Філософія і життя. Специфіка філософського освоєння дійсності
Конспект лекцій
З філософії
для студентів усіх спеціальностей та форм навчання
Розглянуто
На засідані кафедри філософії
протокол №1
Від 29 серпня 2016 р.
м. Кривий Ріг
Філософія
Курс лекцій
Лекція 1: Філософія як наука. Її предмет та роль у суспільстві.
План
1. Філософія і життя. Специфіка філософського освоєння дійсності.
2. Основні функції філософії.
3. Загальнолюдські цінності та гуманістичний зміст філософії.
Філософія і життя. Специфіка філософського освоєння дійсності
У кожному суспільстві у людей складаються ті чи інші уявлення про дійсність. Філософія як теоретичний світогляд, поряд із наукою, мистецтвом, мораллю є одним з видатних надбань людської цивілізації та культури. Історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і набули статусу самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини і суспільство, і наука, і мистецтво, і мораль, і право.
Головний предмет філософії – взаємовідношення світ – людина.
До вічних проблем філософії належать:
- Що таке людина?
- Що таке Всесвіт?
- Який між ними зв’язок, залежність?
- Чи може людина пізнати себе, природу, суспільство?
- Які існують форми, методи, засоби пізнання?
- У чому відмінність явищ і сутності матеріального та духовного ідеального світу?
- Який з цих двох світів є основою для виникнення й існування другого світу?
- Чи вони незалежні один від одного?
- Що таке свобода?
- Що таке людські цінності – Істина, Добро, Мудрість, Гармонія?
- Що таке життя та смерть, яке їх ціннісне значення для окремої людини і суспільства?
До основних рис філософії належать:
НАОЧНІСТЬ:
- філософські дослідження - критичні, спрямовані на творчій пошук істини;
- теоретичні положення та висновки - об’єктивні, обґрунтовані, відображають проблеми та протиріччя дійсності, підтверджені практикою;
- опорою філософії є конкретно-наочні знання, разом з якими вона розвивається та розвитку яких сприяє.
ДІАЛЕКТИЧНІСТЬ:
- світ розглядається як суперечливий, як такий, що постійно розвивається, відкритий для пізнання людьми.
ІСТОРИЗМ:
- філософія не обмежується своїм часом, а розглядає світ та людські знання у процесі їх історичного розвитку.
КРИТИЧНІСТЬ:
- критикуючи та відхиляючи застарілі погляди, догми, помилки, зберігає все цінне, раціональне, істинне, прогресивне.
ГУМАНІСТИЧНИЙ ХАРАКТЕР:
- філософія обернена до людини і ставить проблему людини на перше місце.
Людина – єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Світогляд – постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства:
- одна з форм свідомості людини, невід’ємний атрибут життєдіяльності людей;
- більш менш цілісна система оцінок та поглядів людей на:
· оточуючий світ та своє місце в ньому;
· мета та сенс життя;
· засоби досягнення життєвих цілей;
· сутність людських відносин
До інтелектуальної складової свідомості належить світорозуміння – пізнавально-інтелектуальні компоненти (погляди, оцінки, думки, знання, уявлення, роздуми, переконання).
До емоційної складової світогляду належить світосприйняття– емоційно-психологічні компоненти (почуття, переживання, емоційний настрій, психічний стан).
За ступенем інтелектуально-пізнавальної глибини та наочності слід виділити три основних рівні світогляду:
Життєво-практичний світогляд:
· варіюється від примітивних, відсталих форм світогляду – до здорового глузду та тверезої, розумової життєвої орієнтації у середовищі вчених, політиків, художників тощо;
· охоплює широке коло поглядів;
· його основа життєво-практичні знання, повсякденний життєвий досвід людей;
· слабка захищеність від помилок, слабка самостійність мислення.
Філософський світогляд:
·охоплює менше коло поглядів, які відображають різноманітні філософські вчення;
·його онова – філософські знання, той чи інший творчий, дослідний та практичний досвід.
Наочно-філософський світогляд:
·наочно обґрунтований філософський світогляд, який охоплює лише частину філософських вчень.
До історичних типів світогляду належать міфологія, релігія, наука, філософія.
Міфологія (грецьк. mythos) – наука про міфи (стародавні народні сказання), релігії та сказання про богів.
Міф – це:
- історично перша форма самосвідомості, що відокремилася від практики;
- перше повстання поезії проти прози життя;
- мудрість юного людства у поетичній формі.
Характерні риси міфу:
- усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка-тотема;
- обернення у минуле;
- формування анімістичної картини буття тобто одухотворення усього сущого.
Релігія(лат. releglo – благочестя, святиня) – більш пізня та зріла форма світогляду людства.
Характерні риси релігії:
- чітко розділяються суб’єкт і об’єкт;
- ідея відділяється від матерії і протиставляється їй;
- світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний;
- віра – головний спосіб осягнення буття;
- пріоритет духу на тілом;
- практичність (“віра без справ - мертва”).
Головне в релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютної цінності.
Наука (лат. scientia) – сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення та теоретична схематизація об’єктивних знань про дійсність; галузь культури, яка існувала не в усі часи та не в усіх народів.
Наука – це:
- система знань, що постійно розвивається;
- специфічний вид духовної праці;
- соціальний інститут, який займається науковою діяльністю, об’єднуючи професійно зайнятих науковою діяльністю людей та матеріальні засоби її здійснення у вигляді системи організацій та установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.
Соціальні функції науки:
- пізнавальна (пізнання здійснюється, насамперед, заради практичних цілей);
- практична (призначення науки - не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставити безпосередньо продуктивною силою суспільства);
- прикладна (реалізація практичної функції спричинила формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво);
- прогностична (основа управління суспільними процесами).
Філософія (грецьк. phileo – люблю, sophia - мудрість) – наука, що вивчає найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, людського мислення.
На відміну від конкретних наук, філософія розглядає не окремі закони, не окремі сторони оточуючого світу, а дійсність у цілому.
Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментальний гуманістичний зміст
Існує кілька способів тлумачення філософії
Сократівсько-платонівський спосіб виражає людську відкритість світових можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не на монолог з реальністю.
Аристотелівський спосіб тлумачить філософію вже як науку про суще, вбачає головне її завдання в осягненні істини.
Софістський спосіб реалізує себе в діалектичному методі.
Епістемний спосіб знання наголошує на “збігові” тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямований на отримання істини; реалізує себе в догматичному методі.
Основні функції філософії
Функція (лат. functio – виконання, звершення) - зовнішнє виявлення властивостей об’єкта в певній системі відносин, наприклад: функція держави в суспільстві.
Будь-яка функція має місце і сенс лише в тому випадку, коли філософія:
- по-перше, виступає елементом більш широкої соціально-культурної системи;
- по-друге, викликана до життя цією системою, детермінована нею;
- по-третє, сприяє цілісності та одночасно розвитку останньої.
До основних функцій філософії належать:
·Світоглядна – характер світорозуміння визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини, тому, постійно випробовуючи і критично переглядаючи базові інтелектуальні підстави свого життя, людина повинна бути більш гнучкою та стійкою, здатною постійно переборювати сумніви, вистоювати перед безладдям, невизначеністю, та хаосом – це сприяє становленню людини як суб’єкта творчості у будь-якій сфері життєдіяльності.
· Пізнавальна – розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об’єктивному світі – це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Принциповою в теорії пізнання є проблема істини – це проблема відповідності змісту людських знань змістові об’єкта пізнання.
·Методологічна – філософія розробляє універсальні, всезагальні “інструменти”, які використовують інші науки: закони, принципи, категорії тощо. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія.
Метод(від грецьк. methodos – шлях дослідження, пізнання) – спосіб організації практичного і теоретичного освоєння дійсності, обумовлений закономірностями відповідного об’єкта, сукупністю правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності.
Методологія(від грецьк. methodos – шлях дослідження, пізнання та грецьк. Logos – вчення, тобто вчення про метод) – вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань.
Слід відрізняти методи:
- конкретних наук;
- загальнонаукові (аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання);
- загальнофілософські (діалектика, метафізика).
Найефективніший метод у розв’язанні філософських проблем – метод діалектики, який характеризує універсальний зв’язок всіх явищ, предметів, процесів їх розвитку як прояву єдності протилежних сил і тенденцій, перехід кількісних змін у якісні.
·Соціально-практична – пов’язана з розмежуванням гносеологічних позицій у розв’язанні проблеми істини. Мається на увазі практика не тільки як об’єктивні процеси взаємодії людей і природи, взаємодії людей, їх угруповань, а й як практика пізнавальної і наукової діяльності, яка потребує філософських узагальнень. Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний з аналізом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому.