Национальная металлургическая академия Украины
Основной Закон Украины констатирует, что наше государство является социальным, а значит, защищает все социальные права своих граждан. Чтобы полнее решать многогранные проблемы социального развития, держава должна опираться на крепкую экономику. В 90-е годы ХХ века экономика Украины коренным образом изменилась и не всегда конструктивно и в лучшую сторону.
По сравнению с 1990 г. потребительские цены выросли к началу ХХI века в 9,73 раза, тогда как среднемесячная зарплата – в 1,52 раза, пенсия – в 1,31 раза. По уроню ВВП на душу населения Украина занимает место в верхней части перечня беднейших стран мира.
Опыт развитых стран убеждает, что высокий уровень жизни населения достигается за счет высоких технологий. Поэтому необходимо обеспечить самые благоприятные условия для тех отраслей, где создаются новейшие технологи и современная техника. Также серьезными проблемами на пути развития экономики являются высокий уровень коррупции и налоговой нагрузки. Социально-экономическая ситуация в Украине требовала радикальных реформ. А именно необходимо:
– радикально снизить коррумпированность органов государственной власти и правоохранительной системы;
– обеспечить финансирование фундаментальных и прикладных исследований наукоемких отраслей производства;
– осуществить поэтапное снижение налогового давления на предприятия, что позволит им быстро накопить стабилизационный капитал, расширять производство и удержаться на плаву в условиях нестабильности финансового рынка.
Підсекція Українська мова
Культура сприймання публічного виступу
Правдіна А.І., керівник ст. викл. Голенко В.М.
Національна металургійна академія України
Певні вимоги є спільними як для писемного, так і для усного мовлення. Зокрема, на першому місці за важливістю, безумовно, стоїть зміст письмового тексту чи промови з певної теми, який може забезпечити тільки знаюча людина.
Для цього потрібно регулярно читати пресу, популярні наукові тижневики, спеціальні журнали і книжки, стежити за радіо і теленовинами, володіти технікою пошуку інформації в Інтернеті, бувати в театрі і кіно, відвідувати музеї і виставки, виховуючи в собі культуру сприйняття, дбати про свій власний духовний розвиток.
По-друге, належним чином дібраний зміст потрібно логічно розташувати. Логіка викладу змісту залежить від провідного типу мовлення. Так, якщо це розповідь, то її будова складається з: вступу, зав’язки, розвитку дії, кульмінації і розв’язки. Опис потребує спочатку передачі загального вигляду предмета, основного враження про нього, а потім дається характеристика окремих його частин, після чого подається узагальнюючий описовий висновок. Роздум будується двояко: від загального до конкретного (дедукція) або від конкретного до загального (індукція). Якщо обирається дедуктивний виклад, то композиція роздуму така: спочатку формулюється теза, яка потім обґрунтовується доказами (аргументами), після чого наводиться висновок. При індуктивному методі розгляду певного питання спочатку дається аналіз низки фактів, явищ, предметів, на основі чого робиться узагальнюючий висновок.
По-третє, виклад змісту набирає стрункості, чіткості й прозорості, коли підпорядковується основній думці, а також коли тема розкривається повно і немає зайвих елементів, які її не стосуються.
По-четверте, багатство, глибину і стрункість викладу змісту і письменник, і промовець зможе забезпечити лише тоді, коли добере відповідне мовне оформлення, яке має бути правильним, виразним, доцільним, точним і довершеним.
По-п’яте, оскільки слово може служити як добру, так і злу, то воно потребує постійної оцінки з морально-етичного погляду. Диктатори, шахраї, злочинці теж користуються словом, щоб ввести в оману, приховати свої егоїстичні наміри, надати своїм вчинкам пристойного вигляду. Тож, важливо, з одного боку, вміти відрізняти за словесною формою правду від облуди, а з другого, слідкувати за тим, щоб мотиви власного слова і діла не розходилися із загальноприйнятими етичними нормами.
Неверба́льне спілкува́ння
Шум Л.А., керівник ст. викл. Голенко В.М.
Національна металургійна академія України
Невербальне спілкування – це вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.
До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один на одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо.
Спілкуючись, люди неоднаково реагують на невербальні сигнали: одні чутливі до них, інші – або не обізнані з цією сферою комунікації, або не мають досвіду фіксації та розшифрування знаків невербальної комунікації. Невербальне, як і мовне передбачає зворотній зв'язок. Позитивний невербальний зворотний зв'язок сприятливо впливає на взаємини між співрозмовниками, а негативний супроводжує або породжує деструктивні взаємини. Партнер, який роздратовано відповідає на запитання співрозмовника, подає негативні сигнали.
При безпосередньому спілкуванні важливим засобом є також мова міміки та жестів, яка не тільки доповнює та збагачує, індивідуалізує звичайну мову, але інколи, наприклад, при спілкуванні глухонімих людей, й замінює її. Відомо, що одне й те саме слово, наприклад привітання, може бути вимовлене з безліччю найрізноманітніших відтінків, які передаються з допомогою міміки, жестів, інтонацій і відображають найтонші переливи людських настроїв і почуттів.
Мова й суспільство
Бєлая О.М., керівник ст. викл. Леонова Н.В.
Національна металургійна академія України
Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається в суспільстві, з іншого – без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища – наука, техніка, ідеологія, історія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, адже вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія – окремі групи людей, то мова – всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.
У мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статєва). Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати й звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це в ХХ ст. мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському й Котбуському) розмовляють близько 100 тис. осіб. У США зникло понад 50 індіанських мов. Мова – загальнонародне явище. Народ – творець і носій мови. Одна особа безсила будь-що корінним чином змінити в мові, адже мова розвивається й змінюється за своїми об'єктивними законами. Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніальна особистість може лише виявити приховані риси мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.
Від державності мови до державності нації
Сєдова А.А., керівник ст. викл. Леонова Н.В.
Національна металургійна академія України
Мова виражає єдність держави. У національній державі ототожнюються держава, нація й мова (М.Сігуан, У.Ф. Маккі). Мова має величезне значення у житті бездержавних народів. Кожна держава постійно тримає в полі зору мовні проблеми суспільства. Наприклад, у Китаї від віків міністерство церемоніалу, яке керувало справами освіти і екзаменами на державні посади, опікувалось дотриманням правильної вимови знаків китайського письма. Одним із найвищих виявів самоутвердження нації є державний статус її мови, який законодавчо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспільного життя. Цей статус має бути закріплений в Основному Законі держави – Конституції.
Державною мовою буває переважно мова корінного населення країни. В однонаціональних державних утвореннях про цей статус мови часто навіть не згадується, але в підневільних та в багатонаціональних країнах питання державності мови є однією з найскладніших суспільно-політичних проблем. У 1883 році було зроблено спробу поновити в Хорватії в ролі державної угорську мову. Це викликало збройне повстання, й угорському урядові довелося відмовитись від своїх намірів. Кривавими конфліктами супроводжувалось запровадження гінді як державної мови Індії після звільнення цієї країни з-під англійського колоніального панування. Коли після прийняття "брєжнєвської" конституції почали "приймати" конституції союзних республік, то до них не було включено статтю про державність мов. Це викликало обурення й масові протести в Грузії та Вірменії. Внаслідок цього в останні доперебудовні роки в СРСР серед "ста тридцяти рівноправних" мов ці дві мали статус державних.
У багатонаціональних державах роль державної мови виконує мова панівного народу. Нічого дивного: тут діє принцип "cuius regio, eius lingua" – "чия влада, того й мова". Проте цей принцип має й зворотнє прочитання: "cuius lingu, eiusa regio" – "чия мова, того й влада". У Турецькій імперії – єдиній! – не було обов'язкового навчання турецькій мові підлеглих народів. Керівники країни заявляли, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином – всі оттомани, одна нація з однією мовою. "Хіба є, ефенді, така мова – турецька?". "Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!" (В.Жаботинський). Турецька імперія розпалась і зникла швидше ніж будь-яка імперія в історії.
Синтаксичний статус апеляції (звертання)
Данилюк В.В., керівник ст. викл. Леонова Н.В.
Національна металургійна академія України
Практично з самого початку використання у граматичних описах поняття „звертання” з'являються й праці, автори яких, намагаючись втиснути різні види апеляції у поняття так званого звертання, жодним чином не пов'язаного з реченням, що його оточує, усвідомлювали неможливість такого процесу й вдавалися до спроб особливого тлумачення окремих проявів апеляції. Поступово в мовознавстві сформувалася думка про синтаксичну поліфункціональність проявів апеляції, про доцільність їх трактування як елементів з польовою структурою й відповідно такого ж опису. У сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих „звертань”, тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не пов'язаних. Такий погляд переважав у граматичних працях XIX століття та є основним у навчальній літературі до цього часу. Поряд з цим у XX столітті поширився погляд на більшу або меншу частину проявів комплексу апеляції як на особливий різновид речення, що значно розширювало можливості граматичного інтерпретування аналізованих компонентів, дозволяло подолати однобокість та вузькість раніше схарактеризованого погляду.
Серед усталених у мовознавстві точок зору на синтаксичний статус вокатива як репрезентанта предметної частини змісту апеляції (традиційна наука переважно користується терміном „звертання”) можна виділити той, що прийнято називати традиційним. За ним „звертання” - це елемент, що є чужим для речення, у яке просто вставляється і відповідно не пов'язаний ніякими зв'язками ні з цілим реченням, ні з його членами. Найкатегоричніше цей погляд сформулював О.М. Пєшковський, який відніс звертання до елементів „внутрішньо чужих реченню, що дало їм притулок, подібно до кулі, що потрапила у організм”.
Надалі подібний погляд переважав в російських, а відтак і українських граматичних описах, хоча досить часто його прибічники вдавалися до певних застережень, зауважень, які свідчать про неможливість увібгати всі наявні прояви звертання в прокрустове ложе його проголошуваної асинтаксичності. Зокрема, О.М. Пєшковський стверджував: „речово звертання може бути тіснішим чином зв'язане з мовленням, що залишилося.”
Деякі аспекти стилістики СУЛМ
Резнік М.О., керівник ст. викл. Леонова Н.В.
Національна металургійна академія України
У наш час активно розвиваються різні напрями лінгвістичних досліджень: комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика, антропоцентрична лінгвістика. Посилюється увага до проблем функціональної стилістики, а саме до застосування функціонально-стилістичного підходу під час розгляду мовних явищ, який “передбачає вивчення мовних одиниць різних рівнів у процесі їхнього реального використання в певній комунікативній ситуації”.
Будь-який мовний текст належить до конкретного функціонального стилю. “Поняття тексту, текстової схеми, – зазначає С. Єрмоленко, – стосується стилю як цілісності, як певного динамічного явища, процесу, підпорядкованого комунікативним намірам, меті мовця”. Природа функціональних стилів зумовлена об’єктивною реальністю, але принципи виокремлення та класифікації функціональних стилів значною мірою залежать від погляду того чи іншого дослідника. “Те, що різні мовні засоби по-різному застосовуються у різних сферах спілкування, у різних сферах мовленнєвої діяльності – це безперечний факт, – пише Д.Шмельов, – він підтверджений численними спостереженнями над функціонуванням самої мови в суспільстві. Внаслідок цього виділення і визначення функціональних різновидів мови зумовлене об’єктивною дійсністю існування мови і не може залежати від сваволі дослідника. Але в самій мові не дано безпосередньо (виділив Д. Шмельов) критеріїв того, що ми можемо визначити як “функціональний стиль”
Лінгвісти одностайно констатують наявність у мові різних функціональних стилів. Розбіжності виникають у підходах до з’ясування характеру й ролі тих чинників, що формують функціональний стиль. Сьогодні існують різні підходи до класифікації функціональних стилів, кількість цих стилів та їх назви не збігаються. Академік В. Виноградов ґрунтується на суспільних функціях мови – спілкування, повідомлення та впливу, внаслідок чого розрізняє такі стилі: ужитково-побутовий стиль (функція спілкування); ужитково-діловий, офіційно-документальний і науковий (функція повідомлення); публіцистичний і художньо-белетристичний (функція впливу). У сучасній стилістиці одночасно існують понад шістнадцять стилістичних моделей.
До питання про спільне джерело походження слов’янських мов
Шадура А.Ю., керівник ст. викл. Леонова Н.В.
Національна металургійна академія України
Усі слов’янські мови мають єдине спільне джерело походження, адже вони належать до праіндоєвропейської мовної родини. Це може стати шляхом до їх гармонійного співрозвитку як близьких лексично, семантично й граматично лінгвістичних систем. Територіально східнослов’янські мови (українська, білоруська, російська) тривалий час розвивались у межах однієї країни, що стало ініціюючим фактором їх зближення більшою мірою в лексичному складі.
Актуальність вивчення цієї проблеми обумовлена тим, що східнослов’янський лінгво-культурний простір відчуває на собі вплив європейської культури та активно збагачується за рахунок європейських мов (здебільшого у сфері термінології). Цей процес є взаємним і передбачає лінгвообмін без лінгвонівелювання. Починаючи з III ст. до н.е. по V ст. н.е. в діалектах праслов’янської мови виникають і формуються лексичні, фонетичні та граматичні відмінності, які поділили цей мовний простір на східний та західний. Так утворилися дві групи мов: східнослов’янські діалекти та західнослов’янські діалекти. До східнослов’янських належать українська, російська та білоруська, а також мертва писемна т. зв. давньоруська. До західнослов’янських належать: польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька та мертва усна полабська мови. До південнослов’янських належать: болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська та мертва писемна старослов’янська.
Провідні лінгвісти вважають, що три східнослов’янські мови виникли не з писемної давньоруської мови (вона була мовою канцелярій Русі X – XIII ст., населення нею не розмовляло), а з трьох давньоруських наріч: південного, західного та північного, які поступово сформувалися після розпаду праслов’янської мови.. Внаслідок дивергентних процесів на основі південного наріччя сформувалася мова українська, на основі західного – білоруська, на основі північного – російська .
Паралельно в лінгвістиці поширена точка зору, згідно з якою давньоруської мови не існувало, а східнослов’янські мови розвинулися безпосередньо з різних діалектів праслов’янської мови, починаючи з VII ст.
ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ХРИСТІ АЛЧЕВСЬКОЇ
Ковбаса О.П., керівник викл. Рибалко І.В.
Національна металургійна академія України
На початку ХХ століття в сузір’ї імен молодих українських письменників спалахнула зірка Христі Алчевської, і літературний виднокіл від того зробився яснішим. Талановита поетеса, прозаїк, авторка двох драматичних поем, літературний критик і публіцист, активна перекладачка Х.Алчевська із неповних п’ятдесяти років життя майже тридцять віддала праці на збагачення літературно-мистецької скарбниці рідного краю.
Христина Олексіївна Алчевська (16 березня 1882, Харків – 27 жовтня 1931, Харків) – українська поетеса і педагог, дочка Xристини Алчевської та Олексія Алчевського.
Народилася у Харкові. Закінчила Харківську жіночу гімназію, Вищі педагогічні курси в Парижі (1902), Харківську художню школу. Учителювала в Харкові.
Почала друкуватися 1905. Писати Христя Алчевська почала з ранніх літ. В 10-річному віці разом зі своїми шкільними подругами вона видавала дитячий рукописний журнал "Товариш", в якому протягом 1892-1894 рр. вміщувала свої перші вірші та оповідання.
Христина Алчевська невтомно втілювана все нові задуми до останніх днів життя, готувала двотомне видання творів, яке після її смерті з різних причин не побачило світу, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів. Вона залишила величезну рукописну спадщину (майже 4 тисяч творів). Померла в Харкові.
У творчості Алчевської все голосніше звучать життєствердні мотиви, відчувається щире прагнення служити своїм голосом народові, Батьківщині. Складний і суперечливий поетичний світ Х.Алчевської хоч і споріднений із творчістю Олександра Олеся, Дніпрової Чайки, та по-своєму оригінальний і неповторний: це світ жінки-інтелігентки, сповнений прагнення гармонії у людських стосунках та особистого щастя і щирим бажанням збагнути довколишнє суспільне життя, жінки, безумовно, відвертої; довірливої, що не приховує від читача ані найтоншого поруху своєї душі.
І все ж "пісня: життя" Христі Алчевської зі своїми радісними і гіркими рядками не змовкла, не згубилась у плині часу, як залишилась живою і нетлінною краща частина її літературної спадщини, як завжди лишаються для вічності найкоштовніші витвори людського духу.
ІСТОРІЯ ТА УКРАЇНОЗНАВСТВО
Познякова Д.С., керівник викл. Рибалко І.В.
Національна металургійна академія України
Іронічне ставлення людини до існуючих етикетних норм та до тих, хто їх дотримується. Аморальність та фамільярність такого відношення. Невідповідність сформованих правил мовленнєвої поведінки поведінці людей у побуті та у повсякденному житті.
Антиетикетна поведінка. Складові компоненти антиетикету. Порушення норм спілкувального етикету в стосунках між людьми. Етикетний та антиетикетний сенс одного й того ж поняття. Інвективна лексика та фраземіка.
Інвектива – різкий викривальний виступ,промова. Інвективна лексика – «грубі, вульгарні слова» та «грубі, вульгарні вислови(фраземіка)» Інвективна лексика і фраземіка як явища, породжені новітніми часами. Відсутність цих явищ в українських традиціях.
Серйозна мотивація українців не лихословити у приміщенні. «Піч у хаті» як своєрідний домашній оберіг, який заборонено оскверняти лайкою. Вживання слів-паразитів. Неетикетні вітальні фрази як вияв недостатньої поваги.
Антигромадський характер інвектив. Інвектива як заміна виявам фізичної агресивності. Нецензурна лайка в громадських місцях за чинним законодавством України вважається дрібним хуліганством, яке тягне за собою адміністративну відповідальність.
Брудне мовлення – симптом морального нездоров’я народу. Знищення ліхослів’ям енергетики українців.
АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ – ОДИН ІЗ НАЙВИДАТНІШИХ ЛІНГВІСТІВ СВІТУ, ПОЕТ, ФІЛОСОФ, ПЕРЕКЛАДАЧ
Клець Л.М., керівник викл. Рибалко І.В.
Національна металургійна академія України
Агатангел Кримський – видатний орієнталіст (фахівець зі сходознавства), філософ, історик, філолог, літературознавець, поет, перекладач. Став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук і очолював її історико-філологічний відділ. Опрацював «Найголовніші правила українського правопису». Ім’я українського академіка у 1970 р. Було занесено у перелік видатних діячів світу ЮНЕСКО.
У 29 років став професором арабської словесності й історії мусульманського Сходу у всесвітньо відомому Лазаревському інституті східних мов (Москва). Кримського називають поліглотом №1 у світі. Досконало володів більшістю європейських мов, слов’янськими, японською грузинською, вірменською, різними діалектами арабської, китайської, іранської, тюркської, був знавцем санскриту, а також володів “мертвими мовами» (давньогрецькою, латинською, мовами стародавніх Ассирії та Вавилону).
Кримський досліджував арабську філологію, іслам, арабську літературу, історію, філософію Сходу. Роботи з досліджень Сходу: «Лекції з історії семітських мов», «Мусульманство і його майбутнє», «Історія арабів іф арабської літератури», переклад корану з коментарями, «Історія Персії і її літератури», «Перський театр», «Історія Турції»,«Хафіз і його пісні» та ін.
Здійснив переклади із Сааді, Фірдоусі, Гафіза, Омара Хайяма, ліричної поезії ХУ ст., казок «Тисячі та однієї ночі», що значно збагатило українське культурне надбання.
Внесок академіка Кримського в україністику: «Українська граматика» (у 2-х т.), праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася», «Нариси з історії української мови».
ХРИСТЯ АЛЧЕВСЬКА – ПОЕТЕСА, ПЕДАГОГ, ПЕРЕКЛАДАЧ
(130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)
Святецька В.В., Ковбаса О.П., керівник викл. Рибалко І.В.
Національна металургійна академія України
Народилася 1882 р. в Харкові в сім’ї промисловця і громадського діяча. Мати – відома діячка народної освіти , організатор просвітницької діяльності серед селянства й робітників. Писати почала з юних літ. Середню освіту здобула у Харківській гімназії. Після смерті батька завдяки матеріальній підтримці брата пройшла педагогічну підготовку на вищих педагогічних курсах Франції, в Сорбонні.
Незабутнім для молодої Алчевської стало особисте знайомство з М.Коцюбинським, Лесею Українкою, В.Стефаником, М. Старицьким. Працювала викладачем української та французької мову середніх та вищих навчальних закладах Харкова. ЇЇ першу збірку «Туга за сонцем» позитивно оцінив І.Франко. У наступних збірках «Сонце із-за хмар», «Пісні життя» інтимні ноти поєднуються з громадянськими, до пейзажної лірики вривається відгомін соціальних потрясінь. У збірках часів імперіалістичної війни («Сльози», «Встань сонце!», «Мандрівець») лунають пацифістські мотиви, протест проти війни.
Алчевська була талановитою перекладачкою, здебільшого з російської та французької мов. Перекладала вірші О.Пушкіна, К.Рилєєва, О.Толстого, Я.Полонського, М.Огарьова. Переклади романів В. Гюго «Бюг Жаргаль», «93 рік», «Трудівники моря», віршів Вольтера, П.Корнеля – важливий урок у прилученні нашого народу до скарбниці світової літератури.
Алчевська залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.