Застосування логічних законів і правил

Текст наукової праці відрізняється від будь-якого іншого передусім своєю логічністю. Більшість помилок, яких при­пускаються автори дисертаційних робіт, описуючи хід дослі­дження, зводяться до порушення вимог того чи іншого логіч­ного закону: закону тотожності, закону протиріччя, закону виключення третього і закону достатньої підстави. Тому є сенс розглянути ці закони ґрунтовніше.

Оскільки в науковому тексті використовуються поняття і судження, очевидно, що саме ці смислові одиниці мають відпо­відати вимогам визначеності.

Ця вимога знаходить своє відбиття в законі тотожності, згідно з яким предмет думки в межах одного міркування має лишатися незмінним. А є А (А = А), де А — думка.

Цей закон потребує, щоб у повідомленні всі поняття і су­дження мали однозначний характер, виключали багато­значність і невизначеність. Це не просто, оскільки в тексті треба досягти єдності змісту і словесної форми. Відомо, що зовнішньо однакові словесні конструкції можуть мати різний зміст і, навпаки, одну і ту ж думку можна висловити по-різно­му. Перше явище називають омонімією, друге — синонімією. Омонімія робить можливим неправомірне ототожнення об'єк­тивно різного, синонімія — помилкове розрізнення тотожного.

Ототожнення різноманітних понять зумовлює одну з най­характерніших логічних помилок у науковому тексті — підміну понять. Сутність цієї помилки полягає в тому, що замість даного поняття і під впливом його використовують інші поняття. При цьому така підміна може бути як несвідо­мою, так і навмисною. Підміна понять означає підміну пред­мета опису. Опис у цьому разі стосується різних предметів, хоч вони будуть помилково вважатися за один предмет.

Вимогу несуперечливості мислення містить закон проти­річчя. Згідно з цим законом не можуть бути одночасно істин­ними два висновки, один із яких щось стверджує, а другий заперечує те саме. Закон стверджує: "неправильно, що А і не А одночасно істинні".

Основою закону протиріччя є якісна визначеність речей і явищ, відносна стійкість їх властивостей. Відбиваючи цю сто­рону дійсності, закон протиріччя вимагає, щоб у процесі роз­мови не припускалися суперечних тверджень. Якщо, напри­клад, предмет А має певну властивість, то в судженні про цей предмет треба стверджувати цю властивість, а не заперечува­ти її.

Закон протиріччя для наукового дослідження має велике значення. Його свідоме використання допомагає виявити і ліквідувати протиріччя в поясненні фактів і явищ, виробити критичне ставлення до будь-якого роду неточностей і непослідовностей в отриманій інформації.

Закон протиріччя найчастіше використовується в доказах: якщо встановлено, що одне з протирічних суджень істинне, то звідси випливає, що друге судження помилкове. Виявлен­ня протиріччя є вагомим аргументом проти будь-яких необґрунтованих тверджень.

Однак закон протиріччя не діє, якщо щось стверджується і те саме заперечується відносно одного і того ж предмета, але який розглядається:

1) у різний час;

2) у різних обставинах.

Отже, один і той же предмет, якщо його розглядати в різних відношеннях, дає підстави для протилежних, проте однаково істинних оцінок.

У науковій діяльності слід зважати на закон виключення третього. Цей закон стверджує, що з двох суперечливих су­джень одне помилкове, а друге істинне. Третього не дано. Він виражається формулою: "А є або В, або не В". Наприклад, якщо правильним є судження "Наша академія є державним навчаль­ним закладом", то судження "Наша академія не є державним навчальним закладом" — помилкове. Цей закон не діє у відно­шенні до протилежних суджень, якщо кожне з них не просто заперечує інше, а повідомляє додаткову інформацію.

Важливість закону виключення третього для здійснення на­укової діяльності полягає в тому, що він вимагає додержання послідовності у викладенні наукових фактів і не допускає супе­речностей. Такий закон формулює важливу вимогу до науково­го працівника: не можна відходити від визнання одного з двох суперечливих одне одному суджень і шукати щось третє між ними. Якщо одне з них визнано істинним, то друге є помилко­вим, а третього твердження немає, тому що третього не дано.

Важливість дотримання закону виключення третього для науковців полягає і в тому, що він потребує від них чітких, певних відповідей, вказує на неможливість пошуку чогось середнього між ствердженням чого-небудь і запереченням того ж самого.

Вимогу доказовості наукових висновків, обґрунтованості су­джень виражає закон достатньої підстави, який формулюєть­ся таким чином: будь-яка слушна думка дає достатньо підстав.

Достатньою підставою для будь-якої думки може бути інша думка, з якої безумовно випливає істинність даної думки. Під одне і те ж твердження можна підвести безліч підвалин. Однак лише деякі з них можна розглядати як достатні, якщо дане твердження істинне. І кожне з них не буде достатнім, якщо воно неправильне.

Таким чином, згідно з законом достатньої підстави су­дження, що використовується в науковій роботі, перш ніж бути прийнятим за істину, має бути обґрунтованим. У всіх випадках, коли стверджують щось або переконують у чомусь, слід доводити правильність суджень, наводити достатні підста­ви, підтверджуючи істинність висловлювань. Фіксуючи ува­гу дослідника на висловлюваннях, які обґрунтовують істин­ність положень, що висуваються, цей закон допомагає відок­ремити істину від помилки і дійти слушного висновку.

Значна частина наукової інформації має характер вихід­них суджень, тобто суджень, які не отримано через безпосе­реднє сприйняття будь-яких фрагментів дійсності, а виділе­но з інших суджень, які наче вилучено з їх змісту. Логічним засобом отримання таких вивідних знань і є умовивід, тобто розумова операція, за допомогою якої з деякої кількості за­даних суджень виводиться інше судження, певним чином пов'язане з вихідним. Усі умовиводи можна кваліфікувати як індуктивні і дедуктивні.

Дедуктивним називають такий умовивід, у якому висно­вок про деякий елемент множини робиться на основі пізнан­ня загальних властивостей усієї множини. У цьому зв'язку під дедуктивним методом пізнання розуміють саме дедук тивний умовивід. Таким чином, змістом дедукції, як методу пізнання, є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Дедукція вигідно відрізняється від інших методів пізнан­ня тим, що при істинності вихідного знання дає істинні вивідні знання. Однак було б помилкою переоцінювати наукову зна­чущість дедуктивного методу, оскільки без отримання вихід­ного знання цей метод не є ефективним. Тому вченому на­самперед необхідно вміти користуватися індукцією.

Під індукцією розуміють умовивід від поодинокого до за­гального, коли на основі знання про частину предметів пев­ного класу робиться висновок про клас у цілому. Однак мож­на розглядати індукцію в широкому смислі слова як метод пізнання, як сукупність пізнавальних операцій від частко­вих положень до загальних. Отже, різниця між індукцією і дедукцією виявляється передусім у прямо протилежній спря­мованості ходу думки.

Узагальнюючи накопичений емпіричний матеріал, індук­ція готує підґрунтя для висунення передбачень про причину досліджуваних явищ. А дедукція, теоретично обґрунтову­ючи отримані індуктивним шляхом висновки, знімає їх гіпо­тетичний характер і перетворює на достовірне знання.

Індукція (або узагальнення) буває повною і частковою. Повна індукція полягає в дослідженні кожного випадку, який входить до класу явищ, з приводу яких робляться висновки. Подібна можливість видається рідко, оскільки окремих ви­падків безліч. Тому частіше узагальнення роблять на основі вивчення типових випадків. Однак індукція на основі обме­женого обсягу даних не приводить до універсальних або широко застосовуваних, принципових висновків. Процес отримання середньої величини не є умовиводом, а лише пе­реліченням, що приводить до сумарних даних. Втім такі ме­тоди часто цінні як щаблі, що ведуть до остаточних доказо­вих даних зі спеціальних питань. Майже всі статистичні по­казники — сумарний підсумок окремих переліків.

Оскільки більшість показників, що наводяться в науко­вих текстах, є підсумком переліків окремих прикладів, ви­никає потреба навести основні способи перевірки обґрунто­ваності їх використання в текстах.

Перший спосіб — установити, чи правильним є приклад, який покладено в основу узагальнення, оскільки непра­вильність такого прикладу може значно підірвати довір'я не лише до даного узагальнення, а й до самого автора науко­вої праці.

Другий спосіб — виявити, чи має приклад відношення до висновку.

Третій спосіб — визначити, чи достатньо наведено при­кладів.

Четвертий спосіб — установити, чи є типовими підібрані приклади. Достатньо чи недостатньо прикладів, залежить від того, наскільки вони типові.

В наукових працях об'єктом дослідження часто виступа­ють поодинокі неповторні за своїми індивідуальними харак­теристиками події, предмети і явища. При їх поясненні та оцінюванні ускладнене застосування як дедуктивних, так й індуктивних міркувань. У такому разі вдаються до висновків за аналогією, коли порівнюють нове поодиноке явище з іншим, відомим, схожим з ним поодиноким явищем і поши­рюють його властивості на раніше отриману інформацію.

У наукових дослідженнях аналогія набуває особливого зна­чення для примноження наукових знань. Історія розвитку науки і техніки свідчить, що аналогія послужила основою для багатьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-політичних науках.

Не всі аналогії логічні, тому необхідна їх перевірка. Є два способи такої перевірки. Перший спосіб — з'ясування, чи дійсно необхідне порівняння явищ? Другий спосіб — чи сут­тєва різниця між ними?

Слід пам'ятати, що немає повної логічної аналогії, оскіль­ки не буває двох абсолютно однакових обставин. Ось чому аналогією рідко можна користуватися, не звертаючись до інших видів доказів. Тому більш поширеним є інший варіант індукції — судження про причинну залежність, яке відіграє особливо важливу роль у науковому тексті. Саме тут дово­диться фіксувати зміну явищ чи умов. Висновок про причи­ну є логічним судженням про зміну: воно являє собою вис­новок, що при даному стані речей результатом буде той чи інший результат (від причини до наслідку). Або: якщо відо­мий наслідок, можна визначити причину (висновок — від наслідку до причини). Варіантом цих видів умовиводів буде висновок від наслідку до наслідку, якщо у того й іншого одна загальна причина.

Головне в науковому дослідженні — вміння довести свої судження і спростувати (якщо необхідно) докази опо­нентів. Аргументування, побудоване за законами логіки, до­помагає вченому вирішити це завдання.

Аргументування — це логічний процес, суть якого по­лягає в тому, щоб довести істинність власних суджень (того, що хочемо довести, тези доказу) за допомогою інших суджень (тобто аргументів, доказів).

Аргументація досягає мети, якщо слушно сформульовано предмет доказу і правильно підібрано аргументи.