Критерії істинності знання.
Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц пропонували як критерію істини ясність і виразність мислимого. Ясно те, що відкрито для спостерігає розуму і з очевидністю визнається таким, не збуджуючи сумнівів. Приклад такої істини - "квадрат має чотири сторони". Подібного роду істини - результат "природного світла розуму". Як світло виявляє і себе самого, і навколишнє темряву, так і істина є мірило і себе самої, і помилки. Сократ першим побачив у абстрактності і ясності наших суджень основна ознака їх істинності. Декарт стверджував, що всі речі, що пізнаються нами ясно і чітко, і насправді такі, як ми їх пізнаємо. Висунутий Декартом критерій істини, який він вважав в ясності і очевидності знання, багато в чому сприяв виразності мислення, проте цей критерій не гарантує надійності. Таке розуміння критерію істинності повно глибокодумності. Воно спирається на віру в силу логіки нашого мислення, достовірність сприйняття нею реальності. На цьому багато в чому побудований наш досвід. Це сильна позиція у боротьбі проти всякого роду блукань розуму в потемках вигаданого. Очевидність відчутного і мислимого грає не останню роль у встановленні істини, але не може, однак, служити єдиним її критерієм.
Час "розвінчало" багато колись здавалися цілком очевидними і ясними істини. Начебто б, що може бути більш ясним і очевидним, ніж нерухомість Землі, і тисячоліттями людство аніскільки не сумнівалося в цій "непорушну істину". Ясність і очевидність -суб'ектівние стану свідомості, що заслуговують жодної поваги за свою величезну життєву значимість, але вони явно потребують опори на щось більш "міцне".
Безсумнівно, психологічно важливі не тільки ясність і очевидність можливого, але й впевненість у його достовірності. Однак і ця впевненість не може служити критерієм істинності. Впевненість в істинності думки здатна фатальним чином ввести в оману. Зокрема, У. Джеймс описав, як в результаті впливу звеселяючого газу якась людина впевнився, що він знає "таємницю Всесвіту". Коли дія газу припинялося, він, пам'ятаючи, що "знає" цю таємницю, не міг сказати, в чому саме вона полягає. І ось нарешті йому вдалося зафіксувати на папері цю важливу інформацію до припинення дії газу. Прокинувшись від дурману, він з подивом прочитав: "Всюди пахне нафтою".
Висувався і такий критерій істини, як загальзначимість: істинно те, що відповідає думку більшості. Зрозуміло, і в цьому є свій резон: якщо багато хто переконаний в достовірності тих чи інших принципів, то це саме по собі може служити важливою гарантією проти омани. Проте ще Р. Декарт зауважив, що питання про істинність не наважується більшістю голосів. З історії науки ми знаємо, що першовідкривачі, відстоюючи істину, як правило, виявлялися на самоті. Згадаймо хоча б Коперника: він один був правий, тому що інші перебували в омані щодо обертання Землі навколо Сонця. Смішно було б ставити на голосування в науковому співтоваристві питання про істинність або хибність того чи іншого твердження.
У деяких філософських системах існує і такий критерій істини, як принцип прагматизму, тобто теорії вузькоутилітарного розуміння істини, що ігнорує її предметні підстави і її об'єктивну значимість. "Істиною прагматизм визнає те, - і це єдиний його критерій істини - що найкраще" працює "на нас, веде нас, що найкраще підходить до кожної частини життя і поєднувані з усією сукупністю нашого досвіду, причому нічого не повинно бути втрачено. Якщо релігійні ідеї виконують ці умови, якщо, зокрема, виявиться, що поняття про Бога задовольняє їм, то на якій підставі прагматизм буде заперечувати буття Боже ... "
Деякі вчені вважають, що вибір тієї чи іншої концепції диктується не тим, що отримані з її допомогою результати підтверджуються практикою, експериментом, а її "витонченістю", "красою", математичної "граціозністю". Ці естетичні "критерії" - феномени, звичайно, -річ приємна і, можливо, якось і в якихось випадках свідчать про істинність. Але ці феномени малонадійні. Ернст Мах (1838-1916) і Ріхард Авенаріус (1843-1896) вважали, що правдиве, що мислиться економно, а німецький фізик і філософ Вільгельм Оствальд (1853-1932) висував інтелектуальний енергетичний імператив: "Не розривати енергію".
Один з фундаментальних принципів наукового мислення говорить: деякий положення є істинним в тому випадку, якщо можна довести, чи застосовно воно в тій чи іншій конкретній ситуації. Цей принцип виражається терміном "реалізованість". Адже існує ж приказка: "Може, це і вірно в теорії, але не годиться для практики". Допомогою реалізації ідеї в практичній дії знання порівнюється, зіставляється зі своїм об'єктом, виявляючи тим самим справжню міру об'єктивності, істинності свого змісту. У знанні істинно те, що прямо або побічно підтверджено на практиці, тобто результативно здійснено в практиці.
В якості критерію істини практика "працює" не тільки в своїй чуттєвої "наготі" - як предметна фізична діяльність, зокрема в експерименті. Вона виступає і в опосередкованій формі - як логіка, загартувалася в горнилі практики. Можна сказати, що логіка - це опосередкована практика. "Той, хто поставить собі за правило перевіряти справу думкою, а думка справою ... той не може помилятися, а якщо він і помилиться, то скоро знову нападе на правильний шлях". Ступінь досконалості людського мислення визначається мірою відповідності його змісту змістом об'єктивної реальності. Наш розум дисциплінується логікою речей, відтвореної в логіці практичних дій і всій системі духовної культури. Реальний процес людського мислення розгортається не тільки в мисленні окремої особистості, але й у лоні всієї історії культури. Логічність думки при достовірності вихідних положень є певною мірою гарантією не тільки її правильності, а й істинності. У цьому полягає велика пізнавальна сила логічного мислення. Останнім же підставою достовірності нашого знання є можливість на його базі практичного творення.
Звичайно, не можна забувати, що практика не може повністю підтвердити або спростувати яке б то не було подання, знання. "Атом неподільний" - істина це чи оману? Протягом багатьох століть це вважалося істиною, і практика підтверджувала це. З погляду, наприклад, античної практики (і навіть аж до кінця XIX ст.) Атом дійсно був неподільний, так само як в даний час він ділимо, а ось елементарні частинки поки залишаються неподільними - такий рівень сучасної практики. Практика - "хитра особа": вона не тільки підтверджує істину і викриває оману, а й зберігає мовчання щодо того, що знаходиться за межами її історично обмежених можливостей. Однак сама практика постійно вдосконалюється, розвивається і поглиблюється, причому на основі розвитку саме наукового пізнання. Практика багатогранна - від емпіричного життєвого досвіду до найсуворішого наукового експерименту. Одна справа практика первісної людини, що добував вогонь тертям, інше - середньовічних алхіміків, які шукали спосіб перетворення різних металів в золото. Сучасні фізичні експерименти за допомогою приладів величезною роздільної здатності, розрахунки на ЕОМ - це теж практика. У процесі розвитку істинного знання, збільшення сто обсягу наука і практика все більше виступають в нероздільній єдності. Дане положення стає закономірністю не тільки в області природничо-наукового пізнання, але також і соціального, особливо на сучасному етапі розвитку суспільства, коли в суспільно-історичній практиці людей дедалі більша частка належить суб'єктивного, людського чинника. Розвиток соціально-історичного процесу, організація суспільної практики все більш і більш здійснюються на основі наукового пізнання соціальних закономірностей.