Тема 5. Європейський Союз на сучасному етапі: внутрішня та зовнішня політика
План
1. Розширення Європейського Союзу у другій половині ХХ ст. – на початку ХХІ ст. Нові кордони «об’єднаної Європи».
2. Структури Європейського Союзу: основні функції.
3. «Младоєвропейці»: проблеми інтеграції.
4. Україна на шляху до Європейського Союзу.
Основні поняття: європейські цінності, «нова Європа», «стара Європа», «младоєвропейці».
Європейський Союз – наддержавне і наднаціональне об’єднання у складі 27 країн, що підписали Маастрихтський договір, або приєдналися до нього упродовж 1992-2007 рр. У юрисдикції Євросоюзу знаходяться питання, що стосуються спільного ринку, митного союзу, єдиної валюти (євро) та сільськогосподарської політики.
1951 року Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург створили Європейське співтовариство вугілля та сталі. У 1957 р. ці держави створили Європейське економічне співтовариство. 1959 року членами ЄЕС був створений Європарламент як консультативний, а пізніше – як законодавчий орган. У 1967 р. три міждержавних організації (Європейське співтовариство вугілля та сталі, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергетики) об'єдналися в Європейське Співтовариство. 1973 року до ЄС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, 1981 – Греція, 1986 – Іспанія та Португалія. У 1992 р. всі держави, що входили до Європейського співтовариства уклали угоду про створення Євросоюзу. 1995 року до нього приєднуються Фінляндія, Швеція і Австрія. У 2004 р. до складу ЄС увійшли одразу 10 країн: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словакія, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, а з 1 січня 2007 р. Болгарія і Румунія. Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн, входять до Європейської асоціації вільної торгівлі, що з 1992 р. має договір з ЄС про єдиний економічний простір.
До європейських структур відносяться Європейська комісія, Європейський парламент, Європейський суд. Європейська комісія – виконавчий орган Європейського Союзу. Еврокомісія складається з 27 членів, по одному від кожної держави-члена ЄС. Комісія відіграє головну роль у забезпеченні повсякденної діяльності ЄС, спрямованої на виконання основних міждержавних угод. Вона виступає із законодавчими ініціативами, а після їхнього затвердження контролює реалізацію. Європейський парламент є зібранням із 732 депутатів, які представляють всі країни-члени ЄС та обираються безпосередньо громадянами ЄС терміном на п'ять років Парламент має право розпуску Європейської комісії. Схвалення Парламенту потрібно й при прийнятті в Співтовариство нових членів, а також при укладання угод про асоційоване членство й торговельних домовленостей із третіми країнами. Європейський Суд є вищою судовою інстанцією Європейського Союзу. Він врегульовує відносини між країнами-членами ЄС, між країнами-членами та самим Європейським Союзом, між ЄС та його окремими інституціями, між ЄС і фізичними та юридичними особами. Суд складається з 27 суддів від кожної країни.
Розширення кордонів ЄС у 2004 р. і прийняття до його складу 10 нових членів викликало неоднозначну реакцію як всередині Європейського Союзу, серед так званих «староєвропейців», так і в самих «младоєвропейських» державах. Населення 13 країн-нових членів ЄС складає 105 млн. чоловік, а сумарний ВВП цих країн дорівнює ВВП Іспанії та Португалії. Крім того, після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися у скрутному становищі, коли основний вантаж бюджетних витрат на соціальну сферу, дотації сільському господарству лягає саме на них. Водночас ці країни не бажають збільшувати свою частку відрахувань у загальносоюзний бюджет понад встановлену згідно з документами ЄС на рівні в 1 % ВВП.
В країнах-нових членах ЄС після вступу до цієї організації також спостерігалося певне розчарування. Для пересічних громадян, як правило, нічого не змінилося. Всі реформи (адміністративна, охорони здоров'я, шкільна, пенсійна й ін.), необхідні для вступу в ЄС, почалися в цих країнах ще у 1990-х роках, і до 2004 року вже закінчилися. Вільно мандрувати країнами Європи без віз «младоєвропейці» могли також починаючи з 90-х рр. ХХ ст. Стосовно роботи у західноєвропейських країнах для них і після вступу до ЄС діє система квот та обмежень. Крім того, мешканці країн Східної та Південної Європи після 2004 р. відчули істотне подорожчання деяких продуктів харчування. Інтеграція нових членів до ЄС є тривалим і складним процесом, що і досі пов’язаний з певними труднощами. Проте приклад Ірландії, Греції, Піренейських країн дозволяє сподіватися, що механізми «підтягування» до середньоєвропейського рівня, що діють у ЄС, спрацюють і цього разу.
Зовнішня політика незалежної України також пов’язана з євроінтеграцією. На цьому шляху Україні доводиться проходити багато етапів. 1994 року між Україною та Євросоюзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво. У 1995 р. Україну прийняли до Ради Європи. 1999 року сесія Європейської Ради у Гельсінкі прийняла резолюцію про спільну стратегію ЄС щодо України. За умов комплексного реформування економіки Україна у перспективі могла б розраховувати на статус асоційованого члена ЄС. Найпершим кроком у просуванні України в європейському напрямі має стати приєднання до Світової Організації Торгівлі. Після «помаранчевої революції» 2004 р. у стосунках України з країнами Заходу намітився значний прогрес. Почалися переговори про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС; було спрощено візовий режим для окремих категорій українських громадян (студентів, журналістів, дипломатів, бізнесменів, які мають інтереси в країнах Євросоюзу); з ЄС обговорюється доступ України до конкретних галузевих проектів, зокрема, в області енергетики; українські кордони та митні пункти облаштовуються у відповідності з європейськими стандартами, щоб знизити гостроту проблеми нелегальної міграції та контрабанди. Вища школа України приєдналася 2004 р. до Болонської конвенції та почала вводити європейську кредитно-модульну організацію навчального процесу. Наприкінці 2005 р. Україна була визнана країною з ринковою економікою, що відкриває нові перспективи на шляху до європейської інтеграції.
Теми для рефератів
1. Європейський Союз та Україна: історія співробітництва
2. Введення єдиної валюти євро: цілі, реалізація, наслідки.
3. Діяльність Європейського суду у Страсбурзі.
4. Міграція трудової сили всередині Європейського Союзу .
5. Програма утворення єдиного внутрішнього ринку. Шенгенські угоди.
Питання для дискусій
1. Які чинники, на Вашу думку, є визначальними у розширенні Європейського Союзу та НАТО?
2. Назвіть причини неприйняття Європейської конституції у Франції та Нідерландах.
3. Які з нижче названих країн, на Вашу думку, мають найбільше шансів стати повноправними членами ЄС у найближчий перспективі (Туреччина, Україна, Молдова, Росія, Македонія, Албанія, Хорватія, Сербія, Чорногорія)? Відповідь аргументуйте.
4. Визначте найбільш актуальні проблеми розвитку країн, що входять до Європейського Союзу.
Додаткова література
1. Европейский Союз на рубеже веков: Проблемно-тематический сборник / Под.ред. Т. Г. Пархалина и др. – М.: ИНИОН РАН, 2000. – 294 с.
2. Европейский Союз после расширения: Сборник научных трудов / Под. ред. Т. Г. Пархалина. – М.: ИНИОН РАН, 2005. – 212 с.
3. Европейский Союз: Справочник-путеводитель / Под ред. Ю. А. Борко и И. Д. Иванова. – М.: Деловая литература, 2003. – 288 с.
4. Метка А., Европейский союз: видение политического объединения. – М.: Экономика, 1998. – 447 с.
5. Путь Болгарии в Европейский Союз. – София: Национальный музей болгарской книги и полиграфии, 2005. – 55 с.
6. Страшнюк С. Ю., Грінченко Г. Г. Матеріали до теми «Західна Європа. 1945-2003». Бібліотека журналу «Історія та правознавство». – Х., 2004. – 128 с.
7. Расширение ЕС на восток: Предпосылки, проблемы, последствия / Под ред. Зуева В. Н., Арбатовой Н. К., Хехина Е. С. – М.: Наука, 2003. – 220 с.
Інтернетресурс
Офіційний сайт Європейського Союзу. – Режим доступу вільний: http://europa.eu.int/comm/economy_finance.htm
Офіційний сайт журналу «Европа». – Режим доступу вільний: www.delrus.cec.eu.int/em/44/eu01_40.htm
Тема 6. Феномен «кольорових революцій»
План
1. «Кольорові революції» на пострадянському просторі (Грузія, Україна, Киргизстан).
2. «Кольорові революції» за межами СНД (Сербія, Ліван).
3. Причини поразки «кольорових революцій» у Білорусі, Узбекистані та Ізраїлі.
4. Зовнішній курс «країн-революціонерів».
Основні поняття: «антинародний режим», «злочинна влада», корупція, фальсифікація, маніфестації, акції громадянської непокори.
На початку ХХІ ст. у політичний лексикон входить поняття «кольорова революція». Так стали називати ненасильницьку зміну влади в країні, що відбувається під тиском опозиції та незадоволених народних мас, які користуються підтримкою впливових держав і міжнародних організацій. Від «оксамитових революцій» у Східній Європі кінця 80-х рр. ХХ ст. «кольорові революції» відрізняє два суттєвих чинники: по-перше вони змінювали не економічну систему, а лише зовнішньополітичний курс; по-друге, велику роль відігравали засоби масової інформації, що формували суспільну думку, тиражували революційну символіку та стереотипні форми протесту.
На пострадянському просторі перша «кольорова революція» відбулася в Грузії наприкінці 2003 р. Її назвали «революцією троянд». Після парламентських виборів, результати яких опозиція на чолі з М. Саакашвілі, З. Жванія, Н. Бурджанадзе визнала сфальсифікованими, почалися акції громадської непокори, що призвели до відставки президента Е. Шеварднадзе та обрання новим президентом М. Саакашвілі. Схожа ситуація виникла в Україні під час президентських виборів 2004 р., результатів яких опозиція на чолі з В. Ющенком та Ю. Тимошенко не визнала і була підтримана більшою частиною населення та міжнародної спільноти. Масові маніфестації протесту почалися у Києві та багатьох великих містах України. У результаті переголосування президентом України було обрано В. Ющенка. Українську революцію прийнято називати «помаранчевою». У березні 2005 р. після виборів до парламенту Киргизстану столицю країни Бішкек захопили незадоволені прихильники опозиції на чолі з К. Бакієвим та Ф. Куловим, які назвали свої дії «тюльпановою революцією». Внаслідок цих подій президент країни А. Акаєв подав у відставку та змушений був емігрувати за кордон.
За межами СНД перша «кольорова революція» відбулася у вересні 2000 р. у Югославії (Федерації Сербії та Чорногорії). Масові народні демонстрації в Бєлграді змусили С. Мілошевича визнати свою поразку на президентських виборах. Президентську посаду зайняв лідер опозиції В. Куштуніца. У Лівані поштовхом для багатолюдних маніфестацій стало вбивство колишнього прем’єр-міністра країни Р. Харірі. Внаслідок подій, що назвали «кедровою революцією», було змінено керівництво країни і виведено сірійські війська. Останній приклад такого роду – події липня-серпня 2006 р. в Мексиці, де кандидат від опозиції Андрес Лопес Обрадор поступився на президентських виборах 0,58% провладному кандидату Феліпе Кальдерону. Опозиція не визнала результатів виборів та організувала масові акти непокори у Мехіко, причому кількість протестуючих іноді досягала мільйона чоловік. У засобах масової інформації події в Мексиці отримали назву «кактусова революція». «Ковильна» революція мала місце і у Монголії 2005 р.
Поряд з цим, у деяких країнах спроби здійснення «кольорової революції» зазнали невдачі. У Білорусії під час проведення президентських виборів у березні 2006 р. готувалася широко розрекламована революція, яка заздалегідь отримала назву «джинсова». Однак демонстрації у центрі Мінська на підтримку опозиційних кандидатів О. Меленкевича і О. Козуліна не були багатолюдними, а наметове містечко блокувала міліція. Поступово дії протесту зійшли нанівець. У травні 2005 р. в узбекському місті Андижан відбулися масові виступи населення, незадоволеного політикою президента І. Карімова, що могли перерости у революцію. Проти демонстрантів силами правопорядку була застосована зброя, у наслідок чого були численні жертви серед мирного населення.
У ставленні міжнародної спільноти до «кольорових революцій» показовою є політика США, що підтримували волевиявлення народу у Грузії, Україні, Киргизстані, Югославії, Лівані, Білорусії, Узбекистані, але рішуче засуджували подібні дії у Мексиці та Ізраїлі.
Теми для рефератів
1. Постреволюційна економіка України та Грузії.
2. Участь молодіжних організацій у «кольорових революціях» (сербський «Отпор», грузинська «Кмара», українська «Пора»).
3. Доля колишніх лідерів. Стосунки революційної влади з опозицією.
4. Російсько-українські та російсько-грузинські стосунки у післяреволюційний період (порівняльний аналіз).
Питання для дискусій
1. Що є спільного між «кольоровими революціями» початку ХХІ ст. та «оксамитовими революціями» кінця 80-х років ХХ ст.? Що їх відрізняє?
2. Наскільки можливим залишається експорт «кольорових революцій»?
3. Якою є, на Вашу думку, роль засобів масової інформації під час «кольорових революцій»?
4. Якою мірою «кольорові революції» впливають на геополітичні зміни, що відбуваються в регіоні?
Додаткова література
1. Віктор Ющенко: Вірю! Знаю! Можемо! / За ред. Р. I. Чирви, В. Т. Майбороди, Ю. В. Володiна . – К.: Iн Юре, 2004. – 433 с.
2. Кара-Мурза С. Экспорт революции. Ющенко, Саакашвили…. – М.: Алгоритм, 2005. – 528 с.
3. Леонтьев М. Грозит ли России «оранжевая» революция? – М.: Эксмо, Яуза, 2005. – 224 с.
4. Мирзоев С. Гибель права. Легитимность в «оранжевых революциях». – М.: Европа, 2006. – 232 с.
5. «Оранжевая революция». Украинская версия. – М.: Европа, 2005 – 464 с.
6. Президентские выборы и Оранжевая революция: влияние на трансформационные процессы в Украине. / Под ред. Ирис Кемпе, В. И. Андрейко и Гельмута Курта; Лит. ред. З. В. Дудник. – К.: Заповiт, 2005. – 160 с.
7. Россия и «санитарный кордон». – М.: Европа, 2005. – 216 с.
8. Яневський Д. «Хроніка «помаранчевої» революції». – Х.: Фоліо, 2005. – 322 с.
Інтернетресурс
Інформація про «помаранчеву революцію» в Україні:
http://pomarancha.info/
http://www.anti-orange.com.ua/
http://www.korrespondent.net/
http://www3.pravda.com.ua/archive/2004/december/