І останнє з політичних конституційних прав громадян - це право на звернення.

Таке право громадян закріплене у статті 40 Конституції України та деталізоване в Законі України «Про звернення громадян».

 

Під зверненням громадян законодавець розуміє викладену у письмовій або усній формі:

- пропозицію (зауваження);

- заяву (клопотання);

- скаргу.

Основні конституційні положення цього права громадян:

 

- усі мають право направляти індивідуальні письмові звернення;

 

- усі мають право направляти колективні письмові звернення;

 

- усі мають право особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

 

Суб’єктами цього конституційного права є усі фізичні особи:

- громадяни України;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства.

Адресатами звернень (тими, до кого можуть бути направлені ці звернення) законом визначені:

- органи державної влади (всіх трьох гілок: законодавчої, виконавчої та судової);

- органи місцевого самоврядування (насамперед голови та виконавчі комітети місцевих рад );

- посадові особи державних органів та органів місцевого самоврядування;

- установи, організації та підприємства (незалежно від форми власності);

- засоби масової інформації;

 

Законом передбачено види звернень :

- індивідуальні (особисті);

- колективні.

Чинним законодавством передбачено низку вимог щодо правильного оформлення звернень громадян. Не підлягають розгляду анонімні звернення.

 

 

Коментар до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Корецький та інші проти України"

2014-10-25

Рішення Європейського суду з прав людини (далі – Суд) у справі "Корецький та інші проти України" від 3 квітня 2008 року (далі – рішення) є першим рішенням Суду, ухваленим щодо України саме за ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція). Роль офіційного тлумачення ст. 11 Конвенції щодо України є надто вагомою з огляду на те, що Суд визнав наявність порушення ст. 11 Конвенції у діях тих державних органів України, які уповноважені здійснювати реєстрацію об'єднань громадян, – органів юстиції.

Завданням Суду у даній справі було надати відповідь на питання про те, чи відповідало Конвенції застосування Київським міським управлінням юстиції положення Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року (далі – Закон) стосовно реєстрації об'єднання, текст статуту якого виходить за межі формальних вимог, встановлених у Законі. Зокрема, у статуті громадського об'єднання з місцевим статусом під назвою "Громадський комітет за збереження дикої (корінної) природи Березняків" містилися положеннями про те, що воно могло мати представництва в інших містах і містечках України; його виконавчий орган міг виконувати поточну адміністративну (у термінах, вжитих у статуті, – "господарчу") діяльність; цей громадський комітет сам міг здійснювати видавничу діяльність, так само як і пропагувати свою діяльність, лобіювати рішення державних органів з питань захисту навколишнього природного середовища та здійснювати експертні дослідження у цій сфері; він міг залучати волонтерів у свою діяльність як членів Громадського комітету. Відмовне рішення згаданого управління юстиції було згодом підтримане судами усіх трьох інстанцій в Україні.

Аргументуючи свою позицію, Суд використав такі "традиційні" критерії оцінки: 1) у діях державних органів повинно бути втручання у право людини на свободу об'єднань; 2) відмова державних органів зареєструвати об'єднання громадян мала бути "передбачена законом"; 3) ця відмова повинна переслідувати одну чи більше законних цілей та бути "необхідною у демократичному суспільстві"; 4) нарешті, така відмова мала би відповідати принципу "нагальної суспільної потреби" та бути пропорційною до мети, якої треба досягнути через її посередництво.

У результаті вивчення даної справи, спираючись на свою попередню практику застосування ст. 11 Конвенції, Суд дійшов таких ключових висновків, які, як видається, мають неабияке значення для правозасто совчої та правореалізаційної діяльності в Україні:

1) відмова надати об'єднанню статус юридичної особи є втручанням у право на свободу об'єднань (п. 39 рішення);

2) навіть якщо втручання у право на свободу об'єднань передбачене законом, такий закон може бути неякісним (п. 46 рішення);

3) державна влада покликана захищати свої інститути та своїх громадян від таких об'єднань, які можуть наражати їх на небезпеку, проте ця влада повинна використовуватися виважено, зокрема, винятки з права на свободу об'єднань мають формулюватися чітко, і лише переконливі та непереборні підстави можуть виправдати обмеження цієї свободи (п. 51 рішення).

Основні висновки, які випливають із коментованого рішення Суду, полягають у такому. По-перше, має місце "неякісність" Закону, яка полягає у тому, що "положення Закону є занадто невизначними, аби бути достатньо "передбачуваними" для тих осіб, яких вони стосуються, та надають занадто широку сферу для розсуду органам влади при вирішенні того, чи певне об'єднання може бути зареєстрованим" (п. 48 рішення).

По-друге, наслідком "неякісності" Закону є встановлення правозастосовними органами додаткових обмежень права на свободу об'єднань (у порівнянні з тими обмеженнями, що вже містяться в Законі), які суперечать не лише ст. 11 Конвенції, але й також, як видається, ст. 19 Конституції України. Це випливає з висновку Суду про те, що "ні рішення національних судів, ні аргументи Уряду у даній справі не містять пояснення або навіть вказівки на необхідність існування обмежень можливості об'єднань пропагувати чи лобіювати свої ідеї та цілі, залучати до об'єднання волонтерів як його членів, чи самому займатися видавничою діяльністю. Більше того, Суд не бачить підстав, чому виконавчі органи об'єднань, згідно з позицією органів влади, не можуть здійснювати поточну управлінську діяльність, навіть якщо вона має по суті господарський характер" (п. 52 рішення).

З рішення Суду випливає необхідність внесення змін до Закону, по-перше, задля уникнення невизначеності змісту ст. 16 Закону (зокрема, того, чи вона стосується лише невідповідності по суті мети та видів діяльності об'єднання вимогам закону, зокрема з огляду на підстави обмежень на утворення та діяльність об'єднань, що містяться у ст. 4 цього ж Закону, чи також і на текстуальну невідповідність статуту чинним законодавчим положенням) (п. 48 рішення). А по-друге – задля звуження сфери розсуду державних органів, уповноважених здійснювати державну реєстрацію об'єднань громадян, оскільки "закон повинен достатньо чітко визначати межі такого розсуду та спосіб його застосування" (п. 47 рішення).

До речі, у цьому контексті виникають питання стосовно конституційного формулювання права на свободу об'єднань. Навіть формулювання родового поняття "об'єднання громадян" у Конституції України, а відтак і у Законі, не відповідає цілком природі такого об'єднання, оскільки членами деяких об'єднань громадян – громадських організацій – можуть бути не лише громадяни України. Так, прийнятнішим видається вживання терміна "громадське об'єднання", який би позначав родове поняття. Тому невипадково Львівська лабораторія прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України включила до пропозицій з оновлення тексту Конституції України і положення щодо вдосконалення ст. 36 Основного Закону щодо права на свободу об'єднання (див. Права людини і громадянина: можливості удосконалення конституційних гарантій // Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол: П.М. Рабінович та ін. – Серія 1. Дослідження та реферати. – Випуск 18. – Львів: Край, 2008. – С.31).

Видається, що без відповідних змін чинного за конодавства про право на свободу об'єднання існує перспектива ухвалення Судом нових рішень проти України щодо порушення ст. 11 Конвенції в аналогічних справах.

 

 

Р І Ш Е Н Н Я
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним поданням Міністерства
внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення
положення частини першої статті 39 Конституції України
про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи
органів місцевого самоврядування про проведення
зборів, мітингів, походів і демонстрацій
(справа щодо завчасного сповіщення
про мирні зібрання)

 

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Міністерство

внутрішніх справ України - звернувся до Конституційного Суду

України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини

першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення

органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про

проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій.

 

У конституційному поданні зазначається, що відповідно до

статті 39 Конституції України громадяни мають право збиратися

мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і

демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи

виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Разом з тим

наголошується, що конкретного строку, протягом якого необхідно

сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого

самоврядування про проведення зазначених акцій, чинним

законодавством України не встановлено. У конституційному поданні

стверджується, що деякі організатори таких акцій термін "завчасно"

трактують як такий, що передбачає лише "попереднє інформування"

відповідних органів про проведення зборів, мітингів, походів і

демонстрацій. Непоодинокими є випадки, коли подібна інформація

направляється до органів виконавчої влади чи органів місцевого

самоврядування за добу до початку масових акцій, а інколи - за

кілька годин.

 

Оскільки, на думку суб'єкта права на конституційне подання,

частина друга статті 39 Конституції України передбачає обмеження

судом реалізації права громадян на проведення мирних зборів,

мітингів, походів і демонстрацій (відповідно до закону і лише в

інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою

запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я

населення або захисту прав і свобод інших людей), то вирішення

цього питання на практиці потребує певного часу. Зокрема,

наголошується в конституційному поданні, за цей період необхідно

з'ясувати умови проведення масових акцій, їх відповідність чинному

законодавству та визначити необхідність залучення певних сил та

засобів правопорядку тощо. У зв'язку з цим має бути встановлений і

"граничний термін часу, до якого можливе подання повідомлень про

наміри провести вказані заходи їх організаторами".

 

2. Конституційний Суд України, розглядаючи питання щодо

офіційного тлумачення положення частини першої статті 39

Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої

влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів,

мітингів, походів і демонстрацій - масових мирних зібрань,

виходить з такого.

 

Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми

Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються

безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток

відповідні закони або інші нормативно-правові акти.

 

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори,

мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції

України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим

Основним Законом України.

 

Це право є однією з конституційних гарантій права громадянина

на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на

вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і

поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб - на свій

вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо. При

здійсненні цих прав і свобод не повинно бути посягань на права і

свободи, честь і гідність інших людей. За Конституцією України

(стаття 68) кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції

та законів України. Проводити збори, мітинги, походи і

демонстрації громадяни можуть за умови обов'язкового завчасного

сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого

самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами

через організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення

відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань -

це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового

зібрання.

 

Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних

межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції

України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і

демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації

цього права громадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають

здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення

безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи

демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і

свобод інших людей. У разі необхідності органи виконавчої влади чи

місцевого самоврядування можуть погоджувати з організаторами

масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх

проведення тощо.

 

Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того,

щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування

могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає

закону, та в разі потреби, згідно з частиною другою статті 39

Конституції України, звернутися до суду для вирішення спірних

питань.

 

Виходячи з положень пункту 1 частини першої статті 92

Конституції України про те, що виключно законами визначаються

права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод

і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись

обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових

зібрань (частина друга статті 39), Конституційний Суд України

дійшов висновку, що визначення строків завчасного сповіщення

органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з

урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця

і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.

 

в и р і ш и в:

 

1. Положення частини першої статті 39 Конституції України

щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів

місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів

і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти

так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити

зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у

прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не

повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України

право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати

можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам

місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного

проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій,

забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.

 

Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з

урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця,

часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.

 

ЗАДАЧА

Спеціальну перевірку, що передує ухваленню рішення про членство в Партії проходять особи, що:

а) мали або мають статус Президента України, Керівника апарату Президента, члена РНБО, Народного депутата України, члена Кабінету Міністрів України або АРК, судді Конституційного Суду України, Верховного Суду України Вищих спеціалізованих судів України, Голови будь-якого суду України, Голови або заступника ОДА, КМДА, СМДА, Голови або члена ЦВК, Голови СБУ або його заступника, Генерального прокурора або його заступника, Прокурорів усіх рівнів, Керівника обласного, міського, районного підрозділу Міністерства доходів та зборів або МВС, Керівника ФДМУ та його заступника, Вищого керівництва Партії Регіонів, Комуністичної партії України, Ради міністрів АРК;

б) у період з 01.02.2010 по 23.02.2014 року мали статус співробітника МВС, СБУ, Податкової, Прокуратури, Митниці;

в) займали керівні посади на рівні обласних партійних організацій у будь-якій іншій політичній партії, яка мала обраних народних депутатів у Верховній Раді України або були керівниками груп та фракцій в органах місцевого самоврядування районного та обласного рівня;

г) були або є народними депутатами, мерами міст обласного та районного значенн я, Києва, Севастополя або депутатами обласних рад та міських рад у містах – обласних центрах, в Києві та Севастополі.

5.2 Порядок проведення спеціальної перевірки:

5.2.1 Особа, що підлягає спеціальній перевірці, окрім документів передбачених у п.3.3-3.4 подає автобіографію та декларацію про доходи і видатки за поточний чи попередній рік. Така особа зобов’язана підтвердити свої видатки та видатки членів своєї сім’ї задекларованими доходами

5.2.2 Національний Секретаріат, після отримання заяви та доданих документів із зазначенням, що особа підлягає спеціальній перевірці, невідкладно скеровує усі подані заявником документи до Центральної контрольно-ревізійної комісії.

5.2.3 Центральна контрольно-ревізійна комісія впродовж 15 днів збирає та розглядає матеріали про заявника і готує висновок про можливість чи неможливість подальшої перевірки та передає його в Політраду (Президію) Партії.

5.2.4 Політрада (Президія) Партії на своєму засіданні шляхом таємного голосування ухвалює дату онлайн-зустрічі заявника із членами Партії та початку публічного обговорення членами Партії кандидатури заявника. Усі матеріали, що стосуються заявника та висновок ЦКРК щодо нього мають бути опубліковані у внутрішньопартійних мережах для обговорення за п’ять днів до онлайн зустрічі. Впродовж двох тижнів після онлайн-зустрічі проводиться онлайн-голосування усіх членів Партії. Рішення вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало більше 50% усіх учасників, що брали участь у голосуванні.

5.2.5 Особу, що пройшла спеціальну перевірку та щодо членства в Партії якої схвально проголосувало більше половини членів Партії, що брали участь у голосуванні, приймає до членів Партії Політрада (Президія) Партії 2/3 голосів від усіх членів Політради (Президії) шляхом таємного голосування.

5.2.6 Спеціальна перевірка може бути проведена також стосовно члена Партії, у випадку мотивованого звернення будь-якого члена Партії до відповідних органів щодо необхідності проведення такої перевірки.

5.2.7 Якщо особа приховала відомості про те, що вона підлягає спеціальній перевірці та не пройшла її, вона вважається такою, що не набула членства у політичній партії «Сила Людей» та підлягає виключенню.