Досвід розвинутих країн у сфері управління природоохоронною діяльністю

Міжнародне управління навколишнім природним середовищем - це сукупність міжнародних принципів та норм, які регулюють на загальноприйнятих принципах та нормах міжнародні екологічні права. Воно базується на міждержавних суспільних відносинах, під якими розуміють заходи щодо збереження, навколишнього природного середовища, його раціонального використання та відновлення з метою забезпечення сприятливого для життя людини стану екосистеми.

Кожна держава, здійснюючи право на проведення щодо впровадження національної системи управління охороною навколишнього середовища, виконує загальні принципи та норми сучасного міжнародного управління: повага державного суверенітету, суверенна рівність держав; територіальна недоторканість та цілісність, співробітництво; мирне вирішення міжнародних конфліктів; міжнародно-правова відповідальність. Слід також виділити спеціальні принципи: неприпустимість заподіяння трансграничної шкоди, екологічно обґрунтоване раціональне використання природних ресурсів. Їх характеризують такі елементи:

- раціональне планування та управління відтворюваними та невідтворюваними ресурсами Землі в інтересах нинішнього та майбутнього поколінь;

- довгострокове планування екологічної діяльності із забезпеченням оптимістичної перспективи;

- оцінка можливих наслідків діяльності держави в межах своєї території;

- підтримання природних ресурсів, що використовуються, на оптимально допустимому рівні;

- недопущення радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища;

- захист екологічних систем Світового океану;

- заборона військового або іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище в концентрованому вигляді;

- забезпечення екологічної безпеки;

- міжнародно-правова відповідальність.

Міжнародні акти, як джерела забезпечення ефективного управління навколишнім середовищем, розрізняють на акти двосторонні та багатосторонні. Зокрема, до багатосторонніх належать конвенції, договори, угоди, резолюції міжнародних організацій. Міжнародні об’єкти управління охорони навколишнього природного середовища: повітряний басейн, космос, світовий океан, Антарктида, природні ресурси.

Координуюча роль міжнародного управління в справі охорони навколишнього середовища ґрунтується на наступних чинниках: загроза масштабної трансграничної шкоди національним системам навколишнього природного середовища; загальна екологічна небезпека; необхідність розробки та прийняття універсальних імперативних норм поведінки держав. Міжнародними природоохоронними організаціями є (у дужках вказано рік заснування): ЮНЕСКО (1948); ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я, 1946); МАГАТЕ (Міжнародна агенція по атомній енергетики, 1957); МСОП (Міжнародна спілка охорони природи та природних ресурсів, 1948); ФАО (Сільськогосподарський та продовольчий орган ООН, 1945); ІМО (Міжнародна морська організація, 1948); УМО (Всесвітня метеорологічна організація, 1947); ЮНДРО (бюро ООН з надання допомоги у випадку стихійного лиха).

Для багатьох країн Європи відправним пунктом на шляху становлення національної екологічної політики стала Стокгольмська конференція ООН із навколишнього середовища (1972 p.). Огляд тенденцій екологічної політики європейських країн у першу чверть XXI ст. свідчить про еволюцію суспільних поглядів на значення навколишнього природного середовища як першооснови економічно-соціального розвитку. Така динаміка простежується через еволюцію екологічної нормативної бази в Європі, одним із ключових елементів якої, крім директив, є екологічні плани дій Європейського союзу (EC). Перший екологічний план дій EC було прийнято в 1973 p., одразу після конференції у Стокгольмі. Він був спрямований на досягнення обмежених екологічних цілей, а саме на:

- запобігання та зменшення, де можливо шкідливого впливу забруднень на довкілля;

- заохочення екологічно обґрунтованого менеджменту, припинення виснажливої експлуатації природних ресурсів і порушення екологічної рівноваги;

- поліпшення умов життя людей через поліпшення екологічного стану навколишнього природного середовища;

- інтегрування екологічних чинників у містобудування та землекористування;

- розробку механізмів вирішення екологічних проблем із найменшими економічними й соціальними витратами.

На основі викладених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальне підгрунтя для практичної діяльності протягом 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології.

Почали впроваджуватися й застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності:

- створення наукового обґрунтування екологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля;

- формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й упровадження екологічних стандартів і практичне застосування принципу “забруднювач платить” через штрафи за забруднення довкілля;

- формування та здійснення відповідних державних інституцій.

У 80-ті роки XX ст. екологічна політика почала наповнюватися реальним змістом. На національному й міжнародному рівнях почалась широка й послідовна реалізація таких важливих вимог, як:

- інтегрування екологічної та секторальних політик;

- обов’язкове застосування процедур оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) на всіх рівнях використання;

- участь громадськості в таких процедурах;

- впровадження екологічно чистих технологій запобігання шкідливому транскордонному впливу на довкілля через міжнародне співробітництво.

Цілком логічно у 80-ті роки XX ст. на перший план почали виходити такі інструменти екологічної політики:

- платежі за використання природних ресурсів та за забруднення довкілля;

- субсидії на впровадження екологічно чистих і природоохоронних технологій;

- екологічне страхування;

Прийнята в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Декларація з питань довкілля й розвитку визначила як головну мету екологічної політики досягнення збалансованого розвитку. Тому П'ята екологічна програма дій Європейського союзу, яку було прийнято в 1993 p., так і названа - “До сталого розвитку”.

Порівняно з попередніми, ця програма ще більш конкретизована й цілеспрямована. У ній зазначено: ситуація в Європі така, що економічні переваги, які надає Спільний ринок, обмежуються екологічними чинниками і можуть бути втрачені, якщо таким чинникам не приділятиметься першочергова увага.

Основоположна ідея, закладена в Програму, полягає в тому, що не можна ніяким чином допускати погіршення якості навколишнього природного середовища, і це стане можливим за умови, якщо виробники, споживачі, уряди й громадськість більше зважатимуть на екологічні вимоги у своїй діяльності.

На сучасному етапі великою перевагою можна вважати те, що кожна країна прагне розвивати свою національну політику, орієнтуючись на загальноприйняті в європейському регіоні екологічні цілі і, застосовуючи схожі підходи, теоретично обґрунтовані і практично перевірені в країнах ЄС.

З історичного погляду, відлік координованого природоохоронного співробітництва на рівні всього європейського регіону можна починати від Конференції міністрів екології європейських країн, що відбулася в замку Добржиш поблизу Праги в 1991 р.. На цій конференції прозвучав і був підтриманий заклик до здійснення комплексної оцінки стану навколишнього природного середовища Європи, а також була висунута пропозиція щодо розробки Екологічної програми для Європи.

Програма, яку було ухвалено на Софійській конференції міністрів “Довкілля для Європи” (1995 p.), стала першою спробою сформулювати довгострокові пріоритети екологічної політики на, загальноєвропейському рівні, які б могли сприяти створенню концептуальних підвалин для координації національних і міжнародних зусиль стосовно поліпшення стану навколишнього природного середовища в Європі та інтегруванню екологічних чинників у політику розвитку.

Особливістю цього документа є те, що в ньому не пропонуються кількісні показники стану навколишнього природного середовища і термін досягнення їх, не ставляться завдання конкретним країнам. Це скоріше політичний документ, у якому формулюються основні напрями реалізації екологічної політики в Європі, загальновизнані заходи й рекомендації. Таким чином, Екологічна програма для Європи - не лише документ, а й динамічний процес удосконалення й розвитку європейської екологічної політики. В основу Програми покладені принципи Декларації з питань довкілля й розвитку (Ріо-де-Жанейро). Програма також відображає конкретні напрямки співробітництва з поліпшення екологічного стану навколишнього природного середовища, ухвалені на Європейській конференції “Довкілля й здоров'я”, проведеній під егідою Всесвітньої організації охорони здоров'я в Гельсінкі (1994 p.).

Дванадцять екологічних проблем визначено Екологічною програмою для Європи як головні, п'ять із них — як пріоритетні, а саме: зміна клімату, руйнація стратосферного озону, втрата біорізноманіття, аварії з тяжкими екологічними наслідками, підкислення й збільшення концентрації тропосферного озону та інших фотохімічних оксидантів.

Згідно їх, Програмою рекомендується формувати екологічну політику, виходячи із принципу “забруднювач платить”, поділу відповідальності між суспільними групами, а також інтегрування екологічних складників у секторальні політики. Серед провідних інструментів, що пропонуються для досягнення цілей Програми, — технологічна кооперація у сфері розробки екологічно чистих виробничих та нових природоохоронних технологій, інтегрований контроль забруднення та аварій, економічні інструменти, регулярні огляди реалізації екологічної політики, екологічне інформування та участь громадськості, міжнародні екологічні договори.

Екологічна політика в країнах Центральної та Східної Європи має свої особливості порівняно з країнами Європейського союзу. Очевидно, що однією з головних обставин їхньої діяльності є і ще довго триватиме перебування цих країн у стані переходу від планово-командної до ринкової економіки. Для таких країн було необхідно розробити спеціальну екологічну програму дій з урахуванням специфіки перехідного періоду, оскільки їхньою особливістю є те, що в найближчі 5-15 років вони, за деякими винятками, потерпатимуть від гострої нестачі коштів для фінансування природоохоронних заходів. Тим часом екологічні проблеми країн ЦСЄ набули дуже серйозного характеру. Крім нестачі фінансових ресурсів проблемою є брак інституцій і спеціалістів, здатних розв'язувати природоохоронні завдання в умовах економічних відносин.

Для вирішення екологічних проблем регіону варто із самого початку визначити цілі й найефективніші шляхи їх досягнення. Таке завдання було поставлене ще на конференції в 1991 р. у Добржиші. Протягом наступних двох років за допомогою МБРР, ОЕСР та інших міжнародних організацій і країн -донорів було розроблено Програму дій їх охорони навколишнього природного середовища для країн ЦСЄ, яку схвалила Конференція міністрів “Довкілля для Європи”, що відбулася в Люцерні в 1993 р. Програма містить базові положення й керівні принципи для визначення найпріоритетнійших екологічних проблем і вказує шляхи вироблення та прийняття реалістичних, ефективних і економічно обґрунтованих рішень. Країнам ЦСЄ запропоновано нові моделі використання ресурсів навколишнього природного середовища, аби запобігти появи нових проблем, вирішити існуючі проблеми та як-треба швидше й дешевше ліквідувати наслідки забруднення в минулому. У Програмі підкреслюється необхідність врахування позитивних взаємозв'язків між економічним розвитком та станом навколишнього природного середовища; пропонується прийняття політики, спрямованої на усунення першопричин, що призводять до погіршення екологічного стану довкілля, а не на боротьбу із симптомами деградації; рекомендується спирання на показник ефективності витрат як основного критерію при розподілі фінансових ресурсів; визначається кілька нагальних проблем, що потребують термінового вирішення.

Головна мета Програми - забезпечити якомога ефективніше і з найменшими витратами вирішення невідкладних проблем охорони довкілля, із якими стикаються ЦСЄ. Для досягнення цієї мети рекомендується робити наголос на впровадження економічних механізмів екологічної політики, реалістичних екологічних стандартів та механізмів забезпечення їх дотримання, а також реально добирати й готувати інвестиційні проекти і формувати системи екологічного управління.

На подальших конференціях “Довкілля для Європи” здійснювалась оцінка прогресу, досягнутого у виконанні Програми в регіоні ЦСЄ. На Софійській конференції міністрів (1995) було, зокрема, зазначено, що в усіх країнах ЦСЄ активно розробляється й приймається екологічне законодавство. Воно, як правило, спирається на сучасні керівні принципи екологічної політики, вказує на нові інструменти забезпечення політики і встановлює нові природоохоронні заклади.

Як одну з найважливіших етапів у процесі “Довкілля для Європи” слід відзначити конференцію міністрів, що відбулась у датському місті Оргус у червні 1998 р. За неповні три роки, що минули після конференції у Софії, сталося чимало змін: були прийняті нові члени до ЄС; ухвалено Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, у якому є одним із ключових учасників; різко посилились настрої щодо згортання програм ядерної енергетики в Європі; з'явилися нові докази необхідності термінових заходів, спрямованих на забезпечення біологічної безпеки.

У 1979 році підписано Протокол щодо стійких органічних забруднювачів та Протокол щодо важких металів до Женевської конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані, Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та про доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, декларацію з питань етилованого бензину (країни забов’язалися припинити споживання цього бензину до 1 січня 2005 р.) і Декларацію щодо політики у сфері енергоефективності (остання, зокрема, закликає до скорочення необгрунтованого субсидування енергетичної галузі).

Національні стратегії охорони атмосферного повітря досить різноманітні та залежать від багатьох чинників. Головне значення мають рівень життя населення і загальний стан розвитку життя. Екологічне управління здійснюється шляхом нормування якості елементів довкілля; нормування якості палива; нормування викидів шкідливих речовин; ліцензування виробничої діяльності; планування й поділу території на зони. Окремим блоком цього регулювання є застосування економічних стимулів і заходів адміністративного впливу у сфері охорони природи. Набуває розвитку ринковий механізм природоохоронної діяльності, який передбачає застосування екологічних субсидій, позик, податків, зборів, штрафів, кредитів і квот, пов’язаних із викидами шкідливих речовин. Екологічні субсидії мають інвестиційний характер. Вони покривають частину видатків на розробку нових технологій і позик на устаткування природоохоронного призначення, на відновлення якості середовища і т. і. Така політика характерна, зокрема, для Австрії, де, крім того, існує інвестиційна премія за капітальні вкладення, яка направляється на охорону природи. У Нідерландах за рахунок державного фінансування провадять ефективні заходи щодо зменшення забруднення і розробки екологічно чистих технологій. Додаткова знижка на 10-15 % (порівняно зі звичайною податковою знижкою на інвестиційні витрати) застосовується для конкретних інвестицій щодо зменшення забруднення навколишнього середовища.

У багатьох країнах держава субсидує розробку устаткування, технологій, альтернативних джерел енергопостачання, енергозберігаючі заходи (Данія, Норвегія, Швеція, Нідерланди, Канада). Поширена така форма субсидій, як податкові пільги. Зниження податків на більш екологічно чисті автомобілі застосовується в Німеччині, Австрії, Норвегії, Швеції, Нідерландах. У США однією з форм державних субсидій є вилучення із загальної суми податків відсотків, отриманих з облігацій, кошти від яких направляються на боротьбу із забрудненням водних і земельних ресурсів, атмосферного повітря тощо.

В Іспанії, поряд із податковими пільгами, надаються особливі субсидії у розмірі до 30% інвестиційних витрат на дослідницьку діяльність щодо моніторингу довкілля, скорочення викидів і запобігання забруднення навколишнього середовища. Усі субсидії на програми щодо боротьби із забрудненням навколишнього середовища надаються підприємствам із державного бюджету або зі спеціальних фондів міністерств із питань охорони природи. Так, в Австрії існує фонд навколишнього середовища, Швеції - фонд щодо запобігання забруднення внаслідок спалювання палива, у Туреччині - фонд щодо запобігання забруднення навколишнього середовища тощо.

Завдяки субсидіям органи, що займаються фінансуванням, мають можливість здійснювати функції, подібні до ліцензування. З цією метою в більшості країн, які використовують субсидії, чинний порядок, згідно з яким невиконання встановлених вимог тягне за собою припинення фінансової допомоги.

Елементом системи екологічного регулювання виробництва є кредити й квоти, пов'язані з викидами шкідливих речовин. Система квот поширена у США, Німеччині, частково - в Канаді. Цей метод регулювання джерел викидів на певній території з метою збереження або досягнення відповідного рівня стану навколишнього середовища отримав назву методу “ковпака”. За його застосування замість суворого додержання екологічних норм усіма джерелами викидів на тій чи іншій території підприємства шляхом спільних зусиль мають змогу зменшити шкідливі викиди в атмосферне повітря. Місцеві органи влади, які встановлюють загальні обмеження шкідливих викидів не для одного, а для всіх підприємств разом, шляхом їх регулювання здійснюють контроль за екологічним станом території у цілому.

Джерелом фінансових коштів, що спрямовуються на охорону навколишнього середовища, можуть бути окремі податки, збори й штрафи за недотримання норм викидів забруднюючих речовин. В окремих випадках діє обчислення ставок штрафів і зборів залежно від рівня фактичного забруднення. Такий досвід накопичено в Нідерландах, частково в Німеччині, Франції та Польщі. У більшості країн ці грошові кошти акумулюються в спеціальних фондах екологічного призначення і використовуються винятково на фінансування природоохоронних досліджень і розробок, відшкодування збитків, підготовку й реалізацію екологічних програм.

Оцінка впливу господарської діяльності людини на навколишнє середовище, визначення витрат і прибутків має велике значення. Спеціальна процедура визначення збитків, завданих унаслідок забруднення навколишнього середовища, існує в США. Той, хто забруднює, несе відповідальність за шкоду, заподіяну природним ресурсам, у тому числі й випадкову. При цьому органам влади сплачуються суми, витрачені на ліквідацію аварії.

З метою забезпечення контролю за станом природних ресурсів, які належать державі, Міністерство внутрішніх справ США підготувало комп’ютерне забезпечення для оцінки збитків, заподіяних морській фауні. Це забезпечення налічує з 469 назв шкідливих речовин. Нормативні збитки розроблено для 10 прибережних районів США, вони враховують такі показники, як глибина моря, швидкість течії, сила вітру, пора року тощо. Збитки від забруднення узбережжя розраховують окремо. Загибель морських птахів належить до естетичних втрат, що позначається на кількості туристів і доходів фірм, які їх обслуговують. Нормативні збитки від розливу 100 т дизельного палива на узбережжі штату Каліфорнія становлять 373 тис. дол.. Ураження біоти внаслідок забруднення водойм у нормативних збитках не вираховується. Інформаційна база для розрахунків збитків коригується один раз на два роки.

Той, хто забруднює, має право вимагати розрахування збитків за фактичними показниками, але це, як правило, не сприяє зменшенню суми, яку йому доводиться відшкодовувати.

Існуюча процедура безпосередньо впливає на доходи корпорацій. Визначення збитків призводить до зниження ставок на торгах, наприклад, при оренді нафтовими компаніями ділянок континентального шельфу, тому що ці компанії передбачають додаткові витрати внаслідок виплати компенсаційних платежів при можливих розливах нафти.

Найбільш чіткі розрахунки щодо вартості збитків стосуються розливів нафти на морі, великих промислових аварій і повеней. Вартість очищення нафтових розливів становить 1000 дол. за барель нафти. Аварія на хімічному заводі у Севезо в Італії завдала збитків на 150 млн дол., а вартість відновлення пошкодженої атомної електростанції Трі-Майл — Айленд у США була визначена в 1 млрд дол.

У розвинутих країнах збитки від забруднення біосфери становлять 3-5 % вартості валового національного продукту. Вважається, що проведення ефективної політики у сфері охорони навколишнього середовища у країнах, які стали на шлях самостійного розвитку, мінімально потребує фінансових вкладень, що становлять від 0,5 до 1% вартості валового національного продукту.

Існують також непрямі видатки й збитки, наприклад, внаслідок масштабного знищення тропічних лісів, засолення ґрунтів, застосування помилкової технології обробки земель, опустелювання тощо. Більшість із цих збитків через недостатню вивченість не піддаються економічним розрахункам. Передусім це стосується безповоротної зміни ландшафтів або пам’яток природи, які залишаються безцінним надбанням людства.

Тривалий час спірним вважалося питання про економічну доцільність витрат на природоохоронні програми. З точки зору вигоди для суспільства в цілому вони ніяких сумнівів не викликають, тому що вартість заходів щодо охорони навколишнього середовища значною мірою компенсується вигодами від зменшення збитків. Не випадково у багатьох країнах міркування саме економічного характеру, пов’язані з втратами від забруднення довкілля, стимулювали впровадження мало- і безвідходних технологій. У Норвегії, наприклад, нова технологія виробництва феросиліцію сприяла зменшенню загальних витрат на 8-12%. У Швеції перехід целюлозно-паперової промисловості на сульфатний виробничий процес і рециркуляцію стічних вод сприяв значному зменшенню споживання води, утворення відходів і витрат на виробництво продукції.

Проте в більшості випадків при оцінці витрат і вигоди ділові кола й підприємства відносять кошти, використовуються на організацію охорони навколишнього середовища, на рахунок прямих збитків. Користуючись недосконалістю законодавства й економічного механізму у сфері охорони природи, вони намагаються гальмувати прийняття рішень, які хоча і вигідні для суспільства в цілому, та не обіцяють швидких і прямих доходів власникам конкретних підприємств.

Поступовому усуненню цього штучного протиріччя сприятиме поширення принципу “Той, хто забруднює, — платить”, введення жорстких економічних санкцій, підвищення дієвості оцінки впливу на навколишнє середовище й екологічної експертизи, законодавче закріплення екологічних балансів підприємств і територій. Особливе значення має принципово новий підхід до системи обліку, звітності, калькулювання екологічних витрат і ціноутворювання. Відсутність такої системи стримує підприємство щодо прийняття рішень, спрямованих на адаптацію виробництва до вимог екологічної безпеки. У зв’язку з цим заслуговує на увагу позитивний досвід фірм і корпорацій деяких країн в організації управлінням охороною навколишнього середовища. Наприклад, у Німеччині пріоритетність екологічних задач перед виробничими обстоює концерн “Філіпс”, який було нагороджено спеціальною премією Європейського союзу за досягнення в боротьбі із забрудненням середовища. Корпорація “Сіменс”, яка об’єднує майже 80 підприємств, має 250 осіб, відповідальних за охорону природи. Вона щороку витрачає на екологічні потреби майже 130 млн марок. У Німеччині діє Федеральне об’єднання екологічно свідомого менеджменту, створеного з ініціативи приватних компаній. Його головне завдання - пропаганда і сприяння, додержання й врахування інтересів щодо охорони природи в діяльності приватних фірм. Організовано систему екологічно орієнтованого приватного підприємництва, яка передбачає налагодження обміну досвідом і науковими досягненнями, поширення й рекламу досягнень у природоохоронній діяльності, розробку рекомендацій щодо екологічних видатків і нормативів, платежів за ресурси тощо. Розроблено програму дій “Екологічно свідоме управління приватними підприємствами”, яка передбачає демонстрацію переваг екологічно орієнтованої ділової політики, виявлення можливостей управління енергетичними й водними ресурсами та шляхів зниження ризику відповідальності, пошук джерел фінансування природоохоронних заходів.

Велике значення в управлінні навколишнім природним середовищем має суспільний екологічний рух, який виник у 1962 році, коли був створений Всесвітній фонд охорони природи (ВФОП) — найчисельніша приватна міжнародна організація. У 27-ми її національних організаціях на всіх континентах об'єднано близько 3-х мільйонів членів. В основному вона займається екологічною освітою населення й створенням фондів з охорони навколишнього середовища та зникаючих видів тварин. Діяльність ВФОП допомогла становленню Міжнародного Союзу охорони природи і природних ресурсів, Міжнародного союзу з охорони птахів, Міжнародного науково-дослідного бюро й фонду імені Чарльза Дарвіна.

Більш постійного розвитку рух “зелених” набув у Федеративній Республіці Німеччини. Різноманітні групи й угруповання “екологістів” лише в 1980 році оголосили себе партією, але вже через три роки на парламентських виборах одержали близько 6 відсотків голосів виборців і зайняли четверте місце серед усіх політичних партій. Успіхи екологічного руху змушують інші політичні сили рахуватися з ним. У 1984 році координаційна група “зелених”, що об'єднала політичні партії з Австралії, Бельгії, Великобританії, Ірландії, Нідерландів, Франції й Швеції, провела 11 своїх представників до Європейського парламенту. Під час прямих виборів у Європарламент у червні 1989 року “зелені” одержали 38 місць.

Широко відома діяльність створеної в 1971 році в Канаді міжнародної неурядової організації “Гринпіс”. Успіх їй забезпечили компетентні та напористі активісти і добре поставлена пропагандистська й рекламна робота. У результаті зусиль “Гринпіс” здійснені незбутні, здавалося б, мрії: плани припинення Францією атмосферних досліджень ядерної зброї у басейні Тихого океану; заборона ЄЕС на імпорт шкурок морських котиків і виробів із них; проведення голосування Міжнародною комісією з китобійного промислу за введення мораторію на комерційний видобуток китів; досягнення угоди на Лондонській конференції з питань захоронення сміття; про введення закону, який забороняє захоронення ядерних залишків на дні світового океану; заборона в Європі скидання токсичних відходів до океану. “Гринпіс” організував ряд найважливіших міжнародних акцій і кампаній: ан- тиядерну, проти токсичних речовин, на захист атмосфери, Антарктики, Тихого океану і тощо.

Оскільки, як показала перевірка часом, стратегічні напрями Екологічної програми для Європи визначені правильно, то і надалі триватиме реалізація довгострокових програм і заходів, відповідних екологічних планів дій.