Стилі сучасної української літературної мови
Слово стиль (з лат. stilus – паличка для письма) має кілька значень: 1) сукупність ознак, які характеризують мистецтво або індивідуальну манеру художника; 2) сукупність прийомів у використанні засобів мови, властива якому-небудь письменникові або літературному творові, напряму, жанру; 3) характерна манера поводитися, говорити, одягатися і т. ін. Як термін його вживають у літературі, мистецтві, архітектурі та інших науках. Щодо мовногостилю, то він передбачає добір мовних засобів у будь-якій сфері людської діяльності (політика, наука і техніка, справочинство, художня література тощо) відповідно до завдань спілкування. Обслуговуючи найрізноманітніші сфери суспільного життя, літературна мова залежно від її функцій, спрямування і суспільного призначення може характеризуватися певними специфічними засобами, не втрачаючи, звичайно, своїх загальнонародних властивостей.
Функціональний різновид літературної мови, який визначається сферою її функціонування і характеризується особливостями у доборі, поєднанні й організації мовних засобів (лексичних, граматичних, фонетичних тощо) у зв’язку з метою та змістом спілкування називають мовним стилем.
Мистецтво добирати й ефективно використовувати систему мовних засобів з конкретною метою та в конкретних умовах і обставинах спілкування визначає рівень культури мовлення людини і загальний рівень духовної культури нації. Тому дуже важливо „озброїти” сучасного студента, якого б фаху він не навчався, знанням стилістичного багатства літературної мови та вміннями послуговуватися ними для активного спілкування з діловими партнерами, ведення документації, під час публічних виступів.
В основі функціонально-стилістичного розмежування мови лежать позамовні (екстралінгвістичні) та власне мовні чинники. Кожен із функціональних стилів становить своєрідні експресивно-смислові принципи добору, поєднання і вмотивованого вживання слів та виразів, синтаксичних конструкцій. Розрізняютьзагальнітаспецифічні стилістичні риси. Загальні властиві всім функціональним стилям та відповідним їм жанрам, які виділяються в межах функціонального стилю і характеризуються єдністю конструктивного принципу, своєрідністю композиційної організації матеріалу та використовуваних стилістичних структур. Специфічні стилістичні рисихарактеризують лише окремі функціональні стилі та реалізуються у властивих їм жанрах.
Основні параметри функціональних стилів:
· сфера вживання;
· призначення;
· загальні ознаки (позамовні, власне мовні);
· підстилі;
· жанри реалізації.
У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:
1. Науковий:
а) власне науковий;
б) науково-навчальний;
в) науково-популярний.
2. Офіційно-діловий:
а) законодавчий;
б) адміністративно-канцелярський;
в) дипломатичний.
3. Публіцистичний:
а) стиль засобів масової інформації;
б) художньо-публіцистичний;
в) науково-публіцистичний.
4. Художній:
а) епічний;
б) ліричний;
в) драматичний;
г) комбінований.
5. Розмовний:
а) побутовий;
б) світський.
6. Релігійний,абоконфесійний:
а) стиль проповіді;
б) стиль релігійних книг, відправи;
в) стиль богословської літератури.
Виділяють також епістолярний стиль, ораторський стиль, однак „диференційні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного)[36].
Поняття ділова українська моваспіввідносять здебільшого з двома функціональними різновидами літературної мови – науковим та офіційно-діловим стилями.[37] Дослідження історії їх становлення, характеру лексичних та граматичних структурних компонентів, жанрового багатства, специфіки усної та писемної форм вираження – основна мета курсу української мови професійного спілкування.
Науковий стильсучасної української літературної мови почав розвиватися з середини ХІХ ст. (не беремо до уваги старої української мови, основні традиції якої в науковому стилі втратилися в середині ХVІІІ ст.), коли журнал „Основа” почав друкувати науково-популярні статті. Свого часу російський письменник М. Чернишевський писав: „Настане час, коли українською мовою видаватимуть не тільки художні твори, а всякі книги, серед них і учені трактати з усяких наук”.
Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836–1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови, літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.
Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893); Українське наукове товариство у Києві (1907). Ці наукові установи видавали „Записки”, а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філософська, математична, природничо-технічна, медична). З кінця ХІХ ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць, передусім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітарних дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медицини; майже не видавалися з фізики, математики, хімії. Оцінюючи цей факт, відомий український мовознавець І. Верхратський 1910 року писав: „У нас літератури наукової руської немає”.
Від 90-х рр. ХІХ ст. науковий стиль української мови починає відносно активно розвиватися. У його розвиток великий внесок зробили українські вчені М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Гнатюк, К. Михальчук та ін. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. вже помітно представлена загальнонаукова термінологія, напр.: аргумент, аспект, аксіома, гіпотеза, дедукція, дефініція, експеримент, елемент, класифікація, принцип, система, теорія, форма, формулана ін.
Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на ХХ ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є показником її стилістичної зрілості та багатства.
Сфера поширення.Науковий стиль можна розглядати як функціональний різновид мови, вживання якого обмежується сферами науки, техніки та освіти.
Призначення. Мета наукового мовлення – повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань.
Твори (жанри) наукового стилю –монографія, наукова стаття, відгук, рецензія, анотація, лекція, доповідь на наукові теми, виступи на наукових конференціях, наукові дискусії тощо.