Джерела інформації в первинному інтерв’ю

„Визначний здобуток первинного інтерв’ювання досягається в результаті розробки матеріалу на основі отриманої в інтерв’ю інформації. Це вихідне твердження потребує більш ґрунтовного роз’яснення. Згідно багатьох спостережень, інформація надходить з трьох різноманітних джерел, розмежування між котрими є дещо штучним. Відповідно до свого походження, інформація по-різному оцінювалася та використовувалася в практиці інтерв’ювання минулих років, а часом навіть не приймалася до уваги.

По-перше, ми отримуємо звичну об’єктивну інформацію. Йдеться про особисті плани, факти біографії, певні патерни поведінки або особистісні риси та властивості, які є доступні перевірці. Ці дані розцінюються в сенсі психологічних висловлювань та демонстрацій завдяки певній констеляції фактів, набуваючи, таким чином, характеру об’єктивної інформації. Так, наприклад: пацієнт, одружений, батько трьохрічного сина, звертається за консультацією у зв’язку із сімейною ситуацією, що загрожує розірванням шлюбу. Батьки пацієнта розлучилися, коли він мав один рік. На питання, відколи він має наміри розлучитися, він відповідає: вже два роки.

Всі ці дані, що поодинці можуть бути перевіреними, були подані в процесі розмови без будь-якого зв’язку між собою. Але в них виявляється певна констеляція психологічних висловлювань та демонстрацій у формі наступної об’єктивної інформації: у пацієнта, в його ідентифікації з власними батьками, зароджуються плани розриву шлюбу саме тоді, коли його власний син досяг того ж віку, в якому перебував пацієнт під час розлучення його батьків. Для психологів така ідентифікація є добре знайомою. “Моя дитина матиме не більше і не краще, ніж мав я у її віці.” Подібну інформацію можна отримати навіть із письмово задокументованих біографічних даних, не вдаючись до особистої бесіди.

Основним інструментом сприйняття даних зв’язків із сукупності об’єктивних даних є професійна підготовка та знання. Це джерело інформації використовується найчастіше. Дані, отримані з нього, є надійними, до того ж їх завжди можна перевірити. Водночас інформація, що міститься в таких даних, є досить неоднозначною. Надійність психологічних свідчень врешті-решт залежить від професійних знань та здібності до переконливих логічних комбінацій. В якості критерію достатньої правдивості інтерпретацій пропонується логічна очевидність. Зображення пацієнта, отримане даним шляхом, має характер реконструкції, а тому справляє враження кліше, що не включає неповторних індивідуальних рис окремої особистості. Для наукових цілей дані реконструкції виявляються дуже продуктивними, проте мають невелике значення для прогнозу індивідуальної терапії. Вони базуються переважно на інтелектуальній спостережливості.

Іншим джерелом даних є суб’єктивна інформація. Ці дані можуть бути надійними лише частково. Вирішальним є те значення, яке їм надає пацієнт. Суб’єктивна інформація не може бути розкрита самим лише психотерапевтом,— тільки спільна праця з пацієнтом робить її зрозумілою та доступною. Інструментом пізнання суб’єктивної інформації є лише вміле поводження з пацієнтом в ситуації первинного інтерв’ю. Одного разу здобута інформація є абсолютно однозначною, але важко піддається перевірці. Критерієм її надійності є ситуативна очевидність, відчуття узгодженості між інформацією та подіями в ситуації. Зображення пацієнта, отримане даним шляхом, є дуже живим, але обмеженим виключно актуальною площиною стосунків інтерв’ю. Воно добре підходить для прогнозу процесу терапії, але у зв’язку зі своїми індивідуальними особливостями та прив’язаністю до актуальної ситуації важко піддається порівнянню з іншими особистостями. Розуміння відбувається в основному за рахунок спостереження за власними переживаннями.” (H. Argelander, 1992, S. 12-14)

Випадок № 1.

„32-річний чоловік зателефонував психотерапевту з проханням про консультацію. Він повідомив, що почуває небезпеку у зв’язку із пориваннями до суперечок, причому настільки сильними, що, можливо, він може когось побити. Пан N розповів про себе, що він є кремезним чолов’ягою з гучним голосом, тому люди його бояться, навіть коли він не гнівається. Він також додав, що незважаючи на це, сподівається, що терапевт не побоїться з ним зустрітись, бо насправді він не є небезпечним і ніколи в житті ні на кого не нападав.

Коли пан N прийшов на першу зустріч, терапевт була дуже здивованою, побачивши пацієнта середньої статури. Хоча він говорив із натиском, його голос ані гримів, ані викликав страх. Терапевт дізналась, що пан N був господарем приватного магазину, яким успішно керував. Його мати мала психічний розлад, і безпосередньо після народження його було передано в дитячий будинок. З того часу пан N не бачив ні матері, ні батька. Після того, як він впродовж п’яти років змінив п’ять сімей, врешті-решт його було усиновлено бездітним подружжям, з яким він залишався до 18 років. Коли він був ще підлітком, його прийомні батьки стали алкоголіками.

Терапевт (яка щойно закінчила свою освіту) говорила з пацієнтом не про його приховане амбівалентне попередження, що розумно було б не мати з ним жодної справи. Можливо терапевт безсвідомо розуміла, що пан N був би для неї ще більш небезпечним, якщо б вона обговорювала з ним його страх перед власним деструктивним потенціалом. Вона також заперечувала свій переляк перед пацієнтом, що зробило для неї неможливим розмірковувати над його попередженням. (Інший терапевт, цілком можливо, навіть відмовився б зустрітись з цим пацієнтом і таким чином включився би в переносно-контрпереносне інсценування пацієнта, в якому той переживав свою небезпечність, як для своїх внутрішніх, так і для своїх зовнішніх об’єктів). Виходячи з перспективи своєї безсвідомої психічної реальності, пацієнт, зрештою, переймався тим, що через нього його біологічна матір захворіла психічно, а це призвело до того, що вона його покинула; він був настільки нікчемний (а можливо навіть, настільки небезпечний), що п’ятеро сімей відмовлялись від нього, а останніх прийомних батьків він довів до алкоголізму.

На наступні зустрічі, які відбувалися щотижня, пацієнт приходив у щоразу більшому збудженні. Через декілька днів після п’ятої зустрічі пан N зателефонував і сказав, що його тривога зростала після кожної сесії, а тепер стала зовсім нестерпною. Тому він вирішив припинити терапію. Терапевт запропонувала панові N все ж таки прийти ще раз, щоб обговорити з нею ці переживання.

На даному моменті розвитку подій терапевт вирішила пройти супервізію. Я звернув увагу на те, що пацієнт від самого початку натякав на свої побоювання, що його гнів (особливо в материнському переносі) може злякати терапевта і заподіяти шкоду. Безсвідомий страх, який терапевт почувала до пацієнта, спонукав її до того, що вона запропонувала панові N приходити раз на тиждень, не зважаючи на його готовність та почуття необхідності інтенсивнішої терапії. Дане безсвідоме рішення створити дистанцію з пацієнтом тільки підсилило його впевненість в тому, що терапевт побачила його небезпечність і врешті-решт відмовилась би з ним зустрічатись. Мені також здалося, що пацієнт зателефонував терапевту задля того, щоб пересвідчитись, чи не заподіяв він їй шкоди під час останньої зустрічі, а її пропозиція прийти ще раз тимчасово його заспокоїла. Я сформулював гіпотезу, що пан N переповнений шаленим гнівом, тому що його внутрішній материнський об’єкт збожеволів і був не в стані його любити, через що він був покинутий. Одночасно його жахало те, що саме його гнів привів матір до божевілля та примусив її покинути сина.

Зустріч, що відбулась після останньої телефонної розмови, пан N почав питанням: “Як Ви себе почуваєте?” (заданим ще на шляху з вітальні в терапевтичний кабінет). Увійшовши в кабінет, він додав, що в нього від хвилювання сильне серцебиття. Терапевт відповіла, що, можливо, пан N схвильований тим, що протягом останньої зустрічі він міг її налякати або навіть заподіяти шкоду і що саме це хвилює його від самого початку терапевтичних зустрічей. Наслідком даної інтерпретації стало значне заспокоєння. В процесі подальшого перебігу зустрічі терапевт запропонувала, що оскільки пацієнт реагував на кожну зустріч інтенсивним страхом, то, можливо, було б доцільно зустрічатись частіше, щоб проговорити можливі причини його страхів. На превеликий подив терапевта пан N прийняв дану пропозицію із великим захопленням. В певній мірі можна сказати, що в даному випадку початок аналітичного діалогу був відсунутий на шість чи сім сесій через непроаналізований страх в контрпереносі, що призвело до неспроможності терапевта поміркувати над переносними страхами пацієнта та проінтерпретувати їх.” (Th. Ogden, 1995, S. 187-190).

Нарешті, третім джерелом даних є сценічна інформація. “Сценічна, або ж ситуативна, інформація відрізняється від суб’єктивної лише зміщеним акцентом, який тим не менш слід вважати настільки важливим, що він заслуговує на окрему назву. Поряд з суб’єктивною інформацією на перший план виступають ще інші повідомлені дані, котрим пацієнт надає суб’єктивного значення. Суб’єктивне значення перебуває у вторинному зв’язку із плином подій у наявній ситуації, завдяки якому воно і набуває своєї очевидності. В сценічній інформації домінує переживання теперішньої ситуації з усіма своїми емоційними пориваннями та динамікою уявлень, навіть якщо пацієнт мовчить. Зв’язок із даними є вже вторинним актом. Критерієм надійності сценічної інформації, так само як і суб’єктивної інформації, є ситуативна очевидність, яку, приймаючи до уваги зміщення акценту та роблячи хоча б словесну різницю, можна назвати сценічною очевидністю. Така інформація практично не піддається перевірці, а тому переважна більшість інтерв’юерів відкидає або замовчує її, незважаючи на її величезну інформативність для прогнозу терапевтичного процесу. Інструментом сприйняття є лише і тільки особистість інтерв’юера, яка налаштована та спрямована на хвилю безсвідомих стосунків з пацієнтом...” (H. Argelander, 1992, S. 14).

Випадок № 2.

Ще перед початком первинного інтерв’ю я раптом чую гучний жіночий голос, що з натиском довідується у секретарки, в яку кімнату слід йти. Гримаса на обличчі секретарки змушує думати, що вона спілкується з неприємною та нав’язливою особою, яку навряд чи можна зупинити чи бодай стримати. Врешті-решт я вітаюся з приблизно 45-річною, добре вбраною рішучою жінкою середньої статури. Вона йде за мною в мою приймальню, починаючи говорити ще перед тим, як я пояснила їй часові рамки. Це виглядає так, ніби їй необхідно негайно “виговоритись” або її час “впритул” розписаний.

Вона говорить голосно і безупинно, так що я не маю ніякої можливості щось сказати, і разом з цим я не можу зібратися з думками.

Пацієнтка використовує наданий їй простір, щоб висловити щось нагальне та настирливе. Вона демонструє, що не в змозі чекати, що в неї обмаль часу і тому вона не може запропонувати своєму співбесіднику ігрового простору. Її гучний голос немов підкреслює цю обставину.

Вона не дає можливості її перервати. Типову внутрішню реакцію на таку поведінку демонструє секретарка своєю мімікою обурення і відрази. Поведінка пацієнтки виявляє дещо специфічне для цієї жінки і ми запитуємо себе: чому вона поводиться саме таким чином?

Пані Ш. вбачає свої проблеми пов’язаними з її шлюбом. Вона розмірковує про розірвання шлюбу, тому що, власне кажучи, чоловіка в неї ніби і немає. Він йде з дому рано-вранці, а повертається дуже пізно, часто його взагалі немає, бо його робота пов’язана з відрядженнями. Якщо ж він вільний від роботи, вона намагається залучити його до мирної бесіди або влаштувати спокійну затишну домашню вечерю, але здебільшого їй це не вдається. Її чоловік – трудоголік. Він постійно знаходить собі роботу. Навіть у відпустці він і хвилини не може спокійно посидіти. Він підтримує свою спортивну форму і якщо випадає вільний час, йде до спортзалу на тренажери. Розповідаючи це, вона починає плакати, і я відчуваю, наскільки великим є її відчай. Така ситуація триває надто довго і щоб відволіктись від неї, вона знов почала працювати за своїм минулим фахом косметолога. Нині вона є дистриб’ютором великої косметичної фірми. Вона ходить по клієнтах і тому почуває провину, що занедбала сім’ю (в неї троє дітей), а також скаржиться, що чоловік зовсім її не підтримує.

Слухаючи її, я відмічаю, що моя роль в цій сцені є досить своєрідна. Я навряд чи в змозі вставити бодай слово, навряд чи дочекаюсь паузи, щоб поміркувати над почутим. Вона вже гучно веде про щось інше. Я абсолютно не можу уявити собі цю жінку за мирною домашнею вечерею чи спокійною бесідою. Водночас я почуваю сильне спонукання (майже обов’язок) посприяти розв’язанню цього гордієвого вузла. В цей момент приходить думка про її професію, в котрій вона як дистриб’ютор щось настирливо пропонує своїм клієнтам. Я почуваюсь приблизно як її потенційна клієнтка під тиском її мовного потоку, не знаючи при цьому, що власне мені треба купити, щоб задовольнити її. Вона поводиться зі мною так, як і зі своїм чоловіком, а саме, як дистриб’ютор, клієнт якого вперто не бажає нічого придбати, бо не розпізнає відмінної якості пропонованого продукту. Ці думки вирують в моїй голові в той час, як пацієнтка продовжує далі говорити. Тим часом вона засмучено змальовує наступний епізод: через те, що вона не могла знайти місце для паркування, вона змушена була півгодини добиратись пішки до будинку клієнтки лише задля того, щоб почути, що у клієнтки немає для неї часу. Всі зусилля були марними.

Інтерв’юєр: Це було точнісінько так само, як і з Вашим чоловіком. Всі зусилля пояснити йому, як чудово було б мати час для дозвілля, залишались марними. Здавалось, ніхто не бачить, наскільки важливим є те, що Ви пропонуєте.

Вона дивиться на мене з подивом, замовкає, а потім докладно пояснює, що все ж таки дуже незле було б знати, що відбувається в іншій людині, коли хтось обговорює свої проблеми. Її мати ніколи не переймалась її проблемами. Дівчинкою вона, влаштовуючи сімейні свята, завжди прагнула поради від матері, але марно. Коли ж нарешті все було зроблено нею самотужки, її піддавали критиці. От і тепер, коли вона, котра завжди про все і всіх піклується, сама потребує підтримки, всі її покинули. Нема нікого поряд, щоб їй допомогти. Чоловік їй каже: “Ти сама мусиш все краще організовувати”. Її батьки мали власний бізнес і тому ніколи не мали вільного часу. Було чути тільки “справи... справи...”

Інтерв’юєр: Тепер я можу собі уявити, як Вам всюди велося... Ви почуваєтесь маленькою дівчинкою, що лише величезними зусиллями, наполегливістю і витримкою могла б досягти того, щоб мати надала їй дещицю свого часу. Я також розумію тепер, чому Ви так мало вірили в те, що дійсно отримаєте належний Вам час для розмови зі мною без зусиль і натиску, і чому власне Ви так поспішаєте, ніби Ваш час вже добігає кінця. Вам повинно б здаватись, що тільки завдяки великим зусиллям Вам вдалось би отримати мій час, бо я маю дуже багато інших важливих справ.

Тут фактично відбувається зміна, виникає пауза. Здається, моє зауваження було слушним. Вона здивовано і дещо вагаючись підтверджує це. Так, це дійсно вірно: тепер, з чоловіком, раніше – з матір’ю, а зрештою – і в її теперішній роботі. Вона замовкає... Далі вона розмірковує, чому вона погодилась на дистриб’юторську роботу, хоча набагато більше задоволення отримала б, працюючи власне за фахом – косметологом. І тут пацієнтка повідомляє дещо дуже важливе: її матір смертельно хвора і доживає останні дні. (Це, як я припускаю, і спонукало до звернення по психотерапевтичну допомогу).

Сцена прощання з пацієнткою разюче відрізняється від гарячково-напруженої початкової сцени. Домовляючись про наступну зустріч, пацієнтка здається заглибленою в свої роздуми і дещо відстороненою.

Змальована в початковій сцені пластична, але незрозуміла ситуація цейтноту, з її гарячковістю і беззмістовністю, розглядалась і характеризувалась пацієнткою, як пов’язана з її шлюбом. Інтерв’юер подумки співставляє подружню ситуацію із сценою “тут і тепер” і констатує, що пацієнтка поводиться так, ніби плутає інтерв’юєра із своїм чоловіком, кваплячись встигнути щось повідомити ще до того, як чоловік знов порине в якусь свою діяльність.

Заняття дистриб’юторством ще більш специфікує ситуацію: вона завжди і скрізь “крутиться” як дистриб’ютор і майже постійно-безуспішно. Розуміння терапевтом дистриб’ютора, що дістав відкоша, який знову нічого не продав, дозволяє пацієнтці перейти до край важливих стосунків з її матір’ю, в яких вона водночас розпізнає свою сутність як безталанного дистриб’ютора, якому щоразу відмовляють. Поведінка інтерв’юера в рамках цієї “дистриб’юторської сцени” означає, що він як зацікавлений клієнт виділяє час і надає можливість щось йому запропонувати.

Маленька дівчинка, яка намагається здобути материнської уваги та турботи, безпосередньо входить до актуальної сцени, повідомляючи про те, що пацієнтка поводить себе тут і тепер як маленька дівчинка, якою вона була колись, і що в той самий спосіб, що і тоді, вона намагається отримати увагу та турботу своєї матері. Мовчання сигналізує про те, що сцена змінилась. Клієнт\мати\терапевт зацікавлена пропозицією і водночас здається, що дистриб’ютор\дівчинка\пацієнтка вперше дійсно сприймає себе саму: вона і тут, як завжди, знову взяла на себе цю невдячну роль дистриб’ютора.

Продовжуючи цю “дистриб'юторську” аналогію, можна сказати, що в первинному інтерв’ю було зроблено вдалу презентацію. Тепер продукт можна спокійно піддати перевірці. Отже, пацієнтка намагається, як мені здається, “нав’язати” свою роботу і ділову жінку, з якою вона ідентифікувалась. Вона перейняла у своєї матері “бізнесовий метод” чогось досягати, і намагається тепер в той самий спосіб реалізувати власні бажання близькості, затишку і спокою. Одночасно ідентифікація означає близькість з матір’ю згідно принципу “я стану тим, чого не в змозі отримати (матір)”. Так виникає зачароване коло між спробою відкинути цю внутрішню матір шляхом проекції (міркування про розлучення з чоловіком) і одночасним бажанням близькості і затишку, яке не може бути здійснене методами, перейнятими від матері (тиск і гарячковість).

Загроза в недалекому майбутньому дійсної сепарації від матері знову драматизувала ці нерозв’язні стосунки. (Laimböck A., 2000, c.48, 54-58).

“Надійність отриманого зображення особистості пацієнта та його психічних розладів зростає в процесі інтеграції інформації з усіх трьох джерел, що сприяє нейтралізації різнозначних оцінок отриманої інформації... (H. Argelander, 1992, S. 15). „Психо-логіка”, що нам так необхідна для розуміння хвороб наших пацієнтів, не вичерпується розкриттям логічних зв’язків, лише разом із сценічним розумінням вперше вступає у свої права. Вона набуває свого значення, якщо ми можемо привести фактичний матеріал у відповідність до сцени, в якій ми приймаємо участь разом з пацієнтом, та отримати підтвердження в ситуативній очевидності. Пацієнт подає нам враження про безсвідому гру сил, що обумовлюють його хворобу, не тільки повідомляючи інформацію, але й репрезентуючи її у вербальній та невербальній комунікації з інтерв’юером безпосередньо як сцену. Ця креативна здібність до сценічного оформлення безсвідомих конфліктів пов’язана із певною функцією Его, що зветься сценічною функцією і є вражаючим талантом людини.” (H. Argelander, 1992, S. 61).