Вагилевич І. Передговор к народним руським пісням
Видання супроводила стаття письменника „Передговор к народним руським пісням", яка виходила далеко за межі фольклорно-етнографічної замітки. Основним об'єктом дослідження стали гноблене іноземцями українське селянство та його культура. Автор виразно виявив розуміння трагічних для України наслідків після втрати нею національної незалежності. Наукові праці І. Вагилевича значною мірою надали збірці саме того суспільно-політичного звучання, що істотно сприяло її загальному визнанню.
Літературно-художній доробок Івана Вагилевича цього періоду доповнює польськомовна рукописна збірка „Поезії І. Вагилевича", датована 1835-1841 рр. Нині вона зберігається у фондах Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. До кращих її творів належать олітературнені поетом у дусі „Слова о полку Ігоревім" народні легенди: „Пліснесько", „Добрилів", „Бич" і „"Дністер".
У 1836 р. І. Вагилевич здійснив перший в українській літературі переклад славнозвісного „Слова о полку Ігоревім", одночасно на українську і польську мови. Його переклад дуже своєрідний: за лексичним складом він максимально наближений до оригіналу. Письменник переклав також твори з „Краледворського рукопису" В. Ганки, поему Я. Коллара „Дочка Слави" (1838).
У 1830-1840-х рр. Іван Миколайович знаходився у перших рядах передових діячів краю. Він став широковідомим не тільки в Галичині, а й в інших українських землях і поза ними. Наукові праці, розвідки, публіцистичні виступи вченого мали значний суспільно-політичний резонанс: бо були, по суті, першими спробами осмислити становище українського народу, його мови і культури в історичній перспективі.
Талановитий учений розумів невідкладну потребу дальшого розвитку спеціальних історичних дисциплін. Протягом усього періоду дослідницької діяльності Іван Миколайович розшукував, вивчав, опрацьовував цінні бібліографічні покажчики, підготував до друку і, по можливості, опубліковував документальні історичні джерела. Завдяки цьому з'явився на світ „Літопис Нестора" та ряд інших важливих пом'яток, підготовлених на високому науковому рівні й опрацьованих з передових позицій археографії.
Прогресивність історичних поглядів Вагилевича відтворюють його українознавчі праці „Гуцули, мешканці східного Прикарпаття" (1837), „Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині" (1839), „Лемки, мешканці західного Прикарпаття" (1841), монографія „Виведення початків слов'ян від фрако-іллірійців" (початок 1840-рр., залишилась неопублікованою).
Іван Миколайович мріяв видати зібрані колядки, вбачаючи в цих творах відбиття найдавнішого народного світогляду. 1843 р. він уклав рукописний збірник „Слов'янське свято Коляда", але цей матеріал світу не побачив, і тільки у 1983 р. заходами М. Шалати він був надрукований у збірнику „Народні пісні в записах Івана Вагилевича".
У 1844 р. учений склав „Граматику малоруського язика", яка була надрукована наступного року. Відчуваючи, що лексикографія рідної мови досліджена недостатньо, намагаючись розкрити її потенційні можливості у зіставленні з іншими мовами, він збирав матеріал для українсько-німецько-латинського словника.
У 1846 р. І. Вагилевич одружується з онукою сільського священика Амалією Пекарською, і будучи висвяченим, прийняв парафію в селі Нестаничі Золочівського району. Утім, дуже скоро усвідомивши своє безперспективне становище як вченого, через два роки він добровільно залишає службу.
Революційні події 1848 р., а відтак і десятилітня реакція на західноукраїнських землях глибоко позначилися на долі й почасти на творчості І. Вагилевича. Прагнучи присвятити себе літературній і науковій праці, але не зрозумівши до кінця справжніх цілей пропольської організації „Руський собор", він погодився очолити редакцію друкованого органу „Дневник руський". Та навіть за таких обставин Іван Миколайович зумів надати часопису в багатьох питаннях корисного для співвітчизників напряму. Свідченням тому стали пропагування рідної культури, її найвизначніших представників, критика урядової політики, публікація матеріалів про революційний рух у різних країнах, врешті, україномовний спосіб видання. На сторінках газети І. Вагилевич опублікував свої „Замітки о руській літературі" - власне, першу в Галичині спробу нарису історії української літератури.
Після закриття „Дневника руського" (жовтень 1848 р.) він опинився у неймовірно скрутному матеріальному становищі. Ученому з великим обдарованням доводилося рятувати родину принагідними заробітками, в яких змарнувалася більша частина його життєвих сил і таланту. Він перекладав австрійські закони на „руську" мову, а згодом, на схилі життя, дістав скромну посаду упорядника у Львівському архіві. Вагилевич відіграв помітну роль у розвитку практичних основ класифікації, систематизації, збереження та обліку львівських документальних збірок, тим самим наблизивши галицьку архівістику до рівня кращих тогочасних зразків.
У 55-річному віці І. Вагилевич пішов з життя. Похований він у Львові на Личаківському кладовищі.
Його ім'ям названо вулиці у Львові та Івано-Франківську. До образу будителя національної свідомості зверталися у своїх творах українські письменники Р. Іваничук, Я. Гнатів, Р. Горак. Пам'ять славетного просвітителя вшанували сучасні художники і скульптори: І. Балан, В. Василенко, О. Коровай, О. Криворучко, М. Посікіра та інші.
1995 р. у с. Ясень, що в Рожнятівському районі на Івано-Франківщині, реставровано пам'ятник та відкрито музей Івана Вагилевича.
«Русалка Дністрова»
Під кінець 1836 р. появилася в мадярській Буді «Русалка Дністрова». В основі була це та сама «Зоря» тільки дещо обкроєна й змінена. Та не судилося «Русалці» появитися на рідному грунті в повній скількости свого невеликого накладу. Чорні духи назадництва подбали про те, щоби книжку сконфіскувати, а над її співробітниками розтягти слідство. На допитах, що їх провадив ославлений Венедикт Левицький, зізнав Шашкевич: «Я пробував своїх сил в українській мові як своїй рідній, що помітно різниться від московської мови й церковного язичія, і думав покласти підвалини під дальший розвиток української мови та літератури». Лютував ополячений тоді святоюрський синедріон, негодувала й львівська поліція, мовляв: «Ми досить маємо вже клопоту з одною національністю (польською) а тут оці божевільні хочуть воскресити з могили ще одну, українську національність». Дарма! Грудка кинута Шашкевичем з вершин національного самопізнання, хоч і поволі розгонювалася та набірала сили, небаром зашуміла непереможною лявіною, що поторощила всі бастиллі назадництва й розгонила чорне гайвороння національної зради.
Про вражіння, що його викликала поява «Русалки Дністрової» серед галицького громадянства говорить товариш Шашкевича Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова персть загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповняти».
Шашкевич помер молодо, не вспівши розвинути свого поетичного таланту й організаторського хисту, але не вспівши теж і зневіритися. Щось символічного було в передчасній смерти Шашкевича й дальшому життю та діяльности його товаришів. Іван Вагилевич (1811-1866) написавши під впливом Шашкевича всього два вірші й передмову до «Русалки» по українськи, решту своєї літературно-наукової, а по части й громадської праці провів на польській ниві. Що гірше, в 1848 р. коли галицькі українці згуртувалися під прапором політичного часопису «Зорі Галицької», Вагилевич дався вжити, поляками до видавання латинкою «Руского Дневника», що під покришкою польсько-української згоди, проповідував гасла дальшого поневолення українства поляками. Не краще закінчив свою карієру Яків Головацький(1814— 1888). Для українського відродження заслужився він як видавець «Русалки Дністрової», приповідок Ількевича (1841), двох томів «Вінка Русинам на обжинки» (1846-1847), граматики української мови, велитенської збірки народніх пісень Галичини й Закарпаття та статтями в роді «Розправи» про українську мову та її наріччя й «Трьох вступних лекцій про українську словесність». Скрізь він ішов слідом М. Шашкевича й проповідував окремішність й самостійність української мови та нації. Пробувши до 1848 р. на парохії в Липинцях, він був покликаний на професора української мови на львівському університеті (1849-1867), але з 1851 р. він почав схилятися домосквофільства, а відтак виемігрував до Росії, де став ряним москалем і зненависником ідеалів своєї молодости...
Думка про започаткування українського періодичного видавництва, що присвічувала вже гурткові Шашкевича, щойно в 40-их роках почала наближуватися до здійснення. Австрійський уряд, бажаючи вигравати галицьких .українців проти польської шляхти, вже в 1842 р. поробив заходи над видаванням українського, популярно-наукового місячника у Відні. Редактором його намітив студента віденського університету Івана Головацького, а в програму видавництва вклав українську етнографію, мовознавство, археольогію, краєзнавство та історію України.
В 1843 р. вніс він навіть просьбу на дозвіл видавання «Бібліотеки бесід духовних», але митрополит Михайло Левицький придушив ідею видавництва в самому зародку. Позатим тодіж заходилися над якимсь періодичним видавництвом у Львові Тустановський і Тарновецький, а в 1847 р. продумував над журналом неіснучої ще тоді «Руської Матиці» Гуркевич. Редактором того журналу мав бути крилошанин Михайло Малиновський. На питанню мови розбилися заходи над журналом, що їх перед 1848 р. робили львівські патріоти — Сємаш, Павенцький та Жуківський. Останній обстоював мову Шашкевича й Квітки, Куземський форитував мову перемиської «Біблії» з 1823 р., а Сємаш не бачив можливости видавати журналу інакше, як церковно-словянською мовою церковних требників. Вже в перших днях січня 1848 р. коли ще й не благословило на «Весну Народів», почала підготовляти грунт під українське періодичне видавництво львівська Ставропігія. Ініціятором видавництва був перемиський владика Яхимович, а заходилися коло нього — губерніяльний секретар Хоминський, фіскальний адюнкт Вінцковський, магістрацький радник Киричинський та власник цукорні Товарницький. Вже багато священиків у краю почало збирати гроші на видавничий фонд, обрано вже й редактора, яким мав бути відомий тоді історик, але москвофіл з переконання Денис Зубрицький, придумано вже й назву для часопису — «Пчела Руска». Та знову розбилася справа на питанню про мову. Зубрицький дивився на народню українську мову, як на «несотворену» дивовижу й тому писав свої твори тільки по польськи, німецьки й ніби по російськи. А коли на нього таки настояли, щоби він видавав «Пчелу» «на нашем діялєкті», то він погодився стати її редактором тільки тимчасово, на протяг шести місяців. Дня 1 березня 1848 р. внесла Ставропігія просьбу до губернії на дозвіл видавання «Пчели Галицкої». Дня 15 березня прийшов дозвіл, та в розгарі приготувань заскочила редакцію революційна буря «Весни Народів»...
Остаточно аж до того моменту закріпився в Галичині стан, що його малює Яків Головацький, тоді ще щиро відданий українській справі, словами:
«Горстка людей — словінці, дальматинці, лужицькі серби, словаки, видають часописи, а три мільйони українців у Галичині не може виказатися нічим, що вказувалоб на їх літературне життя. Навіть нидіючі в музулманському ярмі болгари, дають познаки своєї духової праці, а українці під Австрією живуть без літератури, без часопису без національного виховання, без шкіл, як варвари».