Головні напрямки та риси філософії епохи Відродження, її гуманістичний характер. Основні досягнення та значення філософії Відродження

Відродження – перехідна (від середніх віків до Нового часу) історична епоха, протягом якої помітно змінюються змістові наголоси у філософській парадигмі.

Для філософії епохи Відродження характерні такі періоди:

1. Перехідний період (друга половина ХІІІ – початок ХІV ст.).

2. Раннє (Італійське) Відродження, гуманізм (кінець ХІІІ – ХV ст.).

3. Пізнє (північне) Відродження (кінець ХV-ХVІ ст.).

У соціально-економічному відношенні епоха Відродження – це епоха зародження капіталістичного способу виробництва, первісного нагромадження капіталу, де звернення до античної культури і філософії стає основою формування нової буржуазної культури, філософії та світогляду.

Головні риси епохи:

- перехід від теоцентризму до антропоцентризму в розумінні світу;

- визнання творчої здатності людського розуму;

- прагнення до земного щастя;

- відкриття людської особистості в її цілісності;

- звернення уваги на внутрішню земну богоподібність людини і відмова від зовнішньої “інституальної істоти божої”;

- повернення людини до життєвої активності й утвердження її віри в себе;

- обґрунтування основних принципів протестантської етики з її сакралізацією праці та принципом “Хочеш жити – вмій працювати”;

- освоєння досягнень культури та оволодіння багатством древньої філософії.

Початок гуманістичного руху і Відродження відносять до кінця ХІІІ – початку ХІV ст.

Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.) – перший “гуманіст”, видатний поет і мислитель, що жив і творив у Флоренції – “столиці” італійського Відродження. Він одним із перших проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості”.

Франческо Петрарка (1304-1374 рр.) – поет, мислитель-гуманіст, один з перших відкрито критикує “схоластизованого” Аристотеля. Виправдовуючи “земні” устремління людини, звертається до спадщини головним чином античних мислителів.

Колюччо Салютаті (1331-1406 рр.), Леонардо Бруні (1374-1444), Джаноццо Манетті (1396-1459 рр.), Леон Батіста Альберті (1404-1472) – посідали позиції своєрідного антропологізму, який поряд з богом звеличує людину як творця світу культури, обожнює людину як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи її з богом. Людська діяльність як діяльність принципово творча є одним з центральних моментів антропологізму перших гуманістів. Увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гуманістів у питаннях свободи волі в її відношенні до божественного провидіння.

Гуманізм і антропологізм ранніх мислителів Відродження на перших порах ще не мав під собою фундаментальної “онтологічної” (такої, що спирається на оригінальне розуміння самого буття, реальності) основи.

Першим гуманістам властиві “платонічні”, антиаристотелічні настрої.

Микола Кузанський (1401-1464 рр.) – найвизначніший мислитель-гуманіст ХV ст. із платонівською орієнтацією, який робить перші спроби онтологічного осмислення ренесансного гуманізму.

Його філософсько-онтологічна позиція відображена у головному творі “Про вчене незнання” (1440).

Творіння богом світу мислиться тут у дусі неоплатонічної ідеї “еманації” (вічного і до того ж “безперервного”, а не однократного, породження). Формулюється пантеїстична точка зору (бог “присутній скрізь” у світі, “пронизує” собою все буття, є “живою душею”, самим “буттям” світу).

Пантеїзм “двоцентровий”, антропоцентричний (поряд із традиційним богом-творцем світу стоїть “спів рівний” богові другий світовий творчий “центр” – людина, не офіційно проголошувана “другим богом”).

Неоплатонізм Ренесансу тлумачить людину як матеріальну природну істоту. Але це не просто природна істота, це особливість, що самоутверджує себе у своєму індивідуальному самостійному, насиченому духовністю існуванні. Людина – не пасивний “образ і подоба божа”, вона вже становить певну “самоцінність” і усвідомлює її.

Людина – центр космічної ієрархії буття, “боговірна” істота.

Марсіліо Фічіно (1433-1499) – найяскравіший представник ренесансного платонізму.

Основні його ідеї:

1) Світ “розгортається” у вигляді низхідних щаблів космічної ієрархії. Таких ступенів п’ять – єдине (бог), космічний розум (“ангел”), світова душа, якість, матерія (тілесна маса).

2) Матерія не є злом, вона – можливість зла.

3) Бог – всезагальна природа речей, він перебуває всюди, оскільки він сам і є цим “всюди”, яке “охоплює” як самого бога, так і все суще

4) Перехід від єдності божественного буття до множинності речового світу реалізується через розум (“вмістилище форм усіх можливих речей”, “непорушна множинність”).

5) Світова душа посідає особливе, серединне місце в ієрархії буття. Вона може реалізувати перехід від непорушного світу першообразів до рухомого світу матеріальних речей. Душа – джерело руху і життя космосу. Конкретний її носій – людина.

6) Людина проголошується вершиною божественного творіння, завдяки творчій міці, здатності перетворювати зовнішній природний світ.

Пануючи над рештою живих істот, вона сама стає свого роду богом - богом нерозумних тварин, богом стихій, богом усіх перетворюваних і змінюваних нею матеріальних речей.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) – звертає увагу на проблему необхідності та свободи волі. Серед різноманітних стимулів людської діяльності називає інтерес (провідні інтереси – збереження і примноження майна).

Пізнє (північне) Відродження (ХV-ХVІ ст.).

Наприкінці ХV-ХVІ ст. ренесансні ідеї поширюються за межі Італії на північ (до Німеччини, Голландії, Англії, Франції тощо).

Еразм Роттердамський (справжнє ім’я Герхардт Герхардс, 1469-1536) – урівнював християнську культуру з культурою “поганською” (античною). Проблему співвідношення божественного провидіння і свободи волі вирішував у гуманістичному дусі (не заперечуючи проти божественного провидіння, він наголошував на тому, що лише початок і кінець життя людського “в руках божих”, а між цими вирішальними, моментами свободно-вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Інакше втрачають будь-який сенс і гріх, і доброчесність, і мораль взагалі).

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму.

Томас Мор (1478-1535), Томмазо Кампанелла (1568-1639) найяскравіше висвітлювали ці ідеї у творах “Утопія” (Т. Мор), “Місто Сонця” (Т. Кампанелла).

Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних “природних” засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін.

Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

У кінці XVІ – на початку XVІІ ст. “перехідна” доба Відродження завершується. Західна Європа вступає до “класичної” пори буржуазного суспільства, до Нового часу.