Не иди проторенной дорогой, 5 страница
5. Підприємницький тип мислення і поведінки
Як вже було з’ясовано, в процесі підприємницької активності є обов’язковими чотири фактори: ідея, технологія, засоби виробництва і капітал. Проте, без ще одного, п'ятого фактору підприємницької діяльності - самого підприємця - здійснення цього процесу неможливо. Більше того, саме підприємець здійснює комбінування чотирьох зазначених факторів виробництва для досягнення певних цілей, а процес комбінування факторів виробництва і є процес виробництва. Саме вміння здійснювати ефективну комбінацію факторів виробництва виступає як показник рівня кваліфікації підприємця. Із цього погляду сам процес здійснення підприємницької активності можна представити у такий спосіб (рис. 3.1).
 |
Рис. 3.1. Фактори виробництва
Проблема комбінування факторів виробництва розглядається в теорії виробництва і витрат - основної концепції управління фірмою. Теорія виробництва і витрат зводиться до виявлення можливих взаємозв’язків між обсягом виробленої продукції та різних сполучень факторів виробництва.
Для виявлення такого взаємозв’язку і вибору можливих форм комбінування факторів застосовується графічний метод. Будуються ізокванти, тобто криві, що відображають всі сполучення виробничих факторів, використання яких забезпечує однаковий обсяг випуску продукції. При цьому на осях координат позначені рівні факторів виробництва на певний період (рис. 3.2).
На графіку представлені дві ізокванти. Нижня відображає можливі форми комбінування витрат капіталу і праці для виробництва продукції в обсязі 50 товарних одиниць. Можна (за наведеним графіком) використовувати два варіанти - 2 одиниці капіталу і 1 одиницю праці або 1 одиницю капіталу і 3 одиниці праці.
 |
Витрати
капіталу
Рис. 3.2. Ізокванта комбінування витрат капіталу і трудових витрат
ПІДСУМКИ ТЕМИ
1. Процес підприємницької активності потребує обов’язкової наявності п’яти факторів виробництва: підприємницької ідеї; технології реалізації ідеї; засобів виробництва, що дають можливість використовувати обрану технологію; капіталу; нарешті, самого підприємця - носія підприємницького духу.
2. Основним завданням підприємця є необхідність вибору найефективнішої форми комбінування факторів виробництва, що дозволяє організувати процес виробництва.
Тема 4. СУБ’ЄКТИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1. Підприємець: особисті якості.
2. Партнер як суб’єкт підприємницького процесу.
3. Роль споживача в процесі підприємницької активності.
4. Найманий робітник як учасник підприємницького процесу.
5. Держава як суб’єкт підприємницької активності.
1. Підприємець: особисті якості
Підприємництво являє собою невід’ємну частину соціально-економічних процесів Як загальноекономічні процеси, так і підприємницька діяльність включають у свою орбіту одних і тих же суб’єктів:
- організатора виробничого процесу,
- споживача,
- робітника,
- партнерів,
- державу.
При цьому суб’єкти підприємницького процесу (на відміну від загальноекономічного) мають свої специфічні характеристики. Організатором виробничого процесу виступає підприємець. Хто такий підприємець і чому людина стає підприємцем? Відповіді на ці питання у кожній конкретній ситуації можуть бути неоднозначними.
Один із перших мислителів, які узагальнили досвід підприємництва, Й. Шумпетер характеризував підприємця як новатора (виділивши його інноваційну спрямованість). “Завдання підприємців, - писав він, - реформувати і революціонізувати виробництво шляхом впровадження винаходів, а в загальному змісті - через використання нових технологічних можливостей для виробництва нових товарів або традиційних товарів, але новим методом завдяки відкриттю нового джерела сировини або нового ринку - і до реорганізації існуючої й створення нової галузі промисловості”.
Феномен підприємця зводиться до того, що він є постійним “збурювачем” суспільного виробництва. Він не дозволяє виробництву “стояти” на місці, “застоюватися”. Від нього надходять імпульси, що рухають виробництво по лінії поступального розвитку.
Приміром, у підприємця дозріло рішення виробляти новий товар. Він змінює свої вимоги до партнерів-постачальників, які також змушені перебудовувати свою діяльність. Все це можливо лише у випадку, коли споживач “проголосує” за таке підприємницьке рішення, тобто проявить готовність придбати товар. Таким чином, усе суспільство починає рухатися.
Необхідно зазначити, що “збурювачем спокою” у цьому плані виступає саме підприємець, але ніяк не держава. Держава може лише допомагати підприємцю або, навпаки, придушувати підприємницьку ініціативу.
У цьому зв’язку не можна не погодитися з висновком, що підприємець повинен володіти поглибленим (у порівнянні із середнім рівнем) типом мислення, здатністю аналізувати та помічати все нове, що з’являється в житті взагалі та у його галузі зокрема.Такі якості необхідні для того, щоб реалізувати основні принципи підприємництва – новаторство, ініціативність, цілеспрямованість, відповідальність.
Підприємець не обов’язково має бути винахідником. Він не зобов’язаний реалізовувати власні винаходи, але помічати, відшукувати і продумувати конкретні форми використання нових ідей - його покликання. Так, відомий американський підприємець Ендрю Карнегі не був автором винаходів, але він краще за інших знав, як можна використовувати винаходи інших людей в сталеливарному виробництві. Правда, є й інші приклади. Генрі Форд не тільки знав, як використовувати нові ідеї, але й сам був їх автором.
Важливою особливістю підприємця є його здатність вгадати, як реалізація нових ідей у виробничому процесі буде сприйнята ринком. Уміння поєднати в одному процесі ці два компоненти - впровадження новинки та реакцію ринку - запорука майбутнього успіху підприємця.
Із цієї точки зору підприємництво є формою поєднання унікальних знань і конкретної ринкової ситуації з метою забезпечення твердих позицій на ринку. Культура підприємства зумовлює пошук нових економічних можливостей шляхом реформування виробництва з метою його постійного (плавного або стрибкоподібного - залежно від обставин) переходу на більш ефективний рівень функціонування через впровадження інноваційних (технічних, технологічних, організаційних або управлінських) досягнень.
Володіння та уміння оперувати капіталом, управляти фінансами, сполучення і комбінування факторів виробництва в умовах ринку, орієнтація на отримання максимально можливого прибутку і найбільш ефективні способи його капіталізації, уміння прийняти ризик, особлива система управління, здатність вписати або пристосуватися до мінливих економічних умов, майже інтуїтивне прогнозування змін ринкового попиту, сприйнятливість до інновацій - все це відноситься до тих характеристикам, без яких не може існувати сучасне ефективне підприємництво.
У світі склалася думка, що підприємницький прошарок у громадянському суспільстві доволі тонкий. За оцінками, такою діяльністю на високому професійному рівні можуть займатися не більше 6-8 % дієздатного населення. Підприємництво вимагає певних особистих якостей бізнесмена, як і будь-яка інша професія. Якими якостями має володіти підприємець?
Передусім, підприємцю потрібна впевненість у собі та у своїх здібностях.Невпевнена у собі людина, яка не вірить у свої здібності, не здатна довести справу до кінця в будь-якій сфері, не тільки у підприємництві. Правда, необхідно остерігатися того, щоб ця якість не перейшла в самовпевненість, не стала основою власної переоцінки. Такі побоювання будуть зведені до мінімуму, якщо підприємець реалістично дивиться на себе та навколишню дійсність.
Реалістичність вимагає зваженої експертної оцінки своїх ідей. З одного боку, не слід поспішати з реалізацією ідеї. З іншого боку - не можна баритися з її втіленням у практику. Вихід із такої суперечливої ситуації один: люба ідея має дозріти. Непродуману до кінця у всіх деталях ідею не можна провадити в життя. Спочатку вибудовується загальна схема реалізації ідеї. Виділяються моменти, які поки що неясні, і наступна робота пов’язується із відпрацьовуванням таких деталей. Ця робота досить важлива і необхідна, тому що в ній основа майбутнього успіху (у тому числі й фінансового).
Така підприємницька активність зумовлює пошуковий характер діяльності. Ініціативний пошук нових можливостей потребує постійного вивчення усіх деталей підприємницького середовища. Головне полягає в тому, що підприємець не просто вивчає складні обставини, а визначає своє місце в цій ситуації. При цьому підприємницький успіх багато в чому буде залежати від уміння підприємця розробити бізнес-план, тобто план підприємницьких дій. В основі розробки такого плану мають бути стійкий настрой на досягнення результату, гнучка тактика, готовність до ризику (але ризику “зваженого”), використання максимального обсягу інформації, постійний аналіз фінансових результатів, ефективності партнерських зв’язків, орієнтація на споживача (вимоги до якості, упакування та інших характеристик товару).
Підприємець рідко здійснює реалізацію своєї ідеї поодинці. Виграє, звичайно той, хто в змозі створити “команду”, здатну ефективно впливати на процес реалізації підприємницької ідеї. У цьому зв’язку перед підприємцем виникають непрості завдання - якого профілю фахівці потрібні, якими особистими якостями вони мають володіти, як вони впишуться в психологічний клімат колективу.
Бізнесом займається людина, і ефект від будь-якої діяльності залежить саме від людини, і передусім - від рівня культури праці. Японці стверджують, що в основі їх “економічного дива” знаходиться не тільки наука, науково-технічні і технологічні досягнення, а насамперед зміна культури праці, для чого японському суспільству було потрібно близько 30 років.
Під культурою праці розуміється певний рівень загальної організації виробництва, відмова від традиційних, застарілих і сприйнятливість до нових, більш ефективних методів праці та прийомів спілкування з колегами та підлеглими, пошук нових ідей, технологій, дбайливе ставлення до власності й засобів виробництва. Про культуру праці можна судити лише в тому випадку, якщо процесу праці властива гуманістична спрямованість.
Особисті характеристики підприємця формують основу його ділових якостей. Відповідно до сучасних вимог ділові якості включають:
- здатність створювати поліпшені організаційні структури шляхом формування нових виробничих підрозділів або шляхом купівлі-продажу компаній (при цьому використовується аналіз факторів розвитку, виділення на цій основі господарчої “ніші”, що поки залишається “незайнятою”, і т.д.);
- спроможність правильно оцінювати ситуацію на ринку, усе що відбувається, а також зміни, виявляти потреби ринку, які “носяться у повітрі”; ці потреби можуть не задовольнятися взагалі або неповністю, або можуть бути задоволені краще, ефективніше;
- уміння здійснити елементарні підприємницькі розрахунки на основі результатів кон’юнктурного і маркетингового досліджень, на основі чого підприємець робить висновок, чи варто займатися цією ідеєю;
- готовність і здатність прийняти підприємницьке рішення, засноване на принципі максимізації як власного доходу, так і вигод споживача;
- здібність керувати реалізацією підприємницького проекту, тобто формулювання цілей і завдань, розробка заходів щодо стимулювання підлеглих, колег та партнерів у досягненні цілей.
Особливе значення в діяльності підприємця має здатність до творчості. Прояв творчості буде потрібен як при розробці підприємницької ідеї, так і в процесі її реалізації. Особисті характеристики підприємця можуть бути пов’язані з його природною схильністю до професійного ведення справ або є результатом спеціальної підготовки і придбаного досвіду. Мобілізаційні (організаторські) здатності багато хто відносить до природжених властивостей людини.
Особливо зазначимо одну (може, саму головну) якість підприємця - його готовність і здатність до прийняття рішення. Таку якість можна назвати по-іншому - здатність прийняти на себе відповідальність. Дійсно, приймаючи рішення, підприємець бере на себе відповідальність за наслідки такого рішення не тільки перед тими, хто допомагає йому при реалізації ідеї, не тільки перед своїми партнерами, але й перед своїм майбутнім. Може бути, саме ця вимога або чітке її усвідомлення пояснює феномен підприємця.
Таким чином,підприємництвоявляє собою самостійну господарську ініціативу, діяльність з виробництва та просування товару на ринок, здатного принести прибуток (підприємницький дохід). До підприємців відносять ділових людей, що свідомо йдуть на економічний ризик шляхом прийняття інноваційних підприємницьких рішень, утримування яких зводиться до виробництва та постачання на ринок таких товарів, які можуть принести підприємницький дохід (прибуток).
2. Партнер як суб’єкт підприємницького процесу
У сучасних особливостях господарювання кожен підприємець функціонує в умовах доволі глибокої спеціалізації виробництва, що виникла на основі розділу праці. Якщо взяти для аналізу цілісний процес виробництва, то він із безлічі фрагментів, кожен з яких фокусується на конкретній діяльності підприємця (рис. 4.1).
Рис. 4.1. Структура виробничого процесу
1. видобуток і заготівля сировини;
2. виробництво машин і устаткування для видобутку і заготівлі сировини;
3. переробка сировини й виготовлення напівфабрикатів;
4. виробництво машин і устаткування для переробки сировини, виготовлення напівфабрикатів;
5. виробництво машин і устаткування для виробництва товарів;
6. виробництво товарів, готових до споживання;
7. реалізація товарів;
8. виробництво устаткування для підприємств з реалізації товарів.
Наведена схема носить самий загальний, спрощений характер. Реальний економічний процес набагато складніший. Кожен із фрагментів схеми має потребу в деталізації, розгляді додаткових партнерських зв’язків. Будь-який підприємець має потребу в ефективних партнерських зв’язках: тільки в такому випадку він може вдало діяти в рамках того або іншого фрагмента цілісного виробничого процесу. Ідеальною є ситуація, коли всі підприємці створюють відносно ізольований від загального економічного процесу ланцюжок партнерських зв’язків. Часто така ситуація складається через застосування підприємцями певної організаційно-правової форми, наприклад консорціуму, тобто форми тимчасового об’єднання, що не припускає втрати самостійності кожного учасника договору, а використовується для реалізації проекту або ідеї.
В умовах ринку підприємцю потрібне вміння, навіть схильність, діяти в союзі з іншими підприємцями і вести постійний пошук найбільш ефективних партнерських зв’язків, у ході якого підприємець робить переорієнтацію своєї діяльності.
Партнерські зв’язки (реальні, потенційні) грають досить важливу роль у підприємництві. Підприємець при плануванні діяльності, при розробці бізнес-плану обов’язково враховує встановлення необхідних партнерських зв’язків.
Вибір партнерських зв’язків залежить від цілого ряду факторів. Партнерські зв’язки можна класифікувати таким чином:
1. Довгострокові (або постійні). Ця форма партнерських зв’язків використовується тоді, коли підприємець планує постачання на ринок товару протягом тривалого періоду часу. Ініціатива встановлення довгострокових зв’язків може виходити як від однієї, так і від іншої сторони. Така форма партнерських зв’язків здійснюється на договірній основі шляхом постійного подовження договору.
2. Короткострокові (або на певний строк). Ця форма партнерських зв’язків використовується у випадках:
а) коли підприємець прагне зробити пробну партію товару і протестувати ринок на предмет сприйняття такого товару;
б) коли обидва підприємця, що виступають у договірними сторонами, не впевнені в можливостях один одного виконати прийняті на себе зобов’язання або в здатності ринку сприйняти товар.
в) коли в основі партнерських зв’язків є виробництво товару, що має обмежений попит, тоді здійснюється разова поставка на основі попереднього замовлення споживачем.
3. Випадкові. Ця форма партнерських зв’язків відіграє допоміжну роль у діяльності підприємця і представляє собою форму одержання додаткового прибутку.
Наприклад, підприємець завжди купував деревину у свого постійного партнера за ціною 10 тис. грн. за 1 куб. м, але стався випадок придбати деревину високої якості (у формі разової угоди) за ціною 8 тис. грн. за 1 куб. м.
Таким чином, при плануванні своєї діяльності підприємець розглядає партнера як суб’єкта підприємницького процесу, від форми взаємин з яким залежить рівень ефективності діяльності.
3. Роль споживача в процесі підприємницької активності
Продовжуючи думку, розпочату в цій історії, можна помітити: підприємець, що прагне “бігти” швидше, ніж його конкуренти, у певному сенсі може сподіватися на успіх.
При загальному підході до взаємин підприємця та споживача підприємець перший відноситься до категорії активного суб’єкта, а споживачу притаманна пасивна роль. При аналізі змістовної сторони цих взаємин, споживач виконує роль індикатора підприємницького процесу. І це зрозуміло, так як все те, що складає предмет діяльності підприємця, має право на реалізацію тільки у випадку позитивної експертної оцінки споживача. Така оцінка здійснюється споживачем є готовністю останнього придбати товар. Інакше кажучи, якщо підприємець виробляє товар і споживач готовий його придбати, то це позначає, що товар одержав позитивну експертну оцінку споживача. Якщо товар залишається незатребуваним, споживач не купує його та зовсім не планує придбання, то така позиція свідчить про негативну оцінку товару. Отже, підприємець при плануванні й організації своєї діяльності у жодному разі не може ігнорувати настрій, бажання, інтереси, очікування, оцінки споживача.
Споживачів не слід розглядати як “маси” або “суспільство”, оскільки ні маси, ні суспільство нічого не купують. Продукти та послуги споживаються конкретними людьми. І коли ми, абстрагуючись від властивостей нового товару, задамо собі питання - для кого або для задоволення яких потреб покупця буде поставлена на ринок нова продукція, тільки тоді споживач буде в центрі уваги.
У підприємця в умовах ринкової системи відносин немає іншого способу впливу на споживача, окрім як діяти в унісон з його інтересами. Це означає, що підприємець має досить глибоко знати інтереси споживача. Саме тому в останні десятиліття у світовій практиці стало надаватися велике значення маркетингу як системі вивчення взаємин виробника і споживача.
Однак, така ситуація зовсім не позначає, що підприємець зобов’язаний діяти тільки в строгій відповідності з виявленими інтересами споживача. Сам підприємець може формувати попит, створювати нові купівельні потреби (хто мріяв придбати DVD-програвач або мобільний телефон, коли їх ще не було на ринку?). Саме до цього зводиться положення про два способи організації підприємницької активності: на основі виявленого інтересу споживача або на основі “нав’язування” йому нового товару.
Таким чином, метою підприємця є необхідність “завоювати” споживача, створити коло власних споживачів. Але на тих самих споживачів намагаються впливати інші підприємці або групи підприємців, кожен з яких прагне створити для себе найбільш сприятливі умови діяльності, тобто “завоювати”, залучити “на свою сторону” якнайбільше споживачів. Дії підприємця, спрямовані на створення власного кола споживачів, постійне розширення їх числа в умовах подібного впливу на споживача інших підприємців, називаються конкурентною боротьбою.
Конкуренція, конкурентна боротьба здійснюється з різними цілями, різними методами, на різних рівнях. Але вихідною точкою для всіх процесів, пов’язаних з конкуренцією, виступають відносини на рівні “виробник (підприємець) – споживач”.
Таким чином, підприємець діє в умовах конкуренції, тобто змагається з іншими підприємцями. А це означає, що він повинен володіти інформацією про своїх конкурентів, бути в курсі їх комерційних планів.
Основними засобами впливу підприємця на споживача є такі фактори:
- новизна товару і відповідність інтересам споживача;
- якість;
- ціна, доступність товару;
- ступінь універсальності товару;
- зовнішній вигляд та упакування;
- позитивні визначальні характеристики товару від товарів інших виробників, можливість споживача ознайомитися з такими відмінностями;
- послуги післяпродажного сервісу;
- відповідність загальноприйнятим або державним стандартам;
- престижність і привабливість реклами товару тощо.
Висновок, який можна зробити з розглянутої проблеми, зводиться до наступного: якщо на рівні суспільного виробництва саме підприємець виступає в ролі активного суб’єкта, то з погляду підприємницького процесу, його змісту та ефективності активну роль грає споживач, і підприємець не може ігнорувати цей факт.
4. Найманий робітник як учасник підприємницького процесу
Кожному підприємцю зрозуміло, що будь-яка ідея не може бути реалізованою, перетвореною в практичну діяльність без кваліфікованих працівників, які надають ідеї товарний вид.
Найманий робітник як реалізатор ідей підприємця також відноситься до групи суб’єктів підприємницького процесу. Саме від нього залежить ефективність і якість реалізації підприємницької ідеї. Коли говорять про прагнення підприємця “створити команду”, то мають на увазі найманих робітників необхідної кваліфікації. Якщо підприємець розробляє бізнес-план, то він враховує також можливість залучення працівників. Підприємець переходить до нової, більш складної ідеї - він має фокусуватися на перепідготовці своїх працівників або на залученні нових спеціалістів.
Відомо, що у кожного економічного суб’єкта є свої власні інтереси. Що стосується підприємця та найманого робітника, то частина їх цілей збігається (наприклад, чим більше прибуток, тим вище заробітна плата), а частина носить полярно протилежний характер (підприємець не зацікавлений у високій оплаті праці на відміну від найманого робітника). У таких випадках сторони змушені шукати компромісні варіанти, що ляжуть в основу взаємин суб’єктів підприємницького процесу.
У рамках таких відносин підприємець зіштовхується з певними проблемами у своїй діяльності й намагається вирішити їх з максимальним ефектом. Які це проблеми?
Передусім, підбір кадрів необхідної спеціалізації та достатнього рівня кваліфікації. Таку проблему можна усунути двома шляхами:
- підготовка кадрів на власній інформаційній і фінансовій базі (такий шлях не завжди є ефективним);
- залучення кадрів, зайнятих в інших підприємницьких або виробничих структурах (тактика “переманювання” кадрів), для чого потрібно створення більш привабливих умов для працівників (висока заробітна плата, комфортні умови праці, різні пільги тощо).
Іншою проблемою є необхідність залучення робітника до інтересів підприємницької структури. При цьому розрізняють дві форми:
- залучення робітника до виробничого інтерес підприємницької структури;
- залучення найманого робітника в комерційний інтерес фірми.
Перша форма властива європейській системі організації праці, коли кожен найманий робітник точно знає свої виробничі функції та виконує їх з професіоналізмом.
Друга форма характерна для японо-американської системи організації праці, при якій кожен найманий робітник зацікавлений не тільки у належному виконанні своїх виробничих функцій, але й переймається загальним результатом діяльності підприємницької структури. Ця форма залучення працівника є більш ефективною у порівнянні з першої та найбільш привабливою як для підприємця, так і для суспільства.
Форма залучення найманого робітника до інтересів підприємницької структури залежить від прийнятої підприємцем системи оплати праці.
Тверда гарантована заробітна плата.Встановлюється в абсолютному розмірі щомісячно при належному виконанні робітником своїх обов’язків. Правда, ця форма оплати праці ніяк не пов’язана з ефективністю роботи працівника, із цієї причини не може виступати в якості провідної.
Тверда гарантована заробітна плата із щомісячною (щоквартальною або щорічною) премією,виплачувана за умов досягнення працівником поставлених перед ним цілей (або при перевищенні норм).
Відрядна заробітна плата. Оплата здійснюється у прямій залежності від обсягу або якості праці.
Відрядно-преміальна заробітна плата. Виплачується за двома підходами: у межах нормативу - за відрядною ставкою, понад нормативу - за преміальною шкалою (більш висока оплата).
Тарифна заробітна плата. Оплата праці здійснюється за тарифною сіткою, відповідно до розряду працівника, рівня його кваліфікації.
Погодинна заробітна плата. Оплата ведеться залежно від відпрацьованого часу робітником.
Слід зауважити, що всі ці форми оплати праці сприяють залученню працівника лише у виробничий (але не в комерційний) інтерес фірми. Для робітника в такій ситуації головне - виконати належним чином свої обов’язки, а яким буде загальний результат діяльності підприємства - для нього не важливо.
Для залучення працівника до комерційного інтересу фірми треба створити таку ситуацію, коли працівник одночасно буде зацікавлений як у своїх особистих результатах, так і в результатах колективної діяльності. Такий двоякий інтерес працівника можна стимулювати тільки одним-єдиним способом - встановленням достатнього рівня заробітної плати. У такій її рівень ситуації буде залежати:
1) від особистого результату працівника в процесі виробництва;
2) від загального результату роботи колективу.
У практичній діяльності конкретна форма взаємозв’язку цих трьох компонентів - рівня заробітної плати працівника, його результату та колективного результату праці - визначається самим підприємцем.
5. Держава як суб’єкт підприємницької активності
Роль держави як суб’єкта підприємницького процесу може бути різною, залежно від суспільних умов, ситуації в сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава.
В умовах конкретної ситуації держава може бути:
- гальмом для розвитку підприємництва, коли владні інститути створюють несприятливі умови для розвитку підприємництва або навіть з його забороняють;
- стороннім спостерігачем, якщо держава прямо не протидіє розвитку підприємництва, але і не сприяє розвитку;
- прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний пошук заходів для залучення у підприємницький процес нових економічних агентів (часто така цілеспрямована діяльність держави провокує “вибух” підприємницької активності, призводить до “буму” підприємництва).
Треба помітити, що держава, у якості прискорювача підприємницького процесу, виконує ряд функцій.
По-перше, держава бере на себе освітні функції, тобто функції професійної підготовки підприємницьких кадрів. При цьому до уваги береться той факт, що здійснення підприємницької діяльності в сучасній ситуації можливо лише за умови вмілого сполучення принаймні трьох основних елементів та їх ефективного використання на практиці:
а) економічної теорії;
б) практичного досвіду, підприємницьких навичок;
в) кількісних методів у підприємництві, тобто вміння здійснювати підприємницькі розрахунки та операції, а також уміння передбачити рух коштів на рахунках свого підприємства при плануванні та здійсненні угоди.
Із 1980 р. у США, а потім в інших промислово розвинених країнах стали використовувати доволі ефективну форму стимулювання та підтримки новостворених підприємницьких структур через заснування в окремих районах країни так званих бізнес-інкубаторів. У США на початку 1990-х років діяло близько 350 таких інкубаторів для підприємців-початківців. Бізнес-інкубатори - це такі центри допомоги новим підприємцям. Вони надають молодим фірмам доступні приміщення, послуги за низькими цінами та допомогу в управлінні - від залучення конторського персоналу й користування оргтехнікою до консультацій з питань бухгалтерського обліку і маркетингу. У багатьох центрах є фахівці високої кваліфікації для координації ділових операцій, зв’язки яких часто відкривають можливості одержання банківських кредитів й інші джерела фінансування. Іноді бізнес-інкубатори надають капітал фірмам-початківця.