвід поверхневих і стічних вод. До житлової зони підприємства розташовують з підвітряного боку до вітрів панівного напрямку.

Оцінюючи територію підприємства, враховують рівень стояння ґрунтових вод(1,3м від дна підземних споруд), чистоту грантів і т. ін.

Виробничі будівлі і споруди розміщують за ходом виробничого процесу, групуючи їх за санітарними та протипожежними вимогами.

Вибухонебезпечні об’єкти та базові склади небезпечних речовин розташовують на самостійних ділянках за межами території підприємства на нормативній відстані.

Визначення величини розривів між будівлями і складами залежить від вимог санітарної і пожежної безпеки.

При санітарній оцінці території враховують габарити транспортних шляхів та інженерних комунікацій.

Важливою санітарною вимогою є дотримання санітарно-захисних зон між житловим масивом та виробничими об’єктами, величина яких визначається потужністю виробництва і характером шкідливих виробничих чинників.

Залежно від складу та кількості шкідливих чинників й умов технологічного процесу промислові підприємства поділяються на п’ять класів. Ширина санітарної зони І класу становить – 1000м; ІІ зони – 500м; ІІІ зони – 300м; ІV зони – 100м; V зона – 50 м.

Клас підприємства визначає захисні заходи, які необхідно врахувати при його проектуванні, будівництві та експлуатації.

Санітарно-захисною зоною вважається територія між виробничими приміщеннями, складами або установками з якими пов’язані шкідливі чинники і житловими будівлями.

У межах території санітарно-захисної зони контролюють стан атмосферного повітря, ґрунтів, вод та стан рослинності.

Для підприємств, які не мають шкідливих виробництв санітарно-захисна зона не регламентується.

Виробничі будівлі мають бути надійними в експлуатації, задовольняти протипожежні вимоги, враховувати норми корисної площі для працюючих, а також забезпечувати безпеку робіт і зручність обслуговування технологічного обладнання. Об’єм приміщення на одного працюючого становить 15м, а площа – не менше 4,5м.

Надійну експлуатацію будівель можна забезпечити систематичним доглядом за їх станом.

Допоміжні приміщення розміщують у прибудовах до виробничих будівель – це будівлі адміністративно-конторської групи, технічного відділу та цехові контори і ін.

Санітарно-гігієнічні приміщення побутового характеру поділяються н загальні і спеціальні. Загальні – гардеробні, вбиральні, вмивальні кімнати; спеціальні – душові, приміщення для обігрівання, ремонту і чистки спецодягу, для приймання їжі і ін, що залежить від типу виробничих процесів та умов праці.

При великій кількості працюючих, побутові приміщення розміщують в окремих будівлях.

Планування та обладнання побутових приміщень здійснюють відповідно до гігієнічних нормативів, залежно від санітарної характеристики виробничих процесів.

Для розміщення санітарно-побутових приміщень добирають ділянку з максимальним наближенням до основних шляхів руху працюючих. Санітарний розрив при цьому до місць, які виділяють шкідливі гази, пил і т. ін, має становити не менше 50м.

Для виробничих та господарсько-питних потреб облаштовують джерела водопостачання.

Витрати води на виробничі потреби залежать від технологічних особливостей виробничого процесу. Норми витрати води на господарсько-питні потреби у гарячих цехах – 45л на одну людину в зміну, а в інших цехах – 25л. Норми втрати води в допоміжних будівлях: у душових – 500л на одну душову сітку за годину, в умивальниках – 180-200л на один кран за годину. Якість води має відповідати вимогам ГОСТу..

Вибір джерела водозабезпечення промислових підприємств залежить від конкретних умов діяльності і переважно здійснюється від міської мережі, а в окремих випадках від самостійно облаштованих водних джерел.