Национальная металлургическая академия Украины
Любовь... Каждый испытывал это прекрасное чувство. Любовь многогранна. Она может быть и любовью родителей к детям, и любовью к Родине, и любовью к Богу, и любовью между мужчиной и женщиной. Только в любви и через любовь человек становится человеком. Без любви он неполноценное существо, лишенное подлинной жизни и глубины, не способное ни действовать эффективно, ни понимать адекватно других и себя. И если человек – центральный объект философии, то тема человеческой любви, взятая во всей ее широте, должна быть одной из ведущих в философских размышлениях.
Первые попытки объяснения феномена любви появились уже в античности. Сократ говорил, что любовь это стремление к бессмертию через рождение смертных или бессмертных детей. Различные произведения искусства делают человека во истину бессмертным, так как творец их всегда остается в памяти человечества. Платон говорил, что любовь это стремление к целостности. Он утверждал, будто люди были раньше двуглавыми, и имели по четыре руки и ноги, и якобы боги расчленили их надвое. И с тех пор люди ищут свои половинки. Аристотель же говорил, что любовь есть в человеке изначально, что она заложена природой. Еще одной особенностью античной философии является то, что любовь там называлась разными словами, а именно – «эрос», «филия», «сторге» и «агапе».
Не менее глубоко рассматривается любовь в Новом завете, где речь идет не о половой любви, а о любви к Господу и к ближнему. Два этих вида любви рассматриваются как первые заповеди. А если они являются заповедями, то значит, они добродетельны. То есть любовь в Новом завете является добродетелью.
Также не оставили без внимания феномен любви и мыслители эпохи Возрождения и Нового времени. Например, Декарт даже попытался дать научное объяснение любви. Интересную мысль высказал и Бэкон. Он сказал, что безумно любят лишь слабые люди, а сильные люди держат любовь на особом месте.
В неклассический период Шопенгауэр вообще говорил, что любовь не во многом отличается от полового инстинкта. Единственное отличие это то, что половой инстинкт распространяется на всех особей противоположного пола, а любовь лишь на ту, которая будет дополнять и скрывать недостатки человека. Интересное противостояние в неклассической философии отметим между Зигмундом Фрейдом и Эрихом Фроммом. Если Зигмунд Фрейд говорит, что любовь это половая страсть с целью совокупления, то Эрих Фромм говорит что любовь это искусство, которое необходимо постоянно совершенствовать. Так же Фромм упрекает Фрейда в том, что последний слишком просто представляет феномен любви.
Таким образом, рассмотрев различные точки зрения, для себя я сформировала мнение, что любовь – фундаментальное для человеческой природы чувство, но ее нельзя отнести к эмоциям, таким как радость или печаль. Эмоциональная связь между детьми и родителями, между братьями и сестрами, между супругами является неотъемлемой частью нашего эволюционного наследия. Любовь объемлет собой социальные отношения, прочную привязанность, эмоциональную связь. Любовь характеризуется интересом и радостью, а любовные отношения могут пробуждать весь спектр эмоций. Любовь это не просто половая страсть с целью совокупления, но и нечто возвышенное. Человек не может жить без любви, так как она его облагораживает.
ОСНОВНЕ СВІТОГЛЯДНЕ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ
В СТРУКТУРІ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ЛЮДИНИ
Єжов О., керівник ст. викл. Лазаренко В.П.
Національна металургійна академія України
Однією з загальних і системотворчих ознак філософського вчення є те, що в основі його пізнавальних прагнень лежить відношення між свідомістю та матерією, духовним та матеріальним, суб’єктивним та об’єктивним. Саме питання про відношення мислення і буття Ф.Енгельс назвав основним питанням філософії і виділив у ньому дві сторони. Перша сторона – “Що є первинним і визначальним – матерія чи свідомість?”. Досить часто це питання трансформувалося в проблему першопричини і першооснови всього сущого – “Що лежить в основі творення світу – дух чи матеріальне буття?”.
Друга сторона основного питання філософії – “Чи здатне людське мислення пізнавати світ?”. Це питання про те, чи може людина мати достовірні знання про природу та соціальну дійсність. В.С.Соловйов з цього приводу писав так: “Існує багато різноманітних знань – життєвих, наукових, релігійних, які мають свою відносну ймовірність, сповна достатню для практичної мети. Але основне питання теоретичної філософії має на увазі ймовірність самого знання по суті. Знанням взагалі називається спів падіння даної думки про предмет з його дійсним буттям і властивістю. Яким чином можливе взагалі таке співпадіння і чим підтверджується його існування в кожному випадку?”.
В залежності від того, як в різних філософських вченнях розуміють та пояснюють співвідношення духовного і матеріального, свідомості та матерії, їх можна з певною долею умовності розподілити на дві великі групи, два головні філософські напрями – ідеалізм та матеріалізм. Позиція, згідно з якою світ пояснюється із духу і визнається первинність свідомості по відношенню до матерії, - ця позиція одержала назву ідеалізму. Ті ж філософи, які пояснюють світ з матерії і визнають її первинність і незалежність від свідомості, виступають представниками матеріалізму. Ряд філософів, які заперечують пізнання світу, належать до тієї філософської течії, яку прийнято називати агностицизмом.
Отже, матеріалізм та ідеалізм являють собою дві основні тенденції розвитку філософської думки. Підкреслимо, що це дві рівноцінні, з точки зору розвитку духовної культури, філософські позиції. Вони фіксують відмінність у вихідних світоглядних настановах того чи іншого філософського роздуму, тієї чи іншої філософської системи.
Варто відзначити, що основне питання філософії виникає не як продукт похітливого роздумування того чи іншого філософа, а в системі загальнолюдської культури і в абстрактно – логічній формі виражає її універсальні засади. Воно має світоглядну природу, його корені заглиблені у сферу життєво – практичної діяльності людей. Адже саме в практиці відбувається спів падіння свідомості людини, мети, уявлень, задумів, з матеріальними явищами природи та суспільства. Саме практика являє собою єдність суб’єктивного внутрішнього та об’єктивного зовнішнього. Практика – це як раз і є реальне відношення духовного до матеріального, суб’єкта людини до об’єкту природи та суспільства.
СВІТОГЛЯД ЯК ДУХОВНО-ПРАКТИЧНИЙ СПОСІБ ОСВОЄННЯ СВІТУ
Верещак О., Гречка К., керівник ст. викл. Лазаренко В.П.
Національна металургійна академія України
Головною визначальною рисою людини є її здатність до універсального перетворення оточуючої її природної і соціальної дійсності, часто іменованої освоєнням світу. Освоєння світу здійснюється людиною трьома основними способами, що знаходяться в тісному взаємозв’язку і взаємодоповнюваності. Це по-перше, матеріально-практичне освоєння світу – прагнення перетворити зовнішню по відношенню до людини природну і соціальну дійсність у відповідності з її потребами; по-друге, духовно-пізнавальне /теоретичне/ освоєння світу – прагнення відобразити в системі знань дійсність у тому вигляді, як вона існує поза людиною, а саме прагнення побудувати теоретичну „модель” світу та його компонентів; по-третє, духовно-практичне освоєння світу – прагнення осягнути світ в його значимості для самої людини, в його відношенні до людських потреб, бажань, мети.
Духовно-практичний спосіб освоєння світу передбачає не лише знання про світ, але включає в себе і емоційно-чуттєве переживання людиною оточуючої її дійсності, а також духовне перетворення світу людиною у відповідності зі своїми ідеалами, інтересами, прагненнями. Саме таким – духовно-практичним – способом освоєння світу і виступає світогляд. В цій якості він відрізняється від теоретичного способу освоєння світу /наприклад, науки/ перш за все тим, що якщоостаннє орієнтуеться на об’єктивний зміст сущого, то стрижневим значенням у світогляді володіє його практично-життєва спрямованість, його орієнтація на утвердження людини в житті такою, якою їй дозволяють бачити себе і життя її потреби, інтереси, переконання. Тому поряд з деяким уявленням про світ світогляд включає в себе ще й особистісне ставлення люини до цього світу, її переживання й оцінку з позиції певних ідеалів, цінностей, жадань.
Ось цей стислий аналіз основної функції та природи світогляду дозволяє сформувати його визначення. Світогляд – суспільно вироблена форма самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює оточуючу дійсність як світ свого буття, визначає і переживає своє місце і покликання в ньому. Світогляд є спосіб духовно-практичного освоєння світу, за допомогою якого людина духовно перетворює дійсність у відповідності зі своїми потребами, надіями, ідеалами.
Додамо, що світогляд може мати найрізноманітніші форми свого виявлення. Він може виражатися мовою політики, права,науки, мистецтва, релігії і таке інше. Якою з цих мов та чи інша людина висловлює своє відношення до зовнішнього світу – це питання її соціального буття, способу життя, досвіду, знань, культури. Суттєвим є інше: в будь-якій формі і будь-якою мовою світогляд виступає органічним втіленням самосвідомості людини, її як би «внутрішнім обличчям». Однак існує і така форма вираження світогляду, яка обов’язково притаманна кожній людині, незважаючи на її професійну діяльність, суспільний стан, нахили і прагнення. Справа в тому, що світогляд кожної конкретної людини виростає безпосередньо з її життєво-практичного досвіду і відображує її природні потреби і інтереси. Тому світогляд перш за все виявляє себе у формі буденної свідомості і виражається звичайною, природньою мовою, «мовою реального життя».
Втому ж випадку, коли світогляд набуває теоретичної форми свого вираження та розвитку, коли світоглядна проблематика стає спеціальним предметом особливої, пізнавально-теоретичної діяльності свідомості, - в цьому випадку ми уже говоримо не про світогляд як такий, а про філософію. При всій розбіжності ролей та долі багатьох філософських вчень,шкіл та напрямків неможливо не визнати те, що всі вони склались в історії людської культури як теоретично виражений світогляд їх творців, як особистісно-своєрідні системи категоріальних констатацій, інтерпретацій та доказів фундаментальних світоглядних проблем. тому в найзагальнішому вигляді філософію можна визначити як форму теоретичного вираження і розвитку світогляду.
ПІДСЕКЦІЯ СОЦІОЛОГІЯ ТА ПОЛІТОЛОГІЯ
СТУДЕНТСЬКЕ САМОУПРАВЛІННЯ ЯК ФОРМА ГРОМАДСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Порубай М.Л., керівник проф. Побочий І.А.
Національна металургійна академія України
Студентські роки більшість вважає чи не найкращими роками у своєму житті. Саме за студентства кожен стає по-справжньому дорослою людиною, сам приймає рішення, вирішує власні проблеми. І значна частина цих проблем - суто студентські проблеми, внутрішні проблеми навчального закладу. Чекати на те, що проблеми хтось вирішить замість нас - доволі наївна думка. Саме тому необхідно об’єднуватися разом. А це і є студентське самоврядування, коли студенти спільно вирішують наболілі питання.
Студентське самоврядування є важливим фактором розвитку суспільства, виявлення потенційних лідерів, вироблення у них навичок управлінської та організаторської роботи з колективом, формування майбутньої еліти нації.
В період активного утвердження демократичних засад в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства актуальною залишається гармонізація нашої системи освіти з європейською. Україна прагне стати повноправним учасником Болонського процесу. Тому організація і зміст освіти у рідних alma-mater повинні відповідати світовим вимогам, однією з яких є функціонування сильного самоврядування як "конструктивного партнера у створенні Європейського простору вищої освіти".
Молодь в усі часи була найменш консервативною за своїми ціннісними орієнтаціями, найбільш чутливо реагувала на соціальні зміни, їй притаманне негативне ставлення до порушення демократичних норм, законів, моральних принципів, тому можна з повним правом розглядати молодь, а особливо студентство, своєрідним барометром соціально-економічного та політичного стану суспільства.
Молодіжні рухи в усьому світі мають тривалу історію розвитку, вони стали практичними засобами самореалізації для багатьох молодих людей. Будь-який молодіжний рух є засобом, що відкриває канали зв’язку в межах одного покоління, виявляючи та репрезентуючи його інтереси перед суспільством загалом. Представники вітчизняної науки пропонують розглядати такі рухи, по-перше, як одну з найбільш динамічних і мінливих форм соціальної активності молоді та способів вираження її соціально-політичних і громадських ініціатив, по-друге, як один із механізмів участі молоді у суспільних процесах за допомогою колективних (як організованих, так і неструктурованих) форм прояву її самодіяльності на засадах спільних інтересів, і лише у вужчому розумінні – як систему молодіжних громадських об"єднань.
Молодіжні організації дозволяють адекватно відрегулювати відносини молоді з державою, її структурами. Студентська молодь завжди була в авангарді всіх соціальних перетворень та політичних рухів, а нерідко ставала і їх рушійною силою.