Национальная металлургическая академия Украны
Начнем с самого естественного вопроса: какова на самом деле языковая ситуация в нашей стране и как она менялась за годы независимости? При анализе этой темы, как в научных статьях, так и в политических дискуссиях, в качестве одного из основных источников данных и аргументов обычно приводятся результаты переписи 2001 года. Заметим, что в ней измерение языковой ситуации было осуществлено методически некорректно. Данные любой переписи и трактовка ее материалов не только отражают реальность, но и являются средством конструирования этой реальности.
В данном случае это выразилось в том, что языковая ситуация в переписи измерялась единственным вопросом о том, какой язык является родным для респондента. 67,5% украинцев назвали своим родным языком украинский, 29,6% — русский, другие языки — 2,6%. Очевидно, что такой «простой» способ языковой идентификации полностью соответствует поговорке «простота — хуже воровства». Процитируем профессора Николая Шульгу, который обращает внимание на крайнюю неоднозначность самого понятия «родной язык»: «Заполняя опросный лист переписи, люди подразумевали, как мы убедились, совершенно разные вещи. На вопрос «Как вы считаете, что такое родной язык?» более трети (34%) опрошенных ответили, что «это язык, на котором я думаю и могу свободно общаться». Почти столько же (32%) заявили, что это «язык национальности, к которой я принадлежу». Еще 24% респондентов считают, что родной язык — «это язык, на котором говорили мои родители». По мнению 8% ответивших, родным языком является тот, «на котором я говорю наиболее часто». Очевидно, вопрос о родном языке измеряет совершенно разные вещи у разных людей, а значит — не измеряет ничего. Для примера, в нашем исследовании, если русский назвали «родным» 29,6% украинцев, то «удобным» (на котором легче всего говорить) — 42,5%. Здесь уместно привести данные Киевского международного института социологии, который, начиная с 1991 года, с помощью специально разработанной методики отслеживает динамику выбора предпочтительного для респондентов языка во время проведения массовых опросов.
Итак, на протяжении 20 лет независимости доля украинцев, выбирающих украинский язык, ни разу не превысила 50%, а доля выбирающих русский всегда была выше 50%. О чем говорят эти данные? Как минимум о том, что распространенность украинского и русского языков примерно одинакова и ссылки на данные переписи 2001 года при формировании государственной языковой политики не вполне корректны. Обращает на себя внимание тот факт, что структура языковых предпочтений граждан Украины за все эти годы практически не менялась (несмотря на усилия властей по вытеснению русского языка). Иными словами — механизмы, обеспечивающие стабильность и воспроизводство языкового баланса, оказались значительно более мощными, чем усилия политиков изменить этот баланс.
ДІЛОВА КУЛЬТУРА ЯК КУЛЬТУРА НОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ СПІЛЬНОТИ
Лазарєва Є.Д., керівник доц. Курєвіна Т.В.
Національна металургійна академія України
Ділова культура пов’язана з формуванням нової соціальної спільності підприємців, хоча про ділову культуру можна говорити й у більш широкому соціальному контексті. Під діловою культурою ми розуміємо культуру підприємців і керівників, маючи на увазі при цьому цінності і норми, які регулюють їхню поведінку і діяльність у процесі ділової активності при переговорах , висновках угод, виконанні договірних зобов’язань, при організації діяльності людей, у діловому спілкуванні, у відношенні до працівника і споживача.
У діловій культурі можна виділити два шари: ціннісний і ментальний.
Ціннісний шар з’являється як культурний феномен, що може передаватися як традиція й обумовлює етичну сторону ділових відносин. Зовні він виявляється як стереотип, як звична посадова поведінка, актуальні цінності і норми практичної діяльності.
Ментальний шар ділової культури пов’язаний з ситуаціями, коли звичні норми і цінності не ефективні і люди починають конструювати нові.
У сучасних умовах успішним може бути тільки підприємець з високим рівнем загальної і ділової культури. За результатами соціологічних досліджень, найбільший пріоритет у ділових відносинах респонденти віддають гуманності, надійності, високій загальній культурі, умінню красиво вдягатися, правильно говорити.
У Європі ділова культура вже сформувалася і має свої устояні цінності, що орієнтують підприємців на творчість, незалежність і взаємокорисність. На етапі формування української ділової культури виникає проблема її взаємодії з європейською і східною діловою культурою. Не менш актуальною є проблема збереження специфічних рис власне української ділової культури.
СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ШЛЮБНИХ ВІДНОСИН
Михайлова А.А., керівник доц. Курєвіна Т.В.
Національна металургійна академія України
Сім’я -це первинний осередок соціальної спільності людей, заснований на шлюбі чи кровному спорідненні, один з найдревніших соціальних інститутів, який виник значно раніш класів, націй, держав.
Сім’я - складне соціальне явище, у якому переплітаються різноманітні форми соціальних відносин і процесів. Важко порівняти з нею будь-яке інше соціальне утворення, у якому задовольнялося б стільки різноманітних людських і суспільних потреб. Сім’я є такою соціальною групою, що накладає свій відбиток на все життя людини. Сучасна сім’я будується в основному на шлюбних відносинах. Соціологи досліджують: мотиви вступу в шлюб, причини припинення шлюбних відносин, усю гаму шлюбних відносин між представниками різних соціально-демографічних груп.
Під шлюбом ми розуміємо історично обумовлену форму відносин між чоловіком і жінкою, через яку суспільство упорядковує їх відносини як у правовому, так і морально-етичному плані. Шлюбні відносини являють собою складну гаму відносин між людьми: від природно-біологічних до економічних, правових, етичних, соціально-психологічних, естетичних тощо.
Необхідність їх регулювання з боку суспільства визначається тим, що від стану шлюбних відносин залежать ріст населення, виховання підростаючого покоління, а виходить, і майбутнє самого суспільства і держави.
Зміст шлюбних відносин визначається ступенем розвиненості суспільства. Чим примітивніші суспільні відносини, тим більше місця в сімейно-шлюбному союзі займають чисто фізіологічні і господарсько-економічні моменти. Чим більше розвинуте суспільство, тим більшу роль у шлюбних відносинах відіграють соціально-психологічні, етичні, естетичні і, звичайно, сексуальні моменти.
ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ЯК УМОВА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Товстик І., керівник доц. Курєвіна Т.В.
Національна металургійна академія України
Національне відродження (в західній літературі - етнічний ренесанс) - один із найголовніших чинників сучасного політичного життя багатонаціональних держав і міждержавних стосунків. Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу. При цьому, мабуть, треба враховувати його змістову неоднаковість - залежно від того, якого народу воно стосується. Одна річ, якщо йдеться про первинну стадію утворення націй в сучасному розумінні (як це, наприклад, нині відбувається в деяких країнах Африки - коли нація вперше виникає, йде на зміну племенній організації), і зовсім інша, коли об’єктом і суб’єктом процесу є народ, що має свою «національну» історію і прагне відродитися як нація. Саме таким є український народ.
Національний ренесанс не є простим відновленням усього історичного минулого народу.
Це не реставрація нації і аж ніяк не реанімація всього, що було в іі історії. Відродження – це модернізація нації, її оновлення в системі реалій сучасного життя, в поступі загальнолюдської цивілізації. Тобто мовиться про багатогранний процес засвоєння на основі критичного переосмислення традицій народу і водночас створення сучасних господарських, соціокультурних, політичних та інших структур, інститутів та цінностей, завдяки яким нація виступала б не просто етнічною спільністю, а стала б сувереном своєї долі. Це процес розкриття творчого потенціалу народу, його інститутів і цінностей в інтересах історичного поступу.
За своєю природою національне відродження є процесом глибоко демократичним, при якому людина, особистість, її свобода мають пріоритетне значення.
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
Андрук А., керівник викл. Кравець А.Ю.
Національна металургійна академія України
Проблематика формування української національної ідеї вельми актуальна сьогодні, адже існує безліч визначень цього феномену, що значно ускладнює його розуміння. Необхідність існування єдиного визначення української національної ідеї не піддається сумнівам ані з боку української політичної еліти, ані з боку української інтелігенції.
Вважається, що до моменту досягнення Україною незалежності провідною ідеєю було створення єдиної, незалежної української держави. Сьогодні Україна вже 20 років як незалежна країна, а проблематика формування української національної ідеї не втратила своєї актуальності. Ми вважаємо, що створення єдиної національної ідеї сприятиме зміцненню української державності, єдності українського народу.
До поняття української національної ідеї має бути включено по-перше, проблематику єдності української держави, її народу. Адже існують висловлювання стосовно того, що менталітет мешканців західної частини нашої держави і менталітет східної її частини значно різняться і, відповідно, різниться й зміст української національної ідеї. Ми не погоджуємось з цією тезою і вважаємо, що Україна це цілісна держава, а українська нація – єдина нація. По-друге, актуальною проблемою є побудова розвиненої демократії та громадянського суспільства, що також має бути висвітлене в українській національній ідеї. По-третє, дискусійним й досі залишається питання зовнішньополітичного вектору нашої держави, адже сьогодні Україна йде шляхом поступової інтеграції до європейської спільноти.
Не можна не погодитись й з тезою про те, що питання української національної ідеї має бути винесене на загальнодержавний рівень. До процесу її формування має бути залучена як політична, так і наукова еліта нашої країни, щоб спільними зусиллями сформувати єдину загальноприйнятну українську національну ідею.
Отже, якщо об’єднати усі визначення й точки зору, можна спробувати дати своє визначення української національної ідеї. Українська національна ідея – це ідея формування сильної незалежної демократичної європейської держави з розвиненою економікою і розвиненим громадянським суспільством, яка має свою історію, свої етнічні особливості й гідна посідати гідне місце на міжнародній арені.
РОЛЬ ТА СУТНІСТЬ МІСЦЕВИХ ДЕРЖАВНИХ АДМІНІСТРАЦІЙ В СИСТЕМІ ВИКОНАВЧИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
Ільїна І.О., керівник проф. Побочий І.А.
Національна металургійна академія України
Місцева державна адміністрація є ключовою ланкою виконавчих органів влади на місцях. Вона, в межах своїх повноважень, здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує свої функції та завдання.
Проте, значну увагу необхідно приділити проблемі взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади. Реформи в структурах цієї системи здійснюються непослідовно. Значна частина повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування дублюються. Саме тому, необхідно дослідити дане питання, розробити стратегію і тактику для подальшої їх діяльності на усіх рівнях.
Таким чином, перш за все, необхідно врахувати узгодженість загальних інтересів для ефективного функціонування діяльності державної влади, а також їх збалансування щодо правового регулювання.
Оптимальна модель виконавчої влади залежить не тільки від ефективного розподілу обсягу її владних повноважень по відповідним горизонтальним і вертикальним рівням їх здійснення, а й від процесу їхньої взаємодії при виконанні цих повноважень.
Доцільним буде впровадження створення дієвого механізму, основні засади якого будуть базуватися на трансформації системи публічної адміністрації на місцях.
Також необхідно зазначити, що місцеві органи влади не тільки несуть відповідальність за реалізацію покладених на них функцій, але й ще підзвітні та підконтрольні виконавчій владі. Тобто, місцеві державні адміністрації несуть подвійну відповідальність: по-перше, перед країною, а по-друге, перед місцевою територіальною громадою. Тим самим вони виконують функції представника центру на місцях і забезпечують ефективність життєдіяльності на відповідній території.