Віктор Ющенко. Розмови із Путіним про українську ідентичність, Голодомор та взаємне примирення//Українська правда . – 2013. – 21 листопада.

Російсько-український військово-політичний конфлікт. Етап під номером 2014.

 

У тому, що вторгнення російських військ на Схід України і анексія Криму є давно і ретельно продуманим сценарієм, вже, мабуть, ніхто не сумнівається. Він є черговим етапом цілеспрямованої політики Росії. На чолі якої сьогодні новий «батько брехні» – Владимир Путин.

Нині часто можна почути, що Путін веде себе неадекватно, що він втратив зв'язок з реальністю. Та насправді це зовсім не так. Він, як продовжувач політики тотальної ненависті до України, як черговий «король брехні» на чолі Російської імперії, будує свою власну реальність. Реальність, засновану на результатах столітнього обману, підміні понять. Реальність, де немає правил гри, є тільки його закони, які змінюються з кожним днем, тому, як і вся його політика не можуть вважатися цивілізованими.

Насправді Путін не є якимось новим, раніше не баченим злом. Росія у всі часи, обираючи собі правителів-тиранів (чи лише створювалась ілюзія такого вибору) завжди вирізнялась войовничістю, якоюсь тотальною ненавистю до інших. (Що породжує закономірно і ненависть до самої себе, неповагу до власного народу). Генетична ненависть до кращих за себе. Тих, у кому вбачають потенцію до високого розвитку, краще знищити. Так було у всі часи. Та це не зробило Росію кращою, хіба може потішало правителів. Низький рівень розвитку суспільства із завищеною неадекватною самооцінкою.

Дивовижно, але більшість росіян всім задоволені. За дещо завищеними офіційними даними, виявленими після опитувань, близько 84% населення країни підтримує політику сучасного правління.

Рівно рік тому Віктор Ющенко у статті, яка стосуватиметься його досвіду у побудові українсько-російських відносин скаже:

«Я мав абсолютно позитивні сподівання розпочати діалог із росіянами. Мої аргументи були щирі. Путін справляв враження людини, яка дослуховується до цих аргументів, сприймає їх адекватно і повноцінно… Проте подальші події показали, що мої пропозиції діалогу не були сприйняті. Путін не сказав мені "ні" в очі. Але політично це не могло бути потрактовано інакше.

Путін сказав "ні" – усіма своїми подальшими діями.

Це була величезна помилка в контексті російсько-українських відносин»[1].

 

Віктор Ющенко. Розмови із Путіним про українську ідентичність, Голодомор та взаємне примирення//Українська правда . – 2013. – 21 листопада.

Насправді ніяких помилок немає. Росія ніколи й не планувала дружити з Україною. Позиція діалогу ніколи не могла бути сприйнятою. Тоді Ющенко говорив про історію нашої та сусідньої країни, про національних героїв для нас та ворогів для них. Звісно, Росія ніколи не визнає ні Бандеру, ні Петлюру, ні Мазепу, ні Голодомор. Не тому, що це суперечливі історичні факти, як хтось вважає, а просто тому, що ця правда суперечить давно створеній гнилій і фальшивій, власній історії Російської імперії.

Чому сьогодні триває російсько-український конфлікт? Розібратись у цьому не так вже й складно. І не таким вже «ножем у спину» є наступ Старшого Брата.

Росія завжди, у всі часи просто таки потребувала зовнішнього ворога. У різні періоди сучасної історії цю роль відігравали для неї Америка, Афганістан, Чечня, далі – Грузія, і тепер Україна. Ймовірно, такий порядок речей потрібен російському правлінню в тому числі й для підтримання належного вакууму у власному суспільстві. Просте населення повинно знати, що держава має значно важливіші проблеми зовні, порівняно із внутрішніми необхідностями. Свої ресурси вона направляє на війну, а не на благоустрій країни. Так було завжди. За російською ідеологією, для ефективного функціонування держави завжди потрібен зовнішній ворог. Інакше ворогом для народу стане сама влада. А такого статися ж не повинно.

Росія довго і ретельно готувалась до війни в Україні. Цілеспрямована пропаганда, яка подекуди тонко і хитро, подекуди грубо отруює свідомість громадян. Українських і російських. Про російських – це окрема тема. Хтось каже, вони зазомбовані і не мають можливості… Та насправді найрізноманітніші джерела інформації сьогодні абсолютно доступні. А от тема українських громадян, які українцями ніколи не були і природно себе такими не вважають – складніша і болючіша.

«Ще в середині дев’яностих років якось побачив у пресі підсумки соціологічних опитувань в Росії та Україні. 70 % росіян негативно сприймали Україну і лише 30 % українців негативно сприймали Росію. Ще тоді казав своїм однопартійцям-рухівцям, що Росія вже готова до війни з Україною, але Україна ще не готова до війни з Росією. Відтоді вже відслідковував цей показник регулярно і бачив, що він практично не змінювався. Мій висновок на тлі такої безрадісної ситуації був наступний: війна між Росією і Україно — питання часу. Причому, Україна до неї не буде готова всебічно. Так і сталося навесні 2014 року…» [2].

Російсько-українській війні прогнозували багато варіантів закінчення. Хтось казав, що це трапиться вкінці літа, хтось – до початку зими. Та як бачимо, на завершення конфлікту навіть у найоптимістичному варіанті ще знадобиться час.

2. Валерій Швець. Четверта російсько-українська війна // bintel.com.ua/uk/guests/shvec-4-voina2

На жаль, не менш реалістично звучить затяжний прогноз згасання та підсилення боротьби, чергового тимчасового перемир`я, псевдоперемир`я… і так знову і знову. Ймовірно, цей зловісний спектакль ще триватиме.

Причини його продовження можна трактувати по-різному. За одним з варіантів, владно-маніакальні амбіції Путіна не обмежуюються територією України. Тому світова спільнота мала б виявити більш дієву позицію на нашій арені. Та, звісно, все не так просто. Росія – великий гравець і на економічній карті світу. Звісно, вона програє, у будь-якому випадку, бо її шлях і методи ведуть в нікуди (або й до самознищення). Та поки що це виглядає як перемога. Путіну не соромно, більше того, його ніхто не критикує по-справжньому, немає й союзників, з якими він міг би рахуватись.

Але невтручання у перспективно затяжливий російсько-український конфлікт відіб`ється негативом не лише для цих двох сторін, а й для світу. Погіршення економічної ситуації, наростання психололгічної кризи та загальні настрої розчарування – мабуть, найлегший наслідок продовження конфлікту. Тривалий і наростаючий, він світчить про те, що Заходу варто готуватись до масштабніших наступів «русского мира». Та там, очевидно, цього ще не розуміють. Щораз по сантиметру підсилюючи економічні санкції, їх бачать як такі, що б мали зупинити кривавого агресора.

Журналіст Віталій Портников порівнює конфлікт між Росією та Україною до відносно недавнього протистояння між Індією та Пакистаном. Там теж були спроби окупації чужої території, сепаратизм, сприяння сепаратизму, збройні протистояння і тимчасові перемир`я. І як наслідок - на політичній карті світу з'явилася Народна Республіка Бангладеш. Вона схожа на наш Крим, де живе, як би нам прикро не було, в більшості байдуже до Української держави населення.

«І якщо частина території сусідньої країни залишиться під російським впливом, навіть і не формалізованим, а інша частина буде «звичайною» Україною, нових конфліктів не уникнути… Новий етап протистояння почнеться, коли Україна навчиться підтримувати екстремістські національні рухи в самій Росії для того, щоб відволікти енергію противника на внутрішні чвари. В цій нескінченній війні і викуються справжні політичні нації на пострадянському просторі. Майдан, судячи з усього, став лише прелюдією до формування української політичної нації, яка остаточно оформиться в протистоянні з Росією.