Загальнонаукова методологія

Загальнонаукова методологіявикористовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі поня­тійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпре­тації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникну­ти у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історич­ного підходу до його вивчення.

Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити гене­зис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забу­те старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.

У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчен­ня історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, станов­лення та розвитку. Отже, історичний підхід дає змогу дослі­дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

У межах історичного підходу активно застосовується по­рівняльно-історичний метод — сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку.

У кожному порівняльно-історичному дослідженні став­ляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло дже­рел та особливості застосування способів зіставлень і по­рівнянь об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних са­мим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємо­впливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняль­но-історичних методів: порівняльно-типологічний, що роз­криває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними — як показник їхнього різного походження.

У соціальному пізнанні широко використовуються цивілізаційний, формаційний та інші підходи до осмислення куль­турно-історичного процесу.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної га­лузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнен­ня змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлу­мачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу ви­дову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як скла­дова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найваж­ливішою і найсуттєвішою.

Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав об­сягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути тотожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтоло­гічним. Третє: поняття має бути чітким і однозначним. Як­що при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, називають декілька ознак, достатніх для розкриття специфі ки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення склад­них явищ і фактів не може обмежуватися формально-логіч­ними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки.

До загальнонаукової методології слід віднести систем­ний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт нау­кового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Згідно з системним підходом, система — це цілісність, яка становить єдність закономірно розташованих і вза­ємопов'язаних частин (рис. 3.1). Основними ознаками сис­теми є:

1) наявність найпростіших одиниць — елементів, які її складають;

2) наявність підсистем — результатів взаємодії еле­ментів;

3) наявність компонентів — результатів взаємодії підсис­тем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

4) наявність внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;


5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інте­гральний результат;

Рис. 1.1. Схематичне зображення системи

 

6) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину сис­тему;

7) зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розгля­дати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відно­сять цілісність, структурність, функціональність, взаємо­зв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, ціле­спрямованість, самоорганізацію.

Згідно з цим сформувалися відповідні методологічні прин­ципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об'єкта: принцип ці­лісності, за яким досліджуваний об'єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принцип примату цілого над складовими частинами, який означає, що функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функції системи в цілому її меті; принцип ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасис-теми; принцип структурності, який означає спосіб зако­номірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що за­безпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутріш­ньої будови; принцип самоорганізації означає, що динаміч­на система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтво­рювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціону­вання задля підвищення стійкості, збереження цілісності, за­безпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємо­зв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюва­тись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього се­редовища.

Виходячи з системного підходу, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують "парними" ти­пами. Виділяють такі типи систем: однофункціональні і ба­гатофункціональні; матеріальні та ідеальні (концептуальні); відкриті і закриті; невеликі і великі; прості й складні; ста­тичні і динамічні; детерміновані і стохастичні (ймовірнісні); телеологічні (цілеспрямовані) й ненаправлені; регульовані й нерегульовані. Є ще більш детальна класифікація систем, яка дає змогу сукупність їхніх загальних і специфічних ознак з метою наукового дослідження.

З позицій системного підходу можна розглядати будь-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв'язки елементів та явищ, їх супід­рядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, ди­наміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сут­ність явища, процесу.

У системному дослідженні об'єкт, що аналізується, роз­глядається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки сумар­ними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотвор-чими, інтегративними зв'язками досліджуваного об'єкта.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію нау­кового дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (ком­понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у сис­темі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Структура ха­рактеризує систему в статиці, функції — у динаміці. Між ними є певна залежність.

Структуризація об'єкта — необхідна умова його ви­вчення. Вона дозволяє виділити, а потім описати суттєві скла­дові об'єкта — елементи, підсистеми, компоненти, зв'язки, властивості, функції та ін. Опис структури об'єкта полягає в його поділі на складові та встановленні характеру взаємо­зв'язків між ними. Аналіз структури здійснюється за допо­могою метода класифікації — багатоступінчатого, послідов­ного поділу досліджуваної системи з метою систематизації, поглиблення й отримання нових знань щодо її побудови, скла­ду елементів, підсистем, компонентів, особливостей внутрішніх і зовнішніх зв'язків.

Структуризація — засіб пізнання ступеня складності будь-якого об'єкта чи процеса на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи. Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні). Це доз­воляє розглядати систему як структурно-функціональну цілісність, в якій кожний елемент (підсистема, компонент) має певне функціональне призначення, яке має узгоджува­тися із загальними цілями системи в цілому. Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи.

Розрізняють функціональну залежність (у математич­ному розумінні) і функціональне призначення (у соціаль­ному розумінні) досліджуваних об'єктів. На основі другого аспекта формується уявлення про соціальні функції систе­ми. Функція є конкретизацією призначення системи, дово­дить доцільність існування об'єкта або процесу в межах цієї системи. Функція — це спосіб практичної реалізації при­значення (цілі) системи.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та функ­ціонально-логічну структуру системи. Перша з них виявляє субстанційні елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв'язки та основні функції. Друга — розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетич­но вихідного до генетично похідного, включаючи у "знятому" вигляді моменти попереднього при відносній самостійності). Третя — виявляє логічно можливі відношення між функція­ми системи: відношення переваги, домінування, супідрядності (основна і допоміжні функції); відношення функціональної рівнозначності або еквівалентності; відношення сполучення (поєднання) (комбінована функція) та ін. У результаті струк­турно-функціонального підходу створюються моделі (описові, математичні, графічні) досліджуваної системи.

Загальнонауковою методологією вивчення об'єкта досліджен­ня є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поши­рення в сучасних наукових розробках. Зазначений підхід ука­зує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба — суб'єкт — об'єкт — процеси —умови — результат. Це створює можливість ком­плексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід — це методологічний принцип, осно­вою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому). Діяльність — форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті. Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова — як дина­мічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному — як специфічна профе­сійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формують­ся внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб'єкт діяль­ності, а її дії спрямовані на зміни об'єкта діяльності у про­цесі діяльності. Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов'язаних дій — одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається кон­кретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. Завдання діяльності — це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать:

• предмет діяльності — елементи навколишнього се­редовища, які має суб'єкт до початку своєї діяльності і які підлягають трансформації в продукт діяльності;

• засіб діяльності — об'єкт, що опосередковує вплив суб'єкта на предмет діяльності (те, що звичайно називають "знаряддям праці"), і стимули, що використовуються у пев­ному виді діяльності;

• процедури діяльності — технологія (спосіб, метод) одержання бажаного продукту;

• умови діяльності — характеристика оточення суб'єкта в процесі діяльності, соціальні умови, просторові та часові чинники тощо;

• продукт діяльності — те, що є результатом трансфор­мації предмета в процесі діяльності.

Означені системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності — як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід.

Сутність синергетичного (синергійного) підходу поля­гає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослі­дженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль­них, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предме­том синергетики є механізми спонтанного формування і збе реження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сфе­ру його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукації — нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подаль­шого розвитку.

З позицій синергетичного підходу неможливо традицій­ними детерміністськими методами вивчати розвиток склад-ноорганізованих систем. Як відомо, нестійкість системи роз­глядається як перешкода, що потребує обов'язкового подо­лання. Жорсткі причинно-наслідкові зв'язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє — сьогочасним. Синергетичний же підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на до­слідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукуп­ність нелінійних процесів. Ідея нелінійності включає бага-товаріантність, альтернативність шляхів еволюції та її не-звортність. За допомогою синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює поря­док та безпорядок, які тісно поєднані між собою. Нерівно-важні системи забезпечують можливість виникнення унікаль­них подій, появу історії Універсуму. Час стає невід'ємною константою еволюції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонст­рує, яким чином і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу влас­ними силами може розвиватися нова організація.

Інструментарій синергетичного підходу дає змогу визна­чити, що:

1) складноорганізованим системам неможливо нав'язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації;

2) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи;

3) при кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (не­визначеності ситуації);

4) для складних систем існують декілька альтернатив­них шляхів розвитку;

5) кожний елемент системи несе інформацію про резуль­тат майбутньої взаємодії з іншими елементами;

6) складна нелінійна система в процесі розвитку прохо­дить через критичні точки (точки біфунації), в яких відбу­вається розгалуження системи через вибір одного з рівно­значних напрямів її подальшої самоорганізації;

7) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу — достат­ньої амплітуди коливань як усередині системи, так і віднос­но впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об'єкт або процес у момент біфу­кації складноорганізованої системи, тим більшим є кінце­вий синергетичний ефект. "Синергетично" мислячий істо­рик, культуролог, політолог, економіст, таким чином, уже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівняння попереднього та наступного станів: вони мають порівняти реальний перебіг наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно:

а) виділити та охарактеризувати (у поняттях формаль­ної логіки) складну систему або процес, які потребують си­нергетичного впливу;

б) дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні її свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку;

в) здійснити факторний аналіз можливих шляхів її са­моорганізації;

г) визначити мету або бажаний результат (у яких кон­кретно аспектах необхідно змінити стан даної системи);

д) розробити номенклатуру (перелік) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також так­тику їх застосування;

є) правильно визначити критичний момент біфукації досліджуваної системи.

Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил — мотиваційних спрямованостей соціальних об'єктів на основі певних духовних та культурних ціннос­тей задля досягнення екологічної рівноваги між соціоантропо-сферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Комплекс синергетичних категорій про моделі са­моорганізації у науках про людину й суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної психології та етики, роз­криваючи при цьому маловідомі причинні залежності. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.

Відносно новим загальнонауковим методом є інформа­ційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об'єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві, перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інфор­маційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким:

• інформація є універсальною, фундаментальною категорією;

• практично всі процеси та явища мають інформаційну основу;

• інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві;

• всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв'язки ма­ють інформаційний характер;

• Всесвіт — це широкий інформаційний простір, в якому функціонують і взаємодіють інформаційні системи різно­го рівня.

Усвідомлення всеосяжності інформації в природі та су­спільних явищах стало об'єктивним чинником виникнення нового фундаментального методу наукового пізнання — інформаційного підходу, який дає змогу дослідити об'єкти, процеси та явища з інформаційного погляду, виявити нові якості, важливі для розуміння їх сутності та можливих на­прямів розвитку на основі знання загальних властивостей та закономірностей інформаційних процесів.

Інформаційний підхід тісно пов'язаний із системним, що дає змогу уявити сучасний світ як складну глобальну бага­торівневу інформаційну систему, яку утворюють три вза­ємопов'язані системи нижчого рівня: система "Природа", сис­тема "Людина" і система "Суспільство". Кожна з цих підсис­тем є, по суті, інформаційною. Інформаційна система "Люди­на" посідає центральне місце в інформаційній моделі сучас­ного світу, оскільки саме через неї здійснюється взаємодія інформаційних систем "Природа" і "Суспільство". Це зумов­лено двоїстою сутністю людини, яка одночасно є природним і соціальним організмом. Це створює методологічну базу для дослідження проблем людини і суспільства як цілісних ба­гаторівневих, багатофункціональних інформаційних систем. Теорія енерго-інформаційного обміну в системі ноосфери відкриває нові можливості для наукового пізнання, нову інформаційну картину світу, що якісно відрізняється від традиційної речово-енергетичної картини, яка до цього часу домінувала у фундаментальній науці. Особливо плідним інформаційний підхід виявляється при дослідженні сучас­ної людини і суспільства.

Інформаційний підхід як фундаментальна методологія на­буває все більшого поширення через об'єктивні чинники: "на­скрізний" характер інформації, яка проникає практично в усі галузі та сфери людської діяльності і супроводжує їх, стає однією з найважливіших категорій соціального розвитку; зрос­тання обсягів інформації, вирішення проблем її доступності та ефективного використання; інформатизацію суспільства; розвиток інформаційної техніки і технології; становлення інформаційного суспільства, основним інтелектуальним про­дуктом якого є документи, інформація, знання. Останній чин­ник став імпульсом для обґрунтування документної, інфор­маційної та когнітивної парадигм дослідження.

Пізнавальні можливості інформаційного підходу поляга­ють у тому, що предмет дослідження вивчається у контексті інформації, її численних виявів. Він передбачає викорис­тання пізнавальних можливостей інформаційної теорії, ме­тодів, засобів, організаційних форм і технологій, вироблених інформатикою, для визначення специфічних рис предмета дослідження. Основний дослідницький актив інформаційного підходу полягає в тому, що всі об'єкти, процеси та явища є по суті інформаційними, оскільки пов'язані зі створенням, накопиченням, обміном або використанням інформації (відо­мостей, знання) задля здійснення соціальної комунікації.

У більш вузькому значенні інформаційний підхід озна­чає ефективне використання пізнавального потенціалу інфор­маційної діяльності, що розглядаються як сукупність про­цесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної перероб­ки, зберігання, пошуку та розповсюдження інформації (а та­кож інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні процеси), що використовується комунікаційними посередни­ками (соціальними інститутами або людьми, які виконують посередницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами. Для вчених, на­уковців інформаційна діяльність є невід'ємною складовою творчого процесу, одним із важливих обов'язкових елементів наукового дослідження будь-то огляд літератури з теми до­слідження, спостереження, експеримент чи теоретичний умо­вивід, одним із основних засобів досягнення мети і завдань наукового дослідження, забезпечення достовірності його на­укових положень, висновків і рекомендацій.

Інформаційний підхід має великі евристичні можливості щодо дослідження специфіки інформаційних потоків (ма­сивів, ресурсів, продуктів і послуг) та інформаційних по­треб досліджуваної предметної галузі через знання законів, функцій, ознак, властивостей, методів і засобів інформації як змісту повідомлень чи засобу соціальної комунікації (доку-ментної, інформаційної, когнітивної).

Останнім часом зростає значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології — науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість до­слідити безліч природних, соціальних, екологічних, економіч­них, педагогічних, інформаційних та інших об'єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу є роз­гляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно са­мостійних підсистем: системи "Природа", системи "Люди­на" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути досліджена як культурний феномен. Особливе значення має дослідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчен­ня людини і суспільства.

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенці­ал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філосо­фією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психо­логією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підхо­ду культура розглядається як система, що складається і функ­ціонує у взаємодії: об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) і суб'єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціональ­ної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно-новаційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людсь­кої діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (транс­ляцій) і "присвоєння" культурних цінностей тощо.

Дослідницький потенціал культурологічного підходу по­лягає у такому:

а) обранні для досягнення мети і завдань дослідження
найбільш адекватного визначення культури;

б) розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

в) використанні найсуттєвіших ознак культури, її суб­станціональних елементів, аксіологічних, функціональних,інструментальних та інших можливостей;

г) знанні та використанні теоретичних досягнень культу­рології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології. Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об'єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі осво­єння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей є розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.

Нині у межах культурологічного підходу активно розви­вається соціокультурний підхід — теорія і методологія соціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу на єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних ко­мунікацій тощо. Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історичного відтворення суспільства з його національною культурною спе­цифікою і системних характеристиках культурно-ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціаль­ної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує багатофакторний підхід до вивчення соціокультурного середо­вища (простору), механізмів зв'язку "соціальної" і "культур­ної" систем.

Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби ок­ремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спону­кання у вигляді норми та ідеалу. Цінності — це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціаль­ним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або за­гальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, пра­ця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіологічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загаль­них і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в об­ґрунтуванні провідного значення знання в поведінці інди­віда. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціу­му, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окресле­них меж, можливості його використання визначаються спе­цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня мотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має моделювання. За його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомен­дував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер­бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) визначення аналога;

в) створення або вибір моделі;

г) розробка конструкту;

д) дослідження моделі;

є) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га­лузях науки. До них належать наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк­тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об'єктивні кількісні за­кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія — метод кількісного дослідження друко­ваних документів у вигляді матеріальних об'єктів або бібліо­графічних одиниць, а також замінників тих чи інших.

Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об'єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін.

Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу струк­тури і особливостей наукової інформації, закономірностей про­цесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії є те, що її основна мета — здобуття наукового знання безпосе­редньо з інформації.

Такими є основні загальнонаукові принципи пізнаваль­ної діяльності людини.