Заходи щодо підвищення продуктивності сільськогосподарських культур

Продуктивність сільськогосподарських культур залежить від багатьох чинників. Частина з них, таких як температурний режим, сонячна радіація, не регулюються людиною у відкритому полі, але враховуються на практиці через вибір термінів сівби, густини стояння рослин, напрямку рядків та ін.

Інші чинники забезпечуються виробничою діяльністю людини. До найважливіших з них належать: наявність вологи в ґрунті; забезпеченість рослин елементами живлення; сорт; якість насіння: захист посівів від шкідників, хвороб і бур’янів; регулювання росту; збирання врожаю.

Найвища продуктивність досягається за сукупності оптимальних умов росту і розвитку рослин. Випадання, навіть часткове, тільки одного з цих чинників призводить до суттєвого недобору продукції.

Суть інтенсифікації землеробства, інтенсивних технологій полягає в:

ü розміщенні посівів після кращих попередників у системі сівозмін;

ü виведенні високоврожайних сортів інтенсивного типу з хорошою якістю зерна;

ü високому забезпеченні рослин елементами мінерального живлення з урахуванням їхнього вмісту в ґрунті;

ü дробовому застосуванні азотних добрив у період вегетації за даними ґрунтової і рослинної діагностики;

ü інтегрованій системі захисту рослин від шкідників, хвороб і бур’янів;

ü регулюванні росту ретардантами;

ü своєчасному і якісному виконанні всіх технологічних прийомів, спрямованих на захист ґрунтів від ерозії, накопичення вологи, створення сприятливих фізичних умов розвитку сільськогосподарських культур.

Це досягається застосуванням технологічної колії, більш довершених машин і пристосувань. їх ретельним регулюванням.

Дотримання сівозмін – чергування культур у просторі та часі в конкретних умовах того чи того господарства – забезпечує отримання найбільш високої продуктивності оброблюваних культур, підвищення родючості ґрунту і фітосанітарного стану полів, зниження чисельності шкідників, хвороб і засміченості посівів. Основні напрями вдосконалення систем сівозміни в землеробстві:

1. Поліпшення складу попередників провідних культур через коректування структури використання ріллі для підвищення і стабілізації виробництва зерна, кормів і технічних культур. Так, ярову пшеницю краще розмішувати після парів, багаторічних трав, просапних культур, ячмінь – після кукурудзи, пшениці і зернобобових культур. Не допускати сусідства ярових і озимих культур, тому що створюватимуться умови для швидкого розповсюдження інфекції багатьох хвороб (іржа, борошниста роса та ін.) і шкідників (шведська муха, зеленоочка та ін.).

2. Спеціалізація сівозмін, насичення їх до оптимальних розмірів окремими культурами (групами культур) з урахуванням особливостей ґрунтово-кліматичних зон, міжгосподарської і внутрішньогосподарської спеціалізації, різної якості ґрунтів за рівнем родючості і схильністю до ерозії.

3. Ущільнення сівозмін проміжними культурами для підвищення їхньої загальної продуктивності і ґрунтозахисної ефективності, посилення позитивного впливу на фітосанітарний стан і родючість ґрунтів.

4. Створення в сівозмінах переважних умов для провідних культур під час вирощування їх за інтенсивними технологіями.

5. Укрупнення полів і сівозмінних масивів у рамках жорсткого дотримання принципу диференційованого використання ріллі.

У багатьох країнах світу, як переконує досвід, за інтенсифікації землеробства приріст врожайності зернових культур на 70% забезпечено підвищенням загальної культури землеробства і на 30% – впровадженням нових сортів з високим продуктивним потенціалом. Наприклад, підвищення кількості білка в пшениці на 1% рівнозначне отриманню 600 тис. т рослинного білка, цукристості буряка на 1% – 700 тис. т цукру, крохмалю в картоплі на 1 % – 820 тис. т додаткового урожаю.

Використання для посіву сортів, стійких до шкідників і хвороб (важливе завдання, що стоїть перед селекціонерами дтя виведення нових сортів сільськогосподарських культур), сприяють зниженню втрат урожаю без додаткового застосування хімічного методу. У зв’язку з втратою сортових якостей, стійкості до шкідливих організмів через появу, наприклад, нових рас збудників хвороб, потрібна періодична сортозміна. а також вирощування двох-трьох сортів з різними властивостями, що особливо важливо в боротьбі із захворюваннями зернових культур іржею. Високоякісне насіння – важливий резерв зниження втрат від шкідливих організмів, підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Селекція і насінництво взаємозв’язані. Застосування прийомів насінництва, спрямованих на підтримку стійкості, продовжує жиггя нового сорту. Недотримання ж прийомів насінництва може за кілька років звести роботу селекціонера нанівець.

Меліорація земель – це система технічних, агрономічних і організаційних заходів, спрямованих на перетворення несприятливих для сільськогосподарського виробництва умов.

Нестабільність урожаїв часто зумовлюється нестійким водозабезпеченням посівів у період вегетації. Практично щороку на території країни в одних районах сільськогосподарські культури піддаються згубній дії засухи, а і інших потерпають від надлишку зволоження.

Меліорація в наших умовах – невід’ємний і могутній засіб підвищення стійкості і продуктивності землеробства.

Меліорація:

ü підвищує стійкість сільськогосподарського виробництва, забезпечуючи вирівнювання врожаїв і в посушливі, і в дощові роки;

ü дає змогу суттєво підвищити продуктивність праці й інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво за рахунок раціонального використання сільськогосподарської техніки і добрив на меліоративних землях і виконання всіх агротехнічних заходів у найбільш сприятливі терміни.

Система обробітку ґрунту включає послідовність і терміни проведення конкретних прийомів пушення або ущільнення ґрунту, технологію їх виконання. Все це визначає фізико-хімічні властивості ґрунту, його мікробіологічну активність.

Обробіток ґрунту повинен бути підпорядкований рішенню головного завдання – забезпеченню культурних рослин водою, повітрям, елементами харчування, раціональному використанню потенційної родючості ґрунту. За допомогою різних прийомів обробітку ґрунту вносять добрива, створюють умови для нормального проростання насіння, доглядають за посівами в період вегетації оброблюваних культур, ведуть боротьбу зі шкідниками, хворобами і бур’янами. Будь-який конкретний прийом обробітку ґрунту повинен бути чітко цілеспрямованим, а їхній комплекс і технологія виконання в конкретних умовах повинні забезпечувати потрібну зміну певних якісних параметрів ґрунту.

У виборі прийомів обробітку ґрунту і технології їх виконання обов’язково враховують фізико-механічні властивості конкретних типів ґрунтів: їхній механічний склад, питомий опір піл час оранки і пушення, фізичну стиглість, а також глибину орного горизонту. Поєднання прийомів і видів обробітку ґрунту повинно бути тісно пов’язано з конкретними місцевими природними і ґрунтовими умовами, біологічними особливостями вирощуваних культур.

Обробіток ґрунту повинен у всіх зонах бути ґрунтозахисним, забезпечувати розширене відтворення його родючості. У цьому зв’язку один з напрямів вдосконалення обробітку – його мінімізація для зниження деформації орного і підорного шарів ґрунту під впливом тракторів і сільськогосподарських машин у виробництві сільськогосподарської продукції.

Між продуктивністю землеробства і родючістю ґрунту об’єктивно існує суперечність: що більше ми беремо з гектара продукції, то вище винесення поживних речовин. Наприклад, урожай 1 т зернових у середньому виносить 65 кг основних діючих речовин (25 кг N. 10 кг Р2О5 і 30 кг К20). Цю суперечність можна подолати тільки заповненням і нарощуванням енергетичного потенціалу ґрунтів, внесенням органічних. мінеральних речовин, мікроелементів.

Значення хімізації сільського господарства у цьому зв’язку важко переоцінити: воно дає змогу підвищувати родючість ґрунтів, поліпшувати кислі і засолені землі, краще зберігати і підвищувати живильну цінність кормів та ін.

Азот впливає на фотосинтез рослин. Це полягає в його використанні у синтезі амінокислот. Азот також потрібний для утворення зелених пігментів у рослині (хлорофілу) і для синтезу білків – елементів структури хлоропластів, ферментів, відповідальних за різні реакції фотосинтезу. Стимулює збільшення вегетативної маси рослин, зумовлює рівень врожайності та якості продукції.

Дія фосфору (фосфорні добрива) на фотосинтез рослин полягає в тому, що залишки фосфорної кислоти входять до складу акцептора-з’єднання, що зв’язує CO, і проміжні продукти фотосинтезу. За допомогою світлової енергії з неорганічного фосфату і аденозиндифосфорної кислоти (АДФ) синтезується аденозинтрифосфорна кислота (АТФ), що бере участь у реакціях відновлення CO2. Фосфати також входять до складу фосфатидів і фосфопротеїді в. нуклеїнових кислот.

Фосфор стимулює розвиток кореневої системи, формування репродуктивних органів. прискорює дозрівання. В озимих культур фосфорні добрива підвищують зимостійкість, на 15-20% знижують витрати води на одиницю врожаю.

Калій сприяє накопиченню рослинами цукрів, що оберігає озимі культури від вимерзання. підвищує міцність соломини і стійкість до ураження кореневою гнилизною та іржею, прискорює пересування вуглеводів зі стебел і листя в колос, збільшуючи натуральну масу зерна.

Азотні мінеральні добрива випускають і застосовують у твердому і рідинному видах. За формою азоту тверді азотні добрива ділять таким чином.

1. Амонійні (NH4): сульфат амонію, хлорид амонію.

2. Амонійно-нітратні (NH4NO,): аміачна селітра, сульфат-нітрат амонію.

3. Нітратні (NO,): нітрат натрію (натрієва селітра), нітрат кальцію (кальцієва селітра).

4. Амідні (NH2): карбамід (сечовина), ціанамід кальцію.

З рідинних азотних добрив широко застосовують аміачні (NН3). Весь азот міститься у вигляді аміаку: водного або безводного.

З фосфорних добрив головним чином застосовують водорозчинні добрива, які найлегше засвоюються рослинами: суперфосфат, подвійний суперфосфат, а також складні добрива – амофос, діамонійфосфат, нітроамофоска, карбоамофоска.

Найбільш поширені калійні добрива – хлорид калію, сульфат калію, калійна сіль та ін.

Рослинам для зростання і розвитку, разом з азотом, фосфором і калієм, потрібні в дуже малих кількостях інші живильні речовини – мікроелементи. До них належать бор. молібден, міль, марганець, цинк, залізо, кобальт, нікель та ін. Головна дія мікроелементів життєдіяльності рослин полягає в тому, що вони входять до складу біологічних каталізаторів-ферменгів або є активаторами їхньої роботи.

Мікроелементи застосовують безпосередньо, через закладення в ґрунт і обприскуванням рослин розчинами борної кислоти, молібдату амонію, молібдату натрію, сульфату міді, сульфату цинку, заліза та ін.

У 90-х роках XX століття дедалі більше розповсюджується промислове виробництво простих добрив з мікроелементами: простий і подвійний суперфосфат з бором, марганцем або молібденом, карбамід з міддю, складні добрива (фосфати амонію, нітрофосфати) та ін.

Велика увага повинна приділятися заходам щодо збереження і збільшення кількості гумусу в ґрунті. Так, за даними І.Кузненової (1979). збільшення кількості гумусу в дерново-підзолистих ґрунтах з 2,4-2,9% до 5-6% призводило до підвищення кількості водостійких агрегатів (> 0,25 мм) в орному шарі до 50%, вологомісткість збільшувалася до 43-44%. а діапазон активної вологи досягав у середньому 19-25%. Внесенню органічних добрив, особливо на малогумусних ґрунтах, повинна приділятися особлива увага.

Відсутність або недостатнє застосування органічних добрив призводить до зменшення запасів ґрунтового азоту і як наслідок – до зниження гумусу ґрунтів. Застосування мінеральних добрив може лише знизити темпи нього пронесу, але не виключити його повністю. Результат – виснаження гумусового фонду ґрунтів і зниження ефективної і потенційної родючості. Це не тільки погіршує режим ґрунтового живлення, а й негативно впливає на фізико-хімічні властивості, водно-повітряний і тепловий режими, ґрунтопоглинальний комплекс і біологічну активність мінеральних добрив і призводить до вагомого недобору врожаю сільськогосподарських культур.