Які основні мотиви виокремлюють у системі пізнавальної діяльності людини?

Розвиваюча функція навчання

Сутність її полягає в розвину учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування знань - встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі яких визначається структура знань; систематизації знань - встановлення віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі яких вони організуються в певну систему; конкретизації знань - практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання знаннями - зміни неістотних ознак понять, їх властивостей, фактів тощо при постійних істотних; доведення - логічного розмірковування; формулювання висновків - поступового спрощування теоретичного або практичного виразу з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення - акцентування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації - розподілу понять на взаємопов'язані класи за істотними ознаками; аналізу - виокремлення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; синтезу - поєднання, складання частин (дія, зворотня аналізу); порівняння - виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування - виділення істотних ознак понять відкиданням неістотних; узагальнення - виокремлення ознак, властивостей, істотних для кількох понять.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвиткові в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції - здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).

Принцип індивідуального і диференційованого підходу у навчанні

Він спрямований на пошук можливостей гармонійного поєднання індивідуальних і колективних форм навчання, їх взаємного доповнення, тобто використання в колективних формах елементів самостійної пізнавальної діяльності учнів. Цей принцип сучасна дидактична теорія пов'язує з особистісно індивідуальною орієнтацією навчання, визначенням індивідуальної траєкторії розвитку учіння, вибором рівня і методів оволодіння змістом навчальних програм, адаптацією учнів до особливостей інформаційних і комп'ютерних технологій навчання.

Цей принцип висуває такі вимоги:

- ураховувати рівень розумового розвитку учня;

- здійснювати аналіз досвіду учнів;

- вивчати мотиви учіння школярів;

- надавати індивідуальну допомогу учням у навчанні;

- ураховувати рівень пізнавальної і практичної самостійності учня;

- ураховувати рівень вольового розвитку учня;

- об'єднувати в диференційовані підгрупи учнів, які мають однакові навчальні можливості;

- корегувати зміст і форми навчання, надавати допомогу учням без суттєвого зниження складності змісту навчального матеріалу;

- досліджувати індивідуальну систему діяльності учня.

Принцип наочності

Принцип наочності в історичному аспекті. Коріння цього принципу знаходимо в народній педагогіці, підтвердженням чого є такі вислови: "Краще раз побачити, ніж сто разів почути", "Бурчання наскучить, приклад научить", "Приклад кращий за правило" та ін.

Принцип наочності в навчанні вважається похідним від принципу доступності: чим насиченішим є унаочнення заняття, тим доступнішим буде пояснення нової теми. Сутність цього принципу можна передати висловом: «краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Він спирається на провідну роль зорових аналізаторів у сприйманні зовнішнього світу (адже за їхньою допомогою людина отримує від 80 до 90 відсотків інформації). Тому навчальний матеріал потрібно подавати в найбільш унаочненій формі.
Засновник цього принципу Я. В. Коменський стверджував, що необхідно здобувати мудрість не з книг, а з неба, землі, дубів і буків, а якщо ми маємо намір передавати учням істинні й достовірні знання, то повинні навчати за допомогою особистого спостереження і чуттєвої наочності.

Основні правила принципу наочності:

  1. чітко визначити мету використання засобів наочності;
  2. комплексно використовувати такі види наочності, які давали б найбільший ефект, але ні в якому разі не зловживати ними;
  3. активно залучати суб'єктів учіння до роботи із засобами наочності;
  4. керувати спостереженнями суб'єктів учіння;
  5. відкидати все зайве, щоб не викликати додаткових асоціацій;
  6. застосовувати наочність на всіх етапах навчального процесу;
  7. демонструвати засоби наочності послідовно в міру подання навчального матеріалу;
  8. забезпечувати змістовність і естетичність їх оформлення;
  9. наочність має відповідати психологічним закономірностям сприймання;
  10. не використовувати засоби наочності як самоціль, а вдало доповнювати матеріал, що вивчається;
  11. не переоцінювати й не недооцінювати роль наочності в навчанні тощо.

Під час навчання необхідно застосовувати різні види наочності – натуральну, образну, словесно-образну наочність (динамічну і статичну, пласку і об'ємну).

Наочність виконує такі функції:
– сприяє розумовому розвиткові суб'єктів учіння;
– допомагає виявити зв'язки між науковими знаннями й життєдіяльністю, теорією і практикою;
– полегшує навчально-пізнавальну діяльність учнів і сприяє формуванню у них інтересу до професійних знань;
– допомагає сприймати предмет, що вивчається, у його розмаїтті;
– сприяє формуванню мотивації пізнання довколишньої дійсності тощо.

Отже, принцип наочності можна визначити як «сукупність норм, які випливають із закономірностей процесу навчання і стосуються пізнання дійсності на основі спостережень, мислення і практики на шляху від конкретного до абстрактного, і навпаки».

Що таке мотиви навчання?

Мотив навчання (від фр. motif — рухаю) — внутрішня спонукальна сила, яка забезпечує рух особистості до активної пізнавальної діяльності. З психологічного погляду мотиви є внутрішніми рушіями навчальної діяльності. Від рівня сформованості мотивів багато в чому залежить успішність і результативність учіння.

Які основні мотиви виокремлюють у системі пізнавальної діяльності людини?

У системі пізнавальної діяльності виокремлюють такі мотиви навчання:

1) соціальні — прагнення особистості через учіння утвердити свій соціальний статус — у суспільстві, у певному соціальному колективі (сім'ї, класі та ін.);

2) спонукальні — пов'язані із впливом на свідомість учня певних чинників: вимог батьків, авторитету вчителів, думки однокласників;

3) пізнавальні — проявляються у пробудженні пізнавальних інтересів і реалізуються через отримання задоволення від самого процесу пізнання і його результатів.

Пізнавальна діяльність людини є основною сферою її життєдіяльності. Тому формування в учнів пізнавальних мотивів — провідний чинник успішності пізнання, оскільки через нього реалізується природна потреба людини в розвитку;

4) професійно-ціннісні — відображують прагнення учня отримати професійну підготовку для участі в продуктивній сфері життєдіяльності;

5) меркантильні — пов'язані з безпосередньою матеріальною вигодою особистості. Вони не є вирішальними, діють лише вибірково залежно від індивідуальних психологічних особливостей конкретної людини.

47. народна філософська течія природовідповідності актуалізувала в народній дидактиці принцип природовідповідності, за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої схильності й податливості до навчання («Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі», «Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, тоді вже його трудно вчити», «Чого Івась не навчиться, то Іван не знатиме»), вікових та індивідуальних особливостей («Що голова, то розум», «Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім»).

Індивідуальний підхід

В усіх педагогічних посібниках підкреслюється значення двох принципів: врахування вікових особливостей і здійснення виховання на основі індивідуального підходу. Психолого-педагогічні досліджен­ня останніх десятиліть показали, що найважливіше значення має не стільки знання вихователем віку та індивідуальних особливостей, скільки урахування особистих характеристик і можливостей вихован­ців. Індивідуальний підхід передбачає опору на індивідуальні якості. Останні виражають дуже важливі для виховання характеристики – спрямованість особистості, її ціннісні орієнтири, життєві плани, сфо­рмовані настанови, домінуючі мотиви діяльності і поведінки. Ні вік, взятий окремо, ні індивідуальні особливості особистості (характер, темперамент, воля), розглянуті ізольовано від названих провідних якостей, не забезпечують достатньої основи орієнтованого виховання.

Принцип індивідуального підходу у вихованні потребує, щоб вихователь:

¾ постійно вивчав та добре знав індивідуальні особливості тем­пераменту, риси характеру, погляди, смаки, звички своїх вихованців;

¾ вмів діагностувати і знав реальний рівень сформованості таких важливих особистісних якостей, як образ мислення, мотиви, інтереси, спрямованість особистості, ставлення до життя, праці та інше;

¾ постійно залучав кожного вихованця до посильної для нього і все ускладнюючої діяльності, що забезпечує прогресивний розвиток особистості;

¾ своєчасно виявляв і усував причини, які можуть перешкодити досягненню мети, а якщо ці причини не вдалось своєчасно виявити та позбавитись їх - оперативно змінював тактику виховання в залежності від нових умов та обставин;

¾ максимально спирався на власну активність особистості;

¾ поєднував виховання з самовихованням особистості;

¾ розвивав самостійність, ініціативу, самодіяльність вихованців, не стільки керував, скільки вміло організовував і спрямовував діяль­ність, яка забезпечувала б успіх.

Комплексне здійснення цих вимог усуває спрощеність вікового та індивідуального підходів, зобов'язує вихователя враховувати не поверхневий, а глибинний розвиток процесів, спиратись на закономір­ності причинно-наслідкових відношень.

При індивідуальному підході врахування вікових та індивідуа­льних особливостей набуває нової спрямованості. Діагностуються потенційні можливості, найближчі перспективи. Ми вже знаємо, що максимально сприятливі можливості для формування моральних та соціальних якостей - у молодшому шкільному віці. Чим молодший вік, тим більше дитина вірить своєму вихователю. Тому в молодшому шкільному та ранньому підлітковому віці легше виховувати позитивні звички, привчати вихованців до праці, дисципліни, поведінки в суспі­льстві. Старші підлітки розуміють вже пряму, відкриту постановку завдань в конкретних видах корисної діяльності, активні та ініціатив­ні. Однак, ця активність, прагнення до самостійності повинні бути добре організовані педагогом. Старших школярів відрізняє зростаюче прагнення до самостійності. Спираючись на цю особливість, у них розвивають високі моральні ідеали, почуття відповідальності. Проек­туючи майбутні результати виховання, треба пам'ятати про поступове зниження потенційних можливостей вихованців при виробленні ряду якостей із-за зменшення з віком пластичності нервової системи, зрос­тання психологічного опору зовнішньому впливу і незворотності сензитивних періодів.

49. Сучасний урок із застосуванням методів проблемного навчання надає вже значно більше можливостей для спілкування учасників процесу навчання, але і він не в повній мірі реалізує свою комунікативну функцію, оскільки, на нашу думку, в його структурі вона слабо представлена. Інша справа - форми організації активного навчання (дискусії, ігри та ін), в яких спеціально програмується активне спілкування учнів, в силу чого вони стають ефективним засобом реалізації комунікативної функції.

уроки в середній школі, лекції, семінари, практичні заняття проводяться по строго визначеним розкладом. А, наприклад, екскурсія - за спеціальним розкладом, її тривалість може бути різною (від 2 до 6 і більше академічних годин).

На відміну від уроку екскурсія не може бути жорстко обмежена в часі. Головний її зміст полягає у сприйманні предметів і явищ у природній обстановці.