Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії ХVІІ ст.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ.

Основні напрямки його філософії:

1. Обґрунтування доктрини “природної філософії”, емпіричного методу.

2. Описання різних видів дослідного пізнання.

3. Формулювання індукції як методу дослідження законів (“форм”) природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці.

4. Розробка детальної класифікації наук.

5. Пропагування наук, розмежування сфери наукового знання і релігійної віри (релігія не повинна втручатися у справи науки).

Йому належить відомий вислів “Знання – це сила”. Найвідоміші праці: “Новий Органон, або істинні вказівки для тлумачення природи”, “Спростування філософії”, “Про гідність і примноження наук”, “Нова Атлантида” тощо.

Розвитку наук, на думку Ф.Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Аристотелем і різноманітні забобони, ухили розуму (“ідоли”, “привиди”), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викоріняти ці “привиди”, “очистити” від них розум. Цей пошук “чистого суб’єкта”, “чистої свідомості” зумовлений гносеологічним протистоянням суб’єкта і об’єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Ф.Бекон називав чотири “привиди”, які затьмарюють розум:

- “привиди роду” – схильність розуму спрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати ці явища під сконструйовані власні схеми;

- “привиди печери” – відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;

- “привиди площі або ринку” – підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов’язані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);

- “привиди театру” – викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій.

Критика “привидів” – перша, але далеко не остання спроба філософії Нового часу виявити суто гносеологічний суб’єкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного суб’єкта (від інших видів діяльності людини).

Ф.Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був.

Томас Гоббс (1588-1679) – англійський філософ-матеріаліст.

Основні напрямки його філософії:

1. Систематизація ідей Ф.Бекона.

2. Посилення ролі дедуктивного методу в пізнанні при відданні належного математиці в науковому знанні.

3. Визнання ролі як емпіричного, так і раціонального пізнання (раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз’єднання чуттєвих ідей).

4. Ідея про те, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі немає жодного поняття, яке спершу не було б, цілковито чи почасти, схоплене органами чуття”.

5. Заснування семіотики – науки про знаки (він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятися між собою).

6. Критика реалізму (“Слова, за якими ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є тим, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом”).

7. Систематично застосування принципів фізики та механіки в етиці й соціальній філософії (його світогляд є суто механічним).

8. Заснування разом з іншими філософами соціології Нового часу.

9. Створення договірної концепції походження держави (праця “Левіафан”). На думку Т.Гоббса людина за своєю природою є егоїстичною істотою. Держава постала як відчуження людьми частини своїх прав на користь правителя. Вона є чудовиськом, але краще з нею ніж без неї.

10. Розкриття анатомії диктатури як форми державної влади.

11. Номіналізм, споріднений з емпіриками.

Номіналізм – філософський напрям, який визнавав реальне існування поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише породженими людським мисленням іменами, знаками, назвами.

Концепція Т.Гоббса вплинула на формування механістичного світогляду французьких матеріалістів.

Основні твори Т.Гоббса: “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія: “Основи філософії”, “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Джон Локк (1632-1704) – англійський філософ-просвітник.

Основні напрямки його філософії:

1. Автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму (емпіризм набув у його працях систематичності й цілісності).

2. Автор ідейно-політичної доктрини лібералізму.

3. Теоретик правової системи буржуазного суспільства (неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права і “суспільного договору”).

4. На відміну від попередніх мислителів-емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об’єкта (природи) до суб’єкта.

5. Послідовно реалізує засади матеріалістичного сенсуалізму в своїй концепції.

6. Стверджує, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди.

7. Піддає різкій критиці вчення про “вродженні ідеї” Р.Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу – “вроджені” (всі ідеї на думку Дж. Локка походять із досвіту).

8. Розрізняє зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній досвід – чуттєве сприймання речей зовнішнього світу; внутрішній досвід – самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам’яті тощо).

9. Внутрішній досвід називає рефлексією;

10. Вимушено відходить від крайнього емпіризму (про це свідчить визнання рефлексії – діяльності самого розуму як джерела ідей). Внутрішній досвід не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова.

11. Дійшов переконання, що загальне поняття “субстанція” не дано в чуттєвому досвіді (агностичний висновок свідчить про те, що словом “субстанція” позначається припущення невідомо чого).

12. Утримувався від заперечення існування субстанції (це успішно зробили послідовники Дж.Локка, наприклад Д.Юм).

13. Розвиваючи номіналізм, стверджував, що загальне не входить до складу реального існування речей, воно є творінням розуму, винайденим ним для власного використання;

14. Поділяє якості предметів на первинні (об’єктивні) і вторинні (суб’єктивні).

Основні праці філософа: “Дослід про людський розум”, “Два трактати про державне правління”, “Думки про виховання”, “Розумність християнства”, “Листи про віротерпимість”.

Сенсуалізм – напрям філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Загальні характерні риси філософії Ф.Бекона, Т.Гоббса, Дж.Локка:

1) Представники деїстичного матеріалізму.

2) Природу розглядали як субстанцію, щось самостійне.

3) Науку вважали єдиним вченням про природу.

4) Сферу моралі залишали в компетенції “Святого Письма”.

5) Світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі.

6) Людську суб’єктивність розглядали як віддзеркалення зовнішнього (механістичного) світу (суб’єктивність зводилася до механістичної комбінації ідей (Т.Гоббс); суб’єктом пізнання вважається окремий індивід, але у вченні про “привиди” (Ф.Бекон) і про суспільний характер знаків (Т.Гоббс) філософи зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання).

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб’єктивізму. (Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу про існування світу речей?). Саме так мислив Джордж Берклі.

Джордж Берклі (1684-1753) – англійський теолог і філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні напрямки його філософії:

1. Відштовхувались від ідей Дж.Локка, стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття (ідеї, за його термінологією).

2. Відчуття існують у свідомості (реально існують тільки “я”, душа і відчуття в “мені”; душа – мисляча субстанція).

3. Заперечував існування речей (речі – лише комплекси наших відчуттів).

4. Існування речей зводив до їх сприймання.

5. Заперечував матерію як субстанцію;

6. Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом (будучи у злагоді зі своїм релігійним саном Єпископа, проголошує, що все суще - упорядковане і постійно існує як джерело людських сприймань завдяки Богу, який своїм сприйманням задає існування світу. Світ існує, оскільки його сприймає (утримує у своїй свідомості) Бог).

Приклад Дж.Берклі яскраво переконує, що філософія передбачає різноманітність позицій, підходів у пізнанні одного і того ж.

Основна його праця “Трактат про основи людського пізнання” (1710).

Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв Девід Юм, продовжувач ідей Дж.Локка і Дж.Берклі.

Девід Юм (1711-1776) – англійський філософ, історик, економіст.

Основні напрямки його філософії:

1. Створення теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики.

2. Тлумачення і утворення складних ідей як психологічних асоціацій простих ідей одна з одної.

3. Агностичне вирішення проблеми об’єктивного існування причинно-наслідкових зв’язків, вважаючи, що їх існування неможливо довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться.

4. В основі етики – концепція незмінної людської природи.

5. Ідеал політичного устрою - конституційна монархія.

6. Формулювання головних принципів новоєвропейського скептицизму (Д.Юма вважають скептиком, оскільки він піддав сумніву існування таких сутностей, як субстанція, причинність, простір і час. Критичним аналізом цих сутностей він підготував ґрунт для І. Канта).

Значення емпіризму в філософії у тому, що він простежив, до яких наслідків призводить моделювання пізнання, коли суб’єктом є окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Засновником раціоналістичної течії є Рене Декарт (1596-1650) – французький філософ, математик.

Основні напрямки його філософії:

1. Різка критика схоластики.

2. Заснування раціоналістичного методу пізнання (основою і зразком методу є математика).

3. Твердження проте, що єдиною абсолютною очевидністю, в якій принципово не можна сумніватись, є істина.

4. Заснування європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомість (підкреслював, що в процесі пізнання розум відіграє вирішальну роль, а органи чуття дають нам помилкові уявлення про навколишній світ).

5. Твердження про те, що філософія повинна служити цілям практики (“Замість умоглядної філософії, яка викладається в школах, можна створити практичну, за допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл… ми могли б стати мовби господарями і володарями природи”).

6. Обґрунтування основних правил наукового методу: 1) починати з простого й очевидного; 2) ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз); 3) йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез); 4) під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків; для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала, і дедукція, що дає умову одержувати наслідки з них (дедукція – перехід у процесі пізнання від загального до одиничного).

7. Відкриття сфери свідомості як мислеву діяльність суб’єкта (перший його висновок: “Я мислю, отже, я існую”).

8. Розгляд свідомості як сукупності актів (дій) – сприймання, судження, бажання та ін.

9. Заклик у процесі пізнання не спиратися на віру, а піддавати сумніву будь-які положення (сумнів у вченні Р.Декарта посідає провідне місце і набуває характеру методологічного принципу).

10. Оскільки Бог конструював світ як геометр і механік, то для пізнання світу необхідно зрозуміти принципи божественного мислення, а оскільки ці ж вихідні принципи у формі “вроджених ідей” наявні і в людській свідомості, то людина, розвиваючи ідеї людського розуму, може логічно відтворити весь світ.

Механіцизм – це не тільки світогляд, це і програма перетворення світу на основні зведення його до простих механізмів.

Механіцизм Р.Декарта, його дуалізм виявились плідною філософською основою для розвитку наукових ідей – створення аналітичної геометрії, теорії оптики та ін.

Основні праці філософа: “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Беручи до уваги ідеї Р.Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив Бенедикт Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

1. Досліджував переважно етичні проблеми.

2. Визнавав математичні раціональності принципом побудови всього сущого.

3. Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, що розумів як єдину, вічну і нескінчену субстанцію, що є причиною самої себе.

4. Перейняв вчення Р.Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є “причиною самої себе”.

5. Визнавав одну субстанцію – Бога.

6. Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути – протяжність і мислення.

7. Людина – частина природи (тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтологічної незалежності двох атрибутів субстанції).

8. Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний та інтуїтивний рід пізнання.

9. В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання збігається з розумом.

Основна його праця “Етика”.

Ще одним великим раціоналістом ХVІІ ст. був Вільгельм Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький філософ, математик, фізик, історик.

Основні риси його філософії:

1. Критичний аналіз основних ідей Демокрита, Платона, Августина Аврелія, Р.Декарта, Т.Гоббса, Б.Спінози;

2. Справжня реальність є не протяжність і рух, як вважав Р.Декарт, а певні духовні центри сили – неподільні активні одиниці, які він називав монадами (грецьк. моназ – одиниця, неподільне).

3. Матерія сама по собі - пасивна, їй бракує активності, сили (носієм цієї активності є монади; кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло))

4. Світ є сукупністю монад, простих і складних (складні є результатом сполучення простих монад; світ монад ієрархизований: нижчі – вищі і увінчує усіх Бог).

5. Намагання у теорії пізнання віднайти компромісну позицію між раціоналізмом Р.Декарта і емпіризмом і сенсуалізмом Дж.Локка (розрізняє “істини розуму” та “істини фактів”; як і Р.Декарт, “істини розуму” він не виводив з досвіду, не приймав концепцію “вроджених ідей”, під “істинами розуму” розумів сферу логіко-математичного знання, яке відбудовується за законом заборони протиріччя в мисленні й істинність якого не потребує звернення до чуттєвих фактів; “істини фактів” – це емпіричні випадкові істини.

6. Твердження про те, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою.

7. Протест проти вчення Дж.Локка про душу “як чисту дошку” (душа, на його думку, містить в собі низку понять, таких, як буття, єдність, тотожність, причина та ін., що її не можна вивести з досвіду).

Основні твори В.Г.Лейбніца: “Міркування про метафізику”, “Нова система природи”, “Теодицея”, “Монадологія” та ін.